Економічна думка Давньої Грец

Економічна думка Давньої Грец

12

План:

Вступ. Економічна думка древньої Греції

1. Аристотель - перший економіст в історії.

2. Марко Качаний та Ю.Колумелли

3. Економічна думка середньовіччя

Висновок

Лiтература

Вступ. Економічна думка древньої Греції.

Чому ми починаємо саме з розгляду поглядів мислителів Древньої Греції? Невже до них людство не мало ніякого подання про економіку? Як видно, це не так, якщо врахувати, що економіка так само стара, як і людське суспільство. Але оскільки економічна думка спочатку не відокремлюється від інших форм мислення про суспільство, точно визначити її перші прояви неможливо. При бажанні можна довести, що першим економічним добутком є Біблія. Це питання пристрастей автора й суперечка тут була б безглуздим.

Отже, чому саме ми все-таки починаємо з економічної думки Древньої Греції? По-перше, ми віддаємо данину поваги людям, які дали науці ім'я. "Економіка" - слово давньогрецького походження, дослівно означає "домоведення". Уперше зустрічається в грецького мислителя Ксенофонта, будучи заголовком твору, у якому розглядаються розумні правила ведення домашнього господарства й землеробства. До речі, такий зміст (наука про домашнє господарство) це слово зберігало протягом століть. Але не тільки цим визначається наша увага до економічних поглядів даної епохи.[3]

1. Аристотель - перший економіст в історії.

Економічна думка це не просто сума спостережень і відомостей про господарське життя. Вона припускає відоме узагальнення, абстракцію, тобто певний економічний аналіз. Першим, хто піддав аналізу економічні явища й спробував виявити закономірності розвитку суспільства став давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 р. до н.е.). Тому його можна з повним правом назвати першим економістом в історії науки.

На поглядах Аристотеля ми зупинимося докладніше, оскільки:

по-перше, його економічні погляди одержали розвиток в економічній думці середньовіччя, можна сказати, що деякою мірою вся вона спочиває на так званих догмах Аристотеля.[6]

а по-друге, що більше для нас важливо, Аристотель перший поставив проблему, що стала центральної для економістів протягом багатьох сторіч і дотепер є предметом дискусій.

Питання на перший погляд простій: "Чим визначається пропорції обміну товарів?" Або, інакше кажучи, що робить товари порівнянними? Саме відповідь на дане питання розділив економістів на два самих великих плини в історії економічної думки: прихильників трудової теорії вартості, і прихильників різних варіантів теорії, суть яких у тім, що вартість є категорією суб'єктивної й виводиться з оцінки людьми корисності товару. У самого Аристотеля існувало кілька крапок зору на рішення даної проблеми. У його працях можна знайти й зачатки трудової теорії вартості, і згадування про те, що в основі пропорцій обміну товарів лежить їхня корисність, і твердження, що порівнянними товари роблять гроші, які є загальної для всіх потребою. Але не будемо шукати вичерпної відповіді на це питання в Аристотеля. Його внесок в історію економічної думки вже в тім, що він чітко сформулював проблему. А чітко сформулювати проблему - наполовину неї вирішити.

Цікавий Аристотель й у своєму аналізі капіталу, що в античному світі існував у торговельній і грошовій формі. Для його аналізу він навіть уводить новий термін "хрематистика". Під хрематистикой Аристотель розумів діяльність, спрямовану на витяг прибутку, на нагромадження багатства, на відміну від економіки - як діяльності, спрямованої на придбання благ для будинку й держави. При цьому першу форму організації господарства Аристотель уважав протиприродної, а його особливе обурення викликав відсоток, що він розцінював як саму протиприродну форму доходу, тому що, на його думку, гроші призначені лише для обміну й не можуть народити нові гроші. Відповідно до поглядів Аристотеля, відсоток являє собою "вигоду" за рахунок боржника, що привласнив лихвар і тим збагатився й це присвоєння є вираження його порочної жадібності й скнарості. Лихвар привласнив відсоток несправедливо, тому що він його не створював, а змусив віддати собі, зробивши гроші джерелом придбання нових грошей, уставши на шлях корінного перекручення їхньої природи.[4]

Аналізуючи природу грошей, Аристотель наполягав на тому, що гроші є результатом угоди між людьми й "у нашій владі зробити їх з". Але й тут його позиція двоїста. Розрізняючи економіку й хрематистику, Аристотель підкреслює, що якщо гроші ставляться до "економіки" - те це знак вартості, обумовлений законом або звичаєм, а якщо до "хрематистике" - те вони виступають як реальний представник неістинного багатства. Більше того, саме з винаходом грошей відбувається руйнування економіки, перетворення її в хрематистику, у мистецтво робити гроші. А в мистецтві наживати статок "...ніколи не буває межі в досягненні мети, тому що метою тут виявляється безмежне багатство й володіння грішми... Всі, що займаються грошовими обіг, прагнуть збільшити свої капітали нескінченно". Тому й багатство, до якого прагнути хрематистика, безмежно. Аристотель із жалем констатує, що з економіки неминуче виростає хрематистика. У сучасних термінах це визнання означає, що із простого товарного виробництва неминуче. [3]

Серед іншого, хвилювала Аристотеля й проблема встановлення справедливості в обміні. Обмін, по Аристотелю, є особлива форма справедливості, що зрівнює, де проявляється принцип рівності, еквівалентності. Але рівність неможливо без сумірності. Однак важко припустити, щоб різнорідні предмети були порівнянні, тобто якісно рівні. Звідси Аристотель робить висновок, що прирівнювання може бути чимсь далеким щирій природі речей, штучним прийомом. І таким штучним прийомом стає їхнє порівняння за допомогою грошей. Будучи сином свого часу, Аристотель не міг прийняти думку про рівність праці соціально нерівних людей (рабів і громадян) і тому встав на позицію марності пошуків сумірності товарів працею, його тривалістю. З іншого боку, і в цьому знову проявляється подвійність позиції Аристотеля, у складі витрат виробництва він надавав найбільшого значення саме праці. В остаточному підсумку, Аристотель дійде висновку, що обмін на принципах справедливості означає обмін "по достоїнству". Він затверджує, що знаючи щире достоїнство осіб, що обмінюються, можна встановити пропорції обміну. І наводить наступний приклад: якщо 100 пара взуття = 1 будинку, а достоїнство будівельника вдвічі більше достоїнства шевця, то будівельник з до шевця як 200 пара взуття до одного будинку. І саме таке співвідношення обміну повинне вважати справедливим. Як бачимо, в античному світі економічні й етичні проблеми ще не розглядалися порізно.

Але етична спрямованість економічного життя скоріше характерна для давньогрецьких мислителів, у той час як для давньоримських мислителів, що досліджують економічні проблеми, на перший план виходять практичні питання, пов'язані з раціональною організацією великого господарства рабовласницького типу.[6]

2. Марко Качаний та Ю.Колумелли

Представником цього напрямку економічної думки був Марко Качаний (234-149 р. до н.е.). Цей автор не тільки розробляв критерії вибору землі для організації господарства (гарний клімат, поблизу - багате місто й зручні засоби повідомлення), але й давав докладні рекомендації з визначення структури вгідь, які можна розглядати як шкалу прибутковості галузей сільського господарства.

Катон давав рекомендації й по організації підневільної праці. Як економіст- практик, Катон намагався встановити оптимальні пропорції елементів виробництва рабовласницьких господарств, що спеціалізуються, величезну роль відводячи при цьому хазяїнові маєтку. На його думку саме "хазяйське око" є найважливішим чинником організації праці в маєток..

Становить інтерес і погляди Ю.Колумелли (1 століття до н.е.), що перший в історії античної думки поставив проблему інтенсивного шляху розвитку рабовласницького господарства, при цьому вважаючи за необхідне умовою інтенсифікації господарства - реорганізацію рабської праці. Колумелла рекомендував використати всі методи перетворення з у старанних працівників: від в'язниці в підвалі до обміну жартами з рабами й спільним обговоренням нових робіт. Можна розглядати останні пропозиції як зачатки "теорії людських відносин", що одержала широке поширення в другій половині двадцятого століття.[5]

Як бачимо, коло розглянутих економічних питань зводився до питань забезпечення ефективності ведення господарства й раціонального сполучення факторів виробництва. До речі кажучи, в останній третині дев'ятнадцятого століття саме ці питання стали центральними для економічної теорії й у цей час являють собою істотну частину сучасного курсу "Мікроекономіка".

Повернення до філософських, етичних аспектів економічних питань пов'язане з економічними поглядами представників середньовіччя.

3. Економічна думка середньовіччя

Як уже згадувалося, економічна думка середньовіччя значною мірою опиралася на праці Аристотеля, зокрема на положення, які одержали назву "догми Аристотеля". Це вплив видно й в економічних поглядах найбільшого мислителя середніх століть Ф. Аквінського (1225-1274).[1]

Нагадаю, що Аристотель схвально ставився до того виду господарювання, що зводився до придбання благ для будинку й держави. Ця природна (на думку Аристотеля) господарська діяльність, що одержала, із часів Ксенофонта, назва "економіка", включала й обмін у межах, потрібних для задоволення розумних особистих потреб. У той же час діяльність, спрямовану на збагачення, тобто діяльність торгово-лихварського капіталу, Аристотель характеризував як протиприродну, назвавши її "хрематистикой".

Слідом за Аристотелем, Ф. Аквінський розвиває думку про природність натурального господарства й у зв'язку із цим робить розподіл багатства на природне (продукти натурального господарства) і штучне (золото й срібло). Останнє, по думці Ф. Аквінського, не робить людини щасливим і придбання такого багатства не може бути метою, тому що остання повинна складатися в "моральному вдосконаленні". Це переконання випливає з ідеології християнства, де економічні інтереси повинні бути підлеглі справжній справі життя - порятунку душі. У середньовічній теорії немає місця такої економічної діяльності, що не пов'язана з моральною метою. І тому на кожному кроці існують обмеження, заборони, попередження не дозволяти економічним інтересам втручатися в серйозні справи.[4]

Відповідно до догм Аристотеля й традиціями католицької церкви, Ф.Аквінський засуджував лихварство, називаючи його "ганебним ремеслом". Він писав, що, даючи гроші в ріст, кредитори, прагнучи представити угоду чесної, вимагають відсоток як плату за час, надаваний їм позичальникові. Однак час - це загальне благо, дане Богом усім рівною мірою . Таким чином, лихвар обманює не тільки ближнього, але й Бога, за дарунок якого він вимагає винагороди. Серед середньовічних філософів загальним було переконання, що лихварі неварті чесного імені й зайві для суспільства, тому що не доставляють йому необхідних для життя предметів. Однак відносно торгівлі середньовічні схоласти, у тому числі й Ф.Аквінський, уважали, що вона являє собою заняття законне, оскільки розходження в природних багатствах різних країн свідчить про те, що вона передбачена Провидінням. Торговельний прибуток сама по собі не вносить нічого порочного в економічне життя й може бути використана для чесної мети. До того ж прибуток може бути платою за працю, якщо відбувся продаж речі, "зміненої до кращого". Але в той же час торгівля - це небезпечна справа (у плані спокуси) і людина повинен бути впевнений у тім, що займається нею заради загальної користі й що прибуток, що він витягає, не перевищує справедливої оплати його праці.

Цікавий у Ф. Аквінського й погляд на приватну власність і проблему справедливості. Як відомо, у раннім християнстві ідея рівності втілилася в ідеї відмови від приватної власності, усуспільнення майна й у твердженні загального обов'язку трудитися. Відповідно до давніх традицій християнства праця у Ф. Аквінського одержав позитивну оцінку як необхідний для життя, рятування від ледарства, зміцнення моральності. У той же час, слідом за Аристотелем, Ф.Аквінський відкидає ідею про рівнозначність всіх видів праці, розглядаючи фізичну працю як рабське заняття. Значні труднощі виникають із проблемою виправдання приватної власності. Відходячи від ідей раннього християнства, мислителі середньовіччя затверджують, що приватна власність необхідна, принаймні , у цьому недосконалому світі. Коли добро належить окремим людям - люди більше працюють і менше сперечаються. Тому необхідно терпіти існування приватної власності як поступку людської слабості, але в теж час сама по собі вона аж ніяк не бажана. Панувала думка, принаймні в області нормативної етики, що майно, навіть у найкращому випадку, являє собою деякий тягар. При цьому воно повинне бути добуте законним шляхом, належати як можна більшому числу людей і давати засобу для допомоги бедным. Користуватися ним потрібно по можливості спільно. Його власники повинні бути готові ділитися з тими, хто в нестатку, навіть якщо нестаток їх не досягає вбогості. Філософським обґрунтуванням цих положень є: ідея справедливого Бога й ідея обмеженості кількості матеріальних благ. Остання своїми коріннями йде в язичество, до пануючим у період розпаду родового життя поданням, що надмірно щасливий з або мисливець - чаклун і злодій. Якщо хтось одержав кращий урожай, виходить, він украв його в сусіда й цей урожай - "парфумів урожай". Тут ми бачимо ідею замкнутого всесвіту з постійної, що не змінюється сумою благ. Звідси й бажання нарівно розділити, внаслідок чого в усіх буде все необхідне й ні в кого не буде надлишку. Слід зазначити, що це не тільки область нормативної етики: добродійність у середні століття була величезна, але як марнотратна, настільки й безрезультатна.[3]

Неприйняття надмірного багатства зв'язує середньовічних схоластів не тільки з Аристотелем, але й із Платоном. В останнього метою ідеальної держави є "вигнання неблагородної пристрасті до наживи", оскільки саме надлишок породжує такі огидні якості, як лінь і жадібність. І саме від давньогрецьких мислителів у середньовічну схоластику ввійшло переконання, що стати дуже богатым, залишаючись доброчесним - неможливо. На думку Платона, усякий прибавочний продукт варто з як підрив громадського порядку, як крадіжку. При цьому в першу чергу зменшується не сума суспільного добробуту, а сума суспільної чесноти. Фраза здасться дивної, якщо не взяти до уваги, що мислителів Древньої Греції хвилювали в першу чергу питання етики, а не економічної ефективності. Як затверджував К. Маркс, в "древніх" ви не знайдете міркувань про тім яка форма власності найбільш ефективна. Їх цікавить питання, яка форма власності дає суспільству найкращих громадян.

Однак, незважаючи на негативне відношення в цілому до приватної власності, торгівлі, і тим більше до відсотка, вони в реальному економічному житті існували й не зважати на це було неможливо. І виникає питання - а які в цих умовах критерії справедливості, у тому числі справедливого обміну й справедливої ціни?[2]

Ще Аристотель, на противагу тим, хто вимагав установлення майнової рівності громади вільних, висував тезу, що розподіл благ повинне будуватися на принципах справедливості, тобто "по достоїнству". Це означало, у свою чергу, справедливість існування майнової нерівності. Ідею Аристотеля сприйняв і розвив Ф.Аквінський. У його поданні суспільство мислилося як ієрархічн і станове, де здійнятися вище свого стану грішно, тому що розподіл на стани встановлено Богом. У свою чергу, приналежність до стану визначає рівень багатства, до якого повинен прагнути людина. Інакше кажучи, людині дозволено прагнути до такого багатства, яких необхідно для життя на рівні, що личить його соціальному стану. Але прагнення до більшого - це вже не заповзятливість, а жадібність, що є смертний гріх.

Ці положення лягли в основу міркувань Ф.Аквінського про справедливу ціну. У період середньовіччя дискусія про справедливу ціну включала дві точки зору:

перша - справедлива та ціна, що забезпечує еквівалентність обміну

друга - справедлива та ціна, що забезпечує людям добробут, що личить їхньому стану. Ф.Аквінський у своїй теорії справедливої ціни увібрав обоє цих положень, розрізняючи два види справедливості в обміні. Один вид справедливості гарантує ціну "згідно речі", тобто згідно витрат праці й витрат (тут еквівалентність трактується в термінах витрат). Другий вид справедливості забезпечував більше благ тому, хто "більше значить для громадського життя". Тут еквівалентність трактується як присвоєння в обміні тієї частки благ, що відповідає достоїнству що обмінюється. Це означало, що процес ціноутворення ставився в залежність від соціального статусу учасників обміну. Захист привілеїв правлячих класів виявляється в працях Ф.Аквінського й у виправданні правомірності одержання земельної ренти, що він розглядає як продукт, створений силами природи й привласнюва тому земельним власником. Саме одержання ренти, на думку Ф.Аквінського, дає можливість обраним займатися духовною працею "в ім'я порятунку інших".[5]

Висновок

У висновку представляється цікавим простежити еволюцію поглядів на відсоток середньовічних мислителів - від повного неприйняття до часткового виправдання. Відомо з історії лихварства, що спочатку грошові або матеріальні позички бралися для непродуктивного використання, часто від "безвихідності". Ця практика панувала аж до пізнього середньовіччя. Наприклад, городянин позичав гроші, щоб не вмерти з голоду; лицар, щоб відправитися в хрестовий похід; громада, щоб побудувати храм. І вважалося несправедливим, якщо хтось робив прибуток на нещасті або благочесті інших. У той час канонічним правом визнавалися два доводи на користь стягнення відсотка: відшкодування витрат на організацію й зміст кредитних установ і відшкодування збитку внаслідок неможливості розпоряджатися відданими в позику грішми. Але цей збиток ще треба було довести. Коли ж до шістнадцятого століття продуктивне й прибуткове вкладення капіталу стало широко розповсюдженим явищем, тоді лихвареві або банкірові досить було довести торговельне або промислове його призначення, щоб мати підстави вимагати винагороди за зайнятий капітал. Підставою служила втрата кредитором можливості покористуватися з тих операцій, які могли представитися йому за час відсутності грошей. Позбавлення ймовірного прибутку вимагало винагороди, так. як порушувався основний для канонічного права принцип - еквівалентності обміну. Справді, боржник, завдяки чужому капіталу збагачувався, а кредитор, внаслідок його відсутності, терпів збиток. У силу змін, що происшли, в економічному житті, у канонічному праві в шістнадцятому столітті закріпилося виправдане стягнення відсотка. Заборонялося лише стягнення "лишку" або надприбутку лихваря, для чого встановлювався офіційний максимум позичкового відсотка. Проте , у цілому відношення до лихварства як і раніше залишалося негативним, що не дивно, з огляду на вихідні постулати християнства.

Етична спрямованість економічної думки пронизує праці всіх мислителів середньовіччя, а остаточний розрив економічних й етичних проблем пов'язаний з появою перших економічних шкіл.

Лiтература

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник для ВУЗов. - М., «ТЕИС», 1996 г.

2. Богомолов А. С. Античная философия. - М.: МГУ, 1985 г.

3. Костюк В.Н. История экономических учений. - М.: «Центр», 1997 г.

4. Мыслители Греции. От мифа к логике: Сочинения. - М.: «ЭКСМО-Пресс», 1998 г.

5. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - М.: «Центр», 1998 г.

6. Чанышев А. Н. Аристотель. - М.: «Мысль», 1981 г.