Банковская система Франции

Банковская система Франции

ПЛАН.

1. Банк Франції.

2. Французські комерційні банки.

3. Ощадні каси Франції.

4. Французські ділові банки.

Банк Франії.

Банк Франції був заснований в 1880 році за ініціативою Наполеона І

і першочергово функціонував як приватне акціонерне товариство. Поступово

він почав виконувати функції центрального банку, в часності емісійну, а в

1848 році перетворився в єдиний емісійний центр держави. Лише в 1936 році у

відповідності з прийнятим законом Банк Франції перейшов до під контроль

уряду, в результаті чого виконавчі органи отримали повноваження назначати

керівників основних підрозділів Банку. В 1945 році Банк був націоналізован.

Його акціонерний капітал (50 млн фр.) був викуплен на протязі 20 років за

високим курсом акцій шляхом обміну їх на 3%-ві державні облігації. Статус

державної установи Банк Франції зберігає і в теперішній час. До 1993 року

він діяв на основі Уставу 1973 року.

В 1993 році був прийнят Закон про Устав Банка Франції. У

відповідності з ним Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну

політику в цілях забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах

загальної економічної політики уряду.

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна

централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і обидва його

замісника призначаються директором Ради міністрів Франціїстроком на 6 років

без права відгуку і не можуть займати ці посади більш двох строків. Такий

порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку.

Керуючий , вік якого не повинен перевищувати 65 років приносить присягу

президенту республіки.

Керуючий, наділенний широкими повноваженнями і правами, здійснює

керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності всіх його

підрозділів.

Йогму надано право назначати службовців на всі посади в Банку, за

виключенням директора філії Банка - його кандидатуру він може лише

запропонувати, а призначає на цю посаду Міністр економіки і фінансів

Франції.

Функції замісників керуючого Банком чітко розмежені: одни з них

відповідають за питання грошової політики, другий - за адміністративні

питання.

Керує Банком Франції Генеральна Рада, до складу якого входить Рада

по грошовій політиці, створена в 1993 році у відповідності з Законом про

Устав Банка Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрямигрошової

політики і відслідковує динаміку грошової маси та її агрегатів; визначає

порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних,

валютних операцій, угод з обратним викупом, надання гарантій за даним

видами операцій; встановлює параметри політики обв’язкових резервів (базу

вирахування, нарми відрахувань).

До складу Ради з грошової політики входять Кероючий Банком Франції

(председательРади). Два його замісника і шіть висококваліфікованих

спеціалістів в області грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які

призначаються Радою міністрів країни, кандидатури яких пропонують

представники палат парламенту і Глава Економічної і Соціальної Ради. Строк

повноважень кожного члена даної Ради (крім керуючого і його замісників)

визначається за жеребкуванням; для двох представників встановлюється строк

у три роки, для двох інших- шість рокв і для двох останніх - 9 років.Члени

Ради не можуть бути обрані на другий строк, за виключенням лише

представників, що здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.

Рада з грошової політики скликається за ініціативою її голови

(керуючого Банком Франції) не меньше одного раза в місяць. Рішення Ради

мають силу закону при наявності 2/3 його членів. При відсутності кворума

Рада з грошової політики скликається повторно, і тоді рішення може бути

прийнято простою більшестю голосів. При рівній кількості голосів “ЗА” і

“ПРОТИ” вирішальним є голос голови.

В засіданні Ради мають право приймати участь Пем’єр Міністр і

Міністр економіки і фінансів, але без права голосу, хоча вони мужуть

запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.

До Генеральної Ради крім членів Ради з грошової політики входять

голова Державного Казначейства (що призначається директором ради міністрів

Франції) і голова від службовців Банку Франції, обираємий строком на 6

років.

Головою Генеральної Ради є Керуючий Банком Франції, який визначає

повєстку дня засідань Ради. В компетенцію Генеральної Ради входять розгляд

загальних питань управління Банком, в часності кадрової політики і штатного

розпорядку; прийняття бюджету Банка і внесення в нього змін; складання та

затвердження балансового звіту; розробка проекту використання прибутку;

визначення розміру дивідендів, що відраховуються державі тощо.

Керуючий Банком Франції має і ряд повноважень, що надаються йому

Генеральною Радою; він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних

операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної Радикеруючий

щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку.

Рішеннч Ради, які приймаються простою більшістю голосів, мають силу

лише при участі в засіданнях не меньш 7 його членів. При равній кількості

голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним стає голос голови.

Спецефічним для Генеральної Ради є та обставина, що на його рішення

здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається Міністром

економіки і фінансів і представляє в Банкє Франції керівництво країни.

Фінансовий інспектор може приймати участь в засіданнях Державної Ради і має

право оспарівать його рішення або настаювати на повторному обговоренні будь-

якого питання.

На засіданнях Генеральної Ради присутні також 2 аудитора, які

призначаються Радою для проведення перевіркифінансових звітів Банка

Франції.

Організаційна структура Банка Франції представлена центральними

підрозділами в Парижі і розгалуженою мережою філій (212) розташованих по

всій країні. Кожну філію очолює директор, що призначається Міністром

економіки і фінансів за пропозицієюкеруючого Банком Франції. При кожній

філії є консультаційний орган - рада, кількість радників в якій (з числа

відомих підприємців) складає від 6 до 17 чоловік в залежності від розміру

філії. Призначення радників строком на 3 роки виконує Генеральна Рада за

рекомендацією керуючого Банком Франції. Радники зобов’язані надавати

директору філії інфрмацію про стан та перспективи економічної діяльності в

даному регіоні (районі) і давати відповідні рекомендації.

В функції філій входять: випуск банкнот в обіг; обслуговування

клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація

клірингових розрахунків через розрахункові палати; сбор інформації про

діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування

підприємств за питаннями фінансового аналізу і експертизи; сбор і аналіз

економічної і фінансової інформації на регіональному рівні, в часності за

допомогою кон’юнктурних обстежень в різних отраслях економіки.

Таким чином, організаційна структура, що склалася в Банку Франції,

забезпечує виконання покладених на нього задач. Цьому сприяє підвищення

ступеня незалежності центрального банка, досягнуте завдяки прийнятому в

1993 році Закону про Уста Банка Франції.

Французські комерційні банки.

Традеційно до реорганізації кредитних установ в 1984 році, у

Франції розрізнялись три категорії цих банків в залежності від строку по

депозитно позичкових операціях, розмірів участі у капіталах підприємств і

спеціалізації.

І група - депозитні банки

ІІ група - ділові, фондові, інвестеційні.

ІІІ група банки довго- та середньострокового кредиту.

Депозитні банки спеціалізувалися на депозитно-позичкових операціях;

ділові - на участі в капіталах і управлінні підприємствами, в засновницькій

діяльності і довгостроковому кредитуванні; банки довго- та

середньострокового кредиту - на депозитно-позичкових операціях строком

більше 2-х років.

Французські комерційні банки все більше організуються в

“туманності” і “архіпєлагі” дрібних і середніх банків (з балансами від 200

млн фр до 10 млрд фр) навколо “ядра”, яке складають або три крупних в

національному маштабі банка: Національний парижський банк (Банк насіональ

де Парі), Креді Ліоне ат Сосьєте Женераль; або фінансові компанії, глвою

яких є інвестеційні банки: Суец або Паріба; або депозитний банк, який за

родом діяльності починає тяготіти до інвестеційного, але хоче зберігти і

свої депозитні операції - Промисловий кредит Франції і Промисловий

комерційний кредит.

Зрозуміло, що залишається велика кількість незалежних і доолі

крупних банків державних або приватних, але феномен “архіпелагізації”

продовжує розвиватися; фактично цей процес концентрації не припинявся з

кінця війни, його кульмінацією було злиття в 1967 році Націонильного банку

для торговлі і промисловості з Національним парижським банком обліку цінних

паперів, потім процес значно прискорився в період націоналізації з 1982 р

по 1986р.

Не дивлячись на процес приватизації, на державний сектор продовжує

приходитись ще значна кількість комерційних банків. З 1946 р. Були

націоналізовані Креді Ліоне, Національний банк для торгівлі і промисловості

і Національний парижський банк обліку цінних паперів, одночасно в

інвестеційних банках з’явилися урядові комісари.

В1982 р були додатково націоналізовані ще 39 банків, в тому числі

фінансові компанії, бувші інвестеційні банки; в часності, були

націоналізовані всі банки, вже належавші “гігантам” або Парижському

промисловому і комерційному кредиту або Паріба (Креді дю Нор), це

відбувалося по мірі того, як їх баланс починав перевищувати 1 млрд фр. В

результаті цього мироприємства було “націоналізовано” біля 90% депозитів і

84% кредитів банків країни. Результат цієї націоналізації, її позитивним

активом, не вдуючися в політичні дискусії, безумовно є спасіння банків,

котрі, залишившись приватними, випробували б значні труднощі(Банк

Ротшильда, Вормса, Креді дю Нор), перебудова банківської системи, тобто її

зміцнення, що було набагато складніше зробити, якщо б у банків не було

одного і тогоже власника і, накінець, організації більш інтенсивного

соціального діалогу між цими банками, що диктувалося законами держсектора.

В пасиві націоналізації нема “пограбування” бувших володарів, як

про це не раз говорилося: їм заплатили в середньому на 15% більше

першочергової оціночної ринкової вартості; в деяких випадках ціна набагато

перевищувала прибутковість націоналізованої установи (наприклад, у випадку

з Марсельським кредитним товариством) напроти, зміни і гальмування процесу

націоналізації погіршували клімат в середені цих підприємств.

Хвиля приватизації, яка почалася л листопаді 1986 року і

продовжувалась до березня 1988 року, в основному торкнулася банків: майже

всі вони були денаціоналізовані, крім групи СІС (Промисловий і комерційний

кредит), Марсельського кредитного товариства і Банка Бретанії; однак

Сосьєте Женераль, один з трьох банків, націоналізований ще в 1946 році,

залишився державним.

Перд усім, жалість викликає той факт, що приватизація не була

зроблена шляхом збільшення капіталу, який був явно недостатнім за всіма

критеріями; в цій приватизації сильно був велик ідеологічний фактор, при

цьому недооцінювалося те, що підказував здоровий глузд. Статус змішаної

економіки, який міг би явитися результатом цієї приватизації, даже при

незначній частці держсектора не бувби перешкодою для динамічного і

прибуткового управління, що було характерно для державних банків в 1982-

86рр.

Діяльність французських депозитних банків, як і всих комерційних

банків, підвищилася під впливом конкуренції, пов’язаною зі спрощенням

бануівських операцій. З кінця 60-х рр вони “кинулися” завойовувати облатсі,

де раніше їх присуинісь не надлюдалася: фінансування житлового будівництва,

надання споживчих кредитів тощо. В останній час відмічається тенденція до

непрямого або прямого фінвнсівання деякими комерційними банками сільського

господарства, тобто вони претендують на захват операцій, які до

теперешнього часу надаються виключно банком Креді Агріколь.

Мимовіль такої “диверсифікації”, крупні комерційні банки,

продовжуючи універсалізацію своїх операцій, починають вкладати капітал в

крупні промислові підприємства, чім раніше займалися інвестеційні банки

(фінансові компанії). Ці банки переймають приклад німецьких банків, які вже

давно почали займатися подібними операціями.

Подібне розширення ділової активності , а також змінення

традиційних для цих банків операцій, особливо під впливом посилення

ринкового характеру діяльності, стали вимогати великих зусиль по

“тарнсформації” персонала.

Як і інші категорії банкв, що вимушені розшрювати операції за свій

рахунок або за рахунок третіх осіб на ринку капіталів, за прикладом США і

Великобританії, депозитні банки попиталися найбіль вигідним способом

отримати для себе велику частку брокерської комісії. Вони були ініціатором

проведеня реформи на Біржі, в результаті якої біржові маклери втратили

монополію на здійснення подібних операцій.

Спостерігається також зближення зі Страховими компаніями, які або

самі поглинають банки, або поглинаються банками або фінансовими

компаніями, або банки створюють власні страхові компанії. Таким чином

Парижська спілка страховиків, вже володіючи капіталом Фінансової комапнії

Суеца і поглотивши Банк Вормс в 1984 р., “зближується” з Парижським

національним банком; а Група національних страховиків взяла контроль над

Фінансовою компанією Промислового і комерційного кредиту, в той час як

компанія Загального Страхування Франції інвестувала капітал в Французський

банк зовнішньої торгівлі, який, не бубучі справжнім комерційним банком,

здійснює таку діяльність.

Це зближення випливає із схожесті цих видів ділової активності.

Страхові комапнії пропонуєть “продукти” капіталізації, котрі конкурують з

продукцією банківських заощаджень.

Крім того банки і страхові компанії знаходяться зараз в однакових

умовах по відношенню до операцій на Біржі, тому як і банки, і страхові

компаніїкерують портфелем вкладених цінних паперів, організаціями по

колективному вкладанню ринкових цінних паперів, як їхвласними, так і їх

клієнтів (що торкається банків).мимовіль сього іншого, як це вже

відбувалося на протязі останніх років в США, французські комерційні банки

зустрічають нових конкурентів в особі крупних торгівельно-розподільчих

компаній. Останні, маніпулюючи великими сумами грошей, потребують особливо

“ізощрьонних” інструментів управління; замість того, щоб їх створювати,

вони предпочитають часто “заполучати” професіоналів шляхом купівлі банків,

і відповідно комерційні банки гублять ще одне поле своєї діяльності. Ці

торгівельні фірми все частіше випускають власні кредитні картки, що

безумовно втягує їх в кредитування, а потім і в банківську справу.

Ось декілька прикладів цього проникнення торгівельних компаній на

поле діяльності комерційних банків: в 1987 р. Компанія Ошан викупила у

компанії ССФ Банк Делор, який переіменувала в Аккорд; в 1988 р торгівельна

компанія Інтермарше викупила у Креді Шимік банк Окзилер де Креді.

Ощадні каси Франції.

Прерша ощадна каса відкрита у Франції в 1818 році в парижі за

ініціативою Бенжамена Делесера і герцога де Ларошфуко-Ліанкур з метою

прийняття заощаджень від економних і підприємлдивих просих людей. Потім за

її прикладом були створені інші каси, і в 1835 році був прийнят перший

закон, який дав їм статус приватного суспільно корисної установи; сьогодні

їх називають “публічно-правовими установами, які не переслідують мети

ізволікання прибутку”, тобто вони можуть, у відповідності з їх ізначальним

призначенням, приволікати кошти і видавати кредит - в певних межах - але не

розподілюють чистим прибутком отриманим від цієї діяльності. Ці кошти

повинні ними використовуватися або для поповнення їх власних коштів, або

для забезпечення їх клієнтам осодливих пільг. До теперешнього часу ці каси

були звільненні від податків на прибуток; в рамках процесу спрощення що

проходить, вони тепер підпорядковуються нормам загального права але

зберігають свою специфіку, що виражається у відсутності приватних

акціонерів.

В 1837 році був прийнят новий закон, по якому функція зберігання і

управління зібраними коштами була передана Депозитно-зберігальній касі. З

цього часу ця каса отримала прирогативу акумулювати кошти по книжці А, яка

являється інструментом, що використовується ощадними касами(а з 1990

ркасами взаємного кредиту), і користується правом звільнення процентів від

податку, що принесло їй великий успіх у населення.

Прибуток отриманий по Книжці А,використовується за кількома

призначенннями. Більша його частина слугує для надання позик органам

місцевого самоврядування безпосередньо через філії Депозитно-зберігальної

каси (ДЗК) під назвою Місцевий кредит Франції(бувша Каса співдії оснащенню

місцевих органів самоврядування), в часності, при безпосередній участі

самих кас, методом MINJOZ, прийнятим в 1950 р і, що називається за іменем

його автора. Таким чином, основним (на протязі тривалого часу єдиним)

кредитором органів місцевого самоврядування є об’єднання ДЗК і ощадних кас.

Але крім цього призначення, прибуток, отриманий за Книжклю А, слугує для

надання позик житловим організаціям з помірною квартплатою - хоча ощадні

каси можуть і самі безпосередньонадавати їм кредит або, в залежності від

політики держави, здійснювати операції на фінансовому, валютному або

іпотечному ринках.

Ощадні каси та їх регіональні організації -Регіональні фінансові

компанії - SOREFI - мають в своєму розпорядженні деяку частину

акумульованих коштів (незначну частку коштів по книжкам А і більш високу

частку за книжками Б, аналогічним банківським книжкам, що не користуються

податковими пільгами), а також прибуток, який приносять їх зберігальні бони

і рахунки до запитання. Традиційно ощадні каси використовували ці суми для

прямого кредитування вищевказаних житлових організацій з помірною

квартплатою або місцевих органів самоврядування, а токож для надання

житлових позик приватним особам.

На національному рівні існує Національний центр ощадних і страхових

кас - CENCEP, який представляє ощадні каси в органах державної влади, а

також виконує контрольно-ревізійні функції, видає правила і надає послуги

загального характеру, такі як створення новоїнової продукції і здійснення

зв’язку на базі відомої системи Ecureuil.

В 1983 році була перебудована сітка ощадних установ шляхом

створення компаній SOREFI, єкі являються акціонерними товариствами, тобто

колективнми організаціями, на відміну від ощадних кас. Ці компанії

приналежать наполовину касамм одного регіону (Іль-де-Франс, Рона-Альпи,

Прованс-Лазурний берег, Лангедок-Русильйон тощо) і наполовину ДЗК. Компанії

SOREFI центарлізують вільні грошові кошти ощадних кас регіона (крім коштів

за книжкою А, які направляються в DCD) і використовують їх для отримання

прибутку або на фінансовому ринку за допомогою ДЗК, або шляхом видачі позик

ощадним касам на їх власні потреби кредитування, або шляхом самостійного

розподілу кредитів. Створення компаній SOREFI було пов’язано додатковими

витратами для всієї сітки, але завдяки централізації грошових коштів на

регіональному рівні воно повино забезпечити більш ефективне управління ціми

коштами.

Треба зазначити, що ощадні каси Франції, що зберегли свій

початковий статус і обмежену діяльність довше ніж їх європейські аналоги, в

останні десятиріччя стали швидко змінюватисьв зв’язку з широким

розповсюдженням і спрощенням функцій і перетворюватись на справжні банки.

В 1978 році вони спочатку отримали право відкривати чекові рахунки

і поступово стали прополнувати приватним особам всі види депозитних і

ощадних інструментів. В 1983 році вони добилися право направляти до 30%

своїх коштів на надання позки підприємствам. К 1990 року вони отримали

повну самостійність в використанні коштів при дотриманні правил

предосторожності, але загубили право на податкові пільги і з 1992 року

підпорядковані загальному законодавству про податки та прибуток.

В цифровому вираженні ці зміни виражалися в наступноум: к 1988 року

сума вкладів досягла 792 млрд фр, в тому числі 446, 4 млрд фр за книжками

А, однак це складало лише 16% всіх акумульованих коштів проти 68% в 1984

році. Крім того, використання коштів за книжками А, система надавала

кредити на суму 60 млрд фр; позики приватним особамзбільшилися на 20 %, а

позики підприємствам - на 33%. В той же час данні вказують на відносну

затримку роста числа книжок А в порівнянні з числом рахунків.

Однак для того, щоб еволюція французської сітки ощадних кас

повністю завершилася і її розвиток досяг рівня розвитку сіток Німетчини,

Італії, Іспанії, їй необхідно претерпіти різних змін.

Перша зміна полягає в злитті кас для досягнення мінімального

розміру: кількість кас вже скоротилася з 550 (січень 1983р.) до 301 на 1

січня 1989 р. За поглядами керівництва CENCEP, їх кількість повинна

зменшитись до 200 кас, з фондом в середньому 50 млн фр, тоді як більш 200

кас мають в теперешній час фонди меньш 30 млн фр.

Крім того ощадним касам прийдеться дакласи зусиль (даже більше ніж

комерційним банкам), щоб підвищити продуктивність і кваліфікацію свого

персоналу.

Що торкається продуктивності, то в 1985 році було проведено

дослідження за основними з вказаних ощадних кас з метою визначити

співвідношення між валовим результатом господарської діяльності (після

виплати заробітної палти і накладних витрат) і чистим банківським

рпибутком, тобто загальною сумою процентної маржі. Дослідження показали, що

співвідношення досягло лише 24% і було на 10-15 %-х пункта менше , ніж у

крупних банках, хоча вони самі вважаються недостатньо продуктивними. Це

викликано занадто велекою кількістю робітників, часто наянтих по знайомству

ще в ті часи, коли ощадні каси спокійно жили на свою ренту, а також рівнем

заробітної плати, який дещо перевищує середній показник по даній професії.

Що касаєтьяс кваліфікації, то тут проблема очевидна, так як управляти всіма

банківськими інструментами і кредитами приходиться персоналу, котрий до

кінця 70-х рр обмежувався лише роботою з ощадними книжками і житловими

позиками.

Для того щоб забезпечити осучаснення, в рамка сітки під егідою

CENCEP і в співробітництві з ДЗК прийшлося створити ряд спеціальних

організацій, які пропонують різноманітні фінансові послуги.

Накінець, сітка ощадних кас, як і конкуруючі банки, але зі занчним

відставанням від них, предприняла ряд зусиль по зближенню зі своїми

іностраними колегами. Так в 1988 році представництва системи “Ecureuil”

підписала угоду з Caixa de Barselona з метою забезпечення своїм клієнтам

“безперервної” ланцюг послуг; токаж угода бала в наступному підписана з

“cajas” Мадрида і Сарагоси, а потім Більбао; і накінець недавно аналогічна

угода була підписана з Асоціацією ощадних кас Італії - ACRI.

Фінансові компанії і ділові банки Франції.

У відповідності з прийнятим в настоящій роботі загальним

визначенням “ділові банки” розрізняють двва типа таких установ во Франції:

фінансові компанії і власно ділові банки.

Хоча ділення і не є обов’язковим, спеціалізація установ першого

типу в вищеописаній гамі видів діяльності складається майже виключно в

участі в промисловому і фінансовому капіталі; в числі їх філіалів мається

тому який-небудь діловий банк у власному смислі цього слова.

В період між 1942 та 1967 рр так звані ділові банки юридично

відрізнялися від депозитних банків тим, що вони не могли ні приймати

вклади, ні надавати кредити на строк меньш двох років; з другого боку, ця

межа була прийнята і для комерційних банків (крім випадку державних цінних

паперів), і уж тим паче вони не могли приймати участь у капіталі. Межа була

відмінена в1967 р., ця відміна була підтверджена банківським законом 1984р.

Цією відміною в більшій мірі скористалися дві катнгорії банків:

комерційні банки сбільшили строки своїх операцій, а ділові банки

безпосередньо або через свої філії створили мержу відділень в сподіванні

ізволікти вигоду з меньших виплат по вкладам і, як наслідок, снизити

середню вартість своїх ресурсів. Вони швидко відчули у своїх підрахунках,

що до вартісті виплат по вкладах добавляється возрастаюча вартість

утримання відділень. Тому останніми роками вони рухалися скоріше в другому

напрямку, скороченню числа віділень і повертаючись до во все більшшому

ступеню до своєї традиційної клієнтурі. Однак вони зберегли наявну

кількість філій.

Що торкається їх статусу, то він пройшов три стадії розвитку. В

1944 р., при націоналізації чотирьох крупних депозитних банків, ділові

банки, даже самі крупні, були залишені в приватному секторі. Но над ними

поставили Урядового комісара, посада якого проіснувала до1982 р. Опасаючись

націоналізації тільки банків з приходом до влади лівих сил, правління

деяких ділових банків на протязі 70-х рр поділила свої активи на дві

половини: на фінансову компанію по промисловим активам, зачастую також по

нерухомості, і на діловий банк, лішонний промислових активів.

В 1982 р уряд націоналізував як материнські фінансові компанії,

якщо вони мали банки, так і самі банки, якщо розмір їх активів перевищував

1 млрд фр. В період 1982 та 1987 рр було проведено ряд реорганізацій, і

деякі ділові банки, що відчували труднощі, були введені до складу інших

банковських груп.

Ділові банки спеціалізувалися на участі в капіталах і управлінні

підприємствами, засновницькій діяльності і довгостроковом кредитуванні і

фінансіванні. Банківські реформи 1966-1967 і184 рр закріпили їх поворот до

універсалізації операцій. Кількість ділових банків скоротилася з 43 в 1965

р до 39 в 1984 р. На їх долю приходилося приблизно 10% загального числа і

баланса всіх французських банків.

Законом від 13 лютого 1982 р націоналізовані п’ять ділових банків,

в тому числі Банк де л’Ендошин е де Сюец, Банк Вормс, Компані фінансьєр де

Паріба. Начавшаяся в 1986 рокі денаціоналізація охватила насам перед ці

банки.