Наукові основи раціонального користування та управління навколишнім середовищем

Наукові основи раціонального користування та управління навколишнім середовищем

ЗМІСТ

Вступ

1. Принципи раціонального природокористування

2. Стандарти і нормативи якості навколишнього середовища

3. Екологічна експертиза

4. Економічні механізми природокористування

5. Екологічний моніторинг навколишнього середовища

6. Правове регулювання екологічних відносин

7. Державне управління в галузі природокористування

8. Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища

Висновки

Література

Вступ

Тема контрольної роботи "Наукові основи раціонального користування та управління навколишнім середовищем".

В умовах зростаючого антропогенного впливу на навколишнє середовище очевидною є необхідність переходу до нової форми зв'язку між суспільним виробництвом і навколишнім середовищем - до замкненої системи виробництва і раціонального типу природокористування.

Замкнена система виробництва спирається на два фундаментальні принципи: 1) найбільш повне використання відходів виробництва; 2) доведення використовуваних відходів до такого стану, коли вони можуть бути асимільовані екологічними системами без шкідливих наслідків.

Перехід до раціонального природокористування ставить перед суспільством ряд ще більших проблем.

Теорія наукового природокористування є науковою дисципліною, яка розробляє загальні принципи всієї практичної діяльності, пов'язаної з впливом на навколишнє середовище. Мета природокористування полягає в забезпеченні єдиного підходу до природи як загальної основи праці і життя людства.

Природокористування - це сукупність усіх впливів людства на природу, до яких належать заходи щодо освоєння, перетворення і охорони природи. Необхідно розрізняти природокористування раціональне і нераціональне.

Раціональне природокористування спрямоване на забезпечення умов існування людства і отримання матеріальних благ, запобігання можливих шкідливих наслідків людської діяльності, на підтримання високої продуктивності природи та охорону і економне використання її ресурсів.

Нераціональним є таке природокористування, коли вплив людини на природу призводить до знесилення її відновлювальних властивостей, зниження якості і вичерпання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища. Воно може виникнути як наслідок не тільки прямих, але й опосередкованих впливів на природу.

Попередження і подолання результатів нераціонального природокористування складає завдання охорони природи, яке охоплює заходи з підтримання вже існуючої продуктивності природи. Наука про охорону природи созологія вивчає закономірності антропогенної динаміки природних ресурсів у їх взаємозв'язку, обґрунтовує раціональне використання природних багатств, розробляє способи їх збереження і відновлення.

Структурна особливість природокористування полягає в тому, що воно набирає різних форм залежно від типів природних ресурсів - витратних (енергетичних, сировинних, харчових) і ресурсів середовища (умов праці, відпочинку і відновлення здоров'я).

При використанні практично невичерпних ресурсів (енергії Сонця і підземного тепла, припливів і відпливів) раціональність природокористування вимірюється перш за все найменшими експлуатаційними витратами і найбільшим коефіцієнтом корисної дії (ККД) добувних виробництв і установок.

Для ресурсів вичерпних і при цьому невідновних (наприклад, нафта, мінерали) важливими є комплексність і економічність добування, скорочення відходів.

Охорона витратних ресурсів, які відновлюються в ході використання, спрямована на підтримання їх продуктивності і ресурсообороту, а експлуатація повинна забезпечити їх безвідходне добування і перероблення, а також розширене виробництво.

Охорона природних ресурсів означає підтримання їх якостей, сприятливих для господарства, відпочинку і здоров'я, а також недопущення невиправданих перетворень (наприклад, вторинного засолення ґрунтів, виникнення непродуктивного мілководдя).

Раціональне освоєння ресурсів середовища полягає в найбільш повному і вигідному пристосуванні до них господарства.

Перетворення витратних ресурсів виражається в їх примноженні і збагаченні, у підвищенні продуктивності природи. Тут необхідні заходи і всебічне врахування корисних і шкідливих наслідків.

Перетворення ресурсів середовища означає їх покращання, оп-тимізацію, підвищення естетичних достоїнств. До цієї групи процесів природокористування належать рекультивація ландшафту, акліматизація різних видів тварин. Поряд з позитивними прикладами збагачення фауни відомі також випадки, коли акліматизація тварин призводила до багатьох шкідливих наслідків.

Можна виділити два етапи розробки і реалізації проблеми. Перший - програма першочергових заходів, другий - довгострокова програма переходу до системи раціонального природокористування.

Першочергові заходи: створення системи контролю за якістю середовища, урахування заходів з охорони природи при розробці народногосподарських планів, заходів з формування екологічної культури населення.

Довгострокова програма - це програма переходу виробництва до більш високого ступеня розвитку. Сюди належать питання економічної оцінки природних ресурсів, питання створення систем управління ресурсами біосфери, виявлення напрямів і темпів природного і антропогенного розвитку природи в найближчому майбутньому і в перспективний період.

Мета роботи - ознайомитися з принципами раціонального природокористування; стандартами і нормативами якості навколишнього середовища; екологічною експертизою; економічними механізмами природокористування; моніторингом навколишнього середовища та правовим регулюванням екологічних відносин, а також з державним управлінням в галузі природокористування.

1. Принципи раціонального природокористування

Принципи раціонального природокористування - це основні правила, якими необхідно керуватися при перетворенні природи. Розглянемо деякі з них.

Правило інтегрального ресурсу - конкуруючі в сфері використання природних систем галузі господарства неминуче завдають збитків одне одному тим сильніше, чим більше вони змінюють сумісно експлуатований екологічний компонент або всю екосистему в цілому.

Правило міри перетворення природних систем - у процесі експлуатації природних систем не можна переходити деякі межі, які дозволяють цим системам зберігати властивість самопідтримання (самоорганізації і саморегуляції).

Правило "м'якого" управління природою - "м'яке" управління природними процесами, як правило, здатне викликати бажані природні ланцюгові реакції і тому з соціально-економічного погляду є більш бажаним, ніж "жорстке", техногенне.

Правило ланцюгових реакцій "жорсткого" управління природою - "жорстке", як правило технічне, управління природними процесами може викликати небажані ланцюгові природні реакції (наприклад, порушення динамічної рівноваги), значна частина яких є екологічно, соціально й економічно неприйнятною.

Закон обмеженості природних ресурсів - усі природні ресурси (і умови) Землі є скінченними.

Закон падіння природно-ресурсного потенціалу - у межах однієї суспільно-економічної формації (способу виробництва) і одного типу технологій природні ресурси стають все менш доступними і потребують збільшення витрат праці й енергії на їх добування та транспортування.

Закон зниження енергетичної ефективності природокористування - з плином історичного часу при отриманні з природних систем корисної продукції на її одиницю в середньому витрачається все більше енергії.

Закон відповідності рівня розвитку виробничих сил природно-ресурсному потенціалу - розвиток виробничих сил відбувається відносно поступово до моменту різкого виснаження природно-ресурсного потенціалу, який характеризується як екологічна криза. Криза розв'язується шляхом революційної зміни виробничих сил.

Закон убуваючої родючості - унаслідок постійного вилучення врожаю і порушення природних процесів ґрунтоутворення, а також за тривалої монокультури в результаті накопичення токсичних речовин, що виділяються рослинами, на культивованих землях відбувається зниження природної родючості ґрунтів.

2. Стандарти і нормативи якості навколишнього середовища

Стандарти якості навколишнього природного середовища складаються на основі сучасного стану технологій і є спробою узгодження екологічних і економічних інтересів суспільства. Існують стандарти міжнародні, державні, відомчі, стандарти підприємств. В них регламентуються гранично допустимі і тимчасово узгоджені викиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище; гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у природних середовищах (воді, повітрі, ґрунтах, рослинних і тваринних організмах); орієнтовно безпечні рівні впливів техногенних забруднювачів на природне середовище; правила і методи природокористування, які зводять до мінімуму збитки, що завдаються природному середовищу; організація природоохоронної служби.

Екологічні стандарти юридично закріплюються в спеціальних нормативно-технічних документах, затверджуються державними органами і мають обов'язковий характер.

Вся сфера екологічного нормування і стандартизації використовує встановлені гранично допустимі концентрації (ГДК) або гранично допустимі дози (ГДД) шкідливих агентів. ГДК - це та найбільша концентрація речовини в середовищі і джерелах біологічного споживання (повітрі, воді, ґрунті, продуктах харчування), яка при більш чи менш тривалому впливі на організм (контакті, вдиханні, прийманні всередину) не шкодить здоров'ю і не викликає віддалених ефектів.

Розрізняють такі гранично допустимі концентрації:

- ГДКр з - гранично допустима концентрація речовини в повітрі робочої зони, мг/м3;

- ГДКм р - гранично допустима максимальна разова концентрація речовини в повітрі населених місць, мг/м3;

- ГДКсд - гранично допустима середньодобова концентрація токсичної речовини в повітрі населених місць, мг/м3;

- ГДКв - гранично допустима концентрація речовини у воді водойми господарсько-питного і культурно-побутового водокористування, мг/л;

- ГДКвр - гранично допустима концентрація речовини у воді водойми, що використовується для рибогосподарських цілей, мг/л;

- ГДКг - гранично допустима концентрація речовини в орному шарі ґрунту, мг/кг;

- ГДКпр (ДЗК) - гранично допустима концентрація (допустима залишкова кількість) речовини в продуктах харчування, мг/кг.

Для більш повної оцінки якості середовища використовують інший критерій - ГДЕН - гранично допустиме екологічне навантаження: для води - це ГДВ, г/с; для повітря - ГДП -гранично допустимий викид, г/с. Ці величини характеризують навантаження, яке створює те чи інше підприємство на навколишнє середовище за одиницю часу.

При вмісті в середовищі кількох токсичних агентів ураховують їх спільну дію, так званий ефект підсумовування негативного впливу.

Встановлюють також гранично допустимі рівні (ГДР) шумового та електромагнітного забруднення.

Найбільш істотним із розроблених стандартів є екологічний паспорт промислового підприємства.

Екологічний паспорт - це нормативно-технічний документ, який містить дані про використання підприємством ресурсів і визначення впливу його виробництва на навколишнє середовище.

В екологічному паспорті міститься така інформація:

- про підприємство і регіон його розміщення;

- про технології, що використовуються на підприємстві;

- кількісні і якісні характеристики використовуваних ресурсів (сировини, палива, енергії);

- кількісні характеристики продукції, що випускається;

- кількісні і якісні характеристики викидів забруднюючих навколишнє середовище речовин (нормативи ГДС і ГДВ), а також відходів виробництва.

На основі інформації, що міститься в екологічному паспорті, вирішуються такі екологічні завдання:

- оцінюється вплив викидів забруднюючих речовин і відходів на природне середовище та здоров'я населення;

- встановлюються нормативи викидів забруднюючих речовин і складування відходів;

- плануються і оцінюються природоохоронні заходи на підприємстві;

- аналізується дотримання підприємством законодавства, стандартів і нормативно-технічної документації з охорони навколишнього середовища;

- здійснюється експертиза проектів реконструкції підприємства;

- розробляються заходи з підвищення ефективності використання природних і мінеральних ресурсів, енергії і вторинної сировини.

Основними джерелами інформації для складання екологічного паспорта є показники виробництва, розрахункові і фактичні викиди, дозволи на природокористування, паспорти газо- і водоочисного обладнання і споруд, установок з утилізації і використання відходів, дані державної статистичної звітності, інвентаризація джерел забруднення, дані про діяльність підприємства і фонові показники стану природного середовища в регіоні. Щорічно паспорт коригується і уточнюється.

З позицій екологічної безпеки природні системи розглядаються у двох станах: у межах норми і за її межами. Нормою вважається відповідність державним стандартам стану різних середовищ біосфери (наприклад, гранично допустимої концентрації шкідливих речовин у повітрі, воді чи ґрунті). Недолік цього підходу полягає в тому, що не враховується ступінь відхилення від нормативу: в однаковому становищі виявляються системи, в яких норматив перевищується в одиниці, десятки і сотні разів.

Концепція "екологічного ризику" розглядає чотири можливі стани природних систем: нормальний, пригнічений (за такого зниження потенціалу, яке піддається самовідновленню), сильно навантажений (коли відбувається істотне зниження продуктивності природних систем) і стан екологічного лиха (коли відбувається прогресивне руйнування природних систем - втрата їх фонового якісного стану).

Межі переходу від одного стану до іншого можна розглядати як стандарти, а межу останнього стану - як граничний державний стандарт. Залежно від виділених ресурсів можуть прийматися різні конкретні значення параметрів цілей.

3. Екологічна експертиза

Мета і завдання екологічної експертизи - запобігання негативного впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища і здоров'я людей, а також оцінка

ступеня екологічної безпеки проектів, планів, заходів господарського розвитку, будівельних норм і правил, стандартів, виробів, матеріалів, хімічних речовин тощо, вимогам екологічної безпеки суспільства; оцінка ефективності заходів з охорони навколишнього середовища; підготовка об'єктивних і обґрунтованих висновків екологічної експертизи.

Основними принципами екологічної експертизи є: гарантування безпечного для життя і здоров'я людей навколишнього середовища; збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів; наукова обґрунтованість, об'єктивність і незалежність; комплексність, превентивність і оприлюднення результатів; державне регулювання і законність. Підготовка результатів екологічної експертизи і прийняття рішення щодо подальшої реалізації об'єкта екологічної експертизи здійснюється з урахуванням громадської думки.

Передбачається така процедура проведення державної екологічної експертизи: формування експертних груп і комісій; визначення етапів екологічної експертизи та їх тривалості.

Умови і порядок проведення екологічної експертизи визначаються Законом України "Про екологічну експертизу" (від 09.02.1995р.).

Екологічна експертиза має проводитись на всіх об'єктах, які можуть спричиняти негативний вплив на природне середовище. Експертизі підлягають:

- правова, нормативна і інструктивна документація;

- проекти технічних систем, машин, механізмів і приладів;

- документація на впроваджувані відкриття і винаходи;

- діючі та ті, що будуються, технічні системи, аграрні, біо-технічні та інформаційні системи, які спричиняють вплив на навколишнє природне середовище;

- унікальні антропогенні і природні системи і об'єкти (курорти, об'єкти історичної і культурної спадщини, природно-заповідні території);

- стан здоров'я населення і організація охорони здоров'я;

- відомі та нові речовини, енергоносії, сировина, матеріали, корми, продукти харчування, лікарські препарати, відходи;

- природоохоронні заходи, фонди, асигнування, системи стимулювання, ресурсозбереження;

- системи виховання, освіти і пропаганди.

В Україні можуть здійснюватися державна, громадська та інші форми екологічної експертизи.

Для об'єктів, що мають підвищений рівень екологічної небезпеки, проведення державної екологічної експертизи є обов'язковим.

4. Економічні механізми природокористування

Економічний механізм природокористування і охорони навколишнього середовища - це система організаційних і економічних заходів з використання, відтворення, обміну й охорони природних ресурсів.

Метою економічного механізму є узгодження економічних і екологічних інтересів суспільного виробництва як вертикальних - загальнодержавних, регіональних, локальних, так і горизонтальних - територіальних і відомчих та між підприємствами.

Суб'єктами управління природокористування є державні органи та спеціально уповноважені органи охорони навколишнього середовища, а також органи місцевого самоврядування.

Об'єктами управління є всі природокористувачі, як юридичні, так і фізичні особи, незалежно від характеру їх діяльності.

Основними принципами економічного механізму є:

- платність. Природні ресурси в процесі виробництва використовуються виключно за плату;

- наукова обґрунтованість. Цей принцип означає розумне поєднання екологічних і економічних інтересів суспільства, які забезпечують реальні гарантії прав людини на здорове і сприятливе для життя навколишнє середовище;

- економічна відповідальність. Природокористувачі повинні відшкодувати збитки, завдані природному середовищу, здоров'ю людей і майну в результаті здійснення екологічних правопорушень;

- господарський розрахунок. Цей принцип вимагає узгодження екологізації виробництва на кожному конкретному підприємстві з його економічною ефективністю, прибутковістю.

Елементами економічного механізму є: облік природних ресурсів і контроль раціональності їх використання (складання їх кадастру), планування, регулювання (податки, платежі і фінансування), економічне стимулювання (пільгове оподаткування і кредитування, встановлення підвищених норм амортизації, встановлення заохочувальних цін і надбавок за екологічно чисту продукцію) та економічна відповідальність (адміністративна і цивільно-правова)

Останнім часом набуває розвитку ринкове регулювання природокористування, економічна основа якого - перехід до різноманітних форм власності, у тому числі й на природні ресурси. В нашій країні цей метод тільки починає розвиватися. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить, що ринкові методи розв'язання екологічних проблем мають поєднуватись з державним регулюванням.

У нинішніх умовах загострення екологічної кризи необхідна структурна перебудова економіки. Вона повинна проводитись у напрямі її екологізації. Це необхідна умова і одночасно головна складова частина екорозвитку. У цілому вона означає екологізацію всього соціально-економічного устрою і націлена на зниження природоємності виробництва.

5. Екологічний моніторинг навколишнього середовища

Моніторинг - це система спостереження, оцінки і прогнозу стану навколишнього середовища, яка здійснюється в різних масштабах, у тому числі і в глобальному. Система контролю за навколишнім середовищем включає основні види діяльності: систематичні спостереження за станом навколишнього середовища, визначення ступеня антропогенного впливу на нього, з'ясування факторів і джерел такого впливу.

Проведення моніторингу передбачене в ст. 22 Закону "Про охорону навколишнього середовища", у Положенні про державну систему моніторингу навколишнього середовища, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р.

На відміну від змін у стані біосфери, викликаних природними причинами, її зміни під впливом антропогенних факторів можуть відбуватися дуже швидко. Так, зміни, що відбулися з цієї причини в деяких елементах біосфери за останні кілька десятків років, можна порівняти з деякими природними змінами, що відбувалися за тисячі і навіть мільйони років.

Зміни стану навколишнього середовища, короткочасні і тривалі, здебільшого фіксуються існуючими геофізичними службами (гідрометеорологічною, сейсмічною, іоносферною, геліофізичною, гравіметричною, магнітометричною, службою цунамі тощо). У більш вузькому понятті моніторингом називають систему повторних спостережень одного або декількох елементів навколишнього природного середовища в просторі і часі з певною метою за раніше визначеною програмою.

Необхідною умовою для раціонального управління навколишнім середовищем є заснований на повторних спостереженнях попередній і достовірний прогноз, тобто передбачення і запобігання можливим змінам у біосфері.

Таким чином, моніторинг повинен вирішувати такі завдання:

- спостереження за станом біосфери, визначення змін, обумовлених діяльністю людини, і узагальнення результатів спостережень за геофізичними і фізико-географічними параметрами стану середовища; отримання геохімічних даних, що характеризують кругообіг речовин і енергії в природі, спостереження за реакцією біоти та ін.;

- прогноз і визначення тенденцій у зміні біосфери, щоб за рекомендаціями, що на них ґрунтуються, можна було узгоджувати плани діяльності людського суспільства;

- оцінка змін і тенденцій змін біосфери шляхом порівняння з деякими критеріями (ГДК), які вказують на межу екологічного навантаження на середовище.

Сучасний моніторинг навколишнього середовища для виконання контрольних функцій повинен спиратися на систему науково обґрунтованих нормативів, що мають певне екологічне значення. Для виконання прогнозних функцій - на систему оптимальних екосистемних моделей, розроблених на основі певних наукових концепцій і господарських вимог.

Загальний предмет моніторингу - багатокомпонентна сукупність природних явищ, яка зазнає різноманітних природних динамічних змін і відчуває вплив з боку людини. Всебічне спостереження за станом цієї сукупності явищ є досить складним питанням, вирішити яке можна лише шляхом виділення з усього моніторингу окремих блоків.

Основне завдання біологічного моніторингу полягає у визначенні стану біотичної складової біосфери та її реакції на антропогенний вплив. Біологічний моніторинг передбачає також моніторинг живих організмів - популяцій. Особливу роль тут відіграють види-біоіндикатори, які мають найбільшу чутливість до різних впливів із боку людини.

Його провідною ланкою є спостереження за станом навколишнього середовища з точки зору його впливу на стан здоров'я людини - медико-біологічний моніторинг. Особливе місце тут належить генетичному моніторингу - спостереження за можливими спадковими змінами.

Для спостереження за станом здоров'я населення повинна використовуватися система показників, які відбивають основні типи екологічних реакцій людини на навколишнє середовище: інфекційних, алергенних, мутагенних, психогенних та ін.

Найбільш відпрацьованими для використання в цій системі є нормативи гранично допустимої концентрації (ГДК) забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, водному середовищі, ґрунтах і живих організмах.

В усіх країнах уже давно діють різні контрольно-спостережні служби (санітарно-гігієнічна, епідеміологічна, контроль за забрудненням середовища та ін.), які тією чи іншою мірою виконують завдання екологічного моніторингу. Сучасне завдання полягає не тільки в їх збереженні і розвитку, але й у підвищенні їх наукового і технологічного рівня, ступеня репрезентивності та інформативності.

Зміст геоекологічного моніторингу полягає в спостереженнях за змінами головних геосистем, з яких складається навколишнє середовище. Геосистемний моніторинг є необхідним доповненням до біологічного.

До складу найважливіших контрольних індикаторів геоекологічного моніторингу повинні входити показники природної здатності навколишнього середовища до самоочищення від забруднюючих речовин, що дозволить прогнозувати гранично допустиме навантаження (ГДН) геосистем різними побутовими і промисловими викидами з урахуванням показників природної стійкості екосистем. Ці показники слід визначати на основі вивчення трофічних зв'язків і інтенсивності біологічного кругообігу речовин у певних типах екосистем. До геоекологічного моніторингу мають бути включені також певні індикатори біологічної продуктивності, що дасть змогу визначити рівні ефективного і раціонального використання ряду природних ресурсів.

Важливе значення має контроль за глобальним ефектом антропогенного впливу на клімат - кліматичний моніторинг.

Екологічний моніторинг є найбільш універсальним, він охоплює питання і біологічного, і геоекологічного моніторингу в їх тісному взаємозв'язку. Це особливо важливо, коли спостереження здійснюється на рівні екологічних систем.

Важливими з точки зору практичних дій при організації моніторингу в будь-яких масштабах є моніторинг забруднюючих речовин (інгредієнтний моніторинг), моніторинг різних середовищ (верхніх і нижніх шарів атмосфери, гідросфери, літосфери - у першу чергу ґрунтів), моніторинг джерел впливу та ін.

Завданням біосферного моніторингу є спостереження, контроль і прогноз можливих змін уже не в регіональному (екосистемному), а в глобальному масштабі, тобто щодо біосфери в цілому - як середовища існування життя на Землі.

Сюди відносяться спостереження за станом озонового екрана, за умовами проходження радіаційної енергії через атмосферу, запиленістю атмосфери і зміною її газового складу, за виділенням антропогенного тепла і балансом вуглекислого газу в атмосфері. До складу основних параметрів сучасного моніторингу повинні входити вимірювання глобальної біологічної продуктивності ґрунтів, суші і вод Світового океану.

Біосферний моніторинг спирається на мережу геоекологічних зональних і регіональних пунктів контролю за навколишнім середовищем, які розташовані та інтенсивно розвиваються в усьому світі. У США функціонують 5 290 станцій місцевого контролю і 490 загальнонаціональних станцій моніторингу, в Японії - 1532 наземні станції, у Франції на 120 станціях працює 2000 приладів.

Зміни в стані біосфери, що відбуваються на великих територіях (навіть незначного рівня), досить точно визначаються за фізичними, хімічними і біологічними (біоіндикаційними) показниками. Особливе місце тут належить дистанційним методам супутникового моніторингу.

6. Правове регулювання екологічних відносин

Серед основних функцій держави окреме місце посідає екологічна функція. її призначення виражається у створенні комплексу необхідних гарантій для реалізації та захисту прав людини на здорове і сприятливе навколишнє середовище.

Сутність екологічної функції держави полягає в гарантуванні екологічної безпеки й підтриманні екологічної рівноваги на території держави; в охороні й раціональному використанні як окремих природних ресурсів, так і навколишнього природного середовища в цілому; у збереженні генофонду. Ця функція спрямована на гармонізацію відносин суспільства і природи, забезпечення оптимального врахування економічних та екологічних інтересів суспільства.

Серед заходів щодо створення екологічної безпеки населення, охорони природного середовища і раціонального використання його ресурсів є правовий механізм. Правовий механізм реалізації екологічної функції держави пов'язаний в основному з функціонуванням права. Регулювання екологічних відносин (відносин у сфері взаємодії суспільства і природи) здійснюється нормами екологічного права.

В Україні екологічне право базується на Конституції, яка визначає основи власності на природні ресурси, а також права і обов'язки підприємств і громадян, які користуються природними багатствами країни. У 1992 році прийнятий Закон України "Про охорону навколишнього середовища", який є основою всього екологічного законодавства.

Джерелами екологічного права є також постанови Кабінету Міністрів, укази Президента, урядові нормативні акти. Об'єктами екологічного права є земля, надра, води, повітря, флора і фауна, континентальний шельф.

Правове регулювання охорони навколишнього середовища та забезпечення екологічної безпеки становить систему державних заходів, закріплених у праві і спрямованих на раціональне використання, відтворення і охорону природних ресурсів. Воно здійснюється за допомогою нормативно-правових актів, комплекс яких становить основу екологічного законодавства.

Екологічне право переважно виявляється в екологічному законодавстві, але може відбиватись і в різноманітних формах суспільної свідомості: в екологічних звичаях, моралі, соціальних уявленнях про природні об'єкти як про естетичні цінності тощо.

Для збереження і раціонального використання природних ресурсів екологічне законодавство передбачає:

- компетенцію органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища;

- екологічні права і обов'язки громадян (основи виникнення і припинення природокористування громадянами, форми їх участі в природоохоронній діяльності);

- екологічні права і обов'язки підприємств (основи виникнення, зміни і припинення природокористування підприємствами; обов'язки по охороні природи; структура, права і обов'язки служби охорони природи на підприємстві; форми і методи контролю за дотриманням екологічного законодавства на підприємстві);

- види юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства громадянами, підприємствами, організаціями і установами (матеріальна, дисциплінарна, адміністративна і кримінальна);

- відшкодування збитків, завданих навколишньому середовищу громадянами і підприємствами;

- встановлення плати за природокористування;

- участь громадськості в прийнятті рішень у галузі охорони навколишнього природного середовища;

- значення органів Прокуратури та Держарбітражу в охороні природи та ряд інших питань.

Правове регулювання використання й охорони земель, вод, повітря, надр, рослинного і тваринного світу, природних багатств континентального шельфу, заповідних та інших територій з посиленим режимом охорони здійснюється спеціальними законами і кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Земельним кодексом України (1992 p.); охорона і використання надр - Кодексом про надра України (1994 p.); охорона і використання вод - Водним кодексом України (1972 p.); охорона і використання лісів - Лісовим кодексом України (1994 p.). Правова охорона і використання тваринного світу регулюються Законом України "Про тваринний світ" (1993 p.); правова охорона атмосферного повітря - Законом України "Про охорону атмосферного повітря" (1992 p.); правові основи організації, охорони та ефективного використання природно-заповідного фонду України - Законом України "Про природно-заповідний фонд України" (1992 p.).

В останні роки формується міжнародне екологічне право. До його компетенції входить правовий статус унікальних природних зон, що мають загальнопланетарне значення, кодекс екологічної поведінки транснаціональних корпорацій, контроль за виконанням державами міжнародних екологічних угод, порядок звіту держав про свою природоохоронну діяльність і екологічні катастрофи.

7. Державне управління в галузі природокористування

Державна служба управління природокористуванням створюється для організації роботи всіх організацій, пов'язаних з природокористуванням; для розробки програм і бюджету на кожний рік; для регулювання використання ресурсів, що виділяються на вирішення програмних завдань, а також для проведення юридичної, соціологічної та інформаційної роботи розв'язання низки інших завдань.

Діяльність служби управління природокористуванням регламентується Законом "Про охорону навколишнього середовища", постановами Верховної Ради, розпорядженнями і указами Президента України, нормативними актами і рішеннями уряду.

Верховна Рада України визначає державну політику в галузі охорони навколишнього середовища, затверджує правові акти, які регламентують відношення в галузі охорони навколишнього середовища, установлює і забезпечує правовий режим в зонах надмірного екологічного навантаження і в зонах екологічного лиха. Основними напрямками державної екологічної політики України є:

- екологічно раціональне використання природного й соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

- соціально-екологічне й економічно раціональне розв'язання проблем, що виникають у результаті забруднення навколишнього природного середовища, небезпечних природних явищ, техногенних аварій і катастроф;

- розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження розмаїтості природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенних змін клімату, захисту й відтворення лісів, забруднення навколишнього середовища, відновлення природного стану водних об'єктів (Дніпра, Дунаю, Чорного й Азовського морів).

Реалізація державної екологічної політики покладена на уряд України. До його компетенції належить розробка державних, регіональних і міжнародних екологічних програм, затвердження нормативів викидів забруднюючих речовин у навколишнє середовище, а також лімітів використання ресурсів і розміщення відходів, встановлення порядку визначення платні за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього середовища і розміщення відходів; прийняття рішень про припинення діяльності підприємств будь-якої форми власності у випадку грубих порушень екологічних вимог, підписання міжнародних угод у галузі охорони навколишнього середовища.

Спеціальні екологічні організації створені на державному, регіональному і місцевому рівні.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України). Положення про нього затверджене Указом Президента України від 10.02.2004.

Діяльність Мінприроди України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінприроди України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також цим Положенням.

У межах своїх повноважень Мінприроди організовує виконання актів законодавства і здійснює контроль за їх реалізацією.

Мінприроди України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями Мінприроди України є:

- забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (земля, поверхневі води, атмосферне повітря, ліси, тваринний і рослинний світ та природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України);

- проведення моніторингу навколишнього природного середовища, поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності;

- здійснення комплексного управління та регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів (крім надр), забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки;

- здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів (крім надр), екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, поводження з відходами.

На державному рівні спеціалізоване міжвідомче управління охороною навколишнього середовища здійснює Міністерство екології і природних ресурсів, яке підвідомче Кабінету Міністрів України, Положення про нього затверджене Указом Президента України від 10 лютого 1995 року.

Міністерство екології і природних ресурсів України має свої структури на регіональному рівні (обласні управління) і забезпечує проведення єдиної науково-технічної політики в галузі охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів на території держави; координує діяльність в цій галузі міністерств, відомств, підприємств, установ і організацій; здійснює державний контроль за використанням і охороною природних ресурсів; організує моніторинг за станом навколишнього середовища; державну експертизу; екологічне виховання, освіту і інформацію; затверджує нормативи, правила і стандарти з охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів; видає дозволи на поховання відходів, викиди забруднюючих речовин, використання природних ресурсів відповідно до законодавства України; подає позови про відшкодування збитків, адміністративних порушеннях і обмежує або призупиняє діяльність підприємств, які здійснюють виробництво з порушенням природоохоронного законодавства; веде державні кадастри природних ресурсів, Червону книгу України, управляє заповідниками; розробляє державні, регіональні і міжнародні екологічні програми; здійснює міжнародне співробітництво, вивчає і поширює міжнародний досвід у галузі охорони навколишнього середовища.

Перелічені завдання Мінприподи розв'язує через свої структурні підрозділи - управління державної екологічної експертизи; регіональної політики і територіального розвитку; економіки; науки; міжнародних відносин; відходів та вторинних ресурсів; техногенно-екологічної безпеки; нормативно-технічної політики та енергозбереження; атмосферного повітря; водних ресурсів та надр; біологічних та земельних ресурсів; моніторингу; юридичне управління; відділ зі спеціальної роботи та адміністрацію ядерного регулювання.

На регіональному рівні (в областях) спеціальні органи - державні управління екології і природних ресурсів вирішують на своїх територіях практично всі питання, які не віднесені до компетенції центральних органів міністерства, включно з питаннями фінансування і матеріального забезпечення екологічних програм. Крім того, регіональні органи міністерства ведуть облік екологічно шкідливих об'єктів, видають дозволи на право розміщення відходів, організують природно-заповідну справу та вирішують інші питання охорони навколишнього середовища, важливі для кожного регіону (наприклад, заборону будівництва екологічно небезпечних об'єктів). Дані органи здійснюють екологічне прогнозування і планування, екологічний контроль, екологічний аудит і екологічне ліцензування.

Екологічне прогнозування -- особливий вид діяльності суб'єктів екологічного управління, а також підприємств, установ, організацій і громадян, спрямований на розробку прогнозних показників стану навколишнього середовища і окремих його елементів, життя і здоров'я людей.

Екологічне планування - прийняття екологічних програм, комплексних планів екологічного розвитку та інших документів, які враховують вплив на навколишнє середовище антропогенних, біотичних і абіотичних процесів.

Екологічне ліцензування - діяльність спеціальних уповноважених органів, спрямована на юридичне закріплення права природокористувачів на здійснення спеціального використання природних ресурсів окремих об'єктів природного походження в кількостях і об'ємах, указаних в ліцензії, що видається на основі вимог екологічних стандартів, нормативів та інших юридично закріплених критеріїв.

Екологічний контроль - це регламентована природоохоронним законодавством діяльність державних органів і громадських організацій із здійснення спостережень і перевірки дотримання вимог екологічного законодавства та вжиття заходів запобігання екологічним правопорушенням.

Екологічний аудит - особливий метод екологічного контролю за господарською діяльністю, випущеною продукцією, виконаними роботами та наданими послугами щодо дотримання вимог екологічних стандартів і нормативів.

Екологічна сертифікація - діяльність спеціальних органів, спрямована на юридичне закріплення в результаті проведення необхідних екологічних, технічних та інших досліджень і експертиз відповідності або невідповідності окремих видів продукції, робіт, послуг та ін. вимогам екологічних стандартів і нормативів. Після цього видається сертифікат, який підтверджує, що даний вид продукції, робіт чи послуг є екологічно допустимим.

Органи місцевого самоврядування (у районах, великих містах) визначають на підвідомчих територіях основні напрями охорони навколишнього середовища; розробляють екологічні програми; оцінюють і враховують стан природного середовища і його ресурсів; планують, фінансують і забезпечують технічним обладнанням природоохоронні заходи; координують природоохоронну діяльність підприємств і організацій; організують екологічну експертизу проектів і контроль за станом природного середовища; видають дозволи на окремі види природокористування, викиди шкідливих речовин та інші екологічні питання, віднесені до компетенції місцевих органів влади.

8. Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища

Важливе значення в міжнародному співробітництві в галузі охорони навколишнього природного середовища мають спеціалізовані автономні установи Організації Об'єднаних Націй (ООН), їх характерною особливістю є універсальність, тобто участь у них більшості країн світу, які мають різні економічні і соціально-політичні системи.

Завдання охорони здоров'я народів світу, визначене Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), логічно передбачає заходи щодо оздоровлення і підтримання належної якості оточуючого людину середовища.

Статут Міжнародної організації праці (МОП) визначає, що до основних завдань МОП входить забезпечення кращих умов праці працюючих чоловіків, жінок, підлітків і дітей, що працюють тобто створення сприятливого виробничого середовища. Практична діяльність цієї організації свідчить про наявність у ній різних екологічних аспектів.

Міжурядова морська консультативна організація (ІМКО) має на меті сприяння міжурядовому співробітництву в усіх технічних областях, пов'язаних з міжнародним торговельним судноплавством. Однією з функцій діяльності цієї організації є розробка високих стандартів екологічної безпеки судноплавства. До компетенції ІМКО входить боротьба з забрудненням Світового океану нафтою. З цією метою був створений Комітет безпеки на морі. Характерним є заснування юридичного комітету.

У структурі органів Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) знайшли відображення спеціальні функції в галузі охорони навколишнього середовища. До складу виконавчого комітету ВМО входять групи експертів з питань забруднення навколишнього середовища, з кліматичних змін, з питань зміни погоди. Є спеціальний підрозділ, який займається питаннями забруднення атмосфери і атмосферною хімією. До компетенції Комісії з гідрології входять питання моніторингу навколишнього середовища.

У рамках ЮНЕСКО розроблений і успішно здійснюється цілий ряд важливих природоохоронних програм: "Людина і біосфера", "Міжнародна гідрологічна програма", "Програма вивчення Світового океану".

Згідно зі Статутом Продовольчої і сільськогосподарської організації (ФАО) до її завдань входить покращання харчування і підняття життєвого рівня народів засобами підвищення продуктивності сільського господарства. ФАО активно сприяє міжнародним і національним заходам в області збереження природних ресурсів. Вони стосуються охорони і раціонального використання ґрунтів, лісів, водойм, тварин. При ФАО створений комітет з рибальства в Центрально-Східній Атлантиці, комісія з рибальства в Центрально-Західній Атлантиці, постійна комісія конференції по використанню і охороні морських ресурсів південної частини Тихого океану. Діє відділ рибних ресурсів і охорони навколишнього середовища та Служба з відтворення рибних ресурсів і охорони навколишнього середовища. У 1974 році був створений спеціальний відділ координації програм у галузі охорони навколишнього середовища.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) багато уваги приділяє питанням впливу цивільної авіації на навколишнє середовище та можливості його зменшення.

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) одним з найголовніших завдань вважає сприяння запобіганню і усуненню несприятливих наслідків мирного використання атомної енергії, забезпечуючи тим самим підтримання здоров'я і благополуччя людей. При МАГАТЕ діє міжнародна лабораторія радіоактивності моря та відділ ядерної безпеки і охорони навколишнього середовища.

Таким чином, наявність природоохоронної компетенції спеціалізованих установ ООН підтверджується не тільки здійсненням ними відповідних програм, але й включенням до їх структури спеціальних органів, які займаються питаннями охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування.

Під егідою ООН проводяться міжнародні форуми, на яких обговорюються різні аспекти міжнародного природозбереження і координуються дії з міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища

Пріоритетними напрямками участі України в міжнародному співробітництві є:

- входження України в світовий правовий екологічний простір;

- втілення сучасної, гармонізованої з міжнародною, природоохоронної політики та системи стандартів і нормативів;

- отримання технічної допомоги в галузі охорони навколишнього середовища, ядерної та радіаційної безпеки та раціонального використання природних ресурсів;

- вирішення проблем, пов'язаних з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС;

- впровадження економічних інструментів природокористування;

- навчання персоналу, отримання інформації, баз даних та програмних продуктів у галузі охорони навколишнього середовища.

Україна є членом провідних міжурядових організацій, діяльність яких пов'язана з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки. Однією з найбільш поширених і ефективних форм міжнародного співробітництва є участь України в розробці та реалізації спільних програм і проектів. Україна є учасницею декількох десятків природоохоронних конвенцій глобального та регіонального значення та деяких інших угод і протоколів.

Висновки

В процесі виконання контрольної роботи ми ознайомилися з принципами раціонального природокористування; стандартами і нормативами якості навколишнього середовища; екологічною експертизою; економічними механізмами природокористування; моніторингом навколишнього середовища та правовим регулюванням екологічних відносин, а також з державним управлінням в галузі природокористування.

Література

1. Андрейцев В.І. Екологія і законодавство України: У 2 кн. - К.: Юрінком Інтер, 1997.

2. Білявський Г.О., Бровдій В.М. Про класифікацію основних напрямів сучасної екології // Рідна природа. - 1995. - № 2. - С. 4-7.

3. Білявський Г.О., Бутченко Л.І., Навроцький В.М. Основи екології: Теорія та практикум. - К.: Лібра, 2002.

4. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. - К.: Либідь, 1993.

5. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С. Практикум із загальної екології. -К.: Либідь, 1997.

6. Бровдій В.М., Гаца О.О. Екологічні проблеми України (проблеми ноогеніки). - К.: НПУ, 2000.

7. Волошин В.В. Проблеми сталого розвитку України. - К.: Вид-во "БМТ", 1998.

8. Гебель П. Природное наследие человечества: Ландшафты и сокровища природы под охраной ЮНЕСКО / Пер. с нем. - М.: БММ АО, 1999.

9. Голубець М.А. Плівка життя. - Львів: Афіша, 1997.

10. Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу "Екологія і охорона природи". - К.: УМК ВО, 1990.

11. Гончаренко М.С. Валеология в схемах. - Харьков: ХНУ, 2003.

12. Дерій СЛ., Ілюха В.О. Екологія. - К.: Фітосоціоцентр, 1998.

13. Джигирей B.C., Сторожук В.М., Яцюк Р.А. Основи екології та охорона навколишнього середовища. - Львів: Афіша, 2001.

14. Дідух Я.П., Шеляг-Сосонко Ю.Р. Класифікація екосистем - імператив національної екомережі (ECONET) України // Український ботанічний журнал. - 2000. - Т. 58. - № 4. - С. 393-403.

15. Дорогунцов С.І., Муховиков A.M., Хвесик М.А. Оптимізація природокористування: У 5 т. - К.: Кондор, 2004.

16. Екологія людини / О.М. Микитюк, О.З. Злотін, В.М. Бровдій та ін. - 3-тє вид. - Харків: ХДПУ "ОВС", 2004.

17. Заповідники і національні природні парки України // Мінекобезпеки України. - К.: Вища школа, 1999.

18. Злобін Ю.А. Основи екології. - К.: Либідь, 1998.

19. Злобін Ю.А., Кочубей Н.В. Загальна екологія. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2003.

20. Качинський А.Б., Хміль Г.А. Екологічна безпека України: аналіз, оцінка та державна політика. - К.: НІСД, 1997.

21. Крисаченко B.C. Екологічна культура: теорія і практика. - К.: Заповіт, 1996.

22. Крисаченко B.C. Людина і біосфера: основи екологічної антропології. - К.: Заповіт, 1998.

23. Кучерявий В.П. Екологія. - Львів: Світ, 2000.

24. Кучерявий В.П. Урбоекологія. - Львів: Світ, 1999. - 319 с.

25. Лук'янова Л.Б. Основи екології. - К.: Вища школа, 2000.

26. Микитюк О.М., Злотін О.З. Словник з екології: українсько-російсько-англійсько-німецько-французький. - Харків: ХДПУ, 1995.

27. Мороз С.А. Історія розвитку біосфери Землі: У 2 кн. - К.: Заповіт, 1996.

28. Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В. Екологія та охорона природи: основні терміни та поняття // Тлумачний словник-довід-ник. - К.: Тов-во "Знання"; КОО, 2001.

29. Назарук М.М. Основи екології та соціоекології. - Львів: Афіша, 2000.

30. Основи екології та екологічного права / Ю.Д. Бойчук, М.В. Шульга, Д.С. Цалін, В.І. Дем'яненко; За заг. ред. Ю.Д. Бойчука і М.В. Шульги. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2004.

31. Приходченко А.А. Клінічна екологія / За ред. М.Д. Волошина. -Дніпропетровськ: Системні технології, 2002. - 288 с.

32. Салтовський О.І. Основи соціальної екології. - К.: МАУП, 1997. -168 с.

33. Семенюк Н.В. Екологія людини. - Хмельницький: ТУП, 2002. -171 с.

34. Серебряков В.В. Основи екології. - К.: Знання-Прес, 2001.

35. Хилько М.І. Екологічна політика. - К.: Абрис, 1999.

36. Царенко О.М., Злобін Ю.А. Навколишнє середовище та економіка природокористування. - К.: Вища школа, 1999.

37. Червона книга України. Вони чекають на нашу допомогу / Упо-ряд. О.Ю. і С.О. Шапаренко. - Харків: Торсінг, 2002.