|
|
Диплом: Экологическое сознание как фактор развития украинского общества
Диплом: Экологическое сознание как фактор развития украинского общества
Українська Академія державного управління
при Президентові України
Харківський філіал
«Допущено до захисту магістерської дисертації»
Екологічна свідомість як фактор розвитку українського суспільства
Магістерська дисертація на здобуття кваліфікації магістра державного управління
| Науковий керівник | Заступник Голови Харківської обласної державної адміністрації, кандидат історичних наук Мєщєряков Валерій Федорович |
| Слухач | Фісун Ігор Леонтійович |
Харків 1997
З М І С Т
ВСТУП..........................................................................3
Розділ I
Роль і місце екології у сучасному світогляді..................................10
1.1.Наука про довкілля........................................................10
1.2.Місце екології у системі наук.............................................13
1.3.Принципи і закони природи.................................................14
1.4.Наука і технологія........................................................15
1.5.Наука і ціннісний підхід..................................................16
1.6.Наука про довкілля і області її застосування..............................17
Розділ II
Аналіз сучасних уявлень про стосунки «людина-природа»...................... 18
Розділ III
Правове регулювання у галузі захисту довкілля.................................32
3.1.Міжнародні правові акти...................................................32
3.2.Конституція та закони України.............................................33
Розділ IV
Громадськість як вагомий чинник захисту довкілля..............................40
4.1.Активність громадськості як запорука збереження довкілля.......... 40
4.1.1.Спільний інтерес........................................................42
4.1.2.Порушені зв’язки. Баланс................................................42
4.2.Ключовий термін...........................................................43
4.3.Необмежені можливості впливу..............................................43
4.4.Необхідність громадської активності та її переваги........................44
Розділ V
Організаційні умови екологічного менеджменту в місцевих державних
адміністраціях та органах
самоврядування...............................................................
............. 47
5.1.Структури місцевого самоуправління, необхідні для більш
спішного екологічного менеджменту ............................................48
5.2.Завдання адміністративних підрозділів.....................................49
5.3.Класифікація завдань......................................................51
5.4.Інтегрування екології в адміністративні структури.........................52
5.4.Екологічні відомства (підрозділи).........................................52
Висновки та пропозиції........................................................59
Використана література........................................................61
Додатки.......................................................................66
.як нам дійти до злагоди і згоди
в буденних пристрастях, в суєтній метушні?
Є вищий смисл в гармонії природи,
дай, Боже, нам гармонії в душі.
Віталій Іващенко
В С Т У П
Глобальна екологічна криза є реалією нашого часу. Але на фоні політичної і
економічної ситуації, яка склалася в Україні, проблема стосунків з природним
оточенням відкладається в побутовій свідомості на задній план. Найбільшу
увагу привертають такі аспекти загострення екологічної ситуації, як
погіршення якості життя в результаті забруднення довкілля і наслідки
антропогенних катастроф, перш за все – наслідки аварії на ЧАЕС. Від цієї
проблеми, певно, ми позбавимось ще нескоро, мине чимало десятиліть, а,
можливо, і століття, поки ми будемо згадувати про це як про історичний факт
із життя України. Тому для українського суспільства проблема формування
екологічної свідомості є нагальною, і у найближчих десятиліттях вона повинна
стати найважливішим фактором його розвитку.
Відповідно, в психологічних дослідженнях, які торкаються проблеми «людина-
природа», переважає аналіз психологічних аспектів проблем, які виникають у
зоні екологічного лиха. Головна увага при цьому приділяється задачам
психологічної реабілітації потерпілих. Переважно в такому ж контексті
екологічно незадовільних умов життя розробляються проблеми екологічного
виховання, навчання і екологічної пропаганди. Визнаючи значення такої роботи,
слід підкреслити актуальність вивчення не тільки наслідків, але й
психологічних причин виникнення антропогенних екологічних порушень.
Системний аналіз сучасної екологічної ситуації приводить до розуміння
значення побутових уявлень про щоденні, профанні форми взаємодії з природним
оточенням, оскільки врешті саме ці уявлення мають визначальне значення у
розвитку антропогенних криз як на мікро-, так і на макрорівні.
Коли у 1960-ті роки людство почало усвідомлювати серйозність посталих перед
ними екологічних проблем, виникло питання: скільки часу у нас залишилось?
Скільки років мине, перш ніж ми зіткнемося з трагічними наслідками нашого
недбайливого ставлення до довкілля? Відповіддю було: 30-35 років. Зараз, коли
ми наблизились до кінця зазначеного тридцятирічного терміну, цей прогноз,
нажаль, має своє підтвердження і він був недалекий від істини, бо вочевидь
потеплення клімату, дірки в захисному озоновому шарові над полюсами,
повсякчасна присутність токсичних хімічних речовин у ґрунтових водах багатьох
країн світу, голод у Африці, забруднення харчових продуктів залишками
пестицидів і вимирання численних видів в міру відступання лісів перед
зростаючим народонаселенням планети. У нас просто немає інших тридцяти або
хоча б десяти років для вивчення і обговорення екологічних проблем. Необхідно
вже зараз вжити рішучих заходів задля спасіння біосфери. Ще через тридцять
років ми або створимо стійке суспільство, або станемо свідками згасання
цивілізації на Землі.
Все це дуже прикро, але втішно те, що перераховані проблеми вивчені і вже
розроблені (принаймні теоретично або на рівні дослідних установок)
технології, які дозволяють їх вирішити, а значить, забезпечити стійкий
розвиток суспільства. Треба серйозно взятися до справи.
Яким би ми хотіли бачити довкілля? Якщо б нас попросили його описати, ми б,
ймовірно, згадали такі речі, як чиста вода, чисте повітря, родючий ґрунт і
високопродуктивне сільське господарство, відсутність небезпечних відходів та
недоторканий людиною простір з багатим рослинним і тваринним світом. Але
більше за все ми, мабуть, прагнемо, щоб взаємозв’язок людства з довкіллям був
стійким, тобто можна було б з упевненістю дивитися у майбутнє, знаючи, що
наведені вище риси не деградують і не зникнуть, а будуть зберігатися,
постійно відновлюючись, і в майбутньому доступність їх, принаймні, не
зменшиться.
Через засоби масової інформації лунають попередження про неминучі, екологічні
лиха. Забруднюється повітря і вода. Їжа отруєна пестицидами. Кислотні дощі
загрожують озерам та лісам. Ерозія призводить до втрат ґрунтів. Руйнується
захисний озоновий шар, котрий зберігає все живе на Землі. Клімат планети
теплішає через надмірне виділення двоокису вуглецю при спалюванні різних
видів палива – це парниковий ефект. Воді, якою ми користуємося, загрожує
забруднення, або вона вже містить токсичні відходи. Дика природа зубожіє:
тисячі видів наближаються до межі вимирання, а сотні вже перейшли цю межу.
Багато ресурсів виснажені надмірним використанням. Перенаселення загрожує
поринанням світу в епоху безмежного голоду за прикладом Ефіопії. Коротше
кажучи, наші теперішні взаємостосунки з довкіллям дуже далекі від стійкості.
Наші дії призводять до її виснаження та деградації. Якщо так буде
продовжуватися й надалі, середовище в решті решт стане непридатним для життя.
Отже, те що ми маємо, вочевидь відрізняється від того, чого ми прагнемо.
Існує давнє китайське прислів’я, яке несе за своєї простоти глибинний зміст:
«якщо не отримуєш бажаного – зміни свої дії». Зміни стосуються самого погляду
на проблему і глибину її розуміння, а також змісту, якого ми надаємо різним
бокам життя. Наші цінності змінюються в міру розуміння проблем, а роблячи у
відповідності з переглянутими цінностями, ми змінюємо ситуацію. Справді,
дбайливе ставлення до довкілля веде до добре помітних змін у поглядах, діях,
а отже свідомості людей і суспільства у цілому.
Але як показує досвід, не маючи ефективно функціонуючих державних структур в
галузі охорони довкілля в Україні, і маючи переважно громадські (а інколи
навіть просто аматорські) структури, реалізація зазначеної проблеми не
досягає бажаних результатів у вирішенні проблеми, бо тільки держава є
гарантом здійснення ефективної екологічної політики, бо держава має для цього
всі необхідні засоби: правове, політичне і фінансово-економічне забезпечення,
а демократія – інструмент у руках суспільства для створення такої держави,
яка б у повній мірі відповідала інтересам суспільства і забезпечувала їх
права і свободи.
У своїй роботі ми прагнемо розкрити деякі аспекти психології людини, її
природжених і набутих рис у стосунках «людина-природа», і базуючись на цьому,
спробувати пов’язати усі сторони нашого повсякденного життя, як то
економічні, політичні й юридичні, у контексті екологічної свідомості
суспільства, а також сформулювати модель адміністративних державних органів
влади і недержавних місцевих структур у сфері захисту довкілля.
Об’єкт нашого дослідження – побутові екологічні уявлення та їх вплив на
формування екологічної свідомості суспільства.
Предметом дослідження стали особливості системної організації побутових
екологічних уявлень.
Мета нашої роботи – дослідження особливостей репрезентації в побутовій
свідомості стосунків «людина–природа», та їх вплив на розвиток українського
суспільства. Показати вплив екологічної свідомості суспільства на формування
державних інститутів влади. Розкрити суть екології, як науки про природне
оточення, що становить основу формування суспільних відносин.
Гіпотеза дослідження:
Побутові екологічні уявлення є системною освітою, яка функціонує на різних
рівнях рефлексії. Основу сучасних побутових уявлень складає антропоцентризм,
поєднаний з потребою безпосередньої взаємодії з природою.
Були визначені такі завдання дослідження:
1. На матеріалі етнографічних, філософських, лінгвістичних, соціологічних і
власне психологічних досліджень, що висвітлюють суб’єктивний аспект проблеми
стосунків «людина-природа», здійснити теоретичний аналіз системи екологічних
уявлень побутової свідомості.
2. Дослідити особливості сприймання екологічної проблематики, представленої
в контексті міжособових відносин.
3. Сформулювати основи створення державних і недержавних структур у галузі
захисту довкілля та їх ефективного функціонування з урахуванням особливостей
геополітичного розташування України.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:
· проведено психологічний аналіз побутових екологічних уявлень,
розглядаючи їх у контексті формування екологічної свідомості суспільства як
фактору розвитку держави;
· виявлені особливості сприйняття екологічної (природоохоронної)
проблематики, показаній у контексті міжособових відносин;
· продемонстровано антропоцентриський напрямок сучасних побутових
екологічних уявлень, поєднаний з прагненням до безпосередньої взаємодії з
природним оточенням;
· показана необхідність впровадження екологічної освіти при підготовці
державних службовців в Українській Академії державного управління при
Президентові України владних структур.
Теоретичне значення роботи визначається тим, що:
· проведено теоретичний аналіз системної багаторівневої організації
побутових екологічних уявлень;
· розроблено понятійно-категорійний апарат, який дозволяє здійснювати
теоретичний аналіз у галузі, що досліджується;
· створена теоретична основа організації державних структур у галузі
захисту довкілля.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати бути застосовані:
· при вирішення проблем екологічного виховання, навчання та екологічної
пропаганди;
· при формуванні (створенні) адміністративних структур на рівні району
(області) як в органах виконавчої влади (обласних та районних
держадміністраціях), так і в органах місцевого самоврядування, з урахуванням
специфіки місцевих умов довкілля;
· при створенні громадських екологічних організацій, та ефективного їх
використання у правовому регулюванні стосунків «людина–природа» (виробництво
і раціональне природокористування);
· виявлена перевага антропоцентриських установок у побутових уявленнях
про стосунки «людина-природа», що демонструє низьку ефективність традиційного
екологічного навчання, яке здійснюється з антропоцентриських позицій. Перехід
до біоцентрованого (екоцентрованого) навчання зумовлює орієнтацію на системне
бачення екологічної ситуації, основу якого може скласти визнання потреб і
розуміння життя інших живих істот;
· як практичні рекомендації у організації й функціонування підрозділів
екологічного напрямку.
Основні положення, які виносяться на захист:
1. Побутові екологічні уявлення є системною освітою, яка функціонує на різних
рівнях рефлексії.
2. Основу сучасних побутових екологічних уявлень складає антропоцентризм,
який поєднується з базовою потребою у безпосередніх контактах з природним
оточенням. Антропоцентризм – домінуюча установка при сприйнятті природи;
3. Екологія – наука, що становить основу формування суспільства, і є
первісним віддзеркаленням суспільних відносин.
Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, висновку та переліку літератури
з 91 найменування. Робота викладена на 66 сторінках, включає 5 малюнків.
Розділ I
Роль і місце екології у сучасному світогляді
1.1.Наука про довкілля
Історично так склалося, що наслідуючи визначені цілі типу видобування руди,
виготовлення продуктів або прокладки доріг, люди ставили на чолі кута тільки
цю конкретну мету. Ми просто не думали про екологічні наслідки, про побічні
дії на довкілля. Такий підхід за своєю суттю не такий поганий, він
притаманний для виробництва всіх створюваних людиною матеріальних благ, якими
ми користуємося. Та доки населення і масштаби виробництва були малі порівняно
з розмірами Землі, екологічні наслідки сприймалися як прийнятний компроміс.
Іншими словами, природні простори були досить великі, що для досягнення
поставлених цілей і отримання прибутку (тобто більші цінності замість менших
відданих) можливо було пожертвувати частиною недоторканої землі, так як і
деякою мірою чистоти повітря і води.
Але, вочевидь, цей процес у нашому небезкрайньому світі не може
продовжуватися вічно. У міру зростання кількості народонаселення і масштабів
виробництва екологічні наслідки ставали все більш серйозними і поширеними, а
природні простори безперервно скорочувались. У 60-х роках суспільство почало
відчувати загрозу глобального забруднення довкілля. Ми зрозуміли, що зниження
її якості вже неможна вважати прийнятним компромісом. Вийшла переоцінка
цінностей, і були вжиті перші заходи.
З’явилося багато законів, спрямованих на обмеження забруднення повітря і
води, пом’якшення інших наслідків нашого впливу на довкілля.
У 1972 році в США було створено федеральна Аґенція охорони довкілля (ЕРА) для
захисту національних земель, повітря і водних систем; паралельні аґенції
виникали на рівні штатів, округів, населених пунктів. Громадянами
створювались сотні організацій щодо охорони довкілля. Багато вчених
звернулося до вивчення пов’язаних з ним проблем. Приватні підприємці створили
нові виробництва і розробили нові продукти, які служать для боротьби із
забрудненням, розміщення відходів і под. Завдяки такому значному підвищенню
громадської свідомості і активності в 1960-1970-ті роки цей період посів
гідне місце в історії, як ера природоохоронного руху.
Помітний прогрес 1960-1970-х років вочевидь не призвів до рішення всіх
проблем. Суспільство, у всякому випадку тимчасово, вичерпало свою здатність
приділяти головну увагу охороні довкілля. Початок і середину 1980-х років
можна вважати періодом зниження громадського інтересу до цих питань. Але
наукові дослідження, створення нових технологій і розвиток природоохоронної
служби продовжувались. Зараз ми вже досить гарно розуміємо увесь комплекс
проблем, дії і технології, необхідні для їх вирішення. Існує ціла низка
законів, контрольних аґенцій і громадських організацій, якими управляють
тисячі компетентних, відданих справі професіоналів. Укладаються підручники та
читаються різноманітні курси. Таким чином, 1980-і роки можна вважати періодом
консолідації сил і росту професіоналізму.
Зараз виникли нові проблеми. Чисельність населення Землі порівняно з 1965
роком майже подвоїлась. Якщо у 1960-тих та 1970-тих роках з’явилося тільки
лише нечіткі прогнози відносно кислотних дощів, руйнування озонового екрану і
потеплення клімату, пов’язаного з викидом в атмосферу вуглекислого газу при
горінні, то зараз для всіх очевидно: ґрунт, вода і багато інших життєво
необхідних нам ресурсів наблизились до межі їх можливого використання. У той
же час природоохоронний рух 1990-х років може призвести до швидких і глибоких
змін, так як підготовча робота вже зроблена. Через 30-50 років (час нашого
життя) воно здатне зробити нестійкий зараз розвиток цивілізації стійким.
Спробуємо показати два цих визначення наглядно за допомогою аналогії. Людина
може плигнути з вершини високої скелі, переконана в тому, що полетить. Вона
може навіть відчути ейфорію від успіху, але пролетівши половину шляху
закричить: «Досі все гаразд!» Але все це – свого роду «життя запозичене»:
воно вже не належить їй. Її політ «нестійкий».
Очевидно, що заперечення сили тяжіння не призведе до уміння добре літати.
Але, розуміючи і визнаючи закони гравітації, а крім того, принципи
аеродинаміки, і беручи за основу їх у своїй діяльності, можна цьому
навчитися. Хоча ми й «стійко» літаємо, використовуючи різні летальні апарати,
збудовані з урахуванням наукових принципів.
Приблизно, теж саме можна сказати і про наші взаємини з довкіллям. У більшості
випадків розвиток людського суспільства протікає при повному незнанні або
навіть запереченні принципів, які керують самовідтворенням живих систем. Ми в
багатьох відношеннях живемо «за позикою», і численні екологічні проблеми, які
стоять перед нами, вказують на те, що такий стан нестійкий. Але, як не лишили
ми спроб летіти, спіткнувшись об силу тяжіння, також не слід відказуватися від
розвитку людського суспільства і повертатися до первісного життя. Слід лише
зрозуміти екологічні принципи і прямувати до гармонічного розвитку відповідно
до них. Це дуже просто: концепція стійкого розвитку полягає в
задоволенні потреб і прагнення сьогодення без вступу в конфлікт із майбутнім.
Ми маємо необхідну інформацію. У середині XІX століття вчені почали вивчати і
відкривати принципи взаємовідносин рослин і тварин між собою і з довкіллям. Цю
область біології назвали екологією. У 1960-ті роки стало
загальнопризнаним, що екологічні принципи і теорії відносяться не тільки до
диких рослин і тварин в звичайних умовам існування. Вони застосовуються і до
людини, причому в глобальних масштабах. Цю галузь екології, тобто вивчення
екологічних принципів застосуємо до людського суспільства, необхідну для його
стійкого розвитку, зараз часто називають наукою про довкілля.
«Не недостача екологічної інформації призводить до негативного впливу на
довкілля, а неправильне застосування цієї інформації»[]. Словом кажучи, у нас
є необхідні знання, які дозволяють зробити розвиток людського суспільства
стійким.
Якщо знань досить, чому ж досі не розпочато необхідних змін? По-перше, знання
і розуміння придбані відносно нещодавно. Завжди проходить час між отриманням
інформації та проведенням політики, на ній основаній. По-друге, вже є значний
прогрес, і зміни стають більш помітними. Але в решті решт наукове розуміння
це одне, а рішення, що і коли робити, – зовсім інше. Очевидно, ми всі
прагнемо стійкості довкілля. Але у людей багато й інших інтересів,
пов’язаних, наприклад, з використанням матеріалів і енергії, відчуженням
відходів. Багато з їх цінностей вступають ще не в повній мірі нами свідомо
заперечене з прагненням до охорони довкілля, а це перешкоджає прогресу.
Природоохоронний рух 1990-х років, масовий рух за стійкий розвиток людства
буде залежати від широкого усвідомлення громадськістю проблем, її пильність,
визнання нових цінностей, від потреби зміни і участі в них. Без такого
розуміння і підтримки вони нереальні; вимоги людей роблять їх неминучими.
Кожен з нас бере участь у формуванні того, що називають «громадською думкою»
або «громадськими цінностями». Тому кожен з нас буде учасником руху за
стійкий розвиток. Але про участь громадськості ми будемо говорити у наступних
розділах.
1.2.Місце екології у системі наук
Наука – це як і особливий спосіб отримання знань, так і самі знання, придбані
цим шляхом, тобто отримання інформації. Але звідки і як така інформація
вперше отримана? Порівнюючи природничі науки, такі як фізика, хімія,
біологія, ґрунтознавство, з гуманітарними областями людської діяльності –
релігією, філософією, мистецтвом, музикою і літературою, можна бачити, що їх
джерела багато в чьому відмінні.
У випадку гуманітарних дисциплін видно, що їх об’єкти створені людиною, її
натхненням і/чи талантом, які подарували нам вчення або твір, настільки
сильно впливає на наші емоції або розум, що ми збираємо ці скарби духу і
передаємо їх наступним поколінням. Ми можемо намагатися перевершити філософа,
артиста, письменника або композитора, але, як вони творять свої витвори,
залишається таємницею.
У випадку науки історія теж приводить до конкретних особистостей – вчених, які
зробили відкриття. Але тут ми здатні зрозуміти, як їм це вдалося. Вони беруть
за основу проведені спостереження та логічні висновки спостережень. Кожний міг
би виконати такі ж операції і дійти до подібних висновків. Таким чином, у науці
важливіше самого вченого (хоча ми віддаємо належне його внеску) те, що вся
інформація ґрунтується на спостереженнях та логічних висновках, які з них
витікають. Звідси можливість її перевірки і уточнення. Наука прямо протилежна
прийняттю будь-чого на віру. Ключове правило науки - перевіряти!
1.3.Принципи і закони природи
У ході аналізу експериментальних результатів можуть знайтися деякі тенденції
або взаємозв’язок між даними. Наприклад, якщо впускати предмети і вимірювати
їх швидкість в різних точках польоту, у всіх випадках без винятку виявиться,
що всі вони падають з однаковим прискоренням (якщо знехтувати опором
повітря). Таким чином, мова йде про основний принцип вільного падіння. Коли
відкритий такого роду принцип поведінки об’єктів, його називають законом
природи. У даному випадку мається на увазі закон тяжіння. Іншим прикладом
можуть служити спостереження, згідно яким в хімічних реакціях атоми тільки
перегрупуються, але не створюються, не руйнуються і не змінюються. Цей
принцип називають законом збереження маси. Закони термодинаміки описують
особливості змін енергії.
Так як закони природи не знають винятків, їх прогностична цінність дуже
значна. Можна з упевненістю сказати, що будь-які спроби порушити або
ігнорувати закони природи скінчаться невдачею. Вона не обов’язково буде
помітною відразу; звичайно між дією і кінцевим результатом існує, як у
прикладі з людиною, яка пригнула зі скелі, визначений період «життя у
позику».
Спроби визначити, стане подія або процес розвиватися у потрібному напрямку,
треба звернутися до законів природи. Це більш очевидно у випадку плигуна зі
скелі. Але навіть дуже поінформовані люди іноді натикаються на помилки. Так,
космічний корабель багаторазового використання «Челенджер» був запущений, не
дивлячись на відомий вплив температури на кільцеві прокладки. Його «життя у
позику» склало 90 секунд. У середині 1980-х років одна людина запропонувала
новий тип двигуна, який начеб-то виробляє більше енергії, ніж використовує
(порушення другого початку термодинаміки). Граючи роль невизнаного генія,
який веде нерівну боротьбу з заздрісним науковим «істеблішментом», він
отримав могутню підтримку в широкий процес і добув декілька мільйонів доларів
на устаткування свого винаходу, в той же час уникаючи будь-якої його
критичної перевірки. У решті решт навіть його спонсори почали наполягати на
демонстрації чудо-машини. Тут і з’ясувалося, що все це містифікація, а сам
він сховався з отриманою кругленькою сумою. Мораль: знай фундаментальні
закони природи і, зустрівшись з суперечливими їм заявами, треба відноситися
до ним надто обережно. Безглуздя, неосвіченість і брехня більш ймовірні, ніж
винятки з законів природи.
1.4.Наука і технологія
Фундаментальна, або чиста, наука має на увазі придбання знань за ради них
самих без питань про те, як їх використовувати або чи можна їх
використовувати взагалі. В основі її лежить тільки прагнення людини до
розширення світогляду. Технологія, навпаки, – використання наукових знань
заради досягнення визначеної мети. Вона заснована на бажанні вирішити
практичне завдання або отримати конкретний результат. Технологія може
рухатися вперед методом спроб і помилок, накопичуючи досвід того, що можна і
чого неможна. Таким чином зроблені деякі вдалі винаходи. Але невдач було
більше. Метод спроб і помилок звичайно занадто марнотратний щодо часу,
грошей, а іноді й людського життя.
З іншого боку, принципи, закони природи і теорії можуть ефективно
використовуватися інженерами для досягнення бажаної мети. Наприклад, цілком
здійсненним запуск людини на Місяць методом спроб і помилок, але яка буде
його ціна? Чітко слідуючи відповідним теоріям і законам, можна зробити це з
першої спроби.
Таким чином, технологічний процес використовує знання, отримані
фундаментальною наукою. Але й вона в свою чергу залежить від технології за
двома основними причинами. По-перше, технологія розробляє нові прилади, які
розширяють можливості спостережень і перевірки гіпотез. По-друге, це
«дослідницький полігон» для нових теорій і принципів. Той факт, що
технологічна новизна працює, доводить правильність покладених за основу
конструкції теорій і принципів. Наприклад, політ людини на Місяць і її
щасливе повернення – вагомий аргумент на користь теорії руху планет і
гравітаційних взаємодій. Таким чином, наука і технологія взаємно багатіють.
Науковий підхід дозволяє пізнавати будову світу. В свою чергу, використовуючи
технологію і діючи у відповідності з отриманими знаннями, можна досягти
бажаних результатів. Ми не просто бажаємо літати на Місяць, ми працюємо в
рамках необхідних для вирішення цього завдання теорій і законів природи і
досягаємо успіху.
1.5.Наука і ціннісний підхід
Наука дозволяє краще розуміти об’єктивний світ. При цьому ми використовуємо
знання для досягнення конкретної мети. Але наука не може вказати, якої мети
слід прагнути. Що і коли робити, якому завданню або лінії поведінки віддати
перевагу – такого роду рішення визначаються ціннісним підходом, тобто
моральними, релігійними, етичними, та емоційними сторонами нашого життя.
Наприклад, наука дозволила зрозуміти властивості атомів, а рішення, слід або
не слід використовувати ці знання для створення ядерної зброї, основане на
ціннісному підході, дуже далекому від науки. У той же час наукові знання
допомагають визначити істинні цінності, віщуючи наслідки конкретних дій. Тут
знову допустимо міркування типу «Якщо ..., то...». Наприклад, якщо виникне
великомасштабний ядерний конфлікт, то, по суті, буде винищене все життя на
Землі.
Крім того, сама наука не потребує від нас слідування згідно з визначеними
принципами або теоріями. Можна, наприклад, навмисне або за необачністю
ігнорувати принципи та теорії будівельної справи. Наука тільки віщує, що
будівля завалиться.
1.6.Наука про довкілля і області її застосування
Як викладене вище пов’язано з наукою про довкілля? Вивчаючи взаємовідношення
рослин і тварин в природних умовах, вчені відкрили основні екологічні
принципи і закони, які визначають стійке існування життя на Землі. Повинно
бути зрозуміло, що, якщо людська цивілізація, включаючи сільське
господарство, промисловість і под., потребує стійкості, вона повинна
відповідати цим законам і принципам. Але досі ми розвивали її, в головним
чином керуючись уявленнями і бажаннями, які слабо відносяться до природних
екологічних законів. Цей процес нагадує будівництво хмарочосу без урахування
будівельних норм. Дійсно, нарощування числа проблем, пов’язаних зі станом
довкілля та виснаженням ресурсів, кризи, з якими ми зіштовхнулися, – є
наслідком і свідоцтвом хибного шляху розвитку. Не виключено, що ми вже стоїмо
на краю прірви. Але можна відмовитися від падіння і піти шляхом стійкого
розвитку, усвідомивши основні екологічні принципи і пристосувавши до них
людську цивілізацію. У решті решт від нас самих залежить, чи вважати стійкий
розвиток метою, гідною зусиль і жертв, необхідних для її досягнення.
Розділ II
Аналіз сучасних уявлень про стосунки
«людина-природа»
Проблема взаємодії людини, людського суспільства і природи виникла з появою
самої людини. «Але якщо практична проблема взаємодії природи і суспільства
має місце протягом всієї історії їх співіснування, то наукова, теоретична
проблема ідейного відображення практичної взаємодії змогла виникнути лише з
появою духовною культури вже в соціально розвиненому суспільстві. У
рефлексивній формі екологічне взаємостосунки, по суті, пронизує всі види
суспільної свідомості і світовідчуття, починаючи з міфології та релігії,
переходячи в мистецтво та філософію, у природничі й суспільні науки, і,
зрештою, стає предметом особливих наукових досліджень близько ста років
тому»[45, 23]. Аналіз літератури дозволяє виділити різні підходи до проблеми
розвитку екологічних уявлень, які реалізуються, як правило, в рамках
філософської традиції. При зверненні до розуміння «екологічні уявлення» мова
йде про те, яким чином репрезентуються у побутовій свідомості стосунки
«людина-природа», як людина уявляє положення своє і свого соціуму у
навколишньому світі, яке місце займають у його образі світу як окремі живі
істоти, так і природа в цілому.
Прикладом найбільш змістовного і багатогранного дослідження розвитку
екологічних уявлень в філогенезі можуть служити «Нариси історії уявлень про
взаємостосунки природи і суспільства»[45]. У своєму аналізі уявлень про
взаємостосунки природи і суспільства Круть І.В. і Забелін І.М . прагнули до
виявлення причин і суті виникнення і розвитку ідей, які привели у своїй
реалізації до сучасного стану біосфери і відповідно до репрезентації цього
стану в різних галузях знань. Автори розрізняють дві тенденції ставлення до
природи, які проявляються в міфах, а пізніше і в філософських уявленнях:
екофільну, консервативну, спрямовану на гармонійне сполучення людини з
природою, і екофобну - руйнівну, спрямовану на конфронтацію з природою.
Відносно стабільні та ізольовані цивілізації Китаю та Індії народили, на
думку авторів, екофільну міфологію у більшій мірі, ніж цивілізації Близького
Сходу та Середземномор’я. Переважання екофільних або екофобних тенденцій і
домінант у поведінці людей визначалось соціальною історією етносу,
пов’язаного з геоекологічними змінами і ускладненнями у зв’язку з розвитком
економічних і політичних систем і структур. Під етносом у цьому випадку
розуміється специфічна природно-соціальна система деякого рівня організації
матеріально-духовного буття[33].
У поглядах давньогрецьких авторів Круть і Забелін вбачають прояв екофобної
тенденції на фоні переважно екофільного космологізму досократиків, Гіпократа,
Платона і Арістотеля, пізніх еліністів. Більш пізнє християнське
світоспостереження формувалося в протистоянні з язичеством та іудизмом і з
єресями гностицизму і маніхейства, корінням які йдуть у песимістичну і
екофобну ідеологію близькосхідних міфологій і релігій. Саме християнство не
було однозначним в екологічному відношенні і включало в себе як екофобні
(Августин, Бенедикт), так і екофільні тенденції (Франциск Асизький). В епоху
Відродження домінуючі позиції займає антропоцентризм. Ще в більшій мірі
проходить відчуження людини від природи в результаті реформації, так як
звільняючи людину від сакрально-церковного та підкоряючи її мирському,
протестантизм створює психологічну основу для цвітіння діяльності заради
діяльності, для домінування прагнення до збагачення, як до самоцінності.
Колективістський антропоцентризм та примат матеріальної діяльності і були,
вважають Круть і Забелін, основою ідеології буржуазії і антиекологізму Нового
часу. Перевага екофобних тенденцій над екофільними стає нормою. Прискорення
руйнування екосистем, розповсюдження урбаністичних ландшафтів, забруднення
довкілля як наслідку промислової революції XVIII-XIX століття змушують
звернути увагу на негативні аспекти технічного прогресу. У філософії цю
тенденцію Круть і Забелін вбачають у працях Гегеля, Шелінга, Шопенгауера.
Однак в основному стурбованість взаємостосунків людини з природою
висловлювали натуралісти, природодослідники, географи (Уолес, Гумбольт).
Розвиваються природно-наукові уявлення про взаємозалежність людини і природи.
У диференційованій науці XIX століття виникають біоекологія (Гекель) і
геоекологія (Марш). У першій половині XX ст. формується загальна теорія
взаємодії живої та неживої природи. Вчення про біосферу В.І.Вернадського і
про біогеоценоз В.М.Сукачьова створили основу для формування екології як
науки про екосистеми.
У розвитку загальної екології Круть і Забелін вбачають передумови до відмови
від антропоцентризму як домінуючої установки. Але нам хотілося б відзначити,
що самі фундатори екологічної науки в цілому залишались на позиціях
антропоцентризму і зберігали вірність ідеї «благоустрій» природи. Так, Г.Марш
писав: «що ж стосується завоювання земель..., то природні їх умови не
потребують значних поліпшень. Звичайно, треба буде значно зменшити кількість
лісів, спустити лишки води, прокласти шляхи, але географічні та кліматичні
якості повинні охоронятися від будь-яких змін»[55, 29]. Людина, вважає Марш,
належить до вищого розряду істот, ніж ті, які «народжуються у череві природи
і підкоряються її владі»[там же, 32]. Вернадський В.І. у своєму вченні про
ноосферу зберігав оптимізм стосовно майбутнього людства і розглядав ріст
чисельності населення, все більше освоєння людьми нових площ, витіснення
інших видів як результат закономірного розвитку біосфери і формування
ноосфери[28].
Аналіз екологічних уявлень, проведений з урахуванням домінуючих тенденцій у
стосунках з природою, показує, що в культурі практично всіх народів світу
можна знайти як екофільні, так і екофобні риси[45, 23]. При цьому
відзначається, що екофобіл найчастіше не усвідомлюється суб’єктами
діяльності, які можуть навіть прагнути висловити свою любов до природи,
реально завдаючи їй шкоди[23]. В якості одного з джерел екофобіл пропонується
розглядати екстремальні екологічні умови, які змушують суспільство активно і
свідомо протиставити себе природі[43]. При цьому справедливо помічається, що
нема підстав фетишизувати духовний зв’язок людини з природою, оскільки
практично всюди переважає практичний погляд на «природні ресурси»[там же].
Але саме необмежене споживання, в основі якого лежить антропоцентризм, було й
лишається причиною більшості екологічних криз, які підживлюють у свою чергу
екофобні установки[24, 45, 33].
Вагомий аспект у проблемі розвитку екологічних уявлень складає динаміка
уявлень про інших живих істот, про подібність і відмінність людини та інших
тварин[44]. Аналіз літератури дозволяє прослідкувати дві альтернативні
позиції, які демонструються при порівнянні людини і тварин. Одна з позицій,
яка відзначається як антропоморфізм, ґрунтується на припущенні принципової
подібності тварин і людини, друга - логоцентризм – спирається на постулат про
принципові відмінності людини від інших живих істот, які проявляються в
особових духовних здібностях людини (приклад сучасного логоцентризму -
априорна аксіома про те, що свідомість властива тільки людині)[74].
Відповідно, в передісторії людства домінує антропоморфізм, який в античності
вступає в конфлікт з логоцентризмом Платона і Арістотеля. У Середні віки у
європейській традиції переважав християнський логоцентризм, якому в Нові часи
протиставляється механічний антропоморфізм Декарта і под.[там же]. Кременцов
гадає, що в історії порівнянь людини і тварин антропоморфізм завжди передує
логоцентризму. Додамо, що в рамках описаного підходу логоцентризм, по суті, є
реалізацією антропоцентриського ставлення до світу і в кінцевому результаті
завжди спрямований на обґрунтування і виправдання споживацького ставлення до
природи[53]. Психологічна рефлексія завданої проблеми спонукає згадати про
процес соціального дозрівання дитини, в якому стадія «пра-ми» - сприйняття
світу змінюється егоцентризмом, який, в свою чергу, також поступається місцем
новому етапові, який характеризується розвитком здатності до розуміння інших
при збереженні і розвитку власної ідентичності[30]. У цьому сенсі можна
сказати, що за своїми екологічними уявленнями сучасна людина ще далеко навіть
від підліткового віку.
Проблема ставлення до навколишнього світу тісно пов’язана з аксеологічною і
етичною (моральною) проблематикою. Цим пояснюється те, що значна частина
досліджень, в тій або іншій мірі висвітлюючи проблему розвитку екологічних
уявлень, проведена в руслі аналізу етичних уявлень. Однією з найбільш значних
лишається тут робота А.Швейцера «Культура та етика», опублікована у 1923
р.[85]. Криза культури, криза людини, яка проявляється в її неволі,
роз’єднаності, обмеженості, Швейцер пов’язував з кризою світовідчуття, кризою
етики, і виключенням з галузі моральності ставлення до інших живих істот,
природи. В історії філософської думки Швейцер виділяв традиції оптимістичної
і песимістичної етики. Так, в етичній давньоіндійській традиції, у вченні
Платона і в ідеях Шопенгауера Швейцер вбачав песимізм, життєзаперечну етику,
а в натурфілософії Китаю, вчення про добродійність Арістотеля, в ідеях
Бекона, Гартлі, Лока та ін., в раціоналізмі Лейбніца і Спінози – прояви
оптимістичного світовідчуття[85]. Важливий недолік західних етичних вчень
Швейцер вважає в обмеженості їх рамками людського суспільства, в зневажанні
іншого життя. «Головною помилкою... видів етики була думка, що займатися
треба ставленням людини до людини. У дійсності мова йде про те, як людина
ставиться до світу і до всього, що її оточує»[там же, 49]. Швейцер
обґрунтовує етику відповідальності за будь-яке життя: «Я є життя, яке бажає
жити, я є життя серед життя, яке хоче жити»[там же]. Активним моральним
принципом людини повинно стати добро, яке складається в активній діяльності
на користь іншим людям і суспільству. Тут Швейцер вступає в протиріччя з
самим собою. Проповідуючи благоговіння перед життям, він одночасно схвалює
вирубку тропічних лісів у Ламбарне, як спосіб, що дозволяє місцевим жителям
йти шляхом прогресу[86].
Сучасні автори (Р.Атфілд, Дж.Пасмор та ін.), досліджуючи проблему екологічної
відповідальності, виявляють дві традиції ставлення до природи і розгляду
морально-етичних аспектів цього ставлення[див. 25, 26]. «Традиція підкорення»
виявляється у прагненні до панування над природою, у визнанні людини
керманичем довіреною йому природою і відповідальність за свої дії, яка
витікає звідси, та їх наслідки. Джерела цієї традиції Пасмор вбачає в
давньогрецькій філософії. Так, Арістотель визнавав, що тварини страждають,
але вважав при цьому, що страждання - їх доля. Стоік Хрисип відмовляє
тваринам і в стражданнях, вони тільки «наче б відчувають». Ще далі йде
Сенека, відхиляючи ці питання, як незначні. Також і в християнській традиції
спостерігається «подвійний стандарт». Ось як Августин коментує зцілення
Христом біснуватого через переселення бісів у свиней та смерті цих тварин:
«Тварини вмирають у муках, але це не має для них особливого значення, так як,
не маючи розумної душі, звір не пов’язаний з нами спільністю природи»[цит. по
26, 45]. Таким чином у руслі стоїцизму, платонізму, арістотелізму та
біблейського вчення про людину як «вінцем творіння» розвивалась «традиція
підкорення». Інший напрямок – «традиція співробітництва» – характеризується
ставленням до тварин, як до рівноправних істот, як до партнерів і
супроводжується неутилітарним ставленням до світу. Прояв цієї традиції Пасмор
бачить в давньоіудейській культурі, але, заперечує Л.І.Василенко, саме тут
практикувалось зцілення людської провини кров’ю невинної істоти[25]. Слід
зазначити умовність у виділенні двох названих тенденцій, більш складний,
неоднозначний характер ставлення людини до природи.
У західноєвропейській культурно-історичній традиції суб’єктом
відповідальності могли бути тільки люди. Борг по відношенню до природи в
кінцевому рахунку виявлявся боргом по відношенню до людей. Відповідно до
логіки цієї традиції ставлення людини до природи за змістом, формою і суттю
відрізняється від ставлення людини до людини. Відмінність ця задається різною
структурою стосунків: якщо ставлення людини до людини - двостороннє, то
ставлення людини до природи - ставлення одностороннє, тобто вплив природи на
людину позбавлений моральної суті (порушення принципу симетрії в моральних
стосунках, обґрунтованого Кантом). Напрошується висновок, що моральний зміст
ставлення людини до природи може розвиватися тоді, коли людина бачить у
природі іншу людину, взаємодіє з природою, вступає у взаємодію з
суспільством[34]. (Зауважимо, що ставлення первісної людини до природи,
представлене в міфології, включало можливість та необхідність відповідної
дії, тобто спочатку природа сприймалася не як об’єкт, а як суб’єкт взаємодії.
У порівнянні з позицією Швейцера, який закликав до відмови від праґматичного
і соціоцентричного ставлення до природи, тут робиться крок назад.
Ще більш потужні антропоцентриські установки стоять за положенням про те, що
природа може усвідомлюватися як цінність тільки в ході її перетворення, і
значить, розвиток перетворюючих зусиль веде до позитивної зміни системи
людських цінностей: з ростом можливостей перетворення світу зростає і
відчуття відповідальності за довкілля[84]. Вважається, що включення природи в
галузь моральних відносин можливо тільки в умовах керування людини природою,
підпорядкованості її собі. Більш відвертим у викладенні своєї позиції був
Епікур: «По відношенню до тих тварин, які не можуть укладати угоди, щоб не
завдавати шкоди і не потерпати від неї, немає ні справедливості, ні
несправедливості, – точно так як і по відношенню до тих народів, які не
можуть або не хочуть укладати угоди, щоб не спричиняти та не потерпати від
такої шкоди»[36].
На зв’язок ціннісних установок суспільства і процесу технічного освоєння
природи зазначає Н.М.Мамедов[54]. Наголошується, що знаряддя часів палеоліту
та неоліту характеризувались схожістю операцій, які ними виконувались у
різних реґіонах планети і залишались таким ж протягом 100-200 тисяч років.
Зміни цієї схожості відбувалися в ціннісних орієнтаціях суспільства. Так, для
Давнього Сходу був характерний поділ землі на основі високого рівня розвитку
іригаційних систем з отриманням стабільних врожаїв, що не давало стимулів до
перетворення і призводило до домінування в системі цінностей релігійних
мотивів, до абсолютизації естетичного освоєння дійсності, яке є гальмом у
технічному освоєнні. (У дійсності аграрні цивілізації Близького Сходу прийшли
до занепаду та краху в результаті антропогенної екологічної кризи, а
високорозвинений поділ землі Китаю спричинив зміну ландшафту та виснаження
ґрунту; також слід згадати про перенаселення Китаю та Індії й невирішені у
зв’язку з цим проблеми[24]). Динамічність соціально-економічної структури
Греції, розвиток ремесел, торгівлі, мореплавства, на думку автора, спричинили
зміну в ціннісних орієнтаціях, а саме – відчуження природи від богів і
формуванню утилітарного ставлення до природи. Норми поведінки шукались не в
божих або природних установленнях, а в світі людей. Характерний для Риму
праґматизм веде до розвитку техніки і екстенсивного господарювання. Панування
церкви в середньовічній Європі було фактором, який стримував технічне
освоєння природи, а пожвавлення соціально-економічного життя при
капіталістичному виробництві Мамедов пов’язує із зростанням утилітарного
ставлення до природи. Ціннісні орієнтації самого автора викладені в його
словах: «Безперечно, розробка наукової основи засобів екологічного
виробництва відкриє безмежні можливості для технічного освоєння
дійсності»[54, 81]. У перспективі - практичне освоєння інших планет, їх
пристосування до потреб людини, керування (!) фізико-хімічними параметрами
природного середовища[там же]. Тим самим автор дає приклад технологічного
оптимізму та очевидного антропоцентризму.
Цікавий підхід до аналізу екологічних уявлень пов’язаний зі спробою окреслити
для кожної історичної епохи специфічні архетипи людського сприйняття
природи[47]. Вказується, що для первісного суспільства характерна
нерозрізненість соціальних та природних основ способу життя, як той, що
зумовлює переживання поєднання людини і природи. В античності природа
сприймається як об’єкт трудової діяльності людини, в Середні віки – як символ
божества. Для епохи Відродження характерне переважання образу природи-стихії,
яка підлягає культурному устрою. Саме в цей період, на думку автора,
формується установка на панування людини над природою. Новий час знаменує
всемогутність людського розуму, відповідно, природа тут – невичерпне джерело
багатства. Неможна не помітити, що викладена теорія звернена насамперед до
європейської культури, описуючи якийсь уніфікований шлях розвитку екологічних
уявлень у філогенезі, у той час як динаміка екологічних уявлень тісно
пов’язана з історією етносів[45, 33, 90]. Разом з тим, спроба аналізу
домінуючих у суспільстві уявлень, які зумовлюють сприйняття навколишнього
світу з природою, є безперечно продуктивною.
Сучасне ставлення до природи формувалося при характерному для Нового часу
наслідуванні ідеям свободи і прогресу[39]. В якості умов для виникнення
сучасної категорії волі С.Г.Кара-Мурза називає панування атомістичних уявлень в
картині світу, впевненість у поверненнях фундаментальних процесів та ідею
безмежності. Інакше кажучи, повинна бути перевага механістичної картини світу,
зумовлене розвитком приватного капіталу. «Воля стає домінуючою ідеєю лише в
тому випадку, коли не відчувається близькості межі, непереборних обмежень. Ідея
свободи припускала можливість безперервної експансії»[там же, 22]. Для відчуття
свободи і безмежності прогресу вимагалось, щоб у картині світу людина могла
бути виведена за межі природи, протистояти їй. Культурну основу для цього
Кара-Мурза бачить у науці Нового часу: панування механіцизму, атомізму, пізніше
- введення розуміння «стріла часу» у зв’язку з відкриттям циклу Карно[69].
Розвиток науки в ХХ столітті призводить до формування нової картини світу, у
переваганні в ній категорій незворотності й самоорганізації, до розвитку теорії
систем, що самоорганізовуються. Це та основа, на якій можливе створення
нової ідеології, нового розуміння ролі людини в світі.
Піднесення уваги до проблеми взаємодії суспільства і природи в ХХ столітті
було викликано публікацією другої доповіді Римському клубу «Межі росту»,
підготованого Медоузом, Месародічем, Пестелем на основі моделі Форестера[67].
Розрахунки показали, що якщо темпи розвитку виробництва збережуться, то на
початку третього тисячоліття людство очікує колапс. В якості способу
запобігання катастрофи автори висунули провокаційну концепцію «Нульового
росту» за що зазнали критики і з права і зліва[див. 68, 67, 50]. Заклики
обмежити промислове зростання, ріст чисельності населення, ріст споживання,
викликали хвилю обурення. Але саме радикалізм авторів, їх послідовність
примусили широкі маси населення замислитися про майбутній розвиток людства.
(Доказом цьому є той факт, що опублікована двома роками раніше близька за
змістом, але витримана в спокійних тонах робота Янча[91], практично
залишилась непоміченою[67]). Якщо раніше проблема «Суспільство-природа»
розглядалося в основному як проблема забруднення довкілля і звертала увагу
переважно вузького кола спеціалістів, то зараз вона стала осмислюватися як
глобальна проблема, від вирішення якої вже сьогодні залежить наше майбутнє. І
автори, які розглядають цю проблему, приходять до розуміння того, що її
вирішення лежить не стільки в області технології, скільки в області
психологічної, в галузі створення.
Аналізуючи вороже ставлення людини до природи, Е.Фром бачить основні причини
кризи людства в прагненні володіння, споживання, самовідчуження[82]. Вихід з
кризи Е.Фром пов’язує з формуванням нової людини, з необхідністю переваги
почуття буття над почуттям володіння, зі здоровим споживанням. Також А.Печеї
[68] пише про необхідність нових людських якостей, про формування нового
гуманізму, почуття глобальності, нетерпимості до насильства. Багато авторів
говорять про необхідність усвідомлення людиною себе частиною природи,
переживання зв’язку з природою як цінності[21, 79, 89, 52, 87, 76]. У
формуванні екологічного імперативу вбачає спасіння людства Н.І.Моісеєв[57].
Висуваються ідеї формування нового типу створення (позначеного як екологічне
[31] або екоонтологічне [87]). Багато авторів обґрунтовують необхідність
екологізації навчання[77, 78, 58 та ін.].
У рамках християнської парадигми глобальної екологічної кризи розглядається
як сучасний Апокаліпсис, покликаний змінити світогляд людини. Вихід з кризи
пов’язується зі страхом неоднорідного, а останнього – смертного – гріха
самознищення[40].
Активно розвиваються вже відомі і з’являються нові міждисциплінарні галузі
наукового значення, які вивчають різні аспекти проблеми взаємодії і
взаємовпливу людського суспільства і довкілля (загальна екологія, філософія
техніки, психологія життєвого середовища, психологічна географія і под.)[див.
35, 32, 83 та ін.]. Могутній вплив на цей процес виявила теорія
самоорганізації[69]. Системне бачення сучасних проблем стає все більш
характерним для вченого-дослідника. Біосфера, людське суспільство все частіше
розглядається як саморегульовані системи, частиною яких є людина[48, 27, 56].
Такий підхід спонукає переосмислити роль людини і приборкати
антропоцентриські амбіції, оскільки саморегульована система не управляється
із зовні і жодна з її частин не планує дій всієї системи[69]. Більше того,
система, знаходиться у нерівномірному стані, схильна до непередбачених
дифуркацій, у результаті навіть незначних до цих пір флуктуацій, і
моделювання реґіональних екосистем показує, що антропоґенне навантаження на
ці системи призводить до незворотних змін і руйнуванню екосистем заздалегідь
до припущення екстраполяції загрозливого рівня, або інакше, результати
антропоґенного впливу на екосистему принципово не прогнозуються[45].
Разом з тим дуже часто за формальним визнанням необхідності принципової зміни
ставлення людини до навколишнього світу стоять старі антропоцентриські
установки, уявлення про людину – господаря природи. Так, при розробці
положень і задач екологічного виховання і навчання справедливо вказувати на
необхідність системного виведення екологічних проблем, включення природи в
систему цінностей особистості. Вміння екстраволіювати в наслідки своїх дій,
але все це – на фоні впевненості в необхідності свідомого керування природою,
ролі людини – дбайливого, а не бездумного господаря[66, 88], при цьому інші
живі істоти розглядаються як умови життя, об’єкт любування, сировини, інакше
кажучи – як істоти другого гатунку. Так само і типове для сучасної філософії
визначення особливого місця людини в світі, незалежно від того, визначається
воно тенденцією до досягнення досконалості[20], або можливістю
самоінтерпретації в етичних термінах[70], або лікуванням культури,
використанням символів[42] і под., частіше за все імпліцитис містить більш
високу оцінку людини в порівнянні з іншими живими істотами, визнання його
особливої місії. Але таке визнання повинно потягти за собою і визнання
власної відповідальності за зроблене. У книзі «Принцип відповідальності.
Досвід етики для технологічної цивілізації» Іонас обґрунтовує тезу про
необхідність з огляду на підвищення технологічної могутності людини і перед
лицем загрози екологічної катастрофи розширити з моральних міркувань
концепцію відповідальності – перейти від закликів до відповідальності «після
того» до своєчасної турботи про відповідальність і до попередження, до
орієнтованої на майбутнє самовідповідальності[80]. Коментуючи цю тезу, Ленк
підкреслює момент парадоксальності: з огляду на свою могутність людина
повинна нести відповідальність більшу, ніж об’єм того, що він у стані
оглядати[там же]. Однак етика приватних моральних зобов’язань повинна бути
розширена, перетворена в етику, яка орієнтована на майбутнє, і розповсюджена
також і на діючих колективно. Якщо ми визнаємо принципову неможливість
передбачення наслідків наших дій, то це повинно спричинити переоцінку місця
людини в світі. Перефразовуючи слова Ніцше[61] про те, що важливо не те, що і
чому стверджує автор, а те, до чого це твердження прямує, ми б сказали, що
важливо не те, чому ми бачимо людину, її місце в світі саме таким, а те, до
яких практичних результатів призводить це бачення.
Результати антропогенної зміни довкілля такі, що примушують розглядати
людство як ракову пухлину на тілі Землі. Невміння побачити руйнівні наслідки
своїх дій, навіть коли вони стають очевидними, і збереження попередньої
стратегії життя спонукають говорити про ірраціональні «канцерогенні нахили»
людини, як результати помилок програмування[там же]. (В якості програм
розглядаються вірування, мораль, уявлення про себе і свій пріоритет і под.,
тобто мова йде про різні форми суспільної свідомості). Дійсно, навіть
усвідомлення глобальності сучасних екологічних проблем поєднується у багатьох
авторів з розвитком ідей управління і перетворення довкілля[75, 89, 77, 54].
Як показують результати соціологічного дослідження, науково-технічний прогрес
розглядається в якості найбільш реальної можливості вирішення екологічних
проблем більшістю респондентів[62]. Разом з тим, значна частина опитаних
погодилась з тим, що «екологічна ситуація, що склалася в світі, настільки
складна, що важно уявити, як людина знайде з неї вихід»[там же, 51]. Локальні
екологічні катастрофи, загальне погіршення якості життя, викликані
невідповідністю могутності сучасного промислового виробництва можливостям
управління ним, породжують прагнення простого природного життя, до
гармонійних стосунків з природою. Це проявляється і в посиленні екологічного
руху, і в зростаючому інтересі до традиційних суспільств, і в спробах
реалізації екологічних утопій (наприклад, створення Ауровіля)[див. 63, 47].
У цілому можна сказати, що сучасні екологічні уявлення є в значній мірі
суперечливими і неоднорідними. Практицизм і споживацьке ставлення до
навколишнього світу поєднується з переживанням потреби спілкування з
«недоторканою природою», віра в технологію як основне рішення проблем
сьогодення межує зі страхом перед можливістю техногенних екологічних криз
(наприклад, страх АЕС[19]). Домінуючою установкою при сприйманні стосунків з
природою залишається антропоцентризм, який проявляється в найрізноманітніших
формах: у ціннісних орієнтаціях – від прагнення удосконалювати природу до
визнання людини господарем на Землі, в практичному відношенні – від невміння і
небажання передбачати наслідки своїх дій до свідомого винищення живої природи,
в етичному аспекті – від неусвідомленого ігнорування інтересами інших тварин до
відкритого визнання і теоретичного обґрунтування їх підпорядкованого стану.
Разом з тим, необхідність переосмислення своїх стосунків з природою виходить за
межі вузько професійної теоретичної області і набуває нормативний характер[див.
59, 65]. Головна увага при спробах реалізації цієї вимоги приділяється таким
проблемам, як формування системного бачення екологічної ситуації, виховання
екологічної відповідальності, формування ціннісного і естетичного ставлення до
природи[47, 58, 41, 71]. Головний наголос робиться на практичні аспекти
негативних наслідків антропогенної дії на природу, на те, яких втрат може
зазнати людство. Вважається, що бачення майбутньої втрати може зупинити людину
від здійснення екологічно неадекватних дій[72, 64]. Тим самим закріплюється і
посилюється характер взаємостосунків з природою. Тезис Швейцера про «
благоговіння перед життям» у будь-яких її проявах, спрямований на виховання
безпосередності та не упередженості сприйняття навколишнього світу, характерних
для людини в архаїчний період, лишається частіш за все порожньою декларацією.
Розділ III
Правове регулювання у галузі захисту довкілля
3.1.Міжнародні правові акти
Вперше на міжнародному рівні право людини на «сприятливі умови життя у
навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче
життя», було закріплене в ст.1 Декларації Стокгольмської конференції ООН з
навколишнього середовища (1972 р.) Водночас ця стаття закріплює
відповідальність кожної людини за охорону і поліпшення навколишнього
середовища в ім’я теперішніх і майбутніх поколінь.
Декларацією передбачено чимало заходів щодо охорони довкілля і раціонального
природокористування, які рекомендуються державним і міжнародним організаціям,
і по суті є гарантіями права на сприятливе навколишнє середовище.
На захист права громадян на сприятливе природне середовище тією чи іншою
мірою зорієнтовані численні міжнародні правові акти, хоча це право в них
прямо не передбачено. Це Конвенція про заборону військового та іншого
ворожого впливу на довкілля (1976 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки
і співробітництва в Європі (1975 р.), Конвенція про транскордонне забруднення
повітря на великі відстані (1979 р.), резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про
історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для
теперішнього і наступних поколінь» (1981 р.), Конвенція з морського права
(1982 р.), Конвенція про оцінку впливу на довкілля у транскордонному аспекті
(1991 р.) та інші міжнародні правові документи.
Концепція права на життя у сприятливих умовах довкілля посідає центральне
місце у доповіді Міжнародної комісії з довкілля і розвитку «Наше спільне
майбутнє», затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН у 1987 році. Ця доповідь
сприяла підготовці Конференції ООН з довкілля і розвитку в Ріо-де-Жанейро. У
ст.1 Декларації Ріо як основний принцип закріплене право кожної людини жити в
гармонії з природою.
З огляду на те, що Україна була прийнята до Ради Європи, українське
екологічне законодавство слід привести у відповідність з європейським
законодавством у галузі охорони довкілля.
3.2.Конституція та закони України
Найважливішим законом держави є Конституція, де закріплюються базові
принципи всіх сфер суспільного життя. Це стосується і охорони довкілля.
Конституція України, прийнята парламентом 28 червня 1996 року, встановила
ряд демократичних і концептуально важливих положень щодо охорони навколишнього
природного середовища.
У ст.3 Конституції [1] «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною
цінністю».Життя і здоров’я людини значно залежить від стану довкілля. А
поняття безпеки охоплює поряд з іншими аспектами, – екологічну безпеку. Тому
охорона довкілля і забезпечення екологічної безпеки пов’язані із найвищими
соціальними цінностями.
Вперше на конституційному рівні проголошено (і виділено в окрему 16 статтю),
[1] що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги
на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи,
збереження ґенофонду Українського народу є обов’язком держави. Звідси
випливає, що ці напрямки діяльності держави стають пріоритетними, виділяються
в окрему функцію Української держави.
Згідно із статтею 13 Конституції України [1] всі природні ресурси в межах
території України, її континентального шельфу і виключної морської
(економічної) зони є об’єктами права власності українського народу. Від імені
народу повноваження власника здійснюються органами державної влади і
місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користуватися об’єктами
природи відповідно до закону. «Власність зобов’язує. Власність не повинна
використовуватись на шкоду людині і суспільству». Це означає, що народ, а
також органи державної влади і місцевого самоврядування повинні забезпечувати
таке використання природних об’єктів, яке б не завдавало шкоди людині і
суспільству. Тут проглядається антропоцентриський підхід, упущено момент
завдавання шкоди самій природі, навколишньому середовищу. Взагалі еколого-
правова доктрина спрямована на охорону навколишнього середовища під кутом
зору забезпечення інтересів суспільства, екологічно безпечних умов для життя
і здоров’я теперішнього і майбутніх поколінь.
Дуже вагомим є проголошення в статті 50 Конституції [1] права кожної людини на
безпечне для життя і здоров’я довкілля та компенсацію завданої порушеннями
цього права шкоди. Це право передбачено у конституціях кількох держав (Іспанії,
Португалії, Польщі, Росії) у тій чи іншій редакції. У конституціях багатьох
розвинутих країн воно безпосередньо не закріплене, хоча це не означає, що воно
не охороняється і не гарантується законом. В Україні право на безпечне для
життя і здоров’я навколишнє природне середовище проголошено прийнятим 25 червня
1991 року Законом України «Про охорону навколишнього природного
середовища».
Цей Закон по суті є основним, стрижневим, комплексним у галузі охорони довкілля,
оскільки містить у стислій (а часом – декларативній) формі основні,
концептуальні, принципові положення, на яких базується вся система екологічного
законодавства. Всі інші екологічні закони та підзаконні акти не тільки не
повинні йому суперечити, але й мають розвивати, деталізувати і конкретизувати
його положення. Наприклад, в окремому розділі Закону було закріплено принципи
обов’язковості екологічної експертизи у процесі законотворчої, інвестиційної,
управлінської, господарської та іншої діяльності, встановлено види, об’єкти та
суб’єкти екологічної експертизи. На базі цих положень 9 лютого 1995 року був
прийнятий Закон України «Про екологічну експертизу», який врегулював ці
питання більш детально.
Цей Закон проголошує основними принципами експертизи – гласність,
незалежність, об’єктивність, врахування громадської думки. Законом
передбачено проведення державної і громадської екологічної експертизи.
Остання здійснюється шляхом створення на добровільних засадах тимчасових або
постійних еколого-експертних колективів громадських організацій. Для
інформування населення та узгодження дій з іншими об’єднаннями громадян через
масової інформації оголошується заява про проведення громадської екологічної
експертизи, яка містить склад експертної комісії, об’єкт екологічної
експертизи і термін її проведення.
Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя
населення», затверджений 24 лютого 1994 року, містить спеціальний розділ
про права та обов’язки громадян, серед яких є права на:
¾ безпечні для життя і здоров’я продукти харчування, питну воду
та навколишнє природне середовище;
¾ участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі
проектів, програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних
органів;
¾ на участь у громадській експертизі, на достовірну і своєчасну
інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також можливі
фактори ризику для здоров’я та їх ступінь;
¾ на відшкодування збитків, заподіяних здоров’ю в наслідок
порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного
законодавства.
Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»,
затверджений 8 лютого 1995 року, основними принципами державної політики у
сфері використання ядерної енергії та радіаційного захисту вважає:
¾ пріоритет захисту людини та навколишнього природного середовища
від впливу іонізуючого випромінювання;
¾ гарантування безпеки під час використання ядерної енергії;
¾ відкритість і доступність інформації, пов’язаної з використанням
ядерної енергії;
¾ участь громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики у
сфері використання ядерної енергії;
¾ забезпечення відшкодування радіаційного впливу;
¾ відповідальність за порушення правового режиму безпеки при
використанні ядерної енергії;
¾ створення правового та фінансового механізму відповідальності
експлуатуючої організації та ліцензіата перед громадянами за заподіяну ядерну
шкоду та інші.
Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами», затверджений
30 червня 1995 року серед основних принципів державної політики у сфері
поводження з радіоактивними відходами називає пріоритет захисту життя та
здоров’я персоналу і населення, навколишнього природного середовища від впливу
радіоактивних відходів, прийняття рішень щодо розміщення нових сховищ
радіоактивних відходів з участю громадян, їх об’єднань, а також органів
місцевої влади та самоврядування (стаття 3). Порядок розміщення, проектування,
будівництва та введення у експлуатацію сховищ або об’єктів по переробці
радіоактивних відходів передбачає проведення державної екологічної експертизи,
висновки якої повинні бути доступними для ознайомлення громадян та їх
об’єднань.
Закон України «Про охорону атмосферного повітря», прийнятий 6 жовтня 1992
року (стаття 41) передбачає громадський контроль у галузі охорони атмосферного
повітря, який здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього
природного середовища. В переліку можливих тут правопорушень звертається увага
на положення про порушення прав громадян на екологічно безпечний стан
атмосферного повітря та відмову від надання своєчасної, повної та достовірної
інформації про стан атмосферного повітря, джерела забруднення, а також
приховування або перекручування відомостей про стан екологічної обстановки, що
склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря. Будь-яких інших
можливостей громадськості брати участь у прийнятті рішень у цій сфері Закон,
нажаль, не дає.
Деякі правила з цього приводу містять інші екологічні закони України: «Про
тваринний світ», «Про природно-заповідний фонд», а також Зелений Кодекс,
Лісовий Кодекс, Водний Кодекс, Кодекс про надра.
У Законі України «Про тваринний світ», прийнятому 3 березня 1993 року
закріплені права громадян у галузі охорони, використання і відтворення
тваринного світу (стаття 9). Кожен громадянин України має право:
¾ на загальне і спеціальне використання і відтворення тваринного
світу;
¾ мати у колективній або приватній власності окремі об’єкти
тваринного світу;
¾ на компенсацію шкоди, завданої диким тваринам.
У Законі також передбачений громадський контроль у галузі охорони,
використання і відтворення тваринного світу, який здійснюється громадськими
інспекторами охорони природи (стаття 53).
Закон України «Про природно-заповідний фонд України», прийнятий 16 червня
1992 року, надає громадянам такі права:
¾ на участь в обговоренні проектів законодавчих актів з питань
розвитку заповідної справи, формування природно-заповідного фонду;
¾ на участь у розробці та реалізації заходів щодо їх охорони та
ефективного використання, запобігання негативного впливу на них господарської
діяльності;
¾ внесення пропозицій про включення до складу природно-заповідного
фонду найбільш цінних природних територій та об’єктів;
¾ ознайомлення з територіями та об’єктами природно-заповідного
фонду, здійснення інших видів користувань;
¾ участь у здійсненні громадського контролю заповідних територій та
об’єктів, внесення пропозицій про притягнення до відповідальності винних у
порушенні вимог природно-заповідного режиму.
Лісовий Кодекс України, прийнятий 21 січня 1994 року передбачає
громадський контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів
(стаття 27), участь громадян та їх об’єднань у цій діяльності.
Водний Кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 року, надає громадянам та
їх об’єднанням можливість брати участь у заходах щодо використання і охорони
вод та відтворення водних ресурсів (стаття 11). Громадяни та їх об’єднання,
зокрема, мають право:
¾ брати участь місцевими радами та іншими державними органами
питань, пов’язаних з використанням і охороною вод та відтворенням водних
ресурсів;
¾ за погодженням з місцевими органами самоврядування та іншими
державними органами виконувати роботи щодо виконання і охорони вод та
відтворення водних ресурсів за власний кошт та за добровільною участю членів
об’єднань громадян;
¾ брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними
органами управління перевірок виконання водокористувачами водоохоронних
правил і заходів та вносити пропозиції з цих питань;
¾ проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її
результати і передавати їх органам уповноваженим приймати рішення щодо
розміщення, проектування та будівництва нових, реконструкції діючих
підприємств, споруд, об’єктів;
¾ здійснювати громадський контроль;
¾ одержувати у встановленому порядку інформацію про стан водних
об’єктів, джерела забруднення та використання вод, про плани та заходи щодо
використання, охорони та відтворення вод;
¾ подавати до суду позови про відшкодування збитків заподіяних
державі і громадянам внаслідок забруднення, засмічення і вичерпання вод.
Звертає увагу на себе той факт, що тільки у Водному Кодексі України прямо
сказано про право громадян та їх об’єднань порушувати цивільні справи у суді
про відшкодування збитків, як громадянам, так і державі.
У Земельному Кодексі України, прийнятому 13 березня 1992 року говориться
тільки про участь громадян та їх об’єднань у здійсненні заходів, пов’язаних з
використанням земель. Зокрема, у розгляді місцевими радами питань про
використання земель та сприяння радам і спеціально уповноваженим органам
державного управління в охороні земель і поліпшення стану природного середовища
(стаття 16). Земельний Кодекс не передбачає можливості громадського контролю за
охороною та використанням громадських земель.
Кодекс України про надра, прийнятий 27 липня 1994 року, надає громадянам
та їх об’єднанням тільки право брати участь у здійсненні заходів щодо
раціонального використання та охорони надр шляхом сприяння місцевим органам
влади (стаття 12).
Всіма вищевикладеними законами і кодексами регулюється право на використання
відповідного об’єкту природи: землекористування, лісокористування,
водокористування, користування надрами, тваринним світом, природно-заповідним
фондом, атмосферним повітрям. Право природокористування може бути загальним і
спеціальним. Загальне не потребує спеціального дозволу уповноважених
державних органів, воно є загальнодоступним, безоплатним і має велике
соціальне значення. Це право громадянам дихати свіжим повітрям, пити чисту
воду, купатися, плавати на човнах у водоймах, вільно перебувати в лісах,
безкоштовно збирати для власного споживання дикі трав’яні рослини, квіти,
ягоди, горіхи, плоди, гриби, не завдаючи шкоди відтворенню цих ресурсів.
Спеціальне природокористування вимагає спеціального дозволу уповноважених
державних органів. Воно пов’язане, зазвичай, із суттєвим впливом на природу,
з використанням технічних споруд або пристроїв і є платним. Це, наприклад,
землекористування, заготівля деревини, полювання, забір води для промислових
потреб чи скидання стічних вод у водойми тощо.
Розділ IV
Громадськість як вагомий чинник захисту довкілля
4.1.Активність громадськості як запорука збереження довкілля
Друга половина нашого століття, як ми зазначали у попередньому розділі,
внесла дві основні зміни як у правові системи майже кожної країни, так і в
міжнародне право. Спочатку права людини, а потім і навколишнє середовище були
всесвітньо визнані як фундаментальні суспільні цінності. І в обох випадках
існуючі інститути держави і права мусили змінитись, щоб їх гарантувати.
Цілком зрозуміло, існує певне перетинання понять «права людини» і «охорона
довкілля». Людська істота не може бути відокремлена від середовища, в якому
існує і погіршення стану якого обов’язково впливає на неї і її права. Тому не
дивно, що в 1972 році на Стокгольмській конференції права людини і охорона
довкілля були об’єднані в перший принцип Декларації. Тоді вперше було
сформульовано «право на безпечне навколишнє довкілля».
З цього часу нове право було закріплене в національних конституціях і
законах, а також в міжнародних деклараціях і угодах. Проте, юридична природа
цього права стала предметом суперечок через складність у визначенні його
предмету. Сьогодні науковці все більше доходять згоди щодо його процедурного
характеру. Це право стосується не взагалі якогось абстрактного середовища, а
є правом кожної окремої людини на охорону власне її оточення. Це включає
також право всіх індивідів бути проінформованими щодо планів і проектів, які
можуть зашкодити довкіллю, брати участь у процедурах прийняття рішень і, коли
необхідно, застосовувати відповідні засоби для відшкодування заподіяного лиха
чи відновлення порушених гарантій.
Основою цієї системи є участь громадськості в охороні навколишнього
середовища, яка обов’язково включає, перш за все, доступ до інформації.
Власне, тому останні досягнення міжнародного права підкреслюють важливість
цього інституту. Принцип участі громадськості закріплено не лише в Декларації
Ріо-де-Жанейро 1992 року і Порядку Денному на XXІ століття, прийнятому на тій
же Конференції, а й в усіх укладених за останній час міжнародних угодах, що
стосуються захисту морів і річок, транскордонних забруднень.
Однак, участь громадськості все ще потребує юридичного закріплення в Україні.
Ми у цьому розділі зробили спробу окреслити як подібне правове регулювання
вже діє на прикладі Європи, і яким чином воно може бути закріплено в нашій
державі. Ми не повинні забувати, що береться до уваги розвиток не лише
практичних, але й теоретичних моментів участі громадськості, оскільки можуть
бути винайдені цілковито нові, до цього часу ще невідомі рішення з огляду на
традиції і звичаї Українського народу.
Один з перших міністрів охорони довкілля в Західній Європі зазначав, що
охорона довкілля є школою демократії. Його думка знаходить своє підтвердження
у зростанні громадської участі у прийнятті рішень, що можуть мати вплив на
довкілля.
4.1.1.Спільний інтерес
Проблема чистого і здорового навколишнього середовища стосується кожного.
Рибалка зацікавлений і в чистій воді, і в незабруднених морях і океані;
фермер – у неотруєній землі, споживач – у якісних продуктах, що не зашкодять
його чи її здоров’ю; промисловці – в продовженні процесу виробництва. Коротше
кажучи, чисті повітря, вода, земля і відповідне використання природних
ресурсів стосується всіх і всюди у світі.
Загальновідомо, що діяльність людини впливає на природу, яка, безумовно, має
величезні регенеруючі можливості, але і вони вичерпуються. У багатьох
випадках межі цих ресурсів було порушено або, принаймні, досягнуто критичної
риски. Цілком очевидно, що природа, флора і фауна в Європі з кожним днем
зубожіє все швидше. Дуже багато вже загинуло і зникло назавжди. Крім того,
зростає кількість місць, де умови вже стали майже непридатними для
проживання. Концентруються забруднення і накопичуються відходи.
4.1.2.Порушені зв’язки. Баланс
Погіршення стану довкілля, у свою чергу, впливає на діяльність людей і,
особливо, на їх здоров’я. Інакше кажучи, існує тісний зв’язок між людиною та
її оточенням. Зараз чимало сигналів, які вказують на серйозне порушення
балансу між ними. Це шкодить не тільки навколишньому середовищу, але і
соціальному та економічному розвитку.
Отже, потрібно відновити необхідний контроль за дотриманням цього балансу.
Багато країн визнали це основою їх загальної політики. Європейський Союз
визначив екологічні проблеми пріоритетним питанням своєї політики на наступні
п’ять років. Донедавна екологічна управління розглядалось завданням суто
урядовим, яке стосувалось прийняття законів і контролю за їх виконанням. У
найкращому випадку до цього залучались всі галузі промисловості. Однак,
поступово зростало усвідомлення того, що влада, промисловість і
населення спільно відповідають за належний стан довкілля.
4.2.Ключовий термін
Ключовим терміном в цьому відношенні є «участь громадськості». Це поняття
призводить до великої кількості проблем, особливо, що стосується його правової
і конституційної природи. Ці питання стосуються не лише влади, а й громадян.
Проте, в деяких країнах є досвід того, що взаємодія уряду і громадян може
приносити користь, і що суспільство підтримує ідею спільної відповідальності за
ідентифікацію і розв’язання проблем довкілля. У багатьох випадках участь
громадськості розглядається як важливий елемент у демократичному розвитку,
заснований на взаємній повазі і довірі.
4.3.Необмежені можливості впливу
«Голос громадськості» завжди був важливим у процесі рішень в демократичному
суспільстві, одним з основних елементів якого є свобода слова. З огляду на
це, «участь громадськості» не обмежується законами, підзаконними нормативними
актами і формами виразу. Можливості виголошення кимось своєї думки є
необмеженими, але мають поважатись і думки інших. Безумовно, це абсолютно не
стосується фізичного впливу. Безумовно, це абсолютно не стосується фізичного
впливу. Існує багато можливостей мирного характеру, включаючи:
· демонстрації;
· мітинги протесту;
· листи до редакцій газет і журналів;
· листи до політиків;
· заснування організацій;
· випуск брошур, листків, газет тощо.
Вище перелічені засоби – лише кілька прикладів. Скласти повний перелік було б
дуже складно. Спосіб, за допомогою якого особа може виразити свою думку,
залежить тільки від її винахідливості. Та загальновідомо, що навіть одна
людина може впливати на політичний процес прийняття рішень. Власне, це і є
метою «участі громадськості», незалежно від того, чи стосується це охорони
здоров’я, безпеки праці, чистого повітря, води, землі чи інших аспектів
здорового навколишнього середовища. Громадськість все більш свідомо сприймає
факт, що забруднення навколишнього середовища і експлуатація природи мають
шкідливі наслідки. Це, так чи інакше, змушує політиків брати громадську думку
до уваги. Саме громадськість підняла питання екологічних проблем і
політикувала їх, що зрештою знайшло відображення в законах і обмеженні певних
видів впливу на навколишнє середовище. В багатьох країнах головною метою
політики став захист природних цінностей як на національному, так і на
місцевому рівнях. Це є свідченням того, що участь громадськості може бути
дуже ефективною. І основою цього є фундаментальне право на свободу слова.
Така більш «традиційна» форма громадської участі, а також політичне визнання
як її результат, є ефективними інструментами для виразу ролі громадськості в
цій галузі.
4.4.Необхідність громадської активності та її переваги
Молоді демократії Центральної і Східної Європи зіткнулись із труднощами у
розвитку і впровадженні нових засобів для ліквідації шкоди, завданої в
минулому навколишньому середовищу, а також для попередження нанесення шкоди
здоров’ю людей і екосистемі в майбутньому. Досягнення цієї мети значно
полегшиться, якщо громадськість – окремі громадяни, промисловість і
громадські організації – зможуть і будуть зацікавлені брати участь у процесі
охорони довкілля.
Громадськість є одним із найбільш суттєвих ресурсів, які нація може
використовувати для розвитку і впровадження права і політики охорони
навколишнього середовища. Громадяни знають земельні і природні ресурси своєї
країни набагато краще за будь-якого урядового чиновника. Їх кількість робить
їх сильнішими за найбільшу і найголовнішу урядову інституцію. І тому що
власне люди працюють, відпочивають і подорожують, використовуючи цінності
довкілля, кожна людина особисто зацікавлена, щоб воно було чистим, здоровим і
неушкодженим. Залучення громадськості є вирішальним чинником у створенні та
впровадженні доцільного і ефективного режиму охорони навколишнього
середовища. Можливості для участі громадськості та одержання користі від
цього існують в багатьох галузях.
Охорона довкілля – це процес, що вимагає узгодження дій уряду, окремих
громадян і промисловості. Залучення до цього процесу громадськості
може принести користь кожній з цих категорій, і що найбільш важливо, всьому
суспільству як такому.
Участь у процесі охорони довкілля приносить користь ГРОМАДСЬКОСТІ, тому
що це дозволяє окремим громадянам мати більший вплив на процес прийняття
рішень, пов’язаних із впливом на довкілля. Це також надає їм можливості
дізнаватись про екологічний ризик, якому вони піддаються, і діяти, відповідно
до цього. Крім того, участь громадськості допомагає відчувати реальність
позитивного впливу на ситуації і події, що відбуваються в країнах.
Участь громадськості може також допомогти ПРОМИСЛОВЦЯМ, збільшуючи їх
обізнаність про вплив їх діяльності на навколишнє середовище. Механізми
залучення громадськості досить часто вимагають від компаній представлення
детальних оцінок використовуваних ними процесів і видів діяльності, в
результаті яких здійснюється забруднення навколишнього середовища. Така
порівняльна оцінка може привести до того, що компанії винайдуть певні зайві
затрати у методах виробництва, використанні сировини чи витратах енергії, що в
кінцевому результаті може призвести до скорочення витрат на виробництво і
встановлення замість цього очисного обладнання. Таке збереження коштів є
особливо важливим при складній економічній ситуації, коли промисловцям досить
важко дотримуватись вимог економічного законодавства. Участь громадськості
також сприяє зростанню розуміння промисловцями турбот своїх споживачів і вчить
їх підвищувати ефективність продажу. І, зрештою, оскільки промисловість
відноситься до неурядових груп суспільства, правові та інші методи залучення
громадських ресурсів можуть також надавати її представникам голос при прийнятті
рішень, що безпосередньо на них впливають.
Досить суттєвою є також користь від участі громадськості в процесі охорони
навколишнього середовища для УРЯДУ. Громадяни мають безпосередні
відомості про стан навколишнього середовища в їх регіоні. Заохочення їх до
розділення цих знань з владою може позитивно впливати на прийняття урядом
обгрунтованих рішень і зменшення ймовірності того, що суттєвий негативний вплив
на навколишнє середовище залишиться непоміченим. Велика кількість громадян сама
по собі може також компенсувати нестачу моніторингових, контролюючих і
застосовуючих ресурсів уряду і зберегти його час і гроші. Громадяни можуть
виступати як «очі і вуха» уряду, ідентифікуючи екологічну небезпеку чи
порушення діючого законодавства і спричинюючи їх ліквідацію чи припинення. Крім
того, достатнє залучення громадськості до екологічних проблем підсилює
положення Міністерства охорони навколишнього середовища у відносинах з іншими
державними міністерствами і установами – громадськість може підтримати точку
зору Міністерства охорони навколишнього середовища і переконатись, що уряд у
цілому не ігнорує екологічні проблеми.
Розділ V
Організаційні умови екологічного менеджменту в місцевих державних
адміністраціях та органах САМОВРЯДУВАННЯ
Участь місцевих органів влади в екологічному управлінні бере початок з більш
ранніх часів, коли міста зіткнулись з проблемою постачання чистою водою і
віддалення відходів діяльності забою худоби та шкіряного виробництва. Між тим
в минулому столітті масштаби екологічних проблем зросли. Основні зміни мали
місце в часи Промислової Революції, яка привела до того, що десятки тисяч
людей стали працювати на заводах у містах, які виросли з невеликих
торгівельних поселень з мілко масштабною інфраструктурою.
Після війни 1941-1945 років міські екологічні проблеми, породжені
індустріалізацією виросли експотенційно. У результаті сьогодні крупні та
невеликі міста часто страждають від низки проблем:
· забруднення атмосфери, води та землі;
· зубожіння природних ресурсів;
· шум;
· пошкодження ландшафту;
· зменшення біорізноманітності (зменшення чисельності видів тварин і
рослин);
· скорочення площі, займаних рослинністю;
· скупчення автомобілів і перетворення вулиць з простору для пересування
жителів у міста для пересування автомобілів;
· погіршення здоров’я людини.
Виникає питання, як найефективніше вирішити всі ці проблеми?
У цьому розділі ми розглядаємо три шляхи підвищення можливостей місцевої
адміністрації у вирішенні екологічних проблем, наприклад:
· встановлення чи зміни адміністративної і політичної структури місцевих
органів влади;
· удосконалення здатностей місцевого персоналу, який займається
екологічними проблемами і кооперування з іншими місцевими структурами.
Залучення громадськості місцевими адміністративними органами у екологічному
регулюванні є частиною метода широкої участі в прийнятті рішень на місцевому
рівні та підтверджує, що місцеві адміністративні установи, навіть засновані
на демократичних принципах, не можуть охопити увесь спектр місцевих
інтересів.
5.1.Структури місцевого самоуправління, необхідні для більш успішного
екологічного менеджменту
Місцеві органи влади в багатьох країнах, включаючи Центральну та Східну
Європу, мають юридичне право на розвиток і зміни своєї організації. Структура
місцевого самоврядування повинна базуватися на трьох основних принципах:
· демократія: демократичне місцеве самоврядування має основою всенародно
обраних представників, чітке розділення повноважень, і прийняття рішень на
основі принципу більшості. Це передбачає підзвітність і гласність дій
місцевого самоврядування;
· професіоналізм: всі основні технічні служби, такі як вивезення
відходів, енергозабезпечення, громадський транспорт, шляхове будівництво та
ін., у наші дні забезпечуються місцевими органами влади. Місцевим органам
влади все більше і більше потрібні професіонали для ефективного виконання цих
задачна своїх територіях;
· кооперація: місцеві органи влади повинні бути організовані так, щоб
заохочувати взаємодію і співпрацю між своїми відомствами. Поділ або
відчуження екологічних проблем призводить до суперечки стратегій і програм.
Місцеві органи влади припиняють фінансувати стратегії і програми, що викликає
забруднення і сприяє деградації навколишнього середовища: в цей же час вони
реалізують заходи щодо очищення навколишнього середовища і збереження
ресурсів. Замість поділу, бюрократизації і дроблення, місцева влада повинна
характеризуватися відкритістю, гнучкістю та співпрацею. (Кооперація всередині
місцевого керівництва повинна сполучатися з кооперацією між різними рівнями
влади і між владою і приватним сектором).
Структура місцевих органів влади може бути поділена на:
· адміністративну: установи і відомства, створені для підготовки і
виконання рішень, прийнятих політичними організаціями; і
· політичну: органи, вибрані для прийняття рішень.
Адміністративні і політичні структури, так як і місцеві органи влади, які
приймають рішення, повинні слідувати вищенаведеним принципам демократії,
професіоналізму і кооперації, і виходити з конкретних задач муніципалітетів.
5.2.Завдання адміністративних підрозділів
Структуру організації краще всього визначати, виходячи з задач цієї
організації. Це справедливо, як для приватних підприємств, так і для
громадських чи неурядових організацій, партій, клубів чи асоціацій. Кінцевою
метою організації є виробництво продукції чи забезпечення послуг. Найбільш
придатний спосіб проектування ефективної організації складається в тому, щоб
в процесі створення засобів (структура, персонал, бюджет), зосередиться на
кінцевому продукті, який виробляється нею (продукцію чи послуги).
Розробка адміністративної і політичної структури місцевого управління повинна
будуватися на задачах, котрі конкретні структури влади повинні виконувати. Ці
задачі значно відрізняються в різних країнах і усередині однієї країни, в
різних містах і містечках відмінних розмірів. Крім цього, задачі, які
стосуються місцевих органів влад, змінюються з часом, чи в залежності від
вибраної політичної і адміністративної структури можуть здатися
неадекватними, неефективними чи застарілими щодо нових задач, законів і норм.
Структура місцевих органів влади може отримати нові функції, або може стати
необхідним переробити і тим самим покращити структуру відповідно до
фінансового тиску або з усе більшою приватизацією сервісу.
Для повної розробки організації місцевого самоуправління необхідно виконання
таких шести етапів:
· муніципальна відповідальність;
· муніципальні екологічні задачі;
· класифікація задач;
· групування задач;
· визначення адміністративних відділів;
· створення необхідних комітетів ради.
Кінцеві результати, призначення і мета адміністрації матеріалізуються в
завданнях, які витікають із законів, декретів або розпоряджень органів
місцевої влади або встановлюються рішенням більшості членів виборчого органу.
Завдання являють собою суть, відправну точку організаційного оформлення.
Відомства (відділи та служби) поділяються за цими завданнями. Завдання
групуються так, щоб вони могли бути присвоєні відомству або відділу як
окремою організаційною одиницею, призначеною для вирішення цього завдання.
Подібні завдання об’єднуються в одну групу. Функціональні аспекти
економічного і ефективного вирішення завдань найкращим способом
використовуються, або аналогічні і взаємозв’язані завдання об’єднуються разом
в межах одного блоку відповідальності і координації.
І, навпаки, при групуванні завдань потрібно враховувати можливі
адміністративні підрозділи. Тобто, ці підрозділи повинні відповідати проекту
в залежності від груп задач. Групи задач встановлюються в залежності від їх
подібності і в відповідності з майбутніми організаційними підрозділами, які
будуть керувати групами задач.
Організація адміністрації залежить не тільки від виду завдань, які слід
виконати, але й від величини муніципалітету. Невеликі муніципалітети мають
менше служб, відділів, і підрозділів (якщо зовсім мають), і може бути
потрібне об’єднання різнорідних завдань.
Адміністрація існує для того, щоб служити громадянам. Громадяни являють собою
споживачів і кінцевою метою є задоволення їх потреб.
Коло завдань і адміністративний план мають довгострокові перспективи, але при
створенні організації (переструктуризації) необхідно брати до уваги
кваліфікацію і очікувану віддачу від штатного персоналу.
5.3.Класифікація завдань
Сьогодні необхідно визначити завдання, які необхідно вирішувати
централізовано і що краще децентралізувати по інших технологічних
підрозділах. Так, за умови гарантії, що проектування і будівництво будівель
буде екологічно доброякісним, якщо за нього буде нести відповідальність
підрозділ будівництва, цю задачу можна не розділяти і не доручати
екологічному відомству. Кожний технічний підрозділ повинен «позеленіти» і
прийняти до уваги в своїй щоденній практиці такі міжвідомчі питання, як
екологічна обгрунтованість. З іншого боку багато обов’язків краще виконуються
централізовано, наприклад, екологічний опитувальник або база даних
екологічного моніторингу, або координація природоохоронних аспектів в
муніципальному плануванні охорони навколишнього середовища.
5.4.Інтегрування екології в адміністративні структури
У більшості країн, де діє місцеве самоврядування, муніципалітети мають високу
ступінь свободи дій щодо вибору організаційної структури своїх
адміністративних і політичних організацій.
У де-яких, але не у всіх, європейських країнах голови виконавчої влади,
відомі під назвою мер або бургомістр, а в великих містах головний мер або
обербургомістр, чи безпосередньо вибираються громадянами міста або містечка,
чи вибираються членами ради. В інших країнах, у тому числі в Україні головна
виконавча особа – це службовець, який призначається на відкритому конкурсі.
Якщо місто велике, згруповані завдання забезпечення електроенергією та питною
водою, управління збиранням твердих відходів і стічних вод можуть
об’єднуватися в один підрозділ – відомство. Окремо згруповані задачі
розміщуються в підрозділах усередині відомства, якщо орган влади досить
великий, щоб мати декілька чоловік, які б займалися різними групами завдань.
Таким чином припустимо «комунальне» відомство може бути сформоване з чотирьох
підрозділів: енергозабезпечення, питна вода, стічні води і відходи.
5.4.Екологічні відомства (підрозділи)
Робота екологічного відомства може бути розбита на три основні напрямки:
· задачі прямого екологічного управління, такі як організація збирання і
відчуження відходів, водозабезпечення, відділення стічних вод, контроль
забруднення повітря і под.;
· співуправління екологічними задачами, приписаними іншим відомствам або
підрозділам, наприклад, транспортні перевезення, планування землекористування
і інші;
· забезпечення інформацією, консультації і навчання в питаннях екології
всіх політичних і адміністративних органів місцевої адміністрації і широких
мас населення.
Нижче обмірковуються такі можливості інтегрування екологічного відомства,
хоча вони не розглядаються в якості можливих рекомендацій:
Варіант 1: децентралізовані структури: наявність чиновників по екології в
кожному відомстві;
Варіант 2: екологічний підрозділ або чиновник усередині існуючого відомства;
Варіант 3: відомство по екології;
Варіант 4: додаткові структури: група зелених;
Варіант 5: додаткові структури: екологічні проекти і робочі групи.
Варіант 1: Децентралізовані структури (чиновники по екології).
Найпростіший шлях інтегрування екології в адміністративні структури місцевих
органів влади полягає у призначенні чиновника з екології, що відповідає за
екологічний внесок в процес прийняття рішень, у кожне існуюче відомство. За
цією концепції існуючі підрозділи відповідають за конкретні екологічні задачі
і/чи розглядають екологічне значення в своїй постійній роботі над програмами
чи проектами.
Децентралізована структура потребує в де-якому організаційному
природоохоронному плануванні і координації для виконання міжвідомчих задач,
наприклад, нових проектних розробок, установи комплексної системи
громадського транспорту, або розробки загальноміської програми
енергозабезпечення. Така координаційна бригада може безпосередньо
підпорядковуватися заступнику голови адміністрації або керівнику відділу,
найбільш зв’язаного з екологічними задачами, наприклад, відділу планування
або енергетики.
Головною перевагою цієї структури (чиновники по екології в кожному відомстві) є:
· їх легше та дешевше вивести;
· кожне відомство несе свою відповідальність за «зелені» проблеми;
· вони заохочують чиновників розглядати екологічні проблеми в їх
повсякденній праці.
Основними недоліками децентралізованої структури є:
· охорона навколишнього середовища є лише одним з багатьох питань, що
розглядається при прийнятті рішень;
· їх лякає розробка специфічних екологічних технічних експертиз;
неможливо сформувати спеціальну команду для довгострокової співпраці;
· нелегко з координувати місцеві екологічні сили;
Варіант 2: Екологічний підрозділ.
Розміщення екологічного підрозділу усередині другого відомства створює,
ймовірно, найбільш слабке структурне положення для екологічних питань,
незважаючи на те, що це найбільш частіше вживаний варіант. Особливо це
справедливо там, де головна роль екологічного підрозділу складається у
виконанні специфічних «екологічних» задач, а не в тому, щоб діяти на
міжвідомче прийняття рішень керівництвом у цілому.
Спеціальний мандат ради або голови виконавчої влади екологічному підрозділу,
що уповноважені консультувати відомства і займатися освітою, посилить вплив
цього підрозділу за межами відомства, в якому він розташований. Більше того,
якщо з екологічними підрозділами консультуються кожного разу, коли виникає
ймовірність порушення природоохоронних аспектів у результаті реалізації
проектів, програм або планів, його вплив на прийняття рішень буде
гарантовано.
Варіант 3: Екологічне відомство.
Чи може бути створено окреме екологічне відомство, залежить від набору
екологічних завдань, які місцеві органи повинні або прагнуть виконати і від
об’єму повноважень. Відомство необхідне тільки тоді, коли різні екологічні
підрозділи можуть бути зведені до одного під центральним керівництвом. Цей
випадок не підходить до невеликих територій, які мають малі ресурси і
невеликі зобов’язання з охорони навколишнього середовища.
Щоб заснувати новий департамент, необхідно провести реорганізацію
організаційної структури органу влади. Вона включає в себе перегляд всієї
сфери відповідальності, яка лежить на адміністрації, і пошук найкращого
способу розділу її між відомствами.
Найбільші переваги варіанту створення екологічного відомства:
· робота місцевих органів влади з охорони довкілля легше координується;
· охорона навколишнього середовища стає більш помітною і тому набуває
більшого значення для адміністрації і громади в цілому;
· відомство складається з персоналу, який має знання, кваліфікацію і
відповідальність в області навколишнього середовища.
Основні недоліки варіанту створення екологічного відомства:
· другі відомства можуть сприймати питання екології як турботу
екологічного відомства і не розглядати їх старанніше в своїй власній роботі;
· персонал, який не належить до екологічного відомства, перш за все до
установи спеціального відомства, розглядав свої дії з позиції «зелених», може
втратити інтерес до цих питань, оскільки більше не несе за них
відповідальності;
· окреслене коло питань буде віднесене до «екологічних», наприклад,
відходи, вода, озеленення, в той же час як інші, в однаковій мірі екологічно
важливі питання, які входять до компетенції самостійних відомств, будуть
вважатися такими які не відносяться до екології, наприклад, транспорт,
енергетика і проектування.
Варіант 4: Додаткові структури (групи зелених).
Незалежно від обраної адміністративної структури можна очікувати, що місцеві
органи влади будуть вважати, що стратегія в області навколишнього середовища
будуть здійснюватися більш ефективно адміністративно-управлінським апаратом,
якщо кожне відомство буде мати свою власну «групу зелених». Ця група включає
по одній людині з кожного сектора або підрозділу, яка відповідає за підтримку
у колег «зеленого мислення», тобто за роботу найбільш екологічним способом. У
даному випадку чиновники повинні регулярно зустрічатися для обговорення ідей,
обміну досвідом і вироблення єдино образного підходу до інтегрування
принципів охорони навколишнього середовища в процес прийняття рішень за
проектами, у діяльність і організацію роботи всіх служб. Відповідальній особі
треба буде переконувати своїх колег використовувати папір з обох боків і
слідкувати за тим, щоб використаний папір викидався у окремий сміттєвий
контейнер для переробки. Він може також порадити колегам, як використовувати
краще досягнення екологічної практики в їх специфічній області, може
допомогти у пошукові курсів перепідготовки або в підборі літератури з
поточних питань.
Значення зеленої команди полягає в тому, що вона втягує персонал в екологічну
роботу влади і при цьому забезпечує більшу прихильність успіху. Команда
повинна складатися з професіоналів-біологів, екологів, які зацікавлені в
питаннях екології і повинні мати обов’язки двох типів:
· перед головною посадовою особою, оскільки тут задіяний персонал і треба
показати, як екологічна стратегія ради здійснюється у щоденній роботі;
· перед своїми колегами, членами команди, щоб їх ідеї щодо стратегії і
реалізації могли бути виражені.
Персонал місцевої адміністрації є одним з головних ресурсів ідей і дій, що
ними здійснюються. Оскільки вони самі також є представниками населення, вони
можуть підняти громадську поінформованість неформальними способами.
Але разом з тим існують проблеми з командами зелених:
· якщо існує спеціальна Група Зелених по навколишньому середовищу, то
Група Блакитних може тиснути з питань здоров’я населення, Група Жовтих - в
соціальних аспектах, Група Сірих - з питань підстаркуватих і т.д. Повинно
бути очевидно, чому міжвідомчий підхід до рішення задач в області охорони
навколишнього природного середовища і збереження природних ресурсів
заслуговує додаткової організації;
· команда зелених є додатковою організацією усередині існуючої системи.
Вона може обходити ієрархічні перепони, особливо, коли має вільний доступ до
Голови Адміністрації і сміливість вказувати, а не давати поради. Це може
визвати усередині адміністративних органів протидію такої привілейованої
організації, яка не належить адміністративній структурі.
Варіант 5: Додаткові структури ІІ (робочі групи і проектні групи).
Іншими децентралізованими структурами, інтегруючими екологію в структуру
адміністрації, є робочі групи і проектні групи. У разі всеохоплюючої
тематики, наприклад, енергозбереження або спеціальних проектів (проект
пішохідного переходу), коли необхідно обговорення серед чиновників декількох
департаментів, інтереси яких зачіпаються проектом, часто корисно створювати
спеціальну оперативну робочу групу.
Робоча група, зазвичай, має неперервний або встановлений час існування, тоді
як термін існування проектної групи закінчується разом з завершенням проекту
- хоча аналогічна група може бути задіяна для наступного проекту. В обох
випадках група повинна включати чиновників з кожного зацікавленого відомства,
які повинні звітувати перед своїм керівником і, коли це необхідно, мати
повноваження приймати на себе відповідальність від імені своїх відомств.
Кожен член групи незалежно від його положення в ієрархії свого департаменту
повинен розглядатися як рівний. Початково група може бути під керівництвом
будь-якого чиновника з департаменту, який організував цю групу, хоча згодом
керувати може другий член групи.
Таким чином ми розглянули декілька можливих варіантів організації екологічних
підрозділів в місцевих органах державної виконавчої влади та самоврядування в
Україні, структури яких можуть буди запропоновані для практичного
використання.
ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
У першій частині роботи ми здійснили теоретичний аналіз уявлень побутової
свідомості про відношення «людина-природа». Вважалось, що побутові екологічні
уявлення є складною системною освітою, основу якого складає антропоцентризм,
який поєднується з вжитком у безпосередній взаємодії з навколишнім
середовищем.
Проведений аналіз дозволив сформулювати такі висновки:
1. Моральний смисл дій, які відображають відношення суб’єкта до природного
оточення, не визначає актуального змісту побутових екологічних уявлень.
2. Екологічний зміст вчинків, які були зроблені по відношенню до природного
оточення, показано у побутовій свідомості в неактуалізованому вигляді.
Актуальними при щоденній оцінці таких вчинків виявляються практичну суть, яка
задається соціальними аспектами людської життєдіяльності.
3. Екологічні побутові уявлення є системною багаторівневою освітою, яка
функціонує на різних рівнях рефлексії.
4. Традиційно основу навчання складав антропоцентризм, який приводив до
формування (закріплення) уявлень про людину – господаря природи. В останні
часи намітилась деяка тенденція до відмови від категоричних тверджень про
пануючу роль людини і до визнання небезпеки, яка породжується прагненням
людини домінувати над природою. Але екологічна ситуація досі оцінюється з
позицій антропоцентризму. Наголос робиться на тих наслідках людської
діяльності, які завдають шкоди насамперед людським інтересам, і лише тоді,
коли ці наслідки набувають характеру незворотності.
Отримані результати аналізу можуть бути застосовані при вирішенні проблем
екологічної пропаганди. Виявлена базисна категоріальна структура може служити
в якості теоретичної моделі побутової екологічної свідомості при розробці
конкретних методів та прийомів екологічної інформації та пропаганди.
У другій частині роботи ми розкрили роль громадськості у здійсненні
природоохоронної діяльності. Залучення громадськості є вирішальним чинником у
створенні та впровадженні доцільного і ефективного режиму охорони довкілля.
Також розкрито суть стосунків громадськості промисловості та держави в галузі
охорони природи. Показано спільні інтереси сторін і взаємовигідну співпрацю.
Показано місце і роль науки про довкілля у системі сучасного світогляду.
Екологія повинна визначати сучасні технології.
Створена теоретична основа організації екологічних (природоохоронних)
структур в місцевих органах влади, та їх ефективного функціонування.
Результати теоретичного дослідження підводять також до висновку, що
стабільність розвитку суспільства і людства у цілому на Землі і його подальше
існування повністю залежить від самих людей, чи зможе людина усвідомити себе
не «царем» природи, а складовою її частиною. Чи зможе людина змінити своє
ставлення до довкілля – не взяти скільки необхідно і зашкодити щонайменше, а
взяти стільки, щоб не зашкодити взагалі? Тільки абсолютна гармонія з
довкіллям визначає шлях до виживання людства на планеті Земля.
З практичної точку зору результати теоретичних досліджень роботи можуть бути
використані як основа для розробки навчального модуля при підготовці
державних службовців в Українській Академії державного управління при
Президентові України. Це суттєво вплине на розуміння і підхід до вирішення
екологічних проблем з боку органів державної виконавчої влади й органів
самоврядування, а значить створить передумови для стабільного майбутнього
розвитку українського суспільства і людства в цілому.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996р. - К.: Юрінком, 1996.-79с.
2. Закон України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку"
//Відомості Верховної Ради України.-1995.-№12.-Ст.10.
3. Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" //Відомості
Верховної Ради України.-1991.-№33-Ст.443.
4. Закон України "Про екологічну експертизу" //Відомості Верховної Ради
України.-1995.-№8.-Ст.54.
5. Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення" //Голос України.1994.-8 квітня.
6. Закон України "Про звернення громадян" //Відомості Верховної Ради
України.-1996.-№47.-Ст.256.
7. Закон України "Про інформацію" //Відомості Верховної Ради України.-
1992.-№48.-Ст.650.
8. Закон України "Про об’єднання громадян" //Відомості Верховної Ради
України.-1992.-№34.-Ст.504.
9. Закон України "Про охорону атмосферного повітря" //Відомості Верховної
Ради України.-1992.-№50.-Ст.678.
10. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища"
//Відомості Верховної України. - 1991. - № 41. - Ст.546.
11. Закон України "Про поводження з радіоактивними відходами" //Відомості
Верховної ради України.-1995.-№27.
12. Закон України "Про природно-заповідний фонд України" //Відомості
Верховної Ради України.-1992.-№34.-Ст.502.
13. Закон України "Про тваринний світ" //Відомості Верховної Ради
України.-1993.-№18.-Ст.191.
14. Земельний кодекс України //Відомості Верховної Ради України.-1992.-
№25.Ст.354.
15. Водний кодекс України //Відомості Верховної Ради України.-1995.-№24.-
Ст.189.
16. Кодекс України про надра //Відомості Верховної Ради України.-1994.-
№36.-Ст.340.
17. Лісовий кодекс України //Відомості Верховної Ради України.-1994.-№17.-
Ст.99.
18. Основи законодавства України "Про охорону здоров’я" //Відомості
Верховної Ради України.-1993.-№4.-Ст.19.
19. Абраменкова В.В. Образ ядерной энергетики в детской картине мира
//Вопросы психологии, 1990,№5.-С.48-56.
20. Агацци Э. Человек как предмет философии //Вопросы философии. 1989,
№2.-С.24-34.
21. Аллен Р. Как спасти Землю.-М.:Мысль,1983.-172с.
22. Античная басня.- М.: Художественная литература,1991.-510с.
23. Арутюнов С.А. Культурологические исследования и глобальная экология
//Вестник Академии наук СССР, 1979,- №12-с.86-108.
24. Баландин Р.К., Бондарев Л.Г. Природа и цивилизация.- М.: Мысль,1988.-
393с.
25. Василенко Л.И. Отношение к природе: "традиция управления" и "традиция
сотрудничества" //Вопросы философии,1987,№ 7.-С.145-154.
26. Василенко Л.И. Поиски оснований и источников экологической этики
//Вопросы философии,1986,№2.-С.145-152.
27. Вебер Э.А. Структура ценностного отношения к природе //Проблемы
природоохранного образования и воспитания.-М.: Наука,1982.-С.26-34.
28. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста.- М.: Наука, 1982.-С.26-34.
29. Викторов В.И. Исследование устойчивости канонической факторной
структуры семантического дифференциала и ее теоретическая интерпретация
//Автореф. дисс. ... канд. психол. н.- Л., 1982.-20с.
30. Выготский Л.С. Собр. соч. в 6 т. Т.2.-М.:Педагогика, 1982.-С.5-361.
31. Гирусов Э.В. Экологическое сознание как условие оптимизации
взаимодействия общества и природы //Философские проблемы глобальной
экологии.-М.:Наука,1983.-С.105-120.
32. Голд Дж. Психология и география: Основы поведенческой географии. - М.:
Прогресс, 1990.-304с.
33. Гумилев Л.Н. Энтогенез и биосфера Земли. - Л.:ЛГУ, 1989.-496с.
34. Денисов В.Н., Шубенкова Е.И. Нравственные факторы современной
экологической ситуации в условиях социализма //Философские науки,1983.-№3.-
С.35-40.
35. Джонстон Р. География и географы.- М.: Прогресс,1987.-368с.
36. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов.-
М.:Мысль,1986.-571с.
37. Екологічні права громадян: як їх захистити за допомогою закону:
Посіб./Редкол.:Стівен Стек, Світлана Кравченко та ін.-К.:Ехо-Восток,1997.-
161с.
38. Капра Ф. Уроки мудрости. - Киев, Москва: Airland, изд-во
Трансперсонального Института,1996.-316с.
39. Кара-Мурза С.Г. Наука и кризис цивилизации //Вопросы
философии,1990,№9.-С.3-15.
40. Карманная книжка для любителей землеведения, изданная от Русского
географического общества.- СПб., 1848.-328с.
41. Карпенко Е.И. Социально-экологическая ответственность как фактор
разрушения противоречия "общество-природа" //Дис. ... канд. философ. н. -
Харьков,1986.-211с.
42. Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой
культуры //Проблема человека в западной философии.- М.: Прогресс,1988.-С.3-
30.
43. Козлов В.И. Основные проблемы этнической экологии //Советская
этнография,1983.-№1.-С.3-16.
44. Кременцов Н.Л. Человек и животное. К истории поведенческих
сопоставлений //Поведение человека и животных: сходство и различия. Сб.
науч.тр.-Пущино,1989.-С.6-28.
45. Круть И.В., Забелин И.И. Очерки истории представлений о
взаимоотношении природы и облщества.-М.:Наука,1988.-416с.
46. Кряж И.В. Особенности репрезентации в обыденном сознании отношений
"человек-природа" //Дисс. ... канд. псих. н.- Х., 1995.- С.166
47. Курис О.В. Философский анализ становления человеческого сознания
//Автореф. дисс. ... канд. философ. н.-М.,1992.-25с.
48. Кууси П. Этот человеческий мир.- М.: Прогресс,1988.-363с.
49. Лавочкина А.М., Яковенко С.И. Из опыта работы школ, расположенных в
зоне жесткого радиоэкологического контроля //Чернобыльская катастрофа и
медико-психологическая реабилитация пострадавшых.- Сб. материалов
конференции.-М.,1992.-С.20-22.
50. Лейбин В.М. "Модели мира" и образ человека: (Критический анализ идей
Римского клуба).-М.: Политиздат,1982.-255с.
51. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики.- М.: МГУ,1981.-584с.
52. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества
//Вопросы философии,1992,№3.-С.39-52.
53. Лотарев М. Стелящийся по оврагам.- Рукопись, 1990.-249с.
54. Мамедов Н.М. Ценностные установки и техническое освоение природы
//Ценностные аспекты науки и проблемы экологии.-М.,1981.-С. 170-182.
55. Марш Г. Человек и природа. О влиянии человека на изменение физико-
географических условий природы. -С.-П., 1866.-587с.
56. Моисеев Н.И. Проблема возникновения системных свойств //Вопросы
философии,1992,№11.-С.25-32.
57. Моисеев Н.И. Экология, нравственность, политика //Вопросы
философии,1989,№5.-С.3-25.
58. Морально-этические нормы, война, окружающая среда.- М.: Мир, 1989.-
С.123-202.
59. Наука в интересах прогресса и окружающей среды //Природа и ресурсы,
т.XXV, №1-4,1989.-С.104-132.
60. Небел Б. Наука об окружающей среде. Как устроен мир. В 2 т. Т.1.-М.:
Мир,1993.-419с.
61. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла //Вопросы философии. 1989,№5.-
С.122-149.
62. Ожегов Ю.П., Никонорова Е.В. Экологический импульс: Проблемы
формирования экологической культуры молодежи.- М.: Молодая гвардия,1990.-
271с.
63. Ожиганова А.М. Ауровиль - "живая утопия наших дней" //Этнографическое
образование. 1993,№4.-С.16-29.
64. Олдак П.Г. Общественное производство и окружающая среда.- Новосибирск:
Наука,1979.-191с.
65. Олейников Ю.В., Шаталов А.Т. К разработке экологического кодекса
России //Вестник МГУ. Сер.7. Философия, 1993,№6.-С.3-8.
66. Отношение школьников к природе /Под ред. И.Д.Зверева,
И.Т.Суровегиной.- М.: Педагогика,1988.-129с.
67. Пестель Э. За пределами роста.- М.: Прогресс,1988.-272с.
68. Печчеи А. Человеческие качества.- М.: Прогресс,1986.-282с.
69. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса.- М.: Прогресс, 1986.-432с.
70. Рикер П. Человек как предмет философии //Вопросы философии. 1989, №2.-
С.41-50.
71. Рудоміно-Дусятська О.В. Психологічні проблеми екологічної пропаганди
//Проблеми соціальної активності молоді. Вип. 2.-К.: Либідь,1992.-С.117-123.
72. Рыжиков А.И. Природа и человек: психологические проблемы отчуждения
//Вопросы психологии, 1991,№1.-С.60-64.
73. Саланден д’Англюр Б. "Третий" пол //Этнографическое обозрение, 1994.-
№4.-С.77-89.
74. Севастьянов О.Ф. Видоспецифичесные механизмы референции. //Поведение
человека и животных: сходство и различие. Сб.науч.тр.- Пущино, 1989.-С.141-
164.
75. Сен-Марк Ф. Социализация природы.- М.: Прогресс, 1977.-435с.
76. Сколимовски Х. Философия техники как философия человека.- Новая
технологическая волна на Западе.-М.:Прогресс,1986.-С.240-250.
77. Социально-философские проблемы экологии. //Под ред. И.В.Огородникова.-
К.: Вища школа, 1989.-271с.
78. Уайт Г. География, ресурсы и окружающая среда.- М.: Прогресс,1990.-
С.338-352.
79. Уорд Б., Дюбо Р. Земля только одна.- М.: Прогресс, 1975.-319с.
80. Философия техники в ФРГ. - М.: Прогресс, 1989.-528с.
81. Франселла Ф., Банистер Д. Новый метод исследования личности.- М.:
Прогресс,1987.-236 с.
82. Фромм Э. Иметь или быть?- М.: Прогресс,1986.-238с.
83. Черноушек М. Психология жизненной среды.- М.: Мысль,1989.-174с.
84. Шаталов А.Т. Научно-технический прогресс, человек и проблемы
экологической этики //Ценностные аспекты науки и проблемы экологии.- М.:
Наука, 1981.-С.258-266.
85. Швейцер А. Культура и этика.- М.: Прогресс, 1973.-343с.
86. Швейцер А. Письма из Ламбарне.-Л.:Наука,1989.-473с.
87. Шепа В.В. На пути к экоонтологии.- Ужгород: Карпаты,1991.-125с.
88. Шубенкова Е.И. Екологическое воспитание. Опыт этического анализа
//Личность: методы и результаты ее изучения. Тезисы всесоюзной научно-
практической конференции. Раздел 2.-М., 1987.-С.48-51.
89. Эренфелд Д. Природа и люди.- М.: Мир,1973.-253с.
90. Этническая экология: теория и практика.-М.:Наука,1991.-374с.
91. Янч Э. Прогнозирование научно-технического прогресса.- М.: Прогресс,
1974.-586с.
Малюнок 1.: структура з децентралізованими чиновниками по екології в
відповідних підрозділах.
Малюнок 3: Адміністративна структура з незалежним екологічним відомством.
Малюнок 4.: адміністративна структура з зеленою командою.
Малюнок 5.: Організація проектної групи для визначеної задачі
|
 |
