Економіка України в доринкових умовах

Економіка України в доринкових умовах

ЗМІСТ

Вступ

1. Особливості вихідної для України господарської системи

2. Особливості післявоєнного періоду (1945-1964 pp.)

3. Економічна реформа 1965 р. та її найважливіші наслідки

4. Поглиблення монополізму та розбалансування економіки

5. Еволюція оціночних показників

6. Характеристика господарського механізму в період "перебудови"

7. Загальні підсумки вдосконалення господарського механізму за період з 1965 по 1990 pp.

Висновок

Література

Вступ

Тема курсової роботи - "Економіка України в доринкових умовах". Мета роботи - ознайомитися з положенням української економіки в доринковий період, тобто до 1990 р. Економіка України впродовж останніх п'ятдесяти років випробувала і випробовує постійні зміни - спочатку як елемент загальносоюзної адміністративної командної системи господарювання, а з 1991 р. - в умовах самостійного формування і функціонування народногосподарського механізму. Розглянутий період характеризувався складними економічними процесами, які відзначаються не завжди ефективними результатами порівняно з іншими країнами світу - як капіталістичними, так і соціалістичної орієнтації. Внаслідок неефективного менеджменту та недостатнього усвідомлення стратегічної мети розвитку економіка країни продовжує знаходитися в умовах системної кризи, яка підсилюється зростаючою енергетичною кризою. Характерним є хронічне відставання від середньо-світового розвитку. За останні роки вийшла друком значна кількість монографічної та навчальної літератури, присвяченої теоретичним та практичним проблемам функціонування економіки України на сучасному етапі. Український читач мав можливість ознайомитися з працями таких авторів, як В. Гєєць, М. Павловський, В. Ющенко, В. Лисицький, Ю. Пахомов, А. Гальчинський, Є. Гайдар та ін. Однак через значну динаміку подій в економічному житті, постійне накопичення вітчизняного та закордонного досвіду відчувається певний дефіцит узагальнюючої літератури із вказаної тематики, особливо враховуючи зростаючий попит на таку літературу з боку магістрантів, аспірантів і практиків. В дипломній роботі наведена оцінка господарського механізму радянської економіки за період з 1951 по 1990 рр., який характеризувався затухаючими темпами економічного розвитку, що в кінцевому підсумку, незважаючи на численні спроби поліпшити його якісні показники, призвело до необхідності зміни економічної системи.

1. Особливості вихідної для України господарської системи

Радянське господарство (і його український фрагмент) почало формуватися в 1930-ті pp. Як відомо, в результаті здійснення післяреволюційної політики НЕПу урядовим рішенням 1923 року державні підприємства перетворювалися в трести, які повинні були діяти на основі комерційного розрахунку з метою отримання прибутку. Однак в 1929 р. трести були ліквідовані. Головним показником встановлювався не прибуток, а різниця між фактичною і плановою собівартістю, що було пов'язано з тим, що ціни були недосконалими, а прибуток - мінімальним.

Під час реформи 1929-1932 pp. була створена система централізованого управління галузями промисловості, які спеціалізувалися на випуску певної продукції. Тоді за основу обиралася модель промисловості США з невеликими змінами: базу становили чорна металургія, важке машинобудування, великі електростанції та енергосистеми, транспортна інфраструктура, заснована на залізничному транспорті. На думку радянського керівництва, така модель була здатна забезпечити рішення поставленого наприкінці 1920-х pp. завдання перетворення відсталої, зруйнованої війною країни в могутню індустріальну державу, спроможну вижити і розвиватися у ворожому оточенні [45].

При створенні радянської господарської системи кожна промислова галузь стала створювати автономні системи життєзабезпечення, аж до власних енергосистем, систем освіти, зв'язку і виробництва продуктів харчування для своїх співробітників. В результаті в країні склалися гігантські індустріальні виробничі системи, які стали називатися міністерствами.

Уже після того, як в СРСР почала реалізуватися програма індустріалізації, в світовій економіці, в першу чергу в США, відбулися значні зміни: Велика депресія 1930-х pp. спричинила зміну промислової моделі - стали посилено розвиватися кольорова металургія, хімічна промисловість, автомобільний транспорт, системи зв'язку, електронна промисловість, сфера обслуговування, легка промисловість тощо.

Вітчизняної ж промисловості, через причину замкнутості господарської радянської системи, ці зміни практично не торкнулися, і її базова модель майже не змінювалася аж до 1990-х pp.

Аналогічні прорахунки були зроблені і в майбутньому, коли в основу реформування уже незалежної української економіки була покладена неоліберальна модель, а не кейнсіанська, яка більше відповідала реальним умовам того періоду. Але про це детальніше - в наступних розділах.

Як відомо, період обертання капіталу і вичерпання технологічного рівня, який закладається в економіці, становить приблизно 20 років. Виходячи з цього, найновішу економічну історію України (1945-2015 pp.) можна поділити на такі основні етапи:

- післявоєнна перебудова (1945-1964 pp.). Хрущовська трансформація економіки, що супроводжувалася лібералізацією податкової системи, реорганізацією управління народним господарством, скороченням війська, організаційно-структурними змінами в сільському господарстві;

- брежнєвська реставрація структури управління народним господарством, економічна реформа Косигіна, укрупнення промислових структур, зростання світових цін на енергоносії, створення передумов для втрачання стратегічних переваг командно-адміністративної економіки (1965-1985 pp.);

- горбачовська "перебудова" (1986-1991 pp.). Зниження світових цін на енергоносії, падіння ефективності управління економікою, розпад СРСР, виникнення незалежної України;

- поглиблення економічної кризи української економіки (1992-- 1999 рр.). Зміни в бюджетній та податково-амортизаційній політиці, лібералізація цін (1992 р.), лібералізація зовнішньої торгівлі (1995 р.), введення гривні (1996 p.), деформація структури промисловості;

- початок відновлення економіки (2000-2005 pp.);

- досягнення стратегічної цілі - вихід на траєкторію сталого економічного зростання (2006-2015 pp.).

2. Особливості післявоєнного періоду (1945-1964 pp.)

Протягом кількох десятиріч до 1990 рр. здійснювались численні спроби покращити якісні показники функціонування народного господарства. Деякі з цих спроб були викликані добрими намірами, інші - порадами та рекомендаціями вождів. При цьому, на жаль, дуже мало і рідко керувались здоровим глуздом та економічною доцільністю. Наочно таке експериментування над народним господарством та його ефективність можна проілюструвати динамікою національного доходу СРСР (СНД), обчисленого в процентах від його рівня в США (рисунок 1).

Рис. 1 - Національний дохід СРСР (СНД) в процентах від його рівня в США (1); прогноз змін показників відповідно з рішеннями XXII (2) та XXVII (3) з'їздів КПРС

З рисунка 1 видно, що за період 1950-1959 pp. цей показник невпинно зростав і практично подвоївся. Вказаний період відзначався демократизацією життя в країні внаслідок засудження культу особи Сталіна, відносно високим рівнем індивідуального підсобного господарства робітників та колгоспників, зниженням податкового пресу в аграрному секторі: до цього часу податки стягували з кожного дерева, з кожної курки, і тому індивідуальне садівництво та тваринницький сектор були в занепаді. Обсяги земель в індивідуальних підсобних господарствах населення в 1953 р. порівняно з 1940 р. зменшилися в 5,78 рази (з 19,65 до 3,4 млн. га), а в 1961 p. вони зросли до 7,7 млн. га.

Скорочення чисельності війська та перепланування частки військових витрат на житло призвели до значного зростання будівництва квартир та вирішення житлової проблеми. Так, кількість квартир на 10000 жителів зросла з 6,5 в 1954 р. до 10,8 у 1957 р. та до 12,8 у 1961 р.

В 1957 р. відбувається перехід від галузевої системи управління промисловістю через спеціалізовані міністерства до управління за територіальним принципом.

Організаційною формою нової системи управління стали ради народного господарства в економічних районах, її позитивні сторони полягали, по-перше, в тому, що стали впроваджуватися економічно ефективні форми суспільного розподілу праці та організації виробництва, прискорився процес міжгалузевої спеціалізації і кооперування в економічних районах.

По-друге, виникли міжгалузеві спеціалізовані виробництва з ремонту обладнання, виготовлення інструментів для різних галузей промисловості, виконана значна робота з концентрації занадто розпорошених транспортних і ремонтних робіт.

По-третє, організація виробництва та управління за територіальним принципом сприяла більш швидкому формуванню виробничої і соціальної інфраструктури, більш повному використанню місцевих ресурсів, значному скороченню далеких перевезень.

Прискорена динаміка зростання національного доходу в 1950-ті pp. спричинила появу у керівника держави того часу М.С. Хрущова нічим необґрунтованої точки зору, що високі темпи економічного зростання збережуться на десятиріччя вперед. І в результаті екстраполяції динаміки національного доходу одержали, що за рівнем національного доходу Радянський Союз повинен був би перевершити США в 1980 р. Відповідно за "теорією" це означало б вступ до комунізму (досягнення найвищого в світі рівня розвитку). На цій основі XXII з'їзд КПРС (1962 р.) приймає програму побудови комунізму. Починається перебудова народного господарства і людини, яка відповідала б "моральному кодексу будівника комунізму". Вона повинна була відмовитися від приватновласницької психології на користь колективізму. Організаційно це проявилося в збільшенні розмірів колгоспів і перетворення частини їх в радгоспи, які краще узгоджувалися з тогочасним уявленням про загальнодержавну власність. Обмежується і скорочується індивідуальне підсобне господарство. Так, в 1963 р. в індивідуальному господарстві населення налічувалось менше, ніж у 1958 р., великої рогатої худоби на 14%, посівних площ - на 10 %.

За 1953-1963 pp. кількість колгоспів зменшилась майже в 2,4 разу, а кількість радгоспів зросла в 1,9 разу.

За 1957-1967 pp. площа сільгоспугідь тільки в Україні скоротилася на 2,1 млн. га, в т. ч. орна площа зменшилася на 1,1 млн. га. Головні причини цього - посилене гідробудівництво, заболочуваність земель навколо великих гідросховищ, інтенсивне відведення земель під промислове будівництво.

Внаслідок цього фізичний обсяг реалізації продуктів на міських ринках зменшився за 5 років приблизно на 18 %.

Як наслідок такої політики з червня 1962 р. були "тимчасово" підвищені на 30 % роздрібні ціни на м'ясо та м'ясні продукти і на 25 % на тваринне масло.

Економічна політика 1958-1964 pp. була згодом найменована "волюнтаристською" (що відповідало дійсності). І Хрущов в жовтні 1964 р. був усунений Брежнєвим.

3. Економічна реформа 1965 р. та її найважливіші наслідки

З 1965 р. в керівництві економікою відновлюється галузевий принцип, посилюється роль централізованого планування. Розформовуються раднаргоспи і реставруються міністерства. В цьому ж році починається чергова економічна реформа. Основним показником діяльності підприємств стає прибуток. З 1965 р. визнається можливість морального зношення основних засобів виробництва і при соціалістичній системі господарювання. Виникли такі поняття, як фонди економічного стимулювання (матеріального заохочування, розвитку виробництва та соціального розвитку), плата за виробничі фонди. На зміну показника валової продукції починає вводитися показник реалізованої продукції.

Підприємства стали працювати за "новою системою планування та економічного стимулювання". Вже в 1970 р. так працювали більше 83 % промислових підприємств.

Однак господарська реформа 1965 р. стосувалася в основному діючого виробництва і майже не торкнулася процесу накопичення основних виробничих фондів, що стало негативно впливати на економічний розвиток. Капіталовкладення розпорошувалися на велику кількість об'єктів будівництва, що призвело до розбалансованості планів, збільшення термінів будівництва, застарівання технічних ідей, закладених в проекти нових підприємств. Уповільнився процес оновлення активної частини основних фондів. За даними Б. Санто [84], тривалість інвестиційного циклу збільшилася з 9 років в 1953-- 1962 рр. до 10-12 років в 1963-1972 pp. Система стимулів продовжувала бути націленою на досягнення валових показників. Став поглиблюватися процес неадекватності господарського механізму потребам економічного розвитку. До 1964 р. в СРСР не було проблем з реалізацією токарів народного споживання: все, що виробляла промисловість, населення розкуповувало охоче і швидко. В майбутньому все змінилося. В магазинах і на складах стали накопичуватися великі матеріальні цінності, процес відтворення перестав отримувати своє логічне завершення. На середину 1968 р. загальні товарні запаси в гуртовій і роздрібній торгівлі становили 36,7 млрд. руб.

Ефективність промисловості і сільського господарства продовжувала залишатися дуже низькою. Так, вихід яловичини на одну голову худоби на початок 1970 р. становив 57 кг (в забійній вазі), тоді як в США - 99 кг. В США на породу м'ясних порід припадало 3/4 поголів'я, в той час як в СРСР - трохи більше 3 %. Більше половини верстатів з програмним управлінням, встановлених в промисловості, працювали як звичайні.

Виник механізм компенсації недоліків загального розподілу [45]. Закладені в основу реформи 1965 р. ідеї матеріального стимулювання трудящих, розрахунку "прибутку" і "рентабельності" виробничих одиниць (соціалістичних підприємств) дали можливість перетворення розрахункового коефіцієнта ("безготівкових грошей") у "наявні" за рахунок премій та інших виплат, що не співвідносяться із випущеною масою товарів народного споживання. Здійснювалося це не прямо, а опосередковано - через плани соціально-економічного будівництва, де вказувалося, який відсоток від вартості будівництва може бути виплачений у вигляді зарплати, через наряди, тарифні ставки, штатні розклади та інші численні документи. Канали прямого перетворення "безготівки" у "готівку" були перекриті, але залишилося безліч лазівок. Через них і почався вторинний розподіл, який до кінця 1970-х pp. набув масового характеру: коефіцієнти і норми 1930-х pp. застарівали, жити і працювати за ними було просто неможливо, тому приписки, фіктивні премії, виробництво, що не враховується, стали розростатися і створили те, що пізніше стало називатися "тіньовою економікою". У більшості випадків цей вторинний перерозподіл не був злочином по суті справи, він спричинявся елементарною виробничою необхідністю. Тому часто хабара давали не для того, щоб особисто збагатитися, а щоб республіки, області, міста і заводи нормально існували, одержуючи сировину й устаткування. У цьому розумінні це була не корупція, а вторинний розподіл, що охопив практично всю країну. На цьому тлі стали формуватися суго кримінальні структури, що вже не ставили завдання підтримки виробництва, становища міст. Але відрізнити їх один від одного при існуючих рівнях законодавства було практично неможливо. Переслідування в такій ситуації справи не мали особливого розмаху -довелося б притягти до відповідальності майже все доросле населення країни, - за купівлю бензину у водія державної вантажівки, за одержання незаконно нарахованої премії або зарплати за невиконану роботу тощо. Канали продукції (там, де вони існували) практично цілком збігалися з адміністративно-розподільним устроєм. Тому виявлення каналів нелегального руху доходів і розподілу благ збігалося з дискредитацією чергової керівної групи, організованої злочинності, відділеної від держави, суспільства - власне "мафії"", -тоді майже не існувало. У масовому масштабі організована злочинність починає створюватися тільки в 1990-ті pp. [45].

Отже, необхідність серйозної трансформації економіки в середині 1960-х pp. була фактично усвідомлена, але вона не була здійснена. Радянському Союзу вдалося уникнути глибоких змін тільки завдяки збільшенню світових експортних цін на нафту в 1973 p., що призвело до значного збільшення доходу від експорту нафти та газу.

4. Поглиблення монополізму та розбалансування економіки

В кінці 1970-х і на початку 1980-х pp. особливо наполегливо втілюється в життя вказівка засновника радянської держави про необхідність концентрації виробництва на найбільших підприємствах. З'явилася ідея створення науково-виробничих та державно-виробничих об'єднань. Якщо в 1979 р. в народному господарстві діяло всього 600 виробничих об'єднань, то в 1983 р. - 4259. В результаті такої політики частка підприємств з чисельністю робітників до 100 осіб в загальній їх кількості зменшилася з 43,6 % в 1960 р. до 27,2 % у 1983 р. Кількість же найбільших, за ленінською класифікацією, підприємств (більше 1000 робітників) за цей період більше ніж подвоїлась - їх частка в загальній кількості підприємств зросла з 7,2 % в 1960 р. до 17,3 % в 1983 р. Така тенденція зберігалась і в наступному періоді. Так, до 1986 р. в промисловості країни кількість підприємств з чисельністю працюючих до 200 чоловік зменшилась з 56,4 до 46,7 %, а частка їх продукції в загальному обсязі - з 11,7 до 5,3 %. Це суперечило і суперечить світовому досвіду, згідно з яким поряд з великими розвиваються малі підприємства. Тому, як слід було чекати, якісні показники народного господарства продовжували погіршуватися.

Гігантоманія - це характерна риса адміністративно-командної системи. Ця система керується правилом: чим менше об'єктів управління, тим простіше керувати, чим менше підприємств, що виробляють однотипну продукцію, тим простіше планувати та розподіляти її з єдиного центру.

Для порівняння: в США з 20 млн. самостійних фірм більше 90 % становлять дрібні. В народному господарстві всіх країн СНД на кінець 1991 р." налічувалось близько 800 тис. самостійних підприємств (в 25 разів менше, ніж в США). В Італії з населенням 57 млн. осіб в 1990 р. діяло майже 4 млн. підприємств (фірм). На кожні 15 жителів припадала одна фірма (в СРСР - на 362 жителя) (таблиця 1.1) [79].

Середній розмір підприємства в машинобудуванні та металообробці СРСР в 35 разів більше, ніж в США [81].

На малі підприємства із вартістю фондів до 500 тис. руб. в СРСР (1990 р.) припадало лише 1 % продукції, 2,2% робітників і 0,3% фондів. Все це породило і незнану раніше монополію виробництва. Так, з 239 найважливіших видів продукції побутового призначення 82 види були сконцентровані на одному підприємстві і близько 90 видів - на двох підприємствах. А нові організаційні структури -концерни, консорціуми і т. ін. - також, як правило, почали формуватися за монополістичним типом.

Таблиця 1 - Групування промислових підприємств СРСР, ФРН і США

Аналогічна політика концентрації виробництва здійснювалась і в сільському господарстві. Внаслідок цього на початок 1991 року кількість колгоспів та радгоспів становила 52 тис. (в США - більше 2 мли/сільськогосподарських ферм). На один колгосп припадало 3134, а на один радгосп - 4519 га посівних площ (в Україні відповідно 3500 і 4200 га). В США середній розмір ферми - 180 га. Про те, що такі структурні утворення, як колгоспи та радгоспи, в більшості своїй були форпостами дуже низької ефективності виробництва, свідчать такі цифри: прямі витрати на виробництво 1 ц молока становили в наших колективних господарствах 6 людино-годин (в США - 0,5-0,7), яловичини - 37 (1,8? 2), свинини - 20 (1,2? 1,3). В цілому продуктивність праці в сільському господарстві становила 10-12 % від американського рівня. Динаміка виробництва продукції сільського господарства на душу населення в СРСР та США в цінах 1965 р. зображена на рисунку 2. Як видно з рисунка, відставання цього вітчизняного показника від американського в 1990 р. становило 85 років.

В сільському господарстві СРСР в 1986 р. було зайнято більше 24 млн. осіб - більше, ніж в розвинених капіталістичних країнах разом узятих. Однак працею всіх цих мільйонів створювалось в 4,5 рази менше продукції, ніж в країнах Заходу.

Як видно, на середину 1980-х pp. урожайність зернових в Радянському Союзі не перевищувала 30-45 % від європейського рівня.

Рис. 2 - Динаміка виробництва сільгосппродукції на душу населення СРСР (1) та США (2) в рублях 1965 р.

За 1981-1985 pp. сільське господарство СРСР отримало 1,85 млн. тракторів, 1,5 млн. вантажних автомобілів, 560 тис. зернозбиральних та 210 тис. кормозбиральних комбайнів. Однак за ці 5 років парк працюючих в сільському господарстві тракторів збільшився лише на 235 тис, вантажних автомобілів - на 255 тис, зернозбиральних комбайнів - на 110 тис, а кормозбиральних - зменшився на 10 тис. машин. В США приріст парку сільгосптехніки був навіть дещо більшим при тому, що поставки її були в 3-4 рази меншими, ніж в СРСР. У нас 85 % поставлених селу тракторів і автомашин, 80 % зернозбиральних та 100% кормозбиральних комбайнів пішли на заміщення надмірного вибуття, спричиненого як низькою якістю техніки, так і безгосподарським до неї ставленням.

В 1979 р. була здійснена чергова спроба покращити ефективність дії господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи. Почалися розмови про перехід від екстенсивного до інтенсивного шляху розвитку. Але і в кінці 1970-х і в першій половині 1980-х pp. організаційно-монополістичні структури міцніли і підточували державні прерогативи господарського управління всупереч деклараціям про зміцнення плановості [70].

Внаслідок недоліків галузевого управління, наприклад, марки комп'ютерів, пральних машин, холодильників, магнітофонів тощо, вироблених на підприємствах різних міністерств, не були взаємо-замінюваними. Міністерства в основному вирішували питання оперативного управління (поточного керівництва). Вони все більше переставали бути загальнодержавними органами, які б проводили довгострокову політику щодо реалізації значних досягнень НТП [82].

В першій половині 1980-х pp. за кількістю одиниць металообробного обладнання СРСР суттєво перевищував парк США, ФРН і Японії разом узятих [83].

В результаті недоліків в плануванні, а також невисокої вартості робочої сили кількість металорізальних верстатів в народному господарстві вдвічі перевищувала чисельність робітників-верстатників. На початок 1980-х pp. парк тракторів і вантажівок був забезпечений кадрами трактористів лише на 83 %, а водіїв - на 49 %. Це приводило до зростання плинності кадрів, зниження трудової дисципліни. Капіталовкладення спрямовувалися переважно (більше ніж на 2/3) в нове будівництво на шкоду модернізації діючих підприємств. В результаті, з одного боку, створювалися нові робочі місця, а з другого - зберігалося старе, фізично і морально застаріле малопродуктивне обладнання.

В 1980-х pp. несприятливе для СРСР становище було характерним у виробництві багатьох товарів. Все це потребувало пошуку шляхів вдосконалення діючого господарського механізму.

Так, починаючи з січня 1984 р., в промисловості здійснюється великомасштабний економічний експеримент зі збільшення прав виробничих об'єднань (підприємств) при плануванні, в господарчій діяльності та з підвищення їх відповідальності за результати роботи. З 1987 р. основним показником стає 100 % виконання договірних зобов'язань. Проте, якщо в 1986 р. свої договірні зобов'язання виконали 75 % підприємств, то в 1987 р. - всього 71 %.

5. Еволюція оціночних показників

До 1965 р. основним показником для загальноекономічних розрахунків у масштабах народного господарства і його галузей, визначення потреби в робочій силі, сировині та матеріалах, структури національного доходу тощо була валова продукція, яка включала в себе товарну продукцію плюс незавершене виробництво. Як відомо, товарна продукція - це вартість готової продукції та завершених робіт і послуг, що передбачені для реалізації на сторону. Ще в двадцяті роки минулого століття спеціалісти розуміли, що валова продукція не дає реального уявлення про досягнуті результати, тому що вартість багатьох видів сировини та напівфабрикатів неодноразово повторюється. І чим вище рівень спеціалізації і кооперування, тим більше повторного врахування минулої праці. Крім того, збільшуючи обсяги незавершеного виробництва, можна було без зайвої праці штучно покращити становище підприємства. Перехід до оцінки за товарною продукцією стимулював зниження незавершеного виробництва до нормативного рівня. З 1965 р. з'являється показник реалізованої продукції (яка відвантажена споживачу і сплачена покупцем або збутовою організацією). Але і валова, і товарна, і реалізована продукція - це показники валові, які орієнтували на кількісну оцінку діяльності підприємств незалежно від номенклатури продукції, що виробляється. Від таких показників залежали показники зростання продуктивності праці, фондовіддачі, встановлювався розмір фонду заробітної плати і фондів економічного стимулювання. Якщо ж продуктивність суспільної праці визначати шляхом ділення валової продукції на кількість робітників, то одержимо, що, чим більше виробіток в рублях, тим вища продуктивність праці. В результаті збільшення частки минулої праці в структурі продукції або асортименту більш матеріаломістких виробів автоматично "піднімає" продуктивність праці без найменших зусиль виробників. Наприклад, чавунні труби діаметром 50 і 100 мм також, як і пруток діаметром 10 і 20 мм, виробляють на одному і тому ж обладнанні. Варто перейти на випуск труб або прутків більшого діаметра - і продуктивність праці одразу ж "підвищується" у 2 рази. Саме тому труб, прутків і багатьох інших виробів більших параметрів ставало все більше, а маленьких - все менше. Таким чином, у підприємств з'явилась зацікавленість в збільшенні матеріаломісткості виробів. Оцінка за реалізованою продукцією не стимулювала підприємства до виготовлення нових видів виробів, випуск яких супроводжувався підвищеними витратами праці.

В 1969-1971 pp. починає експериментально використовуватися показник фактичної чистої продукції. Як відомо, чиста продукція -це вартість, що заново створена працею робітників даного підприємства. В чисту продукцію не включають перенесену вартість (сировину, матеріали, енергію і ін.), створену на інших підприємствах. Фактична чиста продукція може бути обчислена або шляхом виключення із фактичної товарної (валової) продукції матеріальних затрат, або додаванням заробітної плати і прибутку. Експерименти показали, що оперативне обчислення фактичної чистої продукції виявилось дуже складною справою, тому що необхідні дані з матеріальних затрат ставали відомими лише через 15-20 днів в наступному після звітного місяці. Тому з 1973 р. експеримент був продовжений, але при цьому обсяг чистої продукції стали визначати за допомогою нормативів. Норматив чистої продукції є частиною оптової ціни даного виробу, що включає в себе основну і додаткову заробітну плату з відрахуваннями на соціальне страхування і прибуток. Норматив чистої продукції, як і оптова ціна, обраховується на базі середньо-галузевих затрат праці. Щоб сформувати норматив чистої продукції по підприємству, визначають цей показник по даному виробу і перемножують цю величину на кількість виробів. Потім аналогічно визначають обсяг нормативно чистої продукції (НЧП) по кожному виробу, що виготовляється підприємством. Сума таких обсягів по всіх виробах, що виготовляються, дає обсяг НЧП по підприємству.

В 1980 р. більше 2 тис. об'єднань і підприємств 24 міністерств і відомств використовували показник НЧП. Практика використання цього показника висвітлила такий недолік підприємств із низьким технічним рівнем виробництва, великою часткою ручної праці, як створення умов для стимулювання випуску більш трудомістких виробів. У підприємств з'явилась можливість продовжити "гру на асортименті", так добре засвоєну ними при "валі". Якщо раніше в процесі цієї гри орієнтувались на більш матеріаломісткі, дорогі вироби, що давали найбільший "вал", то тепер при відомих умовах став можливим орієнтир на вироби, в нормативах яких закладена ручна праця, відстала технологія: вони давали більший приріст НЧП. Суть "асортиментної гри" від цього не змінилась: як і раніше, з'явилось бажання шукати "вигідні" вироби. Тому, як і при "валі", випускати вироби, які потрібні споживачам, підприємствам було не вигідно. При цьому оптові ціни на нову продукцію встановлювались, виходячи із планової собівартості і рентабельності або обчисленої до повної собівартості.

Розглянемо приклад.

На Мелітопольському компресорному заводі "вузьким" місцем було виробництво кілець для компресорів. Привізний чавун потрібно було розплавити у вагранках, розлити в земляні форми, звільнити від них, зняти стружку з майбутнього кільця і відшліфувати поверхню. Таке чавунне кільце служило в компресорі З тис. годин. Трудомістке кільце, хоча воно й коштувало 2,6 руб. за штуку, було для підприємства "невигідною" продукцією, а для споживачів компресорів з тієї ж причини було дуже дефіцитним виробом, без якого весь компресор перетворювався на металобрухт. Споживачам було легше отримати новий компресор, ніж запасне кільце. "Штовхачі" облягали підприємство, вимагаючи передбачені фондами запасні кільця для компресорів. Директор підприємства дав завдання знайти вирішення проблеми. Конструктори і технологи запропонували кільця з нового матеріалу, отриманого на основі капрону. Капронове кільце виготовляли методом штампування. При випробуваннях воно пропрацювало 13 тис. годин без видимих ознак зносу і забезпечувало, до того ж, економію на мастильних матеріалах. Оцінили нове кільце в 27 коп.

Заміна чавунних кілець на капронові дозволила підприємству зменшити в 10 разів затрати своєї праці, скоротити потреби в обладнанні і виробничих площах, відмовитися від завезення 300 т чавуну, оскільки тепер потрібно було всього 6 т капрону, зменшити "виробництво" чавунної стружки. В подальшому кілець потрібно було виготовляти в 5 разів менше, оскільки кожне кільце служило в 5 разів довше. Виграш у споживача забезпечувався різким зниженням ціни кільця, економією на мастильних матеріалах і заміні кілець.

Підрахувавши сукупну економію, керівництво заводу замінило чавунні кільця на капронові і до кінця року виготовило для споживачів їх заплановану кількість - 500 тис. одиниць. Але дешеве і технологічне кільце зменшило обсяг реалізації продукції на 1 млн. руб., а масу прибутку від кілець - у 8 разів. В результаті знизилися показники фондовіддачі і рентабельності. Погіршився показник продуктивності праці. Внаслідок зменшення кількості металевої стружки під загрозою виявився план здачі металобрухту.

Директор звернувся до міністерства з аргументованим проханням знизити планові показники в зв'язку з переходом на виробництво економічних кілець. Міністерство і без того не виконувало планові завдання по зростанню реалізації, прибутку і продуктивності праці. Тому воно відмовило підприємству. Після цього перехід на економічні кільця не був продовжений [63].

Таким чином, головними показниками, за допомогою яких вимірювалися темпи економічного зростання галузей, територіальних одиниць, об'єднань, були обсяги товарної або реалізованої продукції, обсяги будівельно-монтажних робіт або введення в дію основних фондів, перевезення вантажів. Однак ці показники відображали значною мірою затрати уречевленої і живої праці, ніж її результати. І чим більше було зекономлено ресурсів, чим дешевше вироблена продукція, тим гірше виглядають ці показники.

А за їх допомогою визначалася динаміка ефективності - продуктивності праці, матеріалоємності, фондовіддачі. Чим дорожче вироблена продукція, тим краще "обличчя" виробника, хоча суспільство не отримувало потрібного приросту продукції. У вартісному виразі обсяги виробництва часто зростали швидше, ніж в натуральному.

В 1980-х pp., як і раніше, ціни встановлювалися за простою формулою - собівартість плюс нормативний прибуток. Суть проблеми в тому, що затратний підхід в ціноутворенні ставить в переважаюче становище ті підприємства і цілі галузі, де вищий рівень затрат. Таким чином, негативний бік діяльності підприємства штучно підноситься в ранг переваг [64].

Затратні оптові ціни будуються з таким розрахунком, щоб дозволити підприємствам оплатити фактично використані сировину і матеріали, сформувати достатні фонди заробітної плати (ФЗП) тощо.

Практика ціноутворення, орієнтована лише на затрати, дозволяє завищувати витрати. Це призводить до нарахування на надмірні затрати невиправдано високого прибутку. При цьому прибуток приплюсовується не в цілому, а по частинах: для внесення в бюджет (інакше кажучи, виходить, що спочатку держава дає підприємству засоби, щоб дати йому можливість здійснити платежі, а потім їх отримує, і вони вже виглядають заробленими); для утворення фондів економічного стимулювання (ФЕС) (які тим самим закладаються в ціну до виробництва і ефекту, а не створюються в залежності від них); для самофінансування централізованих інвестицій (самофінансування тут - уявне, оскільки для галузей, яким передбачені великі капіталовкладення, в прибуток і ціну відповідно включається більша сума); для покриття приросту власних оборотних засобів (по суті, вони не "власні", а заздалегідь виділені зверху шляхом централізовано завищеного прибутку).

В ситуації, коли ціна не контролює затрати, а видає індульгенцію на їх підвищення, вона не охороняє споживача, а задовольняє виробника. Останній, по суті, сам оцінює результати своєї праці. В результаті оптові ціни стримують тенденцію до зростання. Таким чином, в затратних цінах закодована неправильна інформація [65].

Отже, діючи в межах жорсткого державного регулювання, підприємства формували свою господарчу політику, яка була спрямована на формування витрат незалежно від зовнішнього середовища і не орієнтована на врахування потреб споживачів, на ресурсозбереження, впровадження нововведень. Це значно відрізнялось від господарчої політики, наприклад, американських фірм. Формування цін на нові товари тут складалося і складається з декількох етапів. Фірма, з'ясувавши можливість почати виготовлення нового продукту (про цю можливість можуть сповістити торгові представники фірм: ідея може виникнути в самій компанії, вона також може виходити від покупця або ж виклик може бути кинутий конкурентам), починає з детального вивчення потенційного ринку. Підготовка до виробництва починається тільки в тому випадку, якщо президент компанії впевниться, що попит на даний товар дійсно існує. Наступним етапом є проведення широких нарад, в яких беруть участь начальники або представники відділів торгівлі (збуту), матеріального забезпечення, планування, виробництва і калькуляції витрат. В США ціна продажу калькулюється на основі вивчення ринку, і тільки після цього вирішується питання про те, чи може виробництво даного товару забезпечити одержання розумного рівня прибутку. Якщо цей рівень прибутку не може бути досягнутим, виробництво даного товару відхиляється. Слід, однак, сказати, що в США не люблять відмовлятися від намічених планів. Тому фірма намагається спочатку використати всі можливі шляхи зниження витрат на виробництво до бажаного рівня: одні матеріали замінюються іншими, спрощується конструкція, змінюються виробничі процеси, вдосконалюються методи виробництва або навіть знижується якість виробу, якщо це допустимо. Пошук шляхів зниження витрат є відповідальністю менеджера по організації виробництва, що потребує від нього багато зусиль і часу. Оскільки основним завданням всіх компаній, кінець кінцем, є пристосування до зовнішніх обставин, то цю практику, згідно з якою спочатку визначаються ціни на продаж, а потім розробляються методи виробництва, слід визнати логічною. На наступному етапі відділ організації виробництва розробляє конкретні заходи, що забезпечують здешевлення виробництва даного товару. Коли, нарешті, виготовлені креслення, збирається нова нарада для вирішення питань про розміри виробничої площі, розміщення обладнання тощо.

В зниженні затрат полягає економічна функція ринку в умовах капіталізму. Але діє і соціальна функція ринку. Ціна, яка знижується, виступає двигуном економіки більшою мірою, ніж прибуток. Саме у високій, а не такій, яка знижується, ціні радянський господарник бачить привабливість ринку. Якби не ця обставина, то до ринку було б таке ставлення, як, наприклад, до бригадного підряду або держприймання.

В результаті використання витратних оцінних показників матеріалоємність виробництва постійно збільшувалася з інтенсивністю приблизно в 0,5-0,7 % на рік.

Наприклад, з 1965 р. по 1986 р. витрати електроенергії на тонну виплавленої сталі збільшилися в СРСР з 689 до 727 кВт-год, на виробництво паперу - з 697 до 867, на видобування тонни вугілля - з 29,6 до 33,6 тонни, нафти з 26,3 до 59,0 кВт-год. [66]. В результаті металоємність в промисловості СРСР по сталі і чавуну (1978 р.) відповідно на 50 і 65 % була вище американського рівня.

Матеріалоємність визначалася (і визначається) витратами сировини і матеріалів не на одиницю конкретного виробу, а на руб. (грн.) товарної продукції. Збільшення затрат живої і минулої праці на виріб є базою для більш високої ціни. В підсумку випереджуюче зростання обсягу виробництва в рублях (гривнях) не тільки маскує підвищення матеріалоємності продукції, але й створює ілюзію її зниження.

Типовим для радянської промисловості в 1970-1980-х pp. було більш швидке зростання вартості нової техніки порівняно із збільшенням її потужності і продуктивності. Це свідчило про значні інфляційні процеси в машинобудуванні. Так, за період з 1970 по 1985 рр. середня ціна металорізального верстата збільшилася з 5,2 до 14,3 тис. руб., або в 2,75 рази, при зростанні продуктивності приблизно на 25-30 % [67]. Продуктивність обладнання, виміряна за сумарною енергетичною потужністю, зростала приблизно в 2,7 рази повільніше, ніж вартість техніки. Це означало, що в 2,7 рази були завищені звітні темпи розвитку машинобудування, обчислені в рублях [68].

Можливі наслідки такої динаміки співвідношення "ціна/продуктивність" машин розглянемо на такому прикладі. Дослідження автора роботи [73] показали, що на підприємствах об'єднання "Кривбасруда" в 1980-х pp. на 1 % приросту продуктивності праці амортизаційні відрахування внаслідок неадекватної якості гірничої техніки зростали на 4,3-5,8 %. При цьому питома вага амортизаційних відрахувань в собівартості збільшилася в 2,5 рази, а частка заробітної плати зменшилася на 23 %. Було встановлено, що при зміні продуктивності праці змінюється не тільки собівартість продукції внаслідок зміни величини амортизаційних відрахувань і витрат на заробітну плату, але не залишалася сталою також забезпеченість працівників житлом. Останнє потрібно було враховувати при формуванні вимог до техніко-економічних параметрів машин та обладнання. Але цього не відбувалося. Розрахунки показали, що при щорічному прирості продуктивності праці в межах 2-3 % коефіцієнт, який характеризує відношення приросту вартості нових машин до приросту їх продуктивності, не повинен був перевищувати 1,2-1,5%. Це означало, що для забезпечення досягнугих темпів житлового будівництва необхідно було підвищити відносну якість гірничої техніки в 3-3,7 рази. Інакше необхідно було знижувати темпи житлового будівництва. Крім того, було встановлено, що, чим більше зростала продуктивність праці (при досягнутій якості машин та обладнання), тим інтенсивніше збільшувалася собівартість продукції. Так, прогнози показали, що при тривалості планового періоду 20 і 30 років собівартість одиниці продукції зростала відповідно в 2,8 і 8,33 рази, або в середньорічному обчисленні - відповідно на 5,3 та 7,2 %, що значно погіршувало в цілому конкурентоспроможність виробництва. Життя підтвердило ці прогнози. В 1990 р. до початку гіперінфляції залишалося 2 роки.

Дорожчала і вартість нових потужностей.

Наприклад, вугільна промисловість отримувала нові екскаватори, які були продуктивнішими за замінювані на 40-50 %, але дорожчими в 3-5 разів. В легкій промисловості вводилося обладнання, вартість якого зростала в середньому на 10% швидше, ніж його продуктивність. Проектна фондовіддача для нових молочних заводів в середньому була на 20% нижчою, ніж на діючих, а для цукрових заводів - навіть в 2 рази. В кінці 1970-х pp. склалося таке становище, при якому на проектування нового великого підприємства з урахуванням техніко-економічного обґрунтування йшло 2-3 роки, на нове будівництво - від 5 до 10 років і на освоєння проектних потужностей - від 2 до 3 років. Отже, термін відтворення основних виробничих фондів становив 10-18 років, і вони починали давати віддачу уже морально застарілими.

Згадаємо, наприклад, що на світових ринках за 1980-1985 pp. ціни, скажімо, на ЕОМ знизилися в середньому на 15 %, відео-магнітофонів - на 30 %. Дешевіли й інші товари та послуги [76].

Вказане співвідношення "ціна/продуктивність" для вітчизняних машин знижувало фондовіддачу в народному господарстві. Так, фондовіддача в промисловості СРСР характеризувалася такою динамікою:

а в промисловому комплексі, руб./руб.

Фондовіддача в цілому в економіці СРСР з 1958 р. по 1980 р. знизилася з 0,48 до 0,31, або на 35,4%. Віддача нових фондів в 1958 р. становила 0,52, а в 1980 р. вона знизилася до 0,16, або в 3,25 рази. Отже, якщо в 1958 р. приріст виробничих фондів на 1 руб. давав 52 коп. приросту національного доходу, то в 1980 р. - всього 16 коп. [69].

В результаті відставання приросту продуктивності машин та обладнання від зростання цін на них відбувалося збільшення частки амортизаційних відрахувань в собівартості із середньорічною інтенсивністю 4,25 %. Обмеженість ресурсів потребувала пошуку джерел покриття цих витрат, основним з яких виявилася заробітна плата працюючих. За той же період часу щорічні темпи зниження частки заробітної плати в собівартості (без нарахувань) становили 1,24 % (таблиця 2).

Таблиця 2 - Динаміка частки амортизаційних відрахувань (?) і заробітної плати (?2) в собівартості за період з 1962 по 1989 pp.

В результаті, якщо в 1960 р. на 1 руб. амортизаційних відрахувань припадало 7,39 руб. оплати праці, то в 1989 р. - всього 2,52 руб., або в 2,92 рази менше. Для порівняння, в роботі [75] знаходимо, що зарплатоємність амортизаційних відрахувань в американській економіці становила в 1960 р. 7,98, а в 1989 р. - 6,35 дол./дол., або зменшилася за розглянутий період всього на 26 %. Графіки рисунка 3 характеризують різну ефективність використання основного капіталу в ринковій і адміністративно-командній економіці за період з 1960 по 1990 pp.

Конкурентоспроможність продукції машинобудівного комплексу зменшувалася з року в рік. Про це свідчать такі цифри. Середньорічні темпи приросту експорту із СРСР машинобудівної продукції в 1981-1985 рр. і в 1986-1990 pp. становили відповідно 4,7% і 1,7% при відповідних темпах приросту машинобудівної продукції 6,2 % і 3,2 %.

В результаті частка експортної продукції в загальному обсязі виробництва машинобудівного комплексу зменшилася на 25 % - з 5,24 % в 1980 р. до 4,18 % в 1990 р. при зростанні частки імпорту відповідно з 10 до 12,7%.

Рис. 3 - Динаміка зарплатоемності амортизаційних відрахувань в економіці СРСР (руб./руб.) та США (дол./дол.)

6. Характеристика господарського механізму в період "перебудови"

З 1988-1989 pp. все народне господарство перейшло на роботу в умовах так званого повного господарського розрахунку. Підприємства з дозволу керівного органу могли використовувати форми госпрозрахунку, що базувалися на нормативному розподілі прибутку або на нормативному розподілі доходу. За першим варіантом (рисунок 4) госпрозрахунку фонд заробітної плати формувався згідно з нормативом до показника продукції (наприклад, в рублях на рубль продукції). В цьому випадку госпрозрахунковий дохід колективу складався із фонду заробітної плати і залишкової вартості.

Рис.4 - Нормативний розподіл прибутку

За другим варіантом (рисунок 5) єдиний фонд оплати праці формувався як залишок госпрозрахункового доходу колективу після вилучення з нього фондів розвитку виробництва, науки і техніки та соціального розвитку. На підприємстві міг створюватися фінансовий резерв і фонд валютних відрахувань.

Рис. 5 - Нормативний розподіл доходу

Розрахунки моделі чутливості основних економічних показників Інгулецького гірничозбагачувального комбінату (Криворізький залізорудний басейн), зображеної на рисунку 6, показали, що в однакових базових умовах обидва варіанти госпрозрахунку ідентичні. Однак при зміні показників господарської діяльності варіанти показують суттєві розбіжності. При збільшенні на 10 % обсягів виробництва продукції середня заробітна плата, прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, та фонд розвитку виробництва зростають в 1,1-1,12 і 1,32-1,42; в 1,71-2,04 і 1,82-2,44; в 1,5-2,0 і 1,9-1,42 рази відповідно при першому і другому варіантах госпрозрахунку.

Рис. 6 - Модель чутливості основних економічних показників Інгулецького гірничозбагачувального комбінату для 1-го та 2-го варіантів госпрозрахунку: Р - обсяг реалізації продукції; М -матеріальні витрати; Ф - вартість основних виробничих фондів; N-чисельність працюючих; Fe - вміст заліза в руді (%), індекс "б" означає значення відповідного параметра для базових умов; ФРВ, ФСР - відповідно фонди розвитку виробництва і соціального розвитку; ЗП -середньомісячна заробітна плата

При падінні обсягів виробництва на 10 % наведені вище показники зменшуються відповідно на 14-18 і 30-44%; 76-96 і 45-56 %; 61-96 і 30-44 %. При зменшенні матеріальних витрат на 10 % заробітна плата зростає в 1,-1,12 рази при першому і в 1,32-1,35 рази при другому варіанті госпрозрахунку тощо. Таким чином, при переході від першого до другого варіанта головні стимули спрямовані на зростання обсягів виробництва (а це могло бути забезпечено за рахунок прихованого зростання цін) і зниження матеріальних витрат.

Навіть незначне збільшення обсягів виробництва або зменшення матеріальних витрат впродовж місяця автоматично викликало непропорційно більше зростання заробітної плати і підвищений попит на споживчі товари. В зв'язку з тим, що основний приріст фонду оплати праці відбувався в галузях, що виробляли засоби виробництва, а тут частка всієї промислової продукції становила приблизно 75 %, то кількість грошей у населення стала перевищувати вартість вироблених споживчих товарів. Розрахунки показали, що такс перевищення для розглянутих вище варіантів розвитку виробництва, наприклад, для другого варіанта госпрозрахунку, досягало 20-28 %.

Дослідження показали також, що введення плати за фонди в 1965 р. на стан економіки в наступні 20 років помітно не вплинуло. Всі ці плати включалися в ціни продуктів і полягали лише в перекладанні коштів у межах однієї і тієї ж державної кишені.

Взагалі, на думку П. Буніча [65], індивідуальні нормативи були антиподом самофінансування, тому що вони фактично забезпечували прихований перерозподіл засобів від успішних підприємств до близьких до банкрутства. Крім того, безповоротно і безоплатно, без згоди підприємств перерозподілялися амортизаційні відрахування. Для діючої системи госпрозрахунку цс було дуже важливим, оскільки частка амортизаційних відрахувань в капітальних вкладеннях в промисловості перевищувала 40 %.

Радикальна економічна реформа другої половини 1980-х pp., ніскільки не зазіхнувши на систему владно-господарських відносин, які склалися і які втілювали ці відносини організаційно-економічної структури, знову реанімувала комерційні орієнтири господарювання. Тим самим вона зміцнила і поглибила економічну кризу.

Розглянемо динаміку виробленого національного доходу (Нд) і прибутку (Пр) по народному господарству за період з 1965 р. по 1990 р. (таблиця 3).

Таблиця 3 - Динаміка національного доходу та прибутку в СРСР за п'ятирічками

Як видно з наведених розрахунків, сукупний прибуток по народному господарству СРСР за період з 1965 р. по 1990 pp. збільшився в 7,4 рази, а національний дохід - лише в 3 рази. Це свідчить про неефективне використання ресурсів. Слід взяти до уваги, що за розглянутий період часу частка прибутку, залишеного в розпорядженні підприємств та господарських організацій, збільшилася з 30 до 54 % (рисунок 7).

Крім того, з таблиці 3 видно, що результати реформ 1965 р. і 1985 р. виявилися схожими. Так, за період з 1966 по 1970 pp. прибуток зростав швидше національного доходу в 1,35 рази, а з 1986 по 1990 рр. - в 1,34 рази. Розрив між динамікою прибутку і виробництва, як вважає автор роботи [70], свідчив про посилення самопограбування нації.

Рис. 7 - Динаміка частки прибутку підприємств та господарських організацій, перерахованої в держбюджет (а) та залишеної в розпорядженні підприємств (б)

Певні обмеження комерційних свобод, акцентовані на натурально-речові аспекти плану і суворе виконання договірних обов'язків, не заглушило монополістичних тенденцій, а лише спрямувало їх по кримінальних каналах. Втім, різниця між нелегальною "тіньовою" економікою і монопольним госпрозрахунком досить умовна: внаслідок агресивної антисуспільної спрямованості монопольного господарювання його ніяк не можна віднести до світлих явищ економічного життя.

Тому широке використання промисловими підприємствами госпрозрахунку з нормативним розподілом доходу і особливо його без-нормативної (орендної) різновидності при усуненні контролю за співвідношенням між зростанням заробітної плати та продуктивності праці в першій половині 1989 р. нанесло руйнівний поштовх по фінансовій системі країни. Різниця між приростом грошових доходів населення та валовим суспільним продуктом становила: 1981-1985 pp. - 1,15; 1986 р. - 1,23; 1987 р. - 1,3; 1988 р. - 5,6; 1989 р. - 9,6 %. З вільного продажу стали зникати товари першої необхідності. Введення з третього кварталу 1989 р. податку на додатковий фонд оплати праці призвело до зменшення виробництва товарів, збільшення дефіцитів, зростання цін, активізації тіньового ринку, зниження життєвого рівня населення.

Наступний сильний поштовх фінансова система держави отримала внаслідок ажіотажного попиту населення на споживчі товари в травні 1990 р. після заяви голови Ради Міністрів Рижкова про підвищення цін. Ціни були підвищені, а товари були зметені з прилавків.

7. Загальні підсумки вдосконалення господарського механізму за період з 1965 по 1990 pp.

Радянський варіант вдосконалення оціночних показників підприємств, галузей і народного господарства в цілому, а також інші управлінські заходи за розглянутий період виявилися неефективними, про що свідчить відносна динаміка національного доходу на рисунку 1. Як видно з рисунка, за показником національного доходу, починаючи з 1981-1982 pp., країна все більше стала відставати від США.

Збільшувалось відставання по виробництву хімічних волокон, електроенергії, пластмас і смол та ін. В 1990 р. виробництво електронно-обчислювального обладнання приблизно в 17 разів відставало від американського.

Здавалося, що найкращі показники мала чорна металургія. Так, за обсягом виробництва товарної залізної руди в 1958 р. і сталі в 1971-1974 pp. Радянський Союз перевищив рівень США і вийшов на перше місце в світі. По виробництву сталі в 1990 р. наша країна в 1,9-2,1, а якщо перерахувати на одиницю національного доходу, то в 2,9-3,2 рази перевищувала американський рівень.

Чи давали ці цифри достатнє підґрунтя для висновку про те, що сталі вироблялось достатньо і можна було скоротити її виробництво? Щоб відповісти на це питання, необхідно врахувати ряд важливих обставин. Перш за все, розглянемо фактори, які впливають на необхідність збільшення виробництва сталі:

1) загальна характеристика попереднього періоду, що включає порівняльну динаміку збільшення населення, абсолютного виробництва і накопичення продукції чорної металургії та знань попередніх поколінь у вигляді автострад, мостів, залізниць, суспільних будівель, споруд і т. ін. На рисунку 8,а заштрихована площа характеризує щорічний обсяг виробництва (кілограм на душу населення), а на рисунку 1.8,б - підсумкове виробництво сталі на душу населення (в кілограмах) в США в порівнянні з СРСР за період з 1900 року. Із рисунка 8,б видно, що відставання по підсумковому виробництву сталі становило в 1990 році приблизно 40 років [7];

2) характеристика виробничої інфраструктури, тобто наявність залізниць та шосейних доріг, трубопроводів та інших комунікацій, що забезпечують швидкість переміщення сировини, готової продукції та населення, до чого, як відомо, зводиться вся економія (в тому числі економія в результаті зменшення збитків від бездоріжжя, зниження швидкості переміщення вантажів, псування продукції, погіршення використання сировини). Графіки на рисунках 9 та 10 показують, наприклад, наявність залізниць, шосейних доріг із Твердим покриттям та нафтопроводів в СРСР та США впродовж значного відрізка часу. Вантажообіг залізничного транспорту в СРСР збільшився з 1940 по 1986 pp. в 9,1 разу, а експлуатаційна довжина залізниць - на 37 %. В результаті зросло навантаження на транспорт. Знизилась швидкість перевезень. В 1980 р. в порівнянні з 1975 р. середня технічна швидкість руху вантажного потягу зменшилась з 46,6 до 43,6 км за годину, а середньодобовий пробіг вантажного вагона зменшився на 21,5 км. Через вичерпання пропускної спроможності магістралей, з'єднуючих Центр з Поволжям, Уралом та Донбасом, залізниці перестали справлятися із зростаючими обсягами перевезень;

3) наявність засобів пересування, а також робочих машин -автомобілів, тракторів і ін. Співвідношення парку цих машин в СРСР і США (рисунок 11) свідчать про значну майбутню потребу в металі;

4) потреби в експорті продукції металургійної промисловості

Рис. 8 - Динаміка щорічного (а) і підсумкового (б) виробництва сталі на душу населення США (1) і СРСР (2,3,4)

Рис. 9 - Експлуатаційна довжина залізниць в СРСР (1) і США (2)

Рис. 10 - Довжина шосе з твердим покриттям в СРСР (1) і США (2)

Рис. 11 - Динаміка парку тракторів (без садово-городніх) Nr (2,3), щорічного виробництва садово-городніх тракторів Nn (1,4), усіх автомобілів (5, 7), у тому числі вантажних (6, 8) в США (1,2, 5,6) і СРСР (3,4, 7,8)

Фактори, які вимагають зменшення виробництва сталі:

1) якість технології виплавки та розливки сталі, що оцінюється виходом готового прокату із сталі, який в СРСР становив 70%, а в США - 80 %. Зменшення виробництва товарної сталі в СРСР у порівнянні з її рівнем в США за рахунок цього фактора відображає лінія 3 на рисунку 8,б;

2) якість сталі, яка зумовлює норми витрат металу на одиницю потужності обладнання: в середньому по машинобудуванню в СРСР норми витрат металу на 20-25 % були вищі, ніж в США, що враховано лінією 4 на рисунку 8, б;

3) крім цього, необхідно також враховувати відволікання значного обсягу продукції чорної металургії на військові цілі. Згадаємо, що до 1917 р. США спрямовували на оборону мізерні грошові і матеріальні ресурси. Так, в 1913 р. вони витратили на військові цілі 0,35 млрд. дол. Це дозволило США при річному виробництві сталі всього 31 млн. т забезпечити довжину залізниць (1913 р.) 380 тис. км, а шосе з твердим покриттям - 700 тис. км. В 1987 р. в СРСР при річному виробництві сталі 161 млн. т довжина залізниць становила всього 145,5 тис. км, а шосейних доріг з твердим покриттям - 827 тис. км.

Таким чином, необхідно було вирішувати питання оптимізації обсягів виробництва сталі. Але воно почало реально вирішуватися лише в 1990-х pp., після розпаду СРСР окремо в кожній з країн, які виникли на його теренах, в тому числі і в Україні.

Рис. 12 - Динаміка виробництва (1, 2) і споживання (la, 2a) нафти на душу населення СРСР (1, la) і США (2, 2a)

Починаючи з 1980 р., несприятлива ситуація склалася в нафтодобувній промисловості СРСР, з 1978 р. - в кам'яновугільній промисловості. На рисунку 12 видно, що в 1977 р., коли СРСР досяг американського рівня виробництва нафти і нафтопродуктів на душу населення, їх споживання в США було приблизно в 2 рази більшим. І така тенденція споживання цих енергоносіїв збереглася і в наступні роки. По виробництву вугілля на душу населення СРСР досяг в 1977-1979 pp. американського рівня кінця XIX століття, а потім виробництво вугілля стало зменшуватися.

Крах СРСР був значною мірою пов'язаний з різким зниженням, починаючи з 1982 р. (рисунок 13), того рівня цін на нафту, до якого за 1970-ті роки адаптувалася радянська економіка. Крах системи був пов'язаний не просто з коливанням цін на нафту, а з неефективною -структурною політикою радянського керівництва в попередні десятиріччя. При адекватній економічній політиці падіння цін на нафту є серйозним несприятливим фактором лише для однієї нафтової галузі. Інші ж галузі можуть навіть виграти - внаслідок зниження попиту на нафтовиків і на ряд факторів на виробництво, які вони використовують разом з іншими галузями.

Високі доходи, зосереджені в одній галузі або в декількох компаніях (в тому числі в нафтових або металургійних), створюють передумови для погіршення якості економічної політики, збільшення пере-розподільчої політики держави, що створює передумови для неминучої подальшої кризи, пов'язаної з вичерпанням "фонду" фінансування популістських (соціальних) заходів.

При значному коливанні цін на паливно-енергетичні ресурси, яке мало місце в 1970-х та 1980-х pp., необхідно було здійснювати адекватну економічну політику, яка, по-перше, повинна бути відповідальною на етапі значного посилення бюджетної залежності від "дешевих грошей"; по-друге, вона повинна чітко реагувати на етапі погіршення зовнішньої економічної кон'юнктури. На жаль, економічна політика СРСР не відповідала цим вимогам.

Рис.13 - Динаміка світових цін цін на нафту

Рис. 14 - Виробництво продукції (Q), споживання енергії (Е) (електро-, теплоенергія, вугілля, природний газ, нафта тощо) і енергоємність (е) в промисловості США

Для ілюстрації на рисунку 14 зображений результат енергозберігаючої політики в США, що зробило цю країну практично незалежною від різких стрибків світових цін на нафту.

В результаті крах радянської системи був пов'язаний з необережною економічною, перш за все, інвестиційною політикою в 1970-ті pp., коли різке підвищення цін на нафту обернулося економіко-політичною ейфорією. Були згорнуті економічні реформи, що розроблялися на рубежі 1960-1970-х pp., метою яких було підвищення ефективності радянської економіки та її адаптація до нових викликів (які пізніше стали називатися викликами постіндустріального суспільства). Одночасно почалася структурна трансформація, відхід від умов рівноважного стану 1960-х pp. із слабкою залежністю від зовнішньої кон'юнктури і різкого посилення впливу світового ринку на ситуацію в країні. Менше ніж за одне десятиріччя радянське господарство потрапило в залежність від імпорту, отже, від наявних ресурсів його забезпечення. Особливо це стосувалося споживчого ринку (в тому числі продовольчого) і машинобудування. Фактично в країні здійснювалася програма "нафта (газ) в обмін на продовольство".

Така політика дозволяла підтримувати економічне зростання на певному рівні, відкласти назрілі економічні і структурні реформи. Однак у стратегічному плані вона закінчилася повним провалом.

Тут доцільно навести досвід Ірану - ще однієї країни, режим якої спочатку виграв від зростання нафтових доходів, а потім зазнав повного фіаско. Причому в Ірані крах, відбувався при максимумі нафтової кон'юнктури, а не в результаті її зниження. Ключовим фактором дестабілізації тут стала прискорена модернізація, яка здійснювалась урядом шаха, але яка значною мірою виявилася модернізацією зверху і не мала глибоких коренів в розвитку всього економічного і соціального життя в країні. В результаті напруга в суспільстві стала зростати, і в кінці 1970-х pp. відбувся вибух "ісламської революції"" [74].Розрахунки, виконані автором роботи [7], показали, що в 1988 р. реальна грошова зарплата робітника і службовця в народному господарстві СРСР була нижча від заробітної плати промислового робітника США в 1913 р. на 51 %, а з урахуванням виплат із суспільних фондів споживання - нижча на 28,5 %, тобто відставала від американського рівня більше, ніж на три чверті сторіччя. Особливо не сприятливою була динаміка заробітної плати працівників шкіл, середніх і вищих навчальних закладів. Так, розрахунки показали, що в 1913 р. заробіток американського вчителя становив 966 руб. в цінах 1913 р., що на 86 % більше грошової зарплати працівника сфери народної освіти України в 1987 р. Крім того, відзначалось значне відставання від передових країн світу матеріального забезпечення навчальних закладів. Так, на одного учня середньої школи в 1987 р. у нас припадало обладнання в 17 разів менше, ніж, скажімо, в Швеції, а на одного нашого середнього студента припадало обладнання і приладів в 33 рази менше, ніж в розвинених капіталістичних країнах. Як було відзначено вище, на 1990 р. країна відставала по збору зернових на душу населення та по споживанню м'яса на душу населення на 100 років, по виробництву швейних машин на 100 жителів та по довжині залізниць - на 120 років.

Обсяг незавершеного виробництва в 1989 р. досяг 85 % від річного обсягу робіт. Питома вага палива і електроенергії в експорті СРСР збільшилася з 15,6 % в 1970 р. до 50,2 % в 1981 р.

М. Шмельов в 1987 р. стверджував, що "сьогодні ми маємо дефіцитну, незбалансовану фактично за всіма статтями, погано керовану, таку, яка майже не підлягає плануванню, економіку, яка не приймає НТП".

Все це свідчило про значно меншу ефективність радянських методів управління народним господарством і окремими його виробничими ланками в порівнянні з методами управління, що використовувалися в США, Японії, Франції й інших країнах світу.

І керівництво країни вирішило, що на цей час у нього не залишилось нічого іншого, як звернутися до ринкового механізму, випробуваного світовою практикою. В гострій ідеологічній боротьбі почали формуватися елементи ринкових відносин: ухвалюються закони про підприємства, цінні папери, інвестиційну діяльність, товарну та фондову біржі і т.ін. Держплан реорганізовується в міністерство прогнозування. Був ліквідований Держпостач.

Однак перші кроки були непослідовними. Категорії "роздержавлення" та "приватизація" на державному рівні з'явились тільки в жовтні 1990 р. Але приватна власність ще відкидалась. Вона одержала право громадянства в лютому-березні 1991 р. Час було втрачено. Стали підвищуватись темпи інфляції. Якщо за весь 1990 р. грошова емісія становила 25-30 млрд. руб., то вже після серпня 1991 р. друкарський станок щомісячно видавав по 25 млрд. руб. Валовий національний продукт СРСР в 1990-1991 pp. знизився на 19 %. Для порівняння можна вказати, що в період Великої депресії 1929-1939 pp. США ВНП знизився на 32 % [7]. Це, однак, зовсім не свідчило про неефективність капіталізму. Навпаки, з 1933 р. в США почалися реформи, завдяки яким приблизно через 15 років капіталізм став демонструвати могутнє зростання.

Чому ж на відміну від американської радянська система виявилася відкинутою після лише п'яти років реформаторських зусиль, при тому, що економічна криза тут була набагато слабшою? Як вважає М. Котц [85], спроби реформувати радянську економіку в 1986-1989 pp. створили умови для появи в суспільстві прокапіталістичної коаліції, яка набула сили в 1989-1991 pp. і, врешті-решт, в 1991 р. захопила владу. В цю коаліцію, на думку М. Котца, входила більшість інтелігенції, діячів тіньової економіки і, найголовніше, основна частина партійно-державної еліти. Саме остання висунула із свого середовища 62 % найбільш багатих і впливових бізнесменів, які ще в 1987-1990 pp., до розвалу старої системи, займалися приватним бізнесом. Інтереси керівної еліти радянської держави стали зводитися тільки до влади і матеріальних привілеїв, які, однак, були далеко не порівнянні з привілеями вищої американської еліти. Коли під час перебудови більшість радянської партійно-державної еліти побачила, що її особисті інтереси не пов'язані з реформуванням соціалізму (це б зменшило її владу і матеріальні привілеї), вона вирішила, що злам старої системи і заміна її капіталізмом перетворювала б її представників із простих управляючих економікою у власників з перспективою нарощування особистого багатства.

"Якщо прослідкувати генеалогію, то можна побачити, звідки взялися ті молоді люди в кінці 1980-х - на початку 1990-х pp., які раптом стали мільйонерами та мільярдерами. Біологи знають, що біологічно продуктивне завжди узлісся, тобто зона між лісом і полем.

І у нас, на рубежі устроїв - соціалістичного та капіталістичного -завжди вирувало життя. Так, споживча кооперація в радянські часи була найбагатшою, тому що між державним соціалізмом і натуральною стихією вони контролювали кордон і будували собі - в радянські часи! - дачні ділянки, двоповерхові особняки з гаражами та басейнами" [72].

М. Котц переконаний, що державний соціалізм розвалився не внаслідок його економічної неефективності, а завдяки зреченню від нього власної керівної верхівки. Цим пояснюється особлива легкість розвалу, слабкий опір подіям.

Розпад Союзу, розрив міжгосподарських зв'язків, політичні та інші причини були доповнені "звільненням" цін в січні 1992 р. Однак очевидним є також те, що руйнування СРСР було пов'язане з моральним старінням моделі промисловості, нав'язаним Заходом технологічним змаганням і, головне, втратою важелів управління подібними системами.

Індекс роздрібних цін державної, кооперативної та колгоспної торгівлі, а також номінальна та реальна заробітна плата робітників та службовців в народному господарстві СРСР (СНД) характеризується цифрами, наведеними в таблиці 4.

Таблиця 4 - Індекси споживчих цін та середньорічна заробітна плата в СРСР (СНД)

Зростання споживчих цін в СРСР за період 1928-1933 pp. становило 3,64 рази, за 1940-1947 pp. - 2,7 рази, за 1985-1992 pp. - 17,5 рази. Зниження реальної заробітної плати при цьому становило відповідно 1,9; 2,1 і 3,2 рази. Сучасна реальна заробітна плата наблизилась до рівня 1928 р. Характерною є також динаміка поголів'я овець, великої рогатої худоби та свиней на 100 осіб населення (рисунок 15).\

Рис. 15 - Динаміка поголів'я овець і кіз (1), великої рогатої худоби (2) та свиней (3) на 100 жителів СРСР (СНД)

Ситуація погіршувалась в зв'язку з тим, що Державний ощадний банк пустив за вітром майже всі заощадження населення. Кожна 1000 руб., внесена на ощадну книжку на початку 1991 p., перетворилась в кінці року на 150-170 руб., а в кінці 1992 р. - 7,5-8,5 руб. Від рубля 1965 р. залишилось не більше 0,1-0,2 коп. Ось так ілюструються ще не вичерпані державою межі пограбування населення.

Як стверджував давньокитайський філософ Конфуцій, для ефективного управління державою обов'язковими є три такі умови: "достатня кількість хліба, зброї та довіра народу". Якщо вірити пресі ("Известия" від 22.11.91 р.), в межах країн СНД на початку її утворення існувала величезна військова машина, могутній військово-промисловий комплекс. Так, тут в 1990 р. було виготовлено в 1,8 рази більше, ніж в США танків бойових броньованих машин - в 7,0, артилерійських гармат - в 8,0, міжконтинентальних балістичних ракет - в 8,9, надводних бойових кораблів - в 2,7 рази і т.д.

Сучасна військова техніка дуже дорого коштує. Так, сучасний танк коштує 3,2 млн. дол., а їх в СРСР було майже 64 тис. - більше, ніж у всіх інших країнах світу. Один підводний атомний ракетоносець коштує більше мільярда доларів. У ВМС СРСР в 1991 р. їх було 62 одиниці (в американському флоті - 41). Мова вже не йде про вартість міжконтинентальних балістичних ракет, яких в СРСР налічувалось 1396 (в США -1054) і т.д.

Таким чином, на початок 1992 р. "хліба" у нас виявилось дуже мало, довіра народу наблизилась до вичерпання, а стосовно зброї, то її було надмірно багато. А якщо відсутні перший і третій елементи ефективного управління державою, то починають використовувати другий елемент, тобто зброю. Так і відбулося в Придністров'ї, в Грузії, Азербайджані та Вірменії, Таджикистані та Чечні. На наше щастя, поки що за межами України.

Проблема дефіциту державного бюджету перетворилася на найгострішу проблему макроекономічної політики. Внаслідок антиалкогольної кампанії та падіння світових цін на нафту в 1986 р. дефіцит державного бюджету зріс з 1,8 % ВВП в 1985 р. до 8,7? 9,2 % ВВП в 1988-1989 pp. Темпи збільшення готівкової грошової маси становили за 1989 р. 19,5 % і за 1990 р. -21,5 %.

За роки горбачовської "перебудови" грошові доходи збільшилися, а життєвий рівень населення знизився, оскільки виробництво не змогло впоратися із завданнями задоволення попиту.

За період з 1950 по 1964 pp. грошові доходи населення (Д) перевищували обсяги роздрібного товарообігу (Т) не більше, ніж на 11-18 %, а відношення приросту вкладів в ощадні каси (? S ) до приросту доходів (? Д) становило в середньому 0,2-0,22. З 1965 по 1980 pp. від ношення Д/Т становило в середньому 1,22-1,24, а відношення ?S/?Д зросло до 0,64-0,69. З 1985 по 1990 р. відношення Д/Т збільшилося з 1,26 до 1,42, а відношення ?S/?Д змінилося з 1,04 в середньому за 1986-1988 р. до 0,64 в 1989 р. і 0,45 в 1990 р. Останнє свідчило про те, що довірливе населення ще продовжувало аж до 1988 р. нести свої гроші до ощадних кас, але, починаючи з 1989 р., довіра населення до держави і її банківської системи стала катастрофічно падати. Якщо за період з 1950 по 1965 pp. приріст грошових доходів населення зріс в 3,1 разів, а приріст його вкладів в ощадні каси - в 9,8 разу, з 1970 по 1980 pp. - відповідно в 2,53 і 8,4 рази. З 1981 по 1990 pp. - відповідно в 1,9 і 2,43 рази (за 1986-1990 pp. - в 1,47 і 1,72 разу). В результаті на кожний карбованець, що знаходився в обігу, на початок 1990 р. припадало товарів на 18 коп.

В 1986-1987 pp. продовжував зростати незадоволений попит. Тільки на промислові товари народного споживання в 1987 р. він оцінювався в 30 млрд. руб., а в сфері послуг, які надавалися державними підприємствами, - приблизно в 15 млрд. руб. при загальному ФЗП робітників і службовців 288,8 млрд. руб. Таким чином, тільки по цих групах товарів і послуг незадоволений попит досягав 16,1 % від ФЗП.

Економічне становище погіршувалося також в результаті серйозних труднощів у зовнішній торгівлі. В 1987 р. порівняно з 1985 р. оборот зовнішньої торгівлі СРСР скоротився в поточних цінах на 9,1 %. Індекс експортних цін на нафту в 1986 і 1987 pp. порівняно з 1985 р. становив відповідно 43,6 і 52,8% (при експорті в капіталістичні країни). Погіршення кон'юнктури світового ринку на продукцію, яка становила основу радянського експорту, призвело до зменшення валютних надходжень. В зв'язку з цим стали нарощувати понадпланові обсяги експорту, скоротили імпорт, що погіршило збалансованість ресурсів в народному господарстві. Так, країна була вимушена збільшити експорт нафти і нафтопродуктів з 160,3 млн. т в 1985 р. до 185,6; 196,2 і 205 млн. т відповідно в 1986, 1987 і 1989 pp. практично при зменшенні валютних надходжень.

Соціально-економічне становище особливо погіршилося в 1990 р. Кризові явища продовжували зростати, охоплюючи всі сфери економіки, особливо грошового обіг. Почалося абсолютне падіння масштабів суспільного виробництва (рисунок 16). Зростання грошових доходів населення на 13,1 % в 1989 р. і 17% в 1990 р. суттєво перевищило динаміку виробництва товарів та послуг, в результаті значно прискорилися інфляційні процеси, відбувся розпад споживчого ринку [78].

Рис. 16 - Динаміка середньорічних темпів приросту основних показників розвитку СРСР

Зниження купівельної спроможності рубля спричинило натуралізацію обміну між підприємствами, республіками і регіонами, що призвело до порушення стабільних господарських зв'язків. ВНП знизився порівняно з 1989 р. на 2 %, національний дохід - на 4 %.

Зовнішньоторгівельний оборот скоротився на 6,6 %. Від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі досягло 3,3 млрд. інвалютних рублів в 1989 р. і 9,9 млрд. в 1990 р. порівняно з позитивним сальдо в 1987 і 1988 pp. відповідно 7,4 і 2,1 млрд. інвалютних рублів.

При обмежених можливостях збільшення затрат на товари і послуги залишки грошей "на ринках" в результаті емісії готівкових грошей зросли із 104,7 млрд. руб. на початок 1990 р. до 132,7 млрд. руб. на початок 1991 р. і до подальшого їх знецінення.

В умовах зростаючого напруження на споживчому ринку великий розмах отримала спекуляція ("чорний ринок") товарами народного споживання. Так, за даними Держкомстату СРСР, в грудні 1990 р. ціни "чорного" ринку перевищували ціни державної торгівлі на мотоцикли в 2,1 разів, телевізори - в 2,5, швейні машини - в 2,8, електропраски - в 5,6, легкові авто - в 3-5, медикаменти - в 19 разів тощо. Все це створило умови для концентрації грошових ресурсів в руках ділків, які потенційно перетворювалися в майбутніх олігархів.

Третина приросту товарообігу в 1990 р. отримана за рахунок зростання цін. Внаслідок ажіотажного попиту йшов зростаючий процес переміщення товарних запасів з торгівлі до споживачів. Так, в сім'ях робітників, службовців і колгоспників запаси деяких продуктів харчування зросли порівняно з 1989 р. в 1,5-2 рази.

В зв'язку з браком ресурсів продовольства на багатьох територіях, особливо в Російській Федерації, було введено регламентоване постачання населення основними товарами. Більшість непродовольчих товарів практично зникли з прилавків магазинів.

Якість товарів за роки перебудови також погіршилася. В 1985 р. 209 тис. пральних машин (4,1 %) було відправлено у гарантійний ремонт, у 1988 р. їх кількість зросла до 369 тис. (6,0 %). За цей самий період кількість магнітофонів, відремонтованих у гарантійних майстернях, збільшилася з 931 тис. до 1190 тис, що становило п'яту частину їх виробництва за рік. Якість багатьох товарів була настільки низькою, що їх неможливо було продати навіть в умовах значного дефіциту.

Конверсія оборонних галузей виявилася невдалою.

Інфляція перетворила нагромадження людей на пил. Проте реальний їх еквівалент не зник - він перейшов до рук тих, хто завдяки інфляції примножив своє багатство [6].

Таким чином, намагаючись перебороти застій в економіці, радянське керівництво сформувало, на його погляд, нові програми економічних реформ.

Розглядаючи централізований розподіл і планування як головне гальмо розвитку, розроблювачі цих програм стали домагатися самостійності підприємств і територіального госпрозрахунку. Очікувалося, що підприємства, одержавши самостійність, зможуть збільшити виробництво продукції, що користується попитом, а регіональний госпрозрахунок дозволить територіям виходити на режим самооплатності і вирішить проблему дотаційних регіонів. Як відомо, очікуваного поліпшення не відбулося - обсяг виробництва не збільшився, навпаки, почався його спад. Причина цього зрозуміла. Одержавши самостійність у виробництві і ціноутворенні, керівники підприємств швидко зрозуміли, що в умовах існуючого дефіциту вони можуть одержувати той же дохід, знизивши обсяги виробництва й одночасно піднявши ціни на продукцію.

Тоді ж по соціально-виробничій системі був зроблений ще один удар: було дозволено переведення "безготівкових" грошей у "готівкові". Це право вперше було надано Центрам науково-технічної творчості молоді - організаціям, що виникали під крилом комсомолу. Наступний крок розмивання старого "ринку" товарів народного споживання полягав у створенні кооперативів, що незабаром також знайшли необмежені можливості для переведення "безготівкових" грошей у "готівкові". Карбованець як внутрісистемний коефіцієнт, став перетворюватись у грошові знаки без будь-якого забезпечення - товарного і виробничого. На ринку товарів народного споживання виникло щось подібне інфляції. Товари стали зникати.

Паралельно став зростати господарський сепаратизм регіонів. Практично в кожному з регіонів стали вважати, що якби за його сировину і продукцію платили за світовими цінами, то регіон став би процвітаючим. В міру руйнування розподільних важелів Центру і переміщення розподільних механізмів у регіони і на заводи регіональні господарські системи, звільняючись від стримуючих факторів, почали війни за перерозподіл, які тривали кілька років по всій території СРСР. У ряді регіонів ці "війни" відразу набули національного забарвлення і перетворилися у справжні війни (наприклад, у Вірменії і Азербайджані).

Виробничі структури, позбавлені Держпостачу і Дсржплану, стали створювати свої маленькі "держпостачі", які стали називати "біржами". Десятки державних підприємств виступали засновниками "бірж", частину своєї продукції перерозподіляли між собою, а залишки виставляли на "біржі" за божевільними цінами. В умовах постійних проблем із грошовим обігом виникла маса лихварських контор з назвою "комерційні банки", що займалися тільки тим, що давали гроші в борг під максимально можливий відсоток. Виникла і швидко набула в цій сфері розмаху корупція: одержуючи під низький відсоток кредити з Центробанку (дуже часто, небезкорисливо), комерційні банки реалізовували ці гроші підприємствам за значно вищою ставкою.

Останньою спробою якось втримати стару структуру відносин були спроби останнього уряду СРСР під керівництвом Павлова (1990-1991 pp.). Але, позбавлене дієвих розподільних та ідеологічних важелів, воно швидко зійшло зі сцени. В 1990-1991 pp., одержавши перемогу, прихильники економічного лібералізму активно продовжили розвал старої системи господарства і всерйоз зайнялися "радикальною економічною реформою" [45].

Висновок

Радянський Союз був країною, в котрій все було підкорено війні. Це було повністю військове суспільство, яке неправомірно порівнювати з жодною цивілізованою західною економікою.

Військова економіка менше всього характеризується цифрами виробництва танків та літаків і, навіть, витратами на військові НДР. Затрати на військове виробництво та утримання армії в мирний час - це дуже мала частина бюджету навіть в колишньому СРСР, як це не здається незвичайним. Промислово розвинена країна, хоча і нелегко, але може витримати таке бюджетне навантаження.

Головний тягар військової економіки лежить не в сфері безпосередньо військового виробництва, а в сфері так званих споріднених і побічних виробництв. Адже всі радянські заводи мали мобілізаційні плани, а їх цивільна продукція була відходами військового виробництва.

Найбільш характерний і зрозумілий приклад воєнізації виробництва та її згубності - це підхід до виробництва тракторів.

СРСР був великою промисловою і сільськогоспордарською державою, яка виробляла величезну кількість тракторів для свого сільського господарства. Але це були, в основному, гусеничні машини, які руйнували ґрунт. Середня потужність фактора в СРСР з року в рік зростала і становила в 1987 р. 91,5 к.с. проти 48,6 к.с. в 1940 р. Радянські трактори були досить металоємними і непридатними для фермерських робіт. Інакше кажучи, ці трактори були рідними братами танків та усіляких тягачів. Здавалося, що варто було б зменшити виробництво цих монстрів та збільшити випуск невеликих тракторів. Але на це не йшли, щоб не зменшити боєготовності і мати виробництво, максимально наближене до військового. Останнє дозволяло в будь-який момент перейти від тракторів до танків та тягачів.

Але й це ще не все. Половина тракторного парку в СРСР простоювала. Чому? Вся справа в запчастинах. Передбачуваний термін служби танка або тягача під час війни становить 2-3 місяці. Взагалі військові машини, на відміну від споживчих товарів, не орієнтовані на довговічність, їм не потрібні деталі, які служили б довго. Але тракторам вони потрібні! Трактор повинен працювати роки й роки!

Виникало законне питання: навіщо ж випускати стільки тракторів, навіщо переводити стільки металу і праці? Раз уже радянський трактор приречений бути військовою конструкцією, чому б не налагодити для нього випуск запчастин? Відповідь і на цс просте питання не лежить на поверхні і, як багато іншого, пов'язана зі сферою військового виробництва. Військові просто не були зацікавлені в запчастинах для танків та тягачів, оскільки термін служби цих машин під час війни невеликий. Виготовлення запчастин - не їх проблема. Для того, щоб налагодити таке виробництво, потрібні капіталовкладення, в яких військові не зацікавлені.

Ситуація з тракторами характерна буквально для усіх радянських виробів. Якщо танк служить десь близько трьох місяців, не потрібні якісні підшипники. Якщо не потрібні якісні підшипники, то і легкові автомобілі, товари тривалого терміну служби, не будуть відповідати стандартам якості. Одне чіпляється за інше. Не потрібні відмінної якості сталі й інші сплави.

Виходить, що якість взагалі не потрібна. Потрібні кількість, план. Для чого? На випадок війни. Ось тут військова економіка і покаже себе. Вона націлена на масовий випуск військової продукції обмеженого терміну служби. їй не потрібен час на перебудову, їй потрібен тільки наказ.

Жодна нормальна економіка не вижила б в таких умовах. Будь-який виробник тракторів збанкрутує, якщо не забезпечить свою продукцію запчастинами. В нормальній державі кожен візьметься їх виробляти. Але в суспільстві, повністю підкореному військовій доктрині, яке має централізоване забезпечення, альтернативний виробник немислимий, йому нізвідки взятися. У нього немає і не може бути ні металу, ні обладнання, ні людських ресурсів для виконання такого завдання.

Все сказане про військову спрямованість господарства стосується і пов'язаних військових витрат. Важливо підкреслити, що особливо розоряла країну гонитва непрямих військових витрат, які проявлялися в зростанні виробництва сталі, вугілля, нафти, електроенергії, важкого металорізального обладнання - всього того, що становить серцевину важкої індустрії, основу військового потенціалу і базу військової потужності. При надзвичайних обставинах, коли війна затягується або половина індустрії зруйнована бомбардуваннями, те, що залишилося, дає можливість продовжити виробництво озброєнь.

Коли, наприклад, сталь випускали заради сталі як вихідного продукту, який визначає військову потужність країни, величезні обсяги її виробництва ще якось можна було пояснити. Більше того, вони узгоджувалися із зростанням усіх інших галузей, безпосередньо включених в створення військово-економічного потенціалу.

В мирний час, навіть при радянській наступальній стратегії, витрати сталі на власне виробництво озброєнь були невеликими. Радянський Союз в 1987 р. виробив 3500 танків (з 1989 р. спостерігається зменшення виробництва танків при переключенні ресурсів на інші види озброєнь). Припустимо, що на кожен танк витрачається 200 т металу. Отже, на все виробництво танків в цей рік було витрачено менше 1 млн. т сталі. Нехай на виробництво гармат, набоїв та інших металоємних продуктів витратили в 10 разів більше, ніж на танки. Але куди поділася в мирний час уся інша сталь? Явно не на виробництво споживчих товарів, скажімо, на виробництво легкових автомобілів. Так, в 1986 р. напередодні перебудови, в Радянському Союзі виплавлялося 161 млн. т сталі при виробництві 1.3 млн. легкових автомобілів. США в цьому ж році виплавили 74 млн. т сталі і випустили 7,5 млн. легкових автомобілів. Величезна кількість сталі йшла на розвиток галузей, які формували військово-промисловий потенціал, тобто на розвиток важкої промисловості і пов'язаних з нею галузей (будівництво, транспорт тощо).

І не тільки промисловість - уся організація радянського суспільства, усі його мікро- та макроструктури, навіть порядок проведення свят і організація особистого дозвілля - були підкорені військовим. Вони ж фактично керували наукою. В якомусь сенсі це втручання було сприятливим. Адже жодне нове спрямування науки в СРСР не було визнано тоді, коли воно починало розвиватися на Заході. Тільки, коли військові сурмили про тривогу з приводу того, що країні погрожує військове відставання, приймалися відповідні заходи. Так, змирилися у фізиці з теорією відносності і з квантовою теорією - без них не можна було зробити атомну бомбу. Заради військової автоматики та систем самонаведення змирилися з кібернетикою. Відомо також, що саме лист групи генералів послужив причиною усунення Т.Д. Лисенка: заборона генетики і оголошення її буржуазною псевдонаукою призвело до значного відставання у виготовленні бактеріальної зброї [71].

Література

1. Самуэльсон Пол А,. Нордхаус Вильям Д. Экономика. - М., 1997. - 799 с.

2. Крутман П., Обстерфельд М. Международная экономика. - М., 1997.

3. Економіка України. Підсумки перетворень та перспективи зростання. Інститут економічних прогнозів НАНУ / За ред. акад. НАНУ B. М. Гейця. - К., 2000.

4. Національна економіка в сучасному глобальному середовищі / Ю. Пахомов та ін. - К., 1997.

5. Геєць В.М. Концепція економічної безпеки України. - К., 1999.

6. Перехідна економіка: Підручник / За ред. В.М. Гейця. - К.: Вища школа, 2003.-591 с.

7. Хомяков В.І. Менеджмент підприємства: Навч. посіб.: перероб. і допов. - К.: Кондор, 2005.

8. Наступні 1000 днів: заходи економічної політики для України. Німецька консультативна група з проблем економіки при Уряді України. -К., 1999.

9. Гальчинський А. Україна: поступ у майбутнє. - К: Основа, 1999.

10. Економічні й політичні аспекти, глобалізації та регіоналізації: 36. допов. і виступів на наук. конф. Спілка економістів України / Відп. ред. М. Герасимчук. - К., 2000.

11. Павловський М. Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст. - К., 1999.

12. Делягин М. Мировой кризис. Общая теория глобализации. -М., 2003.

13. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Формування прогресивної структури промисловості на період виходу економіки України з кризи // Матеріали XI Міжнародної науково-практичної конференції. - Т. 2. -Чернівці, 2000.

14. Колодко Г. Глобализация и сближение уровней экономического развития: от спада к росту в странах с переходной экономикой // Вопросы экономики. - 2001. - № 10.

15. Вяткіна Т.Г. Формування раціональних організаційних структур господарювання зернопереробних підприємств Черкаської області // Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2003. -

C. 48.

16. Хомяков В.І. Стратегія поліпшення структури промисловості // 36. наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. - Черкаси: ЧІТІ. - 2001. -№1.

17. Стиглиц Дж. Куда ведут экономические реформы // Вопросы экономики. - 2000. - № 7.

18. Питер Ф. Друкер. Задачи менеджмента в XXI веке. - М.-К.: Вильяме, 2001.

19. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Податковий ефект, пов'язаний з амортизацією основних фондів підприємств та їх поліпшенням // Економіка промисловості: 36. наук. пр. - Черкаси: ЧІТІ, 1998.

20. Гринберг Р. Результаты экономических реформ в постсоциалистических странах // Проблемы теории и практики управления. -2003.-№3.

21. Ющенко В., Лисицысий В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні. - К.: Скарб, 1998.

22. Гальчинський А. Теорія грошей: Навч.-метод, посібник. - К.: Основа, 1998.

23. Чарлз В.Л. Гіл. Міжнародний бізнес. - К.: Основа, 2001. - 85 с

24. Economic Report of the President. Transmitted to the congress. February, 2005. - Washington, 2005. - 448 c.

25. Рогов Ю.С. Россия в системе глобальной экономики на пороге XXI в. // Проблемы теории и практики управления. - 2000. - № 1.

26. Сщенко П. Економіка перехідного періоду. Теоретико-мето-дологічні і методичні підходи // Економіка України. - 2001. - № 5.

27. Точилін В. та ін. Кон'юнктура ринків та розвиток базових галузей економіки // Економіст. - 2001. - № 7-8. - С. 22-25.

28. Гальчинський А. Зростання на 18 % втримати неможливо // Галицькі контракти. - 2001. - 16 липня.

29. Новицкий В. Новая промышленная доктрина - билет в будущее // Зеркало недели. - 2001. - 27 января.

30. Дробноход Н. Сталий економічно безпечний розвиток: український контекст // Дзеркало тижня. - 2001. - 2 червня.

31. Кацнеминбойген А. Размышления о судьбе России // ЭКО. -1999.-№4.-С. 156-169.

32. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Америка і її провідна роль та геостратегічні імперативи // Всесвіт. - 1999. - № 2.

33. Семь нот менеджмента / В. Краснова и др. - М.: ДедалАрт, 2002. - С. 652.

34. Власюк В. Современная роль и перспективы Украины на глобальном рынке стали // Зеркало недели. - 2001. - 27 октября.

35. Ханин Г.И. Проданная революция, или несчастная судьба демократии в России (о книге П. Рэддуэя и Д. Глинского "Трагедия российских реформ. Рыночный большевизм против демократии") // ЭКО. - 2002. - № 3. - С. 165-187.

36. Варшавский А.Е. Учет экономических оценок при решении проблем глобальной стабильности // Экон. и мат. методы. - 2002. - № 1. Том 38.-С. 3-15.

37. Ханин Г.И. Почему Россия не Америка? // ЭКО. - 2001. - № 5. -С. 174-186.

38. Соломон К. Культурная экспансия и экономическая глобализация // Мир. екон. и междунар. отношения. - 2000. - № 1. - С. 105-115.

39. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Дослідження динаміки формування грошових потоків підприємств (галузей) // Матеріали науково-практичної конференції "Теорія і практика перебудови економіки". -Черкаси, 2000.

40. Ґуревич А. Переходные экономики в зеркале ЕБРР // Зеркало недели. - 2000. - 26 февраля.

41. Куликов Г.В. Японский менеджмент и теория международной конкурентоспособности. - М.: Экономика, 2000.

42.Хомяков В.І., Ткаченко А.П., Ткаченко Є.А. Управління природоохоронною діяльністю в регіоні: організаційні та економічні інструменти. - Черкаси: ЧДТУ, 2003. - 175 с.

43. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Методика оцінки впливу амортизаційної політики на окупність інвестицій в основні фонди // Економіка України. - 1999. - № 2. - С. 28-36.

44. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Аналіз варіантів оподаткування прибутку (доходу) підприємств // Економіка промисловості: 36. наук, пр. - Черкаси: ЧІТІ, 1998. - С. 80-88.

45. Гринев Б.В., Гусев В.А. Инноватика. - Харьков: "Институт монокристалов", 2004. - 452 с.

46. Хомяков В.І. Динамічний аналіз продуктивності багатогалузевої виробничої системи // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 1. - Черкаси: ЧДТУ, 2002. - С. 5.

47. Хомяков В.І., Ткаченко Е.А. Екологічні аспекти економічного розвитку // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 2. -Черкаси: ЧДТУ, 2002. - С. 32.

48. Хомяков В.І., Невесенко В.Д. Оцінка промислового комплексу Черкащини // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 10. -Черкаси: ЧДТУ, 2003.

49. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Визначення пріоритетних напрямків розвитку промислового комплексу // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 10. - Черкаси: ЧДТУ, 2003.

50. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., Познякова LB. Стратегія управління потенціалом промислового комплексу // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 12. - Черкаси: ЧДТУ, 2004.

51. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Податки на доход чи прибуток: якими вони повинні бути? // Вісник ЧІТІ. Збірник наукових праць. Ч. 3. - Гуманітарні науки. Економічні науки. Вища школа: проблеми, досвід, нові освітні технології. - Черкаси: ЧІТІ, 1997.

52. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Оцінка конкурентних переваг промислового комплексу // Економіка: проблеми теорії та практики: 36. наук, пр.: В 4 т. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2004. - Вип. 195. Т. 2. - С. 480-^88.

53. Вяткіна Т.Г. Формування раціональних організаційних структур господарювання зернопереробних підприємств Черкаської області // Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2003. - С. 48.

54. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., Бакум І.В. Стратегія розвитку економіки перехідного періоду // Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". -Черкаси: ЧДТУ, 2004. - С. 24.

55. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Джерела фінансування ефективної економіки // Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2004.-С. 11.

56. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Формування стратегії інвестиційного розвитку промислового комплексу Черкаської області // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції "Фінансово-економічні проблеми розвитку регіонів України". - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. - Т. 3. - С. 199.

57. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г., Познякова І.В. Стратегія управління потенціалом промислового комплексу // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 12. - Черкаси: ЧДТУ, 2004. - С. 3.

58. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Управління енергоємністю промислового комплексу (досвід США) // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 13. - Черкаси: ЧДТУ, 2005.

59. Бакум І.В. Поновлення розірваних ланцюгів вартості в легкій промисловості // Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2003 - 60 с.

60. Хомяков В.І., Познякова І.В. Стратегія розвитку в умовах перехідної економіки // Регіональна бізнес-економіка та управління. Вінницький інститут регіональної економіки та управління. - 2004. - № 2.

61. Хомяков В.І., Познякова І.В. Стратегія розвитку економіки // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції "Фінансово-економічні проблеми розвитку регіонів України". - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. - Т. 3.

62. Статистичний щорічник України 2003 рік / За ред. О.Г. Осау-ленко. - К: Консультант, 2004.

63. Климентьев Г.А. Интенсификация производства и измерение производительности труда // ЭКО. - 1986. - № 6.

64. Яковец Ю. // Экономическая газета. - 1986. - № 5.

65. Буніч П. Оптовые цены и механизм поощрения коллективов // Экономические науки. - 1985. - № 7.

66. Коптюг В. Экология - от обеспокоенности к действенной политике // Коммунист. - 1988. - № 7.

67. Петраков Н. Укрепление денежного обращения и стратегия ускорения // Вопросы экономики. - 1987. - № 8.

68. Селюнин В., Ханин Г. Лукавая цифра // Новый мир. - 1987. - № 2.

69. Трапезников В. Управление и научно-технический прогресе // Правда. - 1982. - 7 мая.

70. Богачев В. Монополия в советской экономике // Экономические науки. - 1990. - № 9.

71. Каценеминбойген А. Размышления о судьбе России // ЭКО. -1999.-№4.-С. 156-169.

72. Паршев А. Я взываю к инстинкту самосохранения // ЭКО. -2001.- №6.

73. Хомяков В.І., Вяткіна Т.Г. Формування конкурентної структури промислового комплексу // Матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". -Черкаси: ЧДТУ, 2005. - С. 11-14.

74. Гайдар Е. Российская экономика в 2003 г. - М., 2005.

75. Economic Report of the President, 2005 // www.ssc.wisc.edu.

76. Иноземцев В. Цели и структура корпорации как основы её конкурентоспособности // Свободная мысль. - 2001. - №3.

77. Народное хозяйство в СССР в 1987 г. // Статистический ежегодник Госкомстат СССР. - М., 1988.

78. СССР в цифрах в 1990 г. - М.: Госкомстат СССР, 1991.

79. Пьеро Бассета (Италия) // Проблемы теории и практики управления. - 1990.-№ 4.

80. Яковлев А. Монополизм в экономике СССР и факторы, его обуславливающие // Вестник статистики. - 1991. -№ 1.

81. Баранов А. Интенсификация: экономический и социальный аспекты.-М.: Экономика 1983.

82. Попов Г. Развитие отраслевого управления промышленностью // Коммунист. - 1982. - № 18.

83. Абалкин Л. Взаимодействие производительных сил и производственных отношений // Вопросы экономики. - 1985. - № 6.

84. Санто Б. Инновация как средство экономического развития / Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ, статья Б.В. Сазонова. - М.: Прогресс, 1990.-296 с.

85. Котц Д. Крушение государственного социализма в СССР: уроки для будущего социализма // Проблемы теории и практики управления. - 1995. - № 6. - С. 40-44.

86. Черняк В. Модель економіки: вибір України // Економіка України. - 1995.-№ 9.-С. 53-55.

87. Геєць В.М. Ринкова трансформація в Україні: здобутки, труднощі, уроки. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. - К, 2002.

88. Как работает американская экономика // www.infousa.ru/ /society/economy.

89. Короткая история экономики США // www.infousa.ru/society/ economy.

90. Khomyakov W.I., Belinska V.M., Ryabokon N.P. The structural aspects of the economic development // Problemy ekonomicznej efekty-wnosci gospodarowania w procesach transformacji polskiej gospodarki. Czess II. - Katowice, 2002. - P. 83-93.

91. Иноземцев В. Цели и структура корпорации как основы ее конкурентоспособности // Свободная мысль. - 2001. - № 3.

92. Хомяков B.I. Проблемні аспекта економічного розвитку // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип. 9. - Черкаси: ЧДТУ, 2003.

93. Ефективність державного управління. Практикум / За ред. I. Розпутенко // Українська Академія державного управління при Президенті України. Вип. 1. Ефективність європейського вибору. -К., 2002.

94. Лангер Н. Сельское хозяйство США.

95. Хомяков В.І., Бакум І.В. Управління потенціалом підприємства. - Черкаси: ЧДТУ, 2005. - 323 с.

96. www. infousa.ru/society/economy/.

97. Попов Г.Х. Будет ли в Росии второе тысячелетие? - М., 2002.

98. Макконнелл К.Р., Брю СЛ. Экономикс. Принципы, проблемы и политика: В 2 т. / Пер. с англ. - М.: Республика, 1993. - Т. 1.

99. Гайдар Е. Российская экономика в 2004 г. - М., 2005.

100. ЯсинЕ.М. Модернизация российской экономики: что в новостях дня // Экономический журнал Высшей школы экономики. - 2001. -№2, Т. 2.- С. 158-178.

101. БляхманЛ.С. Структурные реформы в России // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 3(7).

102. Григорьев В.Д. К оценке проблем экономического роста в России // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 1(9).

103. Маршалл А. Голдман. Россия как экономическая сверхдержава: иллюзия или возможность // Проблемы теории и практики управления. - 2003. - № 1.

104. Гильбо Е. Потенциал роста России в контексте развития нефтегазовой сферы // Економічний часопис. - 2003. - № 11-12. - XXI.

105. Вишневский А.Г. Великая малонаселенная держава // Институт народнохозяйственного прогнозирования РАН. - 2003. - 3 марта.

106. Аганбегян А. В перспективе Россия должна войти в клуб развитых стран // Поблемы теории и практики управления. - 2003. -№4.

107. Бляхман СМ. Псевдорыночная экономика в условиях глобализации // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 1.

108. Аганбегян А.Г. Социально-экономическое развитие России

//ЭКО.-2004.-№1.

109. Петраков Н. Актуальные проблемы стратегического развития российской экономики // Проблемы теории и практики управления. -2003.-№1.

110. Волович В. О сущности и стратегии российской экономической реформы // Евразийский научно-аналитический журнал. -2003.-№3(17).

111. Esterly. The Elusive Quest for Grows. Cambridge-London, 2000.

112. Новожилов В.В. Проблеми виміру витрат і результатів при оптимальному плануванні. - М., 1972.

113. Вєдін Н.В. До питання про генезис інформаційної економіки // Проблеми сучасної економіки. - 2003. - № 1.

114. Ходждсон Дж. Социально-экономичесике последствия прогресса знаний и нарастание сложности // Вопросы экономики. - 2001. -№8.-С. 38.

115. Шаститко А. Предметно-методологические особенности новой институциональной экономической теории // Вопросы экономики. -2003.-№1.

116. Ляско К. Доверие и трансакционный расход // Вопросы экономики.-2003.-№ 1.

117. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. - М., 2000; Попов Г.Х. Будет ли в Росии второе тысячелетие? - М., 2002; Делягин М. Мировой кризис. Общая теория глобализации. - М., 2003.

118. Дежина Н, Леонов И. Экономико-правовое обеспечение ком-мерционализации интеллектуальной собственности // Вопросы экономики. - 2003. -№10.

119. Илларионов А., Пивоварова И. Размеры государства и экономический рост // Вопросы экономики. - 2002. - № 9.

120. Чи Синь. Новый этап экономической трансформации в Китае // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 2(6).

121. Бельчук А. Вновь об оценке реформ в Китае // МЭМО. -2005.-№4.-С. 86-93.

122. Линь Ецинь. Проблемы и стратегия развития китайского экспорта // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 1(9).

123. Чжан Синь, Чи Синь. Особенности "излишней" экономики в Китае // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 1(5).

124. Жостин Иифу Лиин. Роль государства в Китае при переходе к рыночной экономике // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 4(12).

125. Олейник А. "Бизнес по понятиям": об институциональной модели российского капитализма // Вопросы экономики. - 2001. - № 5. -С. 4-25.

126. Олейник А. Институциональная экономика: Учеб.-метод. пособ. Тема 9. Теория фирмы // Вопросы экономики. - 1999. - № 9.

-С. 126-150.

127. Шумпетер И. Исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры // Современная экономическая мысль. -М.: Прогресс, 1982.

128. Seeley W. Mudd series Economics of th Mineral Indastries 3-rd Edition / Edited by William A. Vogely. - New York, 1976.

129. Игнатьев СМ. Государство, спекуляция и устойчивость рыночного равновесия// Экономическая школа. - 1991. - Вып. 1.

130. Чи Синь. Социально-экономическое развитие и экономическое сотрудничество отдельных стран Евразии // Евразийский международный научно-чюлитический журнал. Проблемы современной экономики. - 2003. -№ 2(6).

131. Соскін О. Економіка України: причини повернення та шляхи подолання структурних криз // Економічний часопис. - 2005. - № 5-6. -XXI.

132. Плотніков О. // Галицькі контракти. - 2001. - 16 липня.

133. Григорьев В.Д. К оценке проблем экономического роста в России // Проблемы современной экономики. - 2004. - № 1(9).

134. Бляхман Л.С. Структурные реформы в России: реальность и мифы // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 3(7).

135. Чжан Синь, Ли Синь. Экономическое и социальное положение в отдельных государствах Азии // Проблемы современной экономики. - 2003. - № 1(5).

136. Шандра В. Створити 5 млн. додаткових робочих місць за п'ять років - посилене завдання // Дзеркало тижня. -2005. - 14 травня.

137. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Чинники, які формують структуру промисловості // 36. наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. -Черкаси: ЧІТІ, 2000. - С 3-8.

138. Бєлінська В.М. Динамічний аналіз потенціалу розвитку економічної системи // Теорія і практика перебудови економіки. 36. наук, пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. - Черкаси: ЧІТІ, 1999. - С 15--20.

139. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Методика оцінки впливу амортизаційної політики на окупність капітальних вкладів // Економіка України. - 1999. - № 2. - С 28-36.

140. Якубовський М. Актуальні проблеми промислового виробництва // Економіка України. - 1997. - №10. - С.4-12.

141. Хомяков В.И. Методика прогнозирования себестоимости добычи руды // Разработка рудных месторождений. - 1991. - № 52. -С.15-22.

142. Бєлінська В.М. Вдосконалення економічного механізму господарювання в промисловості // 36. наук. пр. ЧІТІ. Серія: Економічні науки. - Черкаси: ЧІТІ, 2001. - С 51-56.

143. Павловський М. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ. - К.: Техніка, 2001 - 312 с.

144. Хомяков В.І., Бєлінська В.М. Аналіз структурних змін в промисловості // Реструктуризація економіки та інвестиції в Україні (наукові доповіді міжнародної науково-практичної конференції). Частина II. - Чернівці, 1998.

145. Хомяков В.І., Бакум І.В. Аналіз ключових показників у перехідній економіці // 36. наук. пр. ЧДТУ. Серія: Економічні науки. Вип 13. - Черкаси: ЧДТУ, 2004 - С. 12-16.

146. Хомяков В.І., Бакум І.В. Теорія перехідної економіки // "Проблеми економічної освіти і науковий прогрес": Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції. - Кривий Ріг: Мінерал, 2005.

147. Кораблін С. На короткому повідку // Дзеркало тижня. - 2005. -№ 42 (570). - 29 жовтня - 4 листопада.

148. Бюлетень НБУ. 200, №12 The Economist Intelligence Unit Report, July 2001.

149. Пинзеник В. Держать курс // Зеркало недели. - 1991. - 17 марта.

150. Кульчицький С // Дзеркало тижня. - 2002. - 23 листопада.

151. Соскін О. П'ять структурних криз у 2003 p. // Економічний часопис. - 2004.

152. Рижук С. Власна агромодель народилася в ... реанімації // Дзеркало тижня. - 2002. -№ 20.

153. Соскін О. // Економічний часопис. - 2005. - № 5-6.

154. Рожен О. Вожди из пены // Дзеркало тижня. - 2002. - 13 липня.

155. Дробноход Н. Державний лабіринт для українського народу // Дзеркало тижня. - 2003. - № 16.

156. Єрохін С. Бермудський трикутник // www.soskin.info.

157. Крючкова И. Пять шагов в сторону от рынка // Дзеркало тижня. - 2001. - №2(326).

158. Луценко І. П'ять мільйонів робочих місць - для кого? // www.pravda.com.ua.

159. Яковенко Н.Г. Що росіянину здорово, то українцю - смерть // Дзеркало тижня. - 2004. - № 9.

160. Ганна Гошко для УП // www.pravda.com.ua.

161. Амосов Н. Не может не быть ничего // Бизнес. - 1999 -№32, 33.

162. Салтыков-Щедрин М.Е. Собрание сочинений: В 20 т. - М 1965.-Т. 3.

163. БазівД. Коли в Севастополь прийде рік України? // Дзеркало тижня. - 2004. - № 25 (500).

164. Ніколаєнко С. Вищій школі - державну турботу // Дзеркало тижня. - 2005. - № 3.- С. 13.

165. Соскін О. Правда та міфи Донбасу: соціально-економічний аналіз // Економічний часопис. - 2005.

166. Бурлака Г. Про причини кризових явищ на ринку нафтопродуктів України // Дзеркало тижня. - 2005. - № 24.

167. Био-Айриян. Стальная схватка // Бізнес. - 2005. - № 10.

168. Маскалевич І. Якщо кожному передавати // Дзеркало тижня. -2003. - 8 лютого.

169. Рожен О. Дорожня карта успіху або чого ніяк не можуть зрозуміти президенти нашої країни // Дзеркало тижня. - 2005. - № 47.

170. Барановський О. Недокапіталізована економіка // Дзеркало тижня. - 2003. - 1 листопада.

171. Наступні 1000 днів: заходи економічної політики для України. Німецька консультативна група з питань економіки при Уряді України. -К., 1999.

172. Приватизація в Україні: хід і результати (редакційна колонка) // Дзеркало тижня. - 2004. - 15 травня.

173. Барановський О., Сіденко В. Проблеми власності і легалізації капіталів в Україні // Дзеркало тижня. - 2004. - 15 травня.

174. ШангінаЛ. Україна - не Америка, або чи делано нам? // Дзеркало тижня. - 2004. - 26 червня.

175. Семь нот менеджмента / В.Краснова, А.Матвеева, А.Привалов, Н. Хорошавина. - М.: Дсдал Арт, 1996. - 176 с.

176. Илларионов А. Как Россия потеряла XX столетие // Вопросы экономики. - 2000. - № 1.

177. Длугопольський О. Кластерна модель розвитку промислового виробництва регіону як фактор ефективних структурних реформ (на прикладі Тернопільської області) // Економічний часопис. - 2004. - № 2.

178. Землянський В. Вертикальний вихід із замкнутого кола // Дзеркало тижня. - 2005. - № 50.

179. Світлична С. Чого стоїмо, на кого чекаємо? // Дзеркало тижня. -2005.-№ 550.

180. Ніколаєв С. Розв'язати пекельний вузол // Дзеркало тижня. -2005.-№51.

181. Бурлака Г. Про причини кризових явищ на ринку нафтопродуктів України // Дзеркало тижня. - 2005. - № 24.

182. Adrian Karatnicky // The Wall Street Journal. - 2005. - 14.01.

183. Сушко О., Лісниченко О. Українські ФПГ // Економічний часопис. - 2004.

184. Маскалевич І. Відкриття компанії, яка вважає себе патріотом // Дзеркало тижня. - 2005. - 7 травня.

185. Мостова Ю., Маскалевич І. Ігор Коломийський ,Я говорив Пінчуку: "Життя - це супермаркет, бери, що хочеш, але каса попереду" // Дзеркало тижня. - 2005. - 20 серпня.

186. Предприятия, причисляемые к сфере бизнес-интересов Петра Порошенко // Бизнес. - 2005. - № 3-^4.

187. Предприятия, причисляемые к сфере бизнес-интересов Давида Жвании // Бизнес. - 2005. - № 7.

188. Бондаренко К. Хто й чим володіє в Україні // Львівська газета. -2003.- 17 липня.

189. Бойко В. С богатством у нас лучше чем с порядком // Зеркало недели. - 2005. - 26 марта.

190. Малійський Г. Перша "ластівка" - Макіївський завод як дзеркало кризи в металургії // Дзеркало тижня. - 28 травня 2005.

191. Малійський Г. Важке лідерство // Дзеркало тижня. - 2005. -4 червня.

192. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность: экономика, стратегия, управление. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 446 с.

193. Савчук В. Стратегическое управление издержками

194. Хомяков B.I., Грамм О.С. Кластерна модель розвитку регіону // Матеріали IV Міжнародної науково-практичної конференції "Теорія і практика сучасної економіки". - Черкаси: ЧДТУ, 2003. - С. 24.

195. Якель Р. Рейтинг "Західної компанії "ДАКОР" зростає, і перш за все кредитний // Дзеркало тижня. - 2005. - 16 квітня.

196. Саломон К. Культурная экспансия и економическая глобализация // МЭМО. - 2000. - № 1.

197. Сакс Ч.Д. Новая карта мира // Дзеркало тижня. - 2000. - 15 июля.

198. Позняков Э. Изменение климата на Земле? Причины и возможные последствия //МЭМО. - 2005. - № 4.

199. Дорогая "Катрина" // http:www.rtr-vesti.ru.

200. Кухарская Н.А. Украина и Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.

201. Теракт 11 вересня: збитки обраховано повніфстю // Дзеркало тижня. - 2002. - 23 листопада.

202. Саприлін В. Нафтовий вимір військової операції проти Іраку // Дзеркало тижня. - 2003. - № 6.

203. Згуровський М. У вирі глобалізації: виклики і можливості // Дзеркало тижня. - 2001. - 17 листопада.

204. Васильєв П. Национальная промышленость России: подьём и развитие // Проблемы теории и практики управления. - 2001. - № 1.

205. Сухорукое А. Антикризова політика розвинутих країн // Економіка України. - 2004. - № 8.

206. Василенко В. Дружні поради і вимоги російських "вболівальників" за долю України // Дзеркало тижня. - 2005. - №32 (560).

207. Путін вважає, що Росія і Україна - це як Східна і Західна Німеччина // www.npaBfla.com.ua.

208. Путин "снова перегнул палку", а Газпром пользуется" методами бандитизма и шантажа" // www.pravda.com.ua.

209. Мостова Ю. Україна: гамлетівський вибір // Дзеркало тижня. -2005. -№ 25.

210. Дацюк С. Десять претензій до влади та опозиції в Україні на тлі газової кризи для УП // www.pravda.com.ua.

211. Возняк Т. Чого добивається Путін? Геополітичний аспект газового контрнаступу Росії для УП // www.pravda.com.ua.

212. Жеребецький Є. Кінець Імперії? // Дзеркало тижня. - 2003. -№ 1(426).

213. Менделєєв Д.И. Сочинения. М.: Изд-во АН СССР, 1954. - Т. XXIV.

214. Гальчинський А. "Обережно!" - Росія // Дзеркало тижня. -2003.-№ 19.

215. Чубайс: Ліберальна імперія - це захоплення України російським бізнесом // pravda. com.ua. - 2003. - 13 листопада.

216. niisp.gov.ua.

217. Сухоруков А. Антикризова політика розвинутих країн // Економіка України. - 2004. - № 8.

218. www.vopreco.ru/rus/archive.files/n 1 2000.

219. www.ng.ru/2002-03-07.

220. Бжезінський 3. Велика шахівниця. Америка і її провідна роль та геостратегічні імперативи // Всесвіт. - 1999. - № 2.

221. Пахомов Ю. Звивистий шлях у Європу // Економічний часопис. - 2004.

222. Кухарская НА. Украина - Европейский Союз // МЭМО. -2005. -№ 1.-С. 100-106.

223. Бобицький Л.Н. Україна - ЄС: на шляху до нової угоди // Дзеркало тижня. - 2006. - 14 січня.

224. Фомін С. Інтеграційні процеси та пошук зовнішньо-економічних пріоритетів України // Євроекономічний вимір інтеграції. Аналітичний щоквартальник. - 2003. - № 2.

225. Василенко В. Що Україні робити з ЄЕП // Дзеркало тижня. -

2004.-№ 13 (488).

226. Economic Report of the President, Transmitted to the congress, United States Government Printing Office, USA, Washington, 2003.

227. До побачення, рекордне економічне зростання? // Дзеркало тижня. - 2005. - 1 липня.

228. Гармаш С. Операция "ширма" или, как Ахметов в Донбасе

элите менует // pravda.com.ua

229. Кондратенко В. Политэкономия Владимира Бойко // ukrrud-

prom.com

230. Маскалевич І. Фантомний холдінг // Дзеркало тижня №7 (636), 2 березня, 2007 р.

231. Єрохін С. Технологічні уклади, динаміка цивілізаційних структур та економічна перспектива України // http://www.soskin.info