Ціноутворення на олігопольному ринку

Ціноутворення на олігопольному ринку

Міністерство освіти і науки України

Житомирський державний технологічний університет

Кафедра економічної теорії

КУРСОВА РОБОТА

з мікроекономіки

ТЕМА:

«Ціноутворення на олігопольному ринку»

Роботу перевірила

Роботу виконав

Ярова Л. А. студент ?? курсу

групи УП-9

Попов Д. І.

Житомир - 2008

План

Вступ

1. Ціноутворення

1.1. суть процесу ціноутворення

1.2. система цін і ознаки, покладені в її основу

2. Загальна характеристика олігополії

2.1. характерні риси та причини поширення олігополії

2.2. особливості поведінки олігополіста

3. Моделі рівноваги олігополії

3.1. модель Курно

3.2. модель Бертрана

3.3. модель Штакельберга

4. Моделі олігополістичного ціноутворення

4.1. модель ламаної кривої попиту

4.2. дилема олігополістів

4.3. моделі змов

4.4. модель домінуючої фірми

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Тема моєї курсової роботи: «Ціноутворення на олігопольному ринку». Ця тема на сьогодні є дуже актуальною, тому що розглядає один з найпоширеніших типів ринків і систему утворення в ньому цін і обсягів виробництва.

На олігопольному ринку можливі безліч ситуацій поведінки фірм зважаючи на їх розмір, тип продукції, тип взаємозалежностей, тому єдиної моделі рівноваги у короткостроковому чи довгостроковому періоді не існує. Всі моделі ціноутворення умовно можна об'єднати в три групи.

1) Взаємна гра - характерна для ринку з однотипним товаром та фірмам з однаковою ринковою рівновагою (моделі Курно, Бертрана, ламаної кривої попиту).

2) Послідовно гра - характерна для ринку з фірмою лідером, яка визначає ціну або обсяги випуску (моделі Штакельберга, домінуючої фірми).

3) Кооперативна гра - коли фірми домовляються про ціну та обсяги (таємна або явна змова).

Ці та інші моделі будуть розглянуті в моїй роботі.

Мета мого дослідження: розібрати суть ціноутворення на олігопольному ринку.

Завданням моєї роботи являється охарактеризувати кожну модель ціноутворення на олігопольному ринку.

Розділ 1. Ціноутворення

1.1 Суть процесу ціноутворення

Ціноутворення - це процес встановлення цін на товари та послуги.

При ринковому ціноутворенні реальний процес формування цін відбувається не у сфері виробництва, не на підприємстві, а у сфері реалізації продукції, тобто на ринку попиту і пропозиції, товарно-грошових відносин. Ціна товару і його корисність проходять провірку ринком і кінцево формуються на ринку. Кожна фірма ставиться до процесу ціноутворення по-своєму. В дрібних фірмах ціни звичайно встановлюються головним керівником. У великих компаніях проблемами ціноутворення, як правило, займаються керівники середнього рівня. Однак і тут керівництво подає загальні установки, формує цілі політики цін, затверджує ціни, запропоновані керівництвом нижчих ешелонів. У таких галузях, де фактори ціноутворення відіграють вирішальну роль (аерокосмічна промисловість, залізниці, нафтодобувна промисловість та ін.), фірми часто створюють відділи цін, які розробляють ціни або допомагають робити це іншим підрозділам.

Процес ціноутворення здійснюється на основі методології. Методологія ціноутворення - це сукупність найбільших загальних правил формування ціни, пов'язаних в основному з макроекономічними особливостями господарської системи, а також із різними сферами ціноутворення. У зв'язку з цим методологічні принципи можуть бути загальними як для економіки в цілому, так і для групи суміжних галузей, виробництв. Загальні методичні правила визначаються законодавчими органами та органами країни. Ці правила стосуються переліку витрат, що включають до собівартості як розрахункової основи ціни і порядку відображення в ціні елементів прибутку. Останній у найзагальнішому вигляді являє собою суму прибутку, необхідної для нормальної роботи підприємства, і податків, які включаються в ціну. Методологія процесу ціноутворення є єдиною для будь-якої системи незалежно від того, хто її встановлює, періоду дії, сфери діяльності підприємства. На основі методології виробляється політика ціноутворення підприємства, а також його стратегія.

Найважливішими елементами методології ціноутворення є принципи ціноутворення:

· науковість;

· цільова спрямованість;

· безперервність;

· єдність процесу ціноутворення.

Для здійснення процесу ціноутворення в ринковій економіці безпосередньо на підприємстві потрібні певні умови. Основні з них:

· економічна самостійність;

· комерційні умови діяльності;

· захищеність;

· конкуренція на ринку;

· рівновага ринку.

Конкретизація політики ціноутворення здійснюється різними методами встановлення цін і контролю над ними. Варто зазначити, що ціни різняться спрямованістю, метою, механізмом утворення та дії. Інакше кажучи, методика як елемент методології дає змогу здійснювати політику, яка відповідає економічній стратегії діяльності підприємства.

Таким чином, методика ціноутворення - це сукупність більш конкретних правил побудови ціни, які відображають специфіку галузей, виробництв, продуктів.

В умовах адміністративного регулювання економіки всі елементи ціни виступають у формі нормативів, встановлених керуючими органами. В умовах ринкової економіки ціна не є нормативом. Основний масив цін тут представлений вільними цінами, використовувані разом з ними регульовані ціни не ідентичні фіксованим адміністративним цінам. Ступінь свободи, важелі цінового регулювання неоднакові і залежать від специфіки конкретної галузі і виробництва. Це методичний аспект ціноутворення. Із поняттям «методологія ціноутворення» пов'язують таку категорію, як модель ціни.

Модель ціни - це найбільш принципова форма виразу ціни як економічної категорії. Модель ціни, як і методологія ціноутворення, визначаються в першу чергу типом господарської системи. Тип господарської системи, пов'язана з ним методологія ціноутворення, модель ціни - вихідні умови, які визначають цінову поведінку учасників господарського процесу.

Цінові методи - методи формування цін на товари і послуги в рамках прийнятої цінової стратегії.

Механізм ціноутворення в умовах ринкових відносин проявляється через ціни, їх динаміку. Динаміку цін формують два важливих фактори - стратегічний і тактичний.

Стратегічний фактор проявляється тоді, коли ціни утворюються на основі вартості товарів. Постійно відбуваються коливання цін навкруг вартості. Процес цей дуже складний. Тактичний фактор виражається в тому, що ціни на конкретні товари формуються під впливом кон'юнктури ринку.

Перший фактор - це фактор довгострокового, перспективного результату, другий - може часто змінюватися (в днях, годинах і т. д.), оскільки динаміка кон'юнктурних зрушень дуже висока. Як перший, так і другий фактори є дуже важливими в умовах ринкової економіки і ними потрібно досконало володіти і навчитися користуватись.

Перший фактор ставить у найбільш сприятливі умови ті підприємства, які мають сучасну техніку, технологію, користуються передовими методами організації праці і т. д.

Другий - ті підприємства, які досконало і швидко вміють користуватися кон'юнктурою ринку. В цьому випадку потрібна гнучкість, ретельна підготовка виробництва і виробничої інфраструктури, детальне вивчення ринку (маркетинг), а також високопрофесійні виконавці (кадри).

Проте найбільшу впевненість в успіху і виграш на ринку отримують ті підприємства, що мають можливість використовувати два фактори.

1.2 Система цін і ознаки покладені в її основу

Усі діючі в економіці ціни взаємопов'язані і створюють єдину систему, яка перебуває в постійному русі під впливом ринкових факторів. Система цін являє собою сукупність взаємопов'язаних і взаємообумовлених цін в економіці, які дають змогу всім підприємницьким структурам нормально здійснювати свою діяльність і реалізувати кінцеву продукцію і послуги з найбільшою вигодою для себе. Вона характеризується видами цін, характером взаємозв'язків та взаємозалежностей між ними, рівнем, структурою й динамікою цін.

Система цін для окремої підприємницької структури складається з трьох блоків взаємозалежних і взаємодіючих цін:

1) ціни, за якими підприємницька структура закуповує економічні ресурси, які необхідні їй для простого та розширеного відтворення своєї діяльності;

2) ціни, які використовуються підприємницькою структурою для здійснення внутрішньогосподарських розрахунків між структурними підрозділами за продукцію, роботи й послухи проміжного характеру;

3) ціни, за якими підприємницька структура по різних каналах реалізує кінцеву продукцію, роботи та послуги.

Тісний взаємозв'язок і взаємозалежність цін, які входять в систему, обумовлений двома обставинами:

1) усі ціни формуються на єдиній методологічній основі. Цією основою є закон вартості, попиту й пропозиції, конкуренції;

2) господарська діяльність усіх підприємств (фірм), сфер виробництва і галузей економіки тісно пов'язана і в кінцевому підсумку утворює єдиний господарський комплекс. Взаємозв'язок підприємств і галузей може носити виробничий, технологічний, економічний та інший характер.

Крім цього, система цін тісно пов'язана з економічним середовищем, в якому вона функціонує. Таке середовище включає: товарне виробництво, різні форми власності, конкуренцію та ін. Залежність ціноутворення від економічного середовища знаходить свій вияв у різних за характером системах цін. Для командно-адміністративної економіки характерне функціонування централізованої системи цін. Відмінними ознаками цієї системи цін є така природа, характер та наслідки пливу цін на розвиток економіки:

· централізоване встановлення рівнів цін на продукцію й тарифів на послуги відповідними органами державної влади зумовлене монополією державної власності на засоби і результати виробництва;

· слабке врахування дії об'єктивних економічних законів;

· формування цін у сфері виробництва;

· диктат виробника продукції та послуг над споживачем й відсутність конкуренції;

· диспропорції у рівні оптових, закупівельних і роздрібних цін;

· обмежена мережа каналів реалізації продукції та послуг, яка спричинювала обмежену кількість видів і різновидностей цін.

У тих країнах, де в економіці провідне місце належить приватній власності, функціонує і розвивається ринкова система цін, яка має зовсім інакшу природу, характер і наслідки впливу на розвиток економіки. Для ринкової системи цін характерні такі особливі риси:

· децентралізоване вільне встановлення рівнів цін на продукцію й тарифів на послуги, зумовлене домінуючим місцем приватної власності на засоби й результати виробництва;

· врахування дії об'єктивних економічних законів;

· формування цін у сфері товарного обміну;

· елементи державного регулювання ринкових цін;

· конкурентні основи встановлення ринкових цін і диктат споживача над виробником;

· динамічна підтримка пропорційності рівнів цін і тарифів;

· розгалужена мережа каналів реалізації продуктів та послуг, яка породжує багатоманітні види цін.

Різнорідність видів економічної діяльності, способів організації виробництв, форм власності, типів ринків обумовлюють появу та існування різних видів цін, які використовуються економічними суб'єктами. Їх кількість, особливості та алгоритми використання можуть суттєво відрізнятися. Тому постає необхідність перейти до загальної класифікації цін, які сьогодні використовуються в різних операціях купівлі-продажу.

Розділ 2. Загальна характеристика олігополії

2.1 Характерні риси та причини поширення олігополії

Олігополія - це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ціну своїми діями.

Олігополію відрізняють наступні характерні риси.

Ш Нечисленність фірм. На ринку товару панує незначне число фірм. Неможливо точно визначити, скільки саме повинно бути фірм в галузі, тому що олігополія охоплює великий простір між чистою монополією і монополістичною конкуренцією. Наприклад, олігополія в американській алюмінієвій промисловості включає лише три пануючих фірми а картель ОПЕК - 13 країн.

Ш Однорідна або диференційована продукція. В олігополії немає чітко визначеного виду продукції. В таких галузях можуть вироблятись або однорідні, стандартизовані продукти, такі як сталь, мідь, цемент, або досить диференційовані, такі як автомобілі, миючі засоби, побутові електроприлади тощо.

Ш Всезагальна взаємозалежність фірм. Нечисленність фірм на ринку породжує елемент загальної взаємозалежності. Оскільки кожен олігополіст має небагато суперників, дії одного, як правило, помітно впливають на стан інших. Приймаючи рішення, кожна фірма повинна враховувати можливу реакцію з боку конкурентів, зважати на те, що інші фірми будуть намагатися передбачити її дії і завчасно врахувати її реакцію на їхні дії.

Ш Значні перешкоди входження в галузь. Бар'єри входження в олігополістичні галузь досить високі. Їх можна розглядати і як одну з причин поширення олігополії. Вони викликані ефектом масштабу, власністю на патенти, сировинні ресурси, видатками на рекламу.

Історично склалося так, що в багатьох галузях науково-технічний прогрес вимагає для досягнення ефективності все більших розмірів виробництва, отже, одне підприємство має такі виробничі потужності, що може задовольнити значну частку ринкового попиту. За умов досить стабільного попиту множина дрібних підприємств з високими витратами не здатна вижити. Розвиток деяких фірм на базі науково-технічного прогресу неминуче відбувається за рахунок витіснення або поглинання конкурентів, тому з часом число фірм в галузі скорочується. Менш енергійні фірми банкрутують, виживають найсильніші. Отже, ефект масштабу можна вважати основним бар'єром входження і причиною існування олігополії. Ця обставина робить неможливим перетворення багатьох галузей в більш конкурентні.

Особливою причиною існування олігополії є ефект злиття. Приводом до злиття можуть бути різні мотиви: досягти більшого ефекту масштабу, або зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути переваги «великого покупця» на ринку ресурсів, тощо. Без сумніву, що переваги крупного виробника часто сприяють злиттю фірм.

Загальноприйнятим показником концентрації для олігополії є частка чотирьох фірм понад 60%. Але, наприклад, данні по основних галузях американської промисловості, показують, що на практиці рівень концентрації значно перевищує цей норматив. Так, частка галузевого продажу чотирьох найбільших фірм у виробництві побутових холодильників складає 94%, пральних машин - 91%, турбін і генераторів - 84%, миючих засобів - 79% і т. п. Однак слід враховувати, що цей показник має недоліки, може як завищувати, так і занижувати ступінь монополізації.

Справа в тому, що тут не врахована міжнародна і міжгалузева конкуренція, а також локальність деяких виробництв. Так, в автомобільній промисловості в США на частку чотирьох фірм припадає 92% виробництва транспортних засобів, але біля 25% всіх куплених в США автомобілів є імпортними, тобто рівень концентрації на ринку є значно меншим. Показники концентрації в алюмінієвій промисловості (64%) і виробництві міді (87%) не враховують, що ці товари в багатьох галузях є взаємозамінними, отже, конкурують між собою. Нарешті, показник концентрації для готового бетону складає лише 6% для чотирьох фірм і можна думати, що це високо конкурентна галузь. Але потрібно врахувати, що виробництво цього продукту, як правило, обмежується локальним ринком одного міста і відтак може мати олігополістичних характер.

2.2 Особливості поведінки олігополіста

У поведінці олігополістів є чимало не досліджених проблем. Мікроекономічна теорія не дає єдиної загальноприйнятої моделі, яка б пояснювала, як олігополія вибирає ціну і обсяг виробництва. Труднощі в дослідженні обумовлюються двома основними причинами.

По-перше, олігополія має багато проявів. Існує «жорстка олігополія», коли дві або три фірми панують на всьому ринку, і «розмита», при якій 70 - 80% ринку поділяють 6 - 7 фірм. Бувають ситуації, коли фірми діють у таємній змові, а буває, що вони приймають рішення самостійно, незалежно від інших фірм. Продукція олігополістичної галузі може бути як стандартизованою, так і диференційованою. Бар'єри до входження в галузь також різні. Тому тут неможливо застосувати формальний економічний аналіз, як для ринку чистої конкуренції чи чистої монополії, і сконструювати просту модель поведінки.

По-друге, наявність всезагальної взаємозалежності фірм не дозволяє з упевненістю передбачити реакцію конкурентів, що робить вкрай важким прогнозування поведінки олігополіста. Фактично неможливо оцінити попит і граничний виторг для олігополістичної фірми, а без цих даних навіть теоретично неможливо визначити ціну і обсяг виробництва, які максимізують прибуток.

Стратегічні рішення олігополістичних фірм вивчаються за допомогою теорії ігор. Економічні ігри можуть бути кооперативними або некооперативними. Різниця полягає у можливості досягнення згоди між учасниками. Гра є кооперативною, якщо змова гравців можлива. Гра є некооперативною, якщо змова між учасниками не припустима. Економісти вивчають перш за все некооперативні ігри.

У будь-якій грі найважливішим аспектом розробки стратегії є розуміння точки зору супротивника, вміння прогнозувати його реакцію на ваші дії. При цьому кожен з учасників приймає індивідуальні раціональні рішення.

Існують концепції домінуючої і не домінуючої стратегії. Домінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення гравцем, незалежно від дій конкурента. Не домінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення одним гравцем в залежності від того, що робить суперник. Домінуючі стратегії стійкі, проте в багатьох іграх, що їх ведуть фірми, вони не застосовуються.

Якщо один з гравців діє в умовах недостатньої інформації або має справу з нераціонально мислячим суб'єктом, застосовується стратегія максиміну. Вона дозволяє максимізувати прибуток. Ця концепція є консервативною, оскільки не максимізує прибуток, а задовольняється мінімальним, проте гарантує уникнення значних втрат.

В одноразових чи повторюваних іграх обидва гравці приймають рішення одночасно, у послідовних іграх - по черзі, в останньому випадку ініціатор має перевагу, тому що ставить конкурента перед фактом певного власного рішення. Дія, яка надає фірмі перевагу, називається стратегічним ходом. Стратегічний хід є сприятливим для ініціатора і впливає на вибір рішення іншої фірми. Зокрема ініціатор може вплинути на вибір партнера, обмежуючи власні дії.

У ході гри фірми можуть застосовувати загрози і зобов'язання, більш або менш правдоподібні. Так, вони можуть вдаватися до закриття чи виведення з виробництва деяких потужностей, або гучно оголошувати про намір виробляти певний товар. Такі стратегічні дії можуть дати ефект, тобто вплинути на рішення конкурентів, але вони пов'язані із ризиком, а виграш значною мірою залежатиме від знання фірмою конкурента. Фірма може загрожувати зниженням ціни, - це означає, що вона розпочинає цінову війну. Або може застосувати стратегію випереджаючих інвестицій, суть якої полягає у тому, щоб випередити суперника і відкрити своє виробництво раніше, захопити панівне становища у галузі.

На олігополістичному ринку діють дві протилежно спрямовані сили. Перша сила - зацікавленість фірм у максимізації сукупної маси прибутку для всієї галузі. Вона породжує тягу до змови і спільних дій. Друга сила, яка впливає на поведінку олігополіста, - егоїстична зацікавленість кожної фірми в максимізації своїх власних прибутків шляхом зниження ціни на продукцію. Ця сила штовхає фірми на порушення угод, спроб захоплення частки ринку, що належить іншим фірмам, до обдурювання суперників. Такі дії можуть призвести до загального зниження ціни, втрати частини прибутків для всіх фірм, хоча споживачі і суспільство в цілому від цього виграють.

Розглянуту ситуацію часто називають «дилемою ув'язнених». Дилема ув'язнених - це класичний приклад з теорії ігор. Суть його в тому, що двох злодіїв тримають в різних камерах, спілкування між ними не можливе. Вони можуть зізнатись або не зізнатись у спільному скоєні крадіжки. Якщо вину визнають обидва заарештованих, кожен отримає по 5 років ув'язнення. Якщо не зізнається жоден, то вину важко буде довести, і вони можуть розраховувати на 2 роки ув'язнення. Якщо ж один визнає себе винним, а другий - ні, то перший буде засуджений на рік, а другий на 10 років. Кожен ризикує бути зрадженим. В цьому випадку з двох можливих стратегій - зізнаватись чи не зізнаватись - обирається стратегія максиміну: варіант з мінімальним виграшем. Тому очевидно, що обидва зізнаються.

Перед олігополістами часто стоїть подібна дилема: чи вдаватись до агресивної конкуренції, намагаючись захопити більшу частину ринку за рахунок суперників, чи пасивно співіснувати, тримаючись за свою частку ринку, призначаючи високі ціни та обмежуючи обсяг виробництва. Конкуруючи пасивно всі одержують вищі прибутки. Водночас кожен усвідомлює, що суперники відчувають спокусу збити ціни. Тому фірми побоюються конкурувати пасивно, бо суперник може несподівано піти в наступ і захопити значну частку ринку. Вони перебувають у становищі ув'язнених, коли жодна фірма не може довіряти своєму конкуренту і очікувати від нього високої ціни.

Рівні стратегії застосовуються також у випадку укладання угоди. Тут важлива здатність кожної сторони зробити такий стратегічний хід, який би дозволив змінити її відносну позицію в даній угоді, зміг принести вигоду одній стороні за рахунок іншої. Якщо згода вдається, то галузь нагадує монополію. Але егоїстичні інтереси олігополістів ставлять під загрозу розірвання будь-які угоди та змови, тому вони не стійкі.

Типовою для олігополії стала нецінова конкуренція, тобто підвищення якості, оновлення і вдосконалення продукції, реклама і т. п. Через нецінову конкуренцію визначається частка ринку для кожної фірми галузі.

Поширення нецінової конкуренції спричинене її перевагами перед ціновою. Конкуренти можуть швидко відреагувати на зниження цін, вірогідність значного виграшу надто мала, зате можлива цінова війна, яка завдасть шкоди всім. Нецінова конкуренція може забезпечити довгострокові переваги перед конкурентами, вона є більш контрольованою. Не може бути швидко повторена, наприклад, вдала реклама або оновлена продукція, чи вдосконалена технологія. Крім того, олігополісти мають значні ресурси для того, щоб підтримувати рекламу або розвиток виробництва. Характерним прикладом нецінової конкуренції є боротьба двох американських пивоварних компаній за лідерство в галузі. Компанія, яка успішно виробила собі це місце, витратила на рекламу у 1987 році понад 304 млн. дол., тоді як інший претендент - лише 171 млн. дол.

Оскільки існує множина моделей олігополії, то серед економістів немає єдиної точки зору на економічні наслідки олігополії. Традиційна точка зору зводиться до того, що олігополія близька за структурою до монополії, особливо олігополія, що ґрунтується на явній або таємній змові, тому має такі самі наслідки. Високі бар'єри для вступу в галузь призводять до обмеження випуску на обсяг, менших за ті, що відповідають мінімуму середніх витрат, і встановлення високої ціни, яка забезпечує великі прибутки. Вважають, що олігополія з точки зору суспільства є ще менш бажаною, ніж монополія, оскільки монополія регулюється і обмежується державою, а олігополія створює видимість конкуренції між нібито незалежними фірмами і регулюванню не підлягає.

Традиційній точці зору протистоїть точка зору послідовників Й. Шумпетера - Дж. Гелбрейта, згідно з якою великі олігополістичні фірми з ринковою владою потрібні для досягнення швидких темпів науково-технічного прогресу. Стверджується, що сучасна науково-технічна діяльність, спрямована на розробку нових продуктів і виробничих технологій, є надзвичайно дорогою. Тому тільки великі олігополістичні фірми здатні фінансувати широку роботу у сфері наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок.

Якщо точка зору Шумпетера-Гелбрейта правильна, то з часом олігополістичні галузі сприятимуть швидкому поліпшенню продукту, зниження витрат на одиницю продукції та цін, а можливо, і збільшенню обсягу і підвищення рівня зайнятості порівняно з тим, коли б сама галузь функціювала в умовах конкуренції. В економіці є свідчення правильності такого погляду, наприклад, виробництво телевізорів та іншої електронної продукції, електронної побутової техніки характеризується зниженням цін і збільшенням обсягів виробництва та зайнятості. Проте у прихильників традиційних поглядів є контраргументи. На їх думку, олігополісти мають значний стимул до того, щоб перешкоджати нововведенням і стримувати науково-технічний прогрес. Більша корпорація прагне максимізувати прибуток, використовуючи весь свій капітал. Для чого розробляти і впроваджувати новий продукт, якщо успіх цього продукту призведе до морального зношення всього обладнання, яке призначене для виробництва існуючого продукту?

Яка ж точка зору правильніша?

Емпіричні дослідження дали результати, що можуть трактуватися двоїсто. Проте можна із значною ймовірністю стверджувати, що велетенські олігополії не є джерелом науково технічного прогресу. Такі значні досягнення, як кондиціювання повітря, кулькова ручка, целофан, реактивний двигун, вертоліт, ксерографія народились в умовах незалежних винахідників. Інші ж не менш важливі за значенням досягнення були зроблені невеликими або середніми за розміром фірмами.

До того ж, окремі вченні, які досліджують ці проблеми, дійшли висновку, що технічний прогрес у галузі може визначатись більшою мірою науковим характером галузі та технічними можливостями, ніж її ринковою структурою.

Розділ 3. Моделі рівноваги олігополії

3.1 Модель Курно

Модель Курно - це перша модель олігополії, розроблена французьким економістом - математиком А. Курно у 1838 році. Це модель простої дуополії, - олігополії з двома фірмами. Кожна фірма виробляє обсяг випуску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнями щодо можливих рішень конкурентів. Основним припущення моделі курно є те, що кожен дуополіст розглядає обсяг виробництва іншого як фіксований,величина якого не залежить від його власних виробничих рішень. Обидві фірма приймають рішення одночасно. Ціна, яку фірми приймають, залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм. Припускається також, що дві фірми мають рівну економічну силу і випускають однорідну продукцію за відомої їм лінійної функції ринкового попиту:

P = a - b(Q-1 + Q2), (3.1)

де a, b - позитивні числа, а Q1 і Q2 - обсяг випуску фірми 1 і фірми 2. Граничні витрати приймаються нульовими або постійними, що є спрощенням і не впливає на висновки аналізу. Якби фірма 2 зовсім не випускала продукцію, тобто Q2 = 0, крива попиту на продукцію фірми 1 співпадала б з кривою ринкового попиту. Якщо фірма 2 забезпечуватиме перші Q2 одиниць ринкового попиту, тоді крива попиту на продукцію фірми 1 визначатиметься рівнянням:

P1 = a - b(Q1 + Q2) або P1 = (a - bQ2) - bQ1. (3.2)

Графічно крива попиту для фірми 1 одержується шляхом зміщення вертикальної осі праворуч на величину обсягу виробництва (Q2) другої фірми (рис 3.1). Частина початкової кривої ринкового попиту D, що знаходиться праворуч від нової вертикальної осі (пунктирна вісь Р'), є кривою попиту фірми 1. Її називають кривою залишкового попиту. Їй відповідає крива граничного виторгу MR1.

Рис. 3.1. Максимізація прибутку дуополістом в моделі Курно

Функцію MR знаходимо як похідну від TR:

TR1 = P Q = (a - bQ) Q1 = [a - b(Q1 + Q2)] Q1 = aQ - bQ1Q1 - bQ1Q2;

TR1 = aQ1 - bQ12 - bQ1 Q2.

Звідси MR1 = a - 2bQ1 - bQ2 = (a - bQ2) - 2bQ1.

Фірма 1 максимізує прибуток за правилом MR = MC на обсязі Q*, який відповідає точці перетину MR1 і горизонтальної осі, оскільки MC = 0. Аналітично MR1 = (a - bQ2) - 2bQ1 = 0, звідки максимізуючий прибуток обсяг випуску фірми 1:

Q1* = (a - bQ2) / 2b. (3.3)

Рівняння (3.3) називають функцією реакції для фірми 1 і позначають її Q1*= R1(Q2). Функція реакції - це крива, що показує, який обсяг продукції буде виробляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого.

Подібні розрахунки можна виконати і для другої фірми, тобто одержати функцію реакції фірми 2 і визначити обсяг випуску, що максимізує її прибуток:

Q2* = R2(Q1) = (a - bQ1) / 2b.

Функції реакції двох олігополістів представлені на рис. 3.2. Якщо припустити, що фірма 1 спочатку виробляє обсяг Q10, то фірма 2 буде виробляти обсяг, який відповідає Q10 (точка А) на її кривій реакції R2(Q1). Фірма 1 відреагує на цей рівень виробом відповідного обсягу (точка В) на своїй кривій реакції R1(Q2). Це рішення фірми 1 змусить фірму 2 переглянути власне рішення і вона обере відповідний обсяг випуску (точка С) на своїй кривій реакції R2(Q1). Кінцевим результатом процесу пристосування є встановлення стабільної рівноваги в точці Е на перетині двох кривих реакції.

Набір рівнів виробництва обох фірм, що відповідають точці рівноваги Е, називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша. Курно відзначав, що цей стан рівноваги є стійким при заданих умовах, тобто будь-яке відхилення від нього викликає реакцію, що повертає обсяг до рівноважного, який дозволяє максимізувати прибутки обом фірмам.

Рис. 3.2. Криві реакції фірм і рівновага Курно

Модель Курно має певні недоліки. Вона не дає відповіді на певні питання, чи будуть фірми вирівнювати обсяг свого виробництва, щоб досягти рівноваги, якщо початкові ціни були далекі від рівноважної. Не відповідає дійсності і припущення, що обсяги виробництва конкурента фіксовані. Це припущення було б раціональним тільки за умови, що обидві фірми встановлювали б свої обсяги одноразово, перебуваючи в стані рівноваги Курно.

3.2 Модель Бертрана

Французький математик Дж. Бертран піддав критиці вихідні положення моделі Курно і припустив, що ціни встановлюються не покупцями, а продавцями. Кожен продавець визначає свою ціну, виходячи з того, що ціна конкурента, а не обсяг випуску, залишається постійною.

Модель Бертрана, розроблена у 1883 році, досліджує ситуацію цінової конкуренції, коли дві фірми виробляють однорідну продукцію. Але тепер фірми змінюють стратегічний показник - вони вибирають ціни, а не обсяги випуску. Вони конкурують, знижуючи ціну товару та збільшуючи обсяг випуску. Якщо одна з фірм знизить ціну, вона забезпечить товаром весь ринок, а фірма з вищою ціною не продасть нічого. Тоді інша фірма також знизить ціну. Цінова конкуренція призведе до того, що обидві фірми знизять ціну до рівня граничних витрат (Р = МС) і будуть отримувати тільки нульовий економічний прибуток. Вони досягають рівноваги Неша, яка в даному випадку є нічим іншим, як конкурентною рівновагою. Обидві знають, що робить конкурент, і в них немає жодної причини відхилятися від рівноваги. Фірми повністю реалізують свої можливості. Вони не можуть призначити ціну, вищу за граничні витрати, тому що в такому випадку завжди існує небезпека зниження ціни одною фірмою і наступного захоплення нею всього ринку з подвоєнням прибутку.

Цінова конкуренція в моделі Бертрана може бути проілюстрована за допомогою кривих реакції фірм, що і криві реакції для моделі Курно, тільки відносно цін (рис 3.3).

Рис. 3.3. Криві реакції фірм і рівновага моделі Бертрана

Крива реакції першої фірми (R1) утворюється точками, які для кожної фіксованої ціни Р2 другої фірми визначають ціну Р1 першої фірми, що дозволяє їй максимізувати прибуток. Аналогічно будується крива реакції другої фірми (R2), яка дозволяє визначити оптимальну ціну другої фірми Р2 як похідну до кожної фіксованої ціни Р1 першої фірми. Точка перетину двох кривих реакції (Е) є точкою стійкої рівноваги, де обидві фірма встановлюють однакову ціну: Р1* = Р2*. З врахуванням витрат виробництва ця точка відповідатиме стану конкурентної рівноваги, тобто Р = МС.

Якщо взяти одну й ту ж криву попиту і обчислити рівновагу двох фірм за моделлю Курно (коли вибирають обсяг) і за моделлю Бертрана (коли фірми вибирають ціну), то одержимо різний результат. У моделі Курно кожна фірма в стані рівноваги виробляє значно менше продукції і за значно вищою ціною, ніж у моделі Бертрана. У моделі Курно обидві фірми одержують економічний прибуток, у моделі Бертрана - лише нормальний прибуток, оскільки Р1 = Р2 = МС.

Цінність моделі Бертрана в тому, що вона показує, наскільки суттєво відрізняється рівноважний результат (Q, P, EP) для олігополії в залежності від вибору фірми стратегічного показника.

Модель Бертрана також має недоліки. Якщо фірми призначають однакову ціну, то невідомо, яка частка сукупного обсягу продажу припадає на кожну з них. У моделі припускається, що кількість продукції розподіляється порівну, але не доведено, чому має бути саме так. Моделі Курно і Бертрана вважаються класичними.

3.3 Модель Штакельберга

Модель Штакельберга, розроблена у 1934 році, є модифікацією моделі Курно для випадку, коли в умовах дуополії одна з фірм виступає ініціатором, тобто першою визначає свій обсяг виробництва, на відміну від одночасного визначення рівня випуску в моделі Курно. Це - модель лідерства за обсягом. Дуополісти Штакельберга мають неоднакову економічну силу. Нехай фірма 1 є лідером і має незалежну позицію, а фірма 2 - аутсайдером, стан якого залежить від рішення лідера.

Ініціатива дає фірмі 1 перевагу, тому що конкурент змушений приймати обсяг ініціатора який заданий і, щоб максимізувати свій прибуток, повинен встановити нижчий рівень виробництва. Якби він цього не зробив, а навпаки, збільшив випуск продукції, це призвело б до падіння цін, і обидві фірми програли б.

Рис. 3.4. Модель Штакельберга

Графічно модель Штакельберга ілюструє рис 3.4. Припустимо, що фірма 1 вважає для себе найкращим обсягом виробництва Q1 = 4за умови, що фірма 2 буде реагувати на її вибір згідно власної кривої реакції R2(Q1). Вибором фірми 2 буде виробництво обсягом Q2 = 2. Якби фірма 1 була впевнена, що фірма 2 зупиниться на цьому обсязі, то вона могла б обрати за своєю кривою реакції R1(Q2) відповідний обсяг випуску Q1 = 3. Проблема полягає у тому, що фірма 1 усвідомлює, що скорочення її обсягу виробництва викличе подальшу реакцію фірми 2 і рух вниз за кривими реакції до досягнення точки рівноваги Курно. Скоротивши власний обсяг випуску, який між тим є більший, ніж обсяг випуску фірми 2, лідер не має можливості примусити фірму 2 залишитись на рівні двох одиниць випуску. Тому перевага лідера обумовлює єдине оптимальне для нього рішення - виробництво Q1* = 4.

У моделі Штакельберга фірма 1 фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Якби фірми мали однакову економічну силу, жодна з них не могла маніпулювати поведінкою іншої, а рівновага зрештою відповідала б точці рівноваги Курно. Рівновага Штакельберга також є окремим випадком рівноваги Неша, але для домінуючої стратегії.

Розглянуті моделі характеризують варіанти поведінки олігополістів. Коли в галузі приблизно однакові фірми, для аналізу підходить модель Курно чи Бертрана. Коли в галузі домінує одна велика фірма, яка є лідером у впровадженні нових товарів або встановленні цін, то підходить модель Штакельберга.

У 90-х роках Х?Х століття. Ф. Ежворд ввів у модель Бертрана фактор невизначеності взаємної реакції, що робить рішення не детермінованим. Пізніше, вже у 20-х роках ХХ століття в моделі реакції почали включати витрати, кількість продукції та інші змінні. Якщо припустити, що фірми будуть виявляти реакцію одна одної, то тут можуть виникати різні ситуації. Фірми можуть рухатись до точки рівноваги Курно у випадку некооперативної рівноваги, коли кожна з них максимізує прибуток, виходячи з певних уявлень про реакцію іншої фірми. Якщо ж вони виходять з припущення, що конкурент застосовує стратегію максимальної шкоди для іншого, то виберуть реакцію максиміну. Може статись, що фірми будуть рухатись до точки кооперативної рівноваги і максимізувати сукупний прибуток. Немає підстав вважати, що один результат буде більш вірогідним, ніж інший.

3.4 Модель дуополії з диференційованою продукцією

Якщо олігополістичні фірми випускають диференційовану продукцію, тоді їм більш логічно в конкурентній боротьбі вибирати не обсяг, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно, розглядаючи ціну конкурента як дану. Користуючись підходом, аналогічним застосованому до моделі курно, можемо вивести правило визначення ціни, або криву реакції для фірми 1 та фірми 2. Тоді в точці перетину кривих реакції встановиться рівновага Неша, що ілюструє рис. 3.5

Рис. 3.5. Цінова рівновага Неша

Як видно з рисунка, у випадку, коли фірми не вступають у змову, рівновага встановлюється в точці Е за нижчою ціною Р1Е = Р2Е. якби фірми таємно змовились, то призначили б вищу ціну Р1Т = Р2Т і обидві виграли б від змови. Точка рівноваги змістилася б вгоду від Е до Т.

Таким чином, в усіх розглянутих моделях дуополії досягають рівноваги, яка є окремим випадком рівноваги Неша.

Розділ 4. Моделі олігополістичного ціноутворення

4.1 Модель ламаної кривої попиту

Модель «ламаної кривої попиту» побудована на логічних передбаченнях фірм відносно реакції суперників на підвищення і зниження ціни. Наприклад, в галузі є кілька фірм. Як будуть вони реагувати, якщо одна з фірм почне змінювати ціну з метою збільшити свої прибутки? Формально існують два імовірні варіанти поведінки. Перший варіант - фірми будуть у будь-якому випадку вирівнювати свої ціни, другий - фірми будуть ігнорувати будь-яку зміну ціни.

За першим варіантом при зниженні ціни однією з фірм обсяг її продажу збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть знижувати ціни. Незначне збільшення продажу у всіх фірм можливе за рахунок того, що покупці з інших галузей перейдуть в цю, привабленні низькою ціною. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, а інші вчинять так само, то фірма не буде витіснена з галузі, але всі галузеві олігополісти дещо втратять в обсягах продажу на користь інших галузей, куди перейдуть споживачі, заміщуючи дорогі продукти дешевими. Отже, попит нееластичний, крива попиту стрімка і виглядатиме як крива D1, зображена на рис. 4.1.

Рис. 4.1. Модель ламаної кривої попиту

Другий варіант реакції фірм, коли вони не будуть слідувати за зміною ціни, дасть такі наслідки: коли одна фірма знизить ціну, а конкуренти проігнорують це зниження, то її обсяг продажу суттєво зросте, а інші фірми втратять своїх покупців, які перейдуть до фірми з дешевими продуктами, а якщо одна фірма підвищить ціну, то сама втратить покупців, і обсяг її продажу значно впаде. Тобто, в цьому випадку попит є значно еластичнішим. Фірма, що підвищить ціну, не знизить обсяг продажу до нуля, тому що продукція диференційована, і знайдуться покупці, які згодні будуть платити вищу ціну за продукт, якому вони віддали перевагу. Крива попиту буде більш пологою і виглядатиме подібно до кривої D2 на рис. 4.1.

Тривалі спостереження за поведінкою олігополістичних фірм показали, що логіка їхні реакцій наступна: на зниження цін олігополісти будуть реагувати таким же зниженням, щоб перешкодити конкуренту перехопити їхній попит, а на підвищення цін вони не відреагують з тих же мотивів, щоб захопити попит фірми, яка має високу ціну. Ситуацію зниження ціни відображає відрізок кривої попиту PD1 (рис 4.1), а ситуацію підвищення ціни - відрізок PD2 (рис 4.1). Отже, для кожної фірми існує крива попиту, зламана в точці Р. Ліворуч від точки Р крива попиту полога, а попит більш еластичний, праворуч від точки переважаючої ціни Р крива попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту.

На рис 4.1 нанесені також криві граничного виторгу MR1 і MR2, які відповідають відрізкам кривої попиту PD1 і PD2. Оскільки крива попиту в точці Р зламана, то крива граничного виторгу на обсязі Q0 має розрив. Верхній відрізок кривої граничного виторгу відповідає більш еластичній частині кривої попиту, підходить близько до неї, бо для збільшення обсягу попиту досить незначного зниження ціни. І навпаки, нижня частина кривої граничного виторгу на обсягах продажу, більша за Q0 , проходить значно нижче, суттєво відхиляючись від кривої попиту. Оскільки попит нееластичний, збільшення обсягів продажу вимагає значного зниження цін.

Ламаний графік попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо вона підніме ціну, то значна частина споживачів покине її, а якщо зменшить ціну, то обсяги продажу зростуть не значно. А в гіршому випадку витрати виробництва можуть підвищитись так, що переважать зростання прибутку. Крім того, зниження ціни може викликати цінову війну, тобто конкуруючі фірми призначать ще нижчу ціну.

Зауважте, що коли фірма виробляє оптимальний обсяг Q0 за ціною Р0, визначений згідно правила MR = MC, по зміна рівня граничних витрат від MC1 до MC2 в межах відрізка розриву кривої граничного виторгу ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості олігополістичного ціноутворення.

Модель «ламаної кривої попиту» була розроблена у 1939 одночасно кількома економістами (Р. Холлом, К. Хітчем, П. Свізі) і неодноразово піддавалась критиці. Вона має позитивну сторону, оскільки досить просто ілюструє негнучкість цін в олігополії. Проте не пояснює, чому фірми обирають саме ціну Р0, а не будь-яку іншу. Крім того, деякі економісти зауважують, що олігополістичні ціни не такі вже й не гнучкі. Під час інфляції 70-80 років у західних країнах олігополісти суттєво і часто піднімали свої ціни. В цілому вважають, що не гнучкість ціни краще пояснює модель, яка відображає ситуацію «дилема ув'язнених».

4.2 Дилема олігополістів

«Дилема олігополістів» - це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключає співробітництво. Вона самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів.

Розглянемо цю стратегію за допомогою рис. 4.2, на якому представлена матриця результатів від встановлення певних цін. На ринку лише два продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлять високу ціну, то кожен одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут стимул до змови. Але є також стимул до обману суперника.

Рис. 4.2. Цінові стратеги у випадку дилеми олігополістів

Якщо одна фірма встановить високу ціну, а інша низьку, то фірма, що має низьку ціну, одержить 30 тис. грн. прибутку, а та, що має високу - лише 10 тис. грн.

Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни. Наприклад, якщо фірма призначає високу ціну, то друга фірма максимізує прибуток, знижуючи свою ціну. Якщо фірма 1 призначить низьку ціну, то фірма 2 одержить більше, якщо також знизить ціну, уникаючи зменшення прибутку. Таким чином, фірма 2 максимізує свій прибуток, встановлюючи низьку ціну при будь-якому рішенні суперника. Розрахунки першої фірми аналогічні, тому фірма 1 також завжди призначає низьку ціну. Становище обох фірм між тим є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін.

4.3 Моделі змов

Ще одна модель ціноутворення виникає, коли фірми галузі вступають в «явну» чи «таємну змову».

Якщо фірми ідуть на зустріч одна одній і відкрито домовляються про рівень цін і обсяг виробництва, то виникає явна змова. Найбільш поширена її форма - картель. Картель є прикладом кооперативної гри. Рис 4.3 пояснює механізм картельної угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм як конкурентна, то, як показує рис 4.3 а), довгострокова рівновага досягалася би в точці E0(P0, Q0), а кожна фірма за рівноважною ціною не одержувала б економічного прибутку (рис 4.3 б), перебуваючи у стані беззбитковості.

При організації картелю фірми ведуть переговори і офіційно оформляють угоду, де узгоджені ціна, галузевий обсяг випуску і квота кожного учасника, а також механізм запровадження угоди та механізм контролю за її виконанням. Картель діє як фірма - монополіст.

Рис. 4.3. Модель картелю

Для розрахунку ціни та обсягу випуску картелю використовується модель ціноутворення монополії. Рівноважний обсяг для картелю знаходиться за правилом MR = MC, рівновага досягається на обсязі QK за ціною PK. За цією ціною узгоджується квота кожного учасника так, щоб сума всіх квот була рівна сукупному обсягу картелю. Як видно з рис 4.3 б), одержавши квоту qk, типова фірма - учасник картелю починає отримувати економічний прибуток в розмірі площі прямокутника EKACKPK. Але за високою картельною ціною РК фірма могла б розширити випуск до q1, досягнувши рівноваги в точці Е1, де РК = МС, і одержала б значно більший прибуток, рівний площі фігури Е1ВСВРК. Спокуса розширити виробництво вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її існуванню. Якщо всі учасники картелю підуть на таке порушення, то галузевий випуск зросте до Q1, а такий обсяг можливо реалізувати лише за дуже низькою ціною Р1, нижчою, ніж конкурентна Р0 (рис 4.3 а). Цим пояснюється нестійкість картелювання.

Дотримання картельної угоди суперечить ефективності виробництва і зменшує суспільний добробут, подібно до монополії. Тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах світу.

Учасники картелю можуть мати різні витрати виробництва, різні оцінки ринкового попиту, що робить процес укладання угоди складним. Перша умова успіху картелю - створення стабільної організації, члени якої погоджували б ціну на певні рівні виробництва, а потім дотримувались угоди. Від спокуси обману можуть утримувати лише дуже великі прибутки від картелізації і загроза повернення до низьких конкурентних цін на тривалий період. Друга умова успіху - потенціал монополіста. Якщо еластичність попиту значна, то для підвищення цін буде не багато можливостей. Усі виробники об'єднуються дуже рідко. На картель припадає лише частка сумарного обсягу виробництва. Тому треба брати до уваги реакцію з боку не картельованих виробників.

Оскільки явні змови (картелювання) заборонені законодавчо, корпорації нерідко шукають шляхи до таємного співробітництва. Таємні угоди не оформляються офіційно. До них відносяться так звані джентльменські угоди, які не фіксуються документально, а укладаються на коктейльних вечірках, під час гри в гольф чи на зборах асоціацій усно. Проте вони дозволяють досягти згоди відносно цін на продукт, частки кожного продавця на ринку. Такі угоди важко виявити, хоч вони і порушують законодавство. В результаті змови олігополія стає подібною до монополії за рівнями виробництва і цін.

На практиці явні і таємні змови створюються важко, і ще важче зберегти їх надовго. Тому для олігополій центральна проблема - передбачити, в якому випадку відбудеться змова, як унеможливити її порушення. Повністю ця проблема ще не вирішена, але виявлено ряд факторів, які полегшують або утруднюють змову. Проаналізуємо вплив цих факторів.

Правові перешкоди. Імовірність змови більша, якщо правова система країни сприяє явним угодам, а у випадку обману фірмі загрожує судова справа. При законодавчій забороні картелювання змови поширенні менше.

Число фірм. Чим менше фірм домовляються, тим за інших різних умов легше домовитись і виявити обман.

Бар'єри вступу в галузь. Підвищення в результаті таємної змови цін і прибутків приваблює нові фірми приєднатися до неї. Але такий вступ збільшив би ринкове пропонування, внаслідок чого ціни знизились би. Якщо учасники змови зможуть заблокувати вступ нових виробників, то змова буде успішною.

Однорідність продукції. Виробникам однорідної продукції легше досягти змови. Нововведення заважають координації дій. Коли продукція часто оновлюється і змінюється, угоди застарівають в короткий термін.

Різниця в попиті і витратах. Не тільки за умови диференціації продукції, але і там, де продукція стандартизована, фірми мають різні частини ринку і працюють з різною ефективністю, тобто їх криві попиту і витрат значно відрізняються, отже, будуть відрізнятися і ціни, що максимізують прибуток. Важко встановити ціну, прийнятну для всіх. Фірми з високими витратами прагнуть встановити вищі ціни. Швидка зміна витрат вимагає частого перегляду угод. В таких умовах важко досягти згоди і домовитись.

Шахрайство. Завжди існує спокуса піти на обман учасників змови. Щоб одержати додаткове замовлення, фірми вдаються до таємних цінових скидок, тобто проводять цінову дискримінацію. В умовах секретності покупці поділяються на дві групи. Продаж продукції понад квоту фірми додає до граничної виручки повну ціну, так що продаж буде прибутковим до точки, де МС = Р. але шахрайство може бути викрите. Покупці, які платять вищу ціну, можуть виявити, що інші купують дешевше і вимагати того ж для себе. Або покупці, які одержали знижку в одного продавця, вимагають такої ж в іншого учасника змови. Тоді виникає загроза розпаду змови. Отже, обман чинить перешкоди для олігополістичної змови.

Спад ділової активності. Звичайно перешкоджає змові, оскільки несподіване і різке скорочення ринку викликає зростання витрат. Криві попиту і граничної виручки зміщуються ліворуч, де крива середніх витрат вища. Фірми виявляють недовантаження виробничих потужностей, зменшення прибутковості. В надії підвищити попит за рахунок конкурентів фірми знижують ціни. Зрозуміло, що це веде до розпаду змови.

4.4 Модель домінуючої фірми

Не вступаючи в пряму таємну змову, олігополісти використовують ще одну модель ціноутворення - «лідерство в цінах». Це дуже поширений в багатьох галузях засіб координації поведінки фірм. Головна проблема - як погодити без переговорів потрібний рівень цін. У ролі цінового лідера виступає, як правило, найбільша або найефективніша фірма галузі. Зміна цін завжди пов'язана з певним ризиком того, що конкуренти не погодяться з корегуванням і не підтримають лідера. Тому ціновий лідер вдається до зміни цін не часто. Він не реагує на якісь незначні зміни у витратах або попиті власної фірми. Тільки якщо зміни захоплюють усю галузь і будуть досить значними, наприклад, з'являться нові моделі автомобілів або підвищаться ціни енергоносіїв, тоді відбувається перегляд цін.

Про свої наміри лідер повідомляє завчасно, даючи так званий «ціновий сигнал». Це може бути інтерв'ю головного менеджера пресі, в якому серед інших проблем від відзначає необхідність підвищити ціни. Якщо конкуренти сприймуть це повідомлення і пристануть на зміни, то виникає модель цінового лідерства. Якщо конкуренти відмовляються слідувати за лідером, неявна змова не відбудеться.

Коли з мовчазної згоди суперників одній фірмі відводиться роль цінового лідера, всі інші «цінові послідовники» встановлюють ціни услід за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своїх цін. Поступово підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як у картелі. Іноді роль лідера переходить від однієї компанії до іншої. Прагнучи зберегти лідерство надовго, перша в галузі фірма намагається не дуже часто змінювати ціни, що також сприяє негнучкості цін.

Якщо в галузі функціонує одна велика фірма і багато дрібних, які здатні з нею конкурувати, то виникає ринкова ситуація «домінуючої фірми» або квазімонополії, яка є різновидом моделі «лідерства в цінах». Вона є прикладом послідовної гри, коли одна з фірм виступає у ролі лідера і, спираючись на свою економічну могутність, примушує інших учасників ринку грати за її правилами. Ця модель є аналогом моделі Штакельберга, тільки замість обсягу випуску лідер встановлює ціну. Для того, щоб прийняти правильне рішення щодо ціни, лідер повинен мати достовірну інформацію про те, як реагуватимуть фірми - аутсайдери.

Прослідкуємо процес встановлення ринкової ціни за допомогою графічної моделі домінуючої фірма (рис 4.4). Ринковий попит представляє крива D. Точка перетину кривої ринкового попиту D і кривої пропонування конкурентного оточення Sf показує, що решта фірм могла б задовольнити цей попит за відсутності на ринку фірми - лідера і лише за високої ціни Р1. За цінами, нижчими за Р2, пропонування з боку дрібних фірм відсутнє взагалі. Попит на продукцію домінуючої фірми представляє собою різницю (по горизонталі) між ринковим попитом і пропонуванням фірм-аутсайдерів. Його показує крива Dd в ціновому проміжку між Р1 і Р2. Він набагато еластичніший, ніж ринковий попит. Кривій попиту Dd відповідає крива граничного виторгу фірми-лідера MRd.

Рис. 4.4. Модель домінуючої фірми

Домінуюча фірма за правилом MR = MC визначає для себе оптимальний обсяг випуску Qd. За кривою попиту на її продукцію Dd вона встановлює ціну РЕ.

Фірми-аутсайдери приймають цю ціну і за власною пропонування Sf визначають обсяг випуску, який зможуть виробляти. Вони досягають рівноваги в точці Ef з обсягом виробництва Qf. Сукупний ринковий попит задовольняється за ціною РЕ сумарним пропонуванням домінуючої фірми і фірм-аутсайдерів (Q = Qd + Qf).

У реальному житті ціновий лідер не завжди обирає ціну, яка максимізує прибуток у короткостроковому періоді. За допомогою цін існуючі в галузі фірми намагаються перешкодити входженню в галузь нових фірм. Якби не існувало бар'єрів входження, то високі ціни неможливо було б втримати довго. Надприбутки зникають з появою в галузі нових виробників, а ціни знижуються.

Намагаючись відлякати новачка, фірми можуть застосовувати так зване «хижацьке ціноутворення». Вони різко знижують ціну, втрачають свої прибутки, але сподіваються, що нові конкуренти втратять ще більше і не зможуть довго протриматись в галузі, бо, як правило, новачок має високі витрати і невелике підприємство. Цей метод застосовують рідко. Частіше фірми підтримують надлишкові виробничі потужності, щоб загроза різкого нарощування випуску була правдоподібною.

4.5 Модель за принципом «витрати плюс»

Нарешті, існує ще одна модель цінової стратегії олігополії - ціноутворення за принципом «витрати плюс». Це - практичний метод, за яким фірма визначає свої середні витрати і робить накидку з розрахунку на певний прибуток. Але витрати часто змінюються в залежності від обсягу продукції, тому фірма повинна обрати якийсь середній плановий рівень виробництва. Наприклад, береться величина середніх витрат, коли фірма використовує свої потужності на 70 або 80% . Далі розраховують середній прибуток на тривалу перспективу. Оскільки фірма не знає, скільки продукції буде продано в майбутньому, вона встановлює такі накидки, що забезпечують приблизно 15% прибутку на весь вкладений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого коригування її рівня з тим, щоб вона забезпечила 15%-вий прибуток після сплати податків. Спираючись на цю стандартну ціну, фірма розробляє свою цінову політику, незначно змінюючи ціни, щоб врахувати кон'юнктуру, конкуренцію і інші фактори.

Цей метод калькуляції цін за принципом «витрати плюс» особливо придатний для фірм, які випускають великий асортимент продукції. У реальній практиці фактично неможливо розподілити накладні витрати (на електроенергію, опалення, страхування, податки) між конкретними продуктами. Його часто використовують фірми, за якими традиційно закріпилась роль цінового лідера.

Розглянуті моделі олігополістичного ціноутворення показують, що олігополіст не веде цінової конкуренції, оскільки ціни змінюються дуже рідко і у всіх одночасно, і часто виникають таємні змови відносно цін.

Висновок

Олігополістичні галузі характеризуються нечисленністю фірм, кожна з яких має значну частку ринку. Основна причина поширення олігополій - ефект масштабу, що створює високі бар'єри для вступу в галузь.

Нечисленність конкурентів породжує елемент загальної взаємозалежності фірм. Рішення одного впливає на поведінку всіх інших, кожному треба передбачити реакцію суперників. В своїй боротьбі олігополісти застосовують різні методи, які вивчаються за допомогою теорії ігор. Існують кооперативні і некооперативні ігри, домінуюча і недомінуюча стратегії, стратегія максиміну та ін. Існує дилема олігополістів, яка відображає вплив на рішення олігополістів двох сил: одна породжує потяг до змови, інша - до порушення угод з метою максимізувати власний прибуток.

Поведінка олігополіста дуже ускладнена олігополістичним взаємозв'язком, тому єдиної моделі олігополії не існує. Розроблені часткові моделі рівноваги Курно, Штакельберга, Бертрана і ряд їх модифікацій для аналізу окремих ситуацій, а також узагальнена модель рівноваги Неша.

Олігополістичне ціноутворення характеризується негнучкістю цін. Для пояснення цього феномену розроблені моделі «ламаної кривої попиту», матриці виграшів, явної та таємної змови, лідерства в цінах, ціноутворення за принципом «витрати плюс». Для олігополістів, які не приймають участі в змовах, підходить модель ламаної кривої попиту. Вона пояснює негнучкість цін, але не пояснює їх рівня.

Для учасників явних і таємних змов характерна тенденція до максимізації сукупних прибутків усіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку монополіста. Менш формальний засіб координації цін - це лідерство в цінах, за якого ціни змінюються однією найкрупнішою фірмою галузі, а інші слідують за нею. При ціноутворенні за методом «витрати плюс» фірма оцінює свої витрати на деякому плановому рівні і встановлює процентні накидки на витрати з таким розрахунком, щоб забезпечити середній прибуток у довгостроковому періоді.

Ринкові частки фірм в олігополістичній галузі виборюються за допомогою нецінової конкуренції. Вигідніше положення завойовує той, хто може підвищити якість продукції, оновити асортимент або технологію, чи виділити більші кошти на широку рекламу продукції.

Серед економістів немає єдиної точки зору щодо наслідків олігополії для суспільства. Традиційний погляд звинувачує олігополістів в обмежені обсягів виробництва і підвищенні цін, інші ж виправдовують їх як провідників науково-технічного прогресу, хоча дослідження найважливіших винаходів не підтверджує цього.

Список літератури

1. Будаговська С., Кілієвич О., Луніна І. та ін. Мікроекономіка та макроекономіка: Підруч. для студентів екон. спец. закл. освіти: У 2 ч. - К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001 - 111 - 119 с.

2. Колесников О. В. Ціноутворення: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 40 - 42 с.

3. Корінєв В. Л. Цінова політика підприємства: Монографія. - К.: КНЕУ, 2001. - 5 - 29 с.

4. Косік А. Ф., Гронтковська Г. Е. Мікроекономіка: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 251 - 272 с.

5. Кулішов В. В. Мікроекономіка: Основи теорії і практикум / Навчальний посібник. - Львів: «Магнолія плюс», 2004 - 257 - 268 с.

6. Лісовий А. В. Мікроекономіка: Навчальний посібник. - Київ: ЦУЛ, 2003. - 128 - 131 с.

7. Мельникова В. І., Яременко В. Г., Мельникова О. П., Корнівська В. О. Мікроекономіка: Навчальний посібник. - К.: «Професіонал», 2005. - 240 - 263 с.

8. Мініна О. В., Базілінська О. Я. Мікроекономіка: Навчальний посібник. - Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. - 172 - 182 с.

9. Павленко І. М. Мікроекономіка: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 129 - 142 с.

10. Рудий М. М., Жебка В. В. Мікроекономіка: Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 197 - 219 с.

11. Шкварчук Л. О. Ціноутворення: Підручник. - К.: Кондор. - 2006. - 156 - 164 с.

12. Ястремський О. І., Грищенко О. Г. Основи мікроекономіки / Підручник - К.: Товариство «Знання», КОО, 1998. - 487 - 497 с.