Еволюція світового господарства: історичний досвід XX ст.

Еволюція світового господарства: історичний досвід XX ст.

2

ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА:

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД XX ст.

Економічна історія XX ст. свідчить про те, що практично всі країни більшою чи меншою мірою, під тим чи іншим приводом, за допомогою конкретного обґрунтування використовували державну власність для розв'язання складних проблем суспільного життя. Нації бідні і багаті, сильні і слабкі, соціалістичні і капіталістичні вдавалися до цього інституту, щоб скоригувати соціальні та економічні процеси. Спостерігається симптоматичний факт: суспільства з різними соціально-економічними, політичними, ідеологічними режимами, як виявилося, схожі в плані використання можливостей держави як власника. Навіть приватизаційні процеси, які обмежують економічні функції держави, мали місце і в країнах, що визнані лідерами капіталізму, і в країнах периферійного капіталізму, і в колишніх соціалістичних країнах.

Спеціальна література демонструє два основних підходи до вивчення економічної діяльності держави в сучасному суспільстві. З одного боку, всіляко підкреслюється, що перетворення держави на безпосереднього виробника і постачальника деяких товарів та послуг - це найзагальніша тенденція, навіть закономірність економічної історії XX ст. П. Самуельсон, наприклад, зазначає, що в усіх економіках, чи то вільних, чи то змішаних, чи то централізованих, функціонує урядовий сектор, через який держава надає медичні послуги, розподіляє пенсійні фонди, оподатковує, здійснює інші функції. "Необхідність державного інтервенціонізму приймається практично всіма соціальними і політичними агентами, незалежно від того, ліберали вони чи соціал-демократи". П. Друкер з приводу взаємодії держави й економіки пише: "Попри всю суперечливість політичних та ідеологічних систем демократичних і тоталітарних країн у даному відношенні вони відрізняються, скоріше за все, ступенем державного втручання, ніж суттю". Неминучість проникнення держави в економічну систему суспільства, незалежно від його політичної та ідеологічної орієнтації, визнається багатьма авторами.

З іншого боку, в літературі простежуються і спроби певним чином систематизувати відмінності в розвитку державної власності. Л. Рейнольдс, наприклад, класифікацію способів участі держави в господарському житті суспільства пов'язує з існуванням трьох основних центрів економічного розвитку в минулому столітті - західного (змішана і модифікована економіка високорозвинутого капіталізму), східного (економіка соціалістичного типу) та азіатсько-африкансько-латиноамериканського (слаборозвинуті економічні системи). Інші дослідники поділяють економіки країн на два види -з мінімальною і максимальною участю держави в соціальному та економічному житті суспільства. Стосовно індустріально розвинутих країн пропонується також класифікація, в основу якої покладені пропорції участі ринку та держави у виробництві економічних благ: модель виробництва приватного інтересу (слабкі позиції державної власності в економіці) і модель виробництва державного інтересу (сильні позиції державної власності в економіці). Ю. Яковець і Л. Морозова розглядають соціалістичний варіант розвитку державної власності як один з можливих способів її існування. І нарешті, заслуговує на увагу пропозиція виділяти чотири модифікації розвитку державної власності: два вже названих варіанти (держава-мінімум і держава-максимум) доповнюються соціал-демократичним (неокапіталістичним) і національно-революційним (соціалістичним та націоналістичним) варіантами.

Існуючі підходи до визначення економічної ролі держави відбивають необхідність в упорядкуванні наших уявлень про причини та наслідки державного втручання в економіку. Поряд з тим зазначені підходи не повною мірою розкривають функціональну значущість державної власності в модернізації економічної системи суспільства шляхом зміни її господарської та інституційної структури. У названих дослідженнях приділяється мало уваги потенціальним можливостям держави підтримувати трансформаційні процеси в різних господарських системах. Тому, скориставшись існуючим поділом економічної цивілізації XX ст. на три основних центри і не ігноруючи відмінностей між ними, ми здійснимо спробу запропонувати свою класифікацію моделей розвитку державної власності, виявити спільні моменти та розбіжності в її використанні. Це важливо зробити ще й для того, щоб подолати поширене на пострадянському просторі негативне ставлення до цього важливого інституту сучасного економічного ладу суспільства. Теорія і практика диктують потребу в тому, щоб визначити місце даного інституту в регулюванні соціально-економічних процесів.

Досить тривала еволюція державної власності в минулому столітті і нагромаджений досвід дають нам змогу більш-менш певно говорити про три основні моделі її функціонування. Ці моделі, з нашої точки зору, такі:

1. Підтримуюча, врівноважуюча (обмежувальна) модель (країни з високоорганізованою ринковою економікою).

2. Стимулююча (проринкова, розширювальна) модель (країни, що розвиваються, зі слабкоорганізованими економічними та ринковими структурами).

3. Стимулююча антиринкова модель (колишні соціалістичні країни, що орієнтувалися на абсолютне використання державної власності). Особливості всіх трьох моделей подано в табл. 1.

Перша модель розвитку державної власності утвердилася в країнах-лідерах, як визнають багато авторів, внаслідок досягнення капіталізмом зрілих і водночас складних форм свого розвитку. В основних центрах капіталістичного господарства почали активно використовуватися регулюючі можливості держави та її власності тоді, коли ринкові структури досягли високого рівня, а їхня недосконалість проявилася досить очевидно.

Економічна теорія Дж. Кейнса стала, по суті, реакцією на ті проблеми, що їх породив ринок, і започаткувала наукове обґрунтування активного проникнення держави в господарське життя суспільства, визначивши деякі її практичні дії. Згідно з дослідженнями Світового банку, у XX ст. три причини, - саме в тому порядку, в якому їх перелічено нижче, - зумовили економічну експансію держави і розвиток державної власності: революція 1917 р. в Росії, Велика депресія і Друга світова війна.

Таблиця 1 Моделі розвитку державної власності ХХ ст.

У виникненні та існуванні першої моделі розвитку державної власності був принципово важливим соціальний аспект, хоча, звичайно, ним не обмежується потреба в одержавленні національної економіки. Держава повинна коригувати негативні наслідки індустріалізації та економічного лібералізму, зазначає, наприклад, М. Гарсіа-Пелайо, "бо єдиним способом уникнути соціальної революції є соціальні реформи". І тому державне регулювання та державна власність стали найдійовішими інструментами модернізації економічних систем країн високорозвинутого капіталізму.

Відомий автор називає процес проникнення держави в економіку стосовно даної групи країн "прогресуючою соціалізацією економічних систем Заходу". На його думку, відносне зростання державного сектора являє собою "природну відповідь на зростаючий попит, який виражає потребу в здійсненні перерозподільчих програм". У такому самому дусі висловлюється Сесенія Гамес: за його словами, "зростаюча участь держави в економіці, особливо в ролі підприємця, засвідчує тенденцію до соціалізації власності на засоби виробництва". За допомогою державної власності було врегульовано проблеми доступності охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, розвитку інфраструктури тощо. У рамках цієї моделі розвитку держвласності здійснювалися заходи, спрямовані на забезпечення мінімального втручання держави в економіку, і не завжди обов'язково в ролі власника.

Мінімізація державного проникнення в економіку, з нашої точки зору, була закладена й зумовлена попередніми етапами в розвитку національного капіталізму, який досяг високих рівнів більш-менш самостійно, на основі ідей економічного лібералізму, без стимулюючої підтримки держави. У вітчизняній та зарубіжній літературі цей факт широко визнається. Так, наприклад, С. Мочерний зазначає, що за доби становлення капіталізму одержавлення економіки не набрало характеру закону і державна власність не дістала масштабного поширення. А сам економічний лібералізм, як слушно підкреслює Айла Еспіно, підтримує лише таке державне втручання, яке має бути мінімальним. Тому було би правильніше роль державної власності для цієї групи країн і для даного етапу їх розвитку визначити як таку, що підтримує і врівноважує вже досягнутий високий рівень зрілості економічних та ринкових структур суспільства. Її мінімізуючий вплив дістає прояв, насамперед, у виробництві суспільних благ і регулюванні діяльності природних монополій.

Очевидно, що в рамках першої моделі розвитку державної власності перебуває І економіка США, хоча там державна власність, як відомо, не вельми поширена. Державне регулювання виявилося досить результативним для розв'язання проблем і коригування функціонування американського капіталізму. "У Сполучених Штатах важливими сферами діяльності держави стали промислова політика та регулювання ринків". Ще конкретніше з цього приводу висловлюється американський економіст Ю. Ригін: "Цілком природно, що в капіталістичних країнах ці галузі (соціальна та базова економічна інфраструктури. - О. К.) є, у першу чергу, об'єктами або ж прямої націоналізації, або ж активного державного регулювання, як, наприклад, у США".

Активне проникнення американської держави в економічну систему суспільства за допомогою регулюючих заходів відзначається і в багатьох інших дослідженнях. С. Аргедас взагалі вважає, що спроби змалювати слабкість державного інтервенціонізму в американській економіці є, скоріше за все, самообманом, міфом американської ментальності. Але навіть і малозначна присутність державної власності в американській економіці при сильному акценті на регулюючий потенціал держави викликає критику з боку представників неоліберальних концепцій; за їхніми словами, "незважаючи на те, що у Сполучених Штатах не було прийнято економіку централізованого планування, розширення ролі держави в економіці зайшло надто далеко за останні 50 років".

Оскільки визначити оптимальні розміри державного втручання в економіку складно, оцінки впливу ринкових та державних регуляторів на розвиток національних економік взагалі і в рамках першої моделі зокрема дуже розрізняються. Так, наприклад, коли Фрідмени твердять, що економіка Західної Німеччини стала однією з найсильніших в Європі завдяки диву, яке звершила вільна ринкова система, то Гонсалес Наварро, навпаки, вважає, що у ФРН було реалізовано змішану економічну модель за сильної участі держави. Реалії розвитку західнонімецької економіки такі, підкреслює він, що батьки економічних реформ "не прийняли правила гри ортодоксальної ринкової економіки, згідно з якою тільки попит і пропозиція визначають ціни". Як бачимо, навіть у відношенні до однієї і тієї самої країни використовуються протилежні оцінки значущості ринку та держави для її економіки.

Друга модель функціонування державної власності поширилася у великій групі країн з відсталими економічними структурами та слаборозвинутими ринковими інститутами. Через те що національні господарства в минулому столітті продемонстрували різні рівні в розвитку продуктивних сил і забезпеченні соціального прогресу, державне втручання в економіку й усталення державної власності набрали певної своєрідності в країнах, за якими міцно утвердилося визначення "такі, що розвиваються". Там, як відомо, капіталістичні структури формувалися із значним відставанням від країн, котрі лідирують у системі капіталістичного господарства. Національні економіки були слабкі, неспроможні в історично короткі строки примножити продуктивні сили і створити ринкові структури, відповідні західноєвропейським та північноамериканським стандартам.

Основне завдання використання державної власності полягало в тому, щоб подолати елементи відставання і запізнення в соціально-економічному розвитку, компенсувати слабкість національних ринкових структур, які в країнах першої моделі виступили головною рушійною силою поступального руху економічної системи суспільства. У країнах так званого периферійного капіталізму державну власність було активно застосовано для підтримки та прискорення формування виробничих відносин сучасного капіталізму. Один і той самий інструмент - державну власність - було використано для розв'язання протилежних за своїм сенсом завдань. Коли в першій моделі політика держави полягала, як показано вище, у коригуванні досить зрілих форм ринкового господарства, то в другій моделі її скеровано на форсоване досягнення розвинутих форм капіталізму, завдяки чому вона і заслуговує визначень "стимулююча", "проринкова".

Взаємозв'язок між розширенням економічної діяльності держави і якісною та кількісною слабкістю національного приватного сектора - це основна причина перетворення держави на великого власника, яка відзначається в багатьох дослідженнях. Браво Салазар, наприклад, пише, що "існує кореляція між відсталим капіталізмом і поширенням урядових структур у вигляді централізованих державних підприємств та організацій". Інакше кажучи, масштаби проникнення держави в господарську систему суспільства і поширення державної власності зумовлені рівнем економічного відставання та запізнення в розвитку національного капіталізму, отже, в рамках другої моделі вони можуть і повинні бути дещо більшими, ніж у першій. Саме з допомогою державної власності в багатьох країнах були реалізовані масштабні загальнонаціональні соціальні та економічні проекти. Особливе місце серед них посідає індустріалізація. Для країн із запізнілим промисловим розвитком "індустріалізація - це найбільш загальне пояснення необхідності державної власності або державного втручання". Борха підкреслює, що завдяки державним підприємствам вдалося здійснити новітню індустріалізацію в Південній Кореї, Мексиці та інших країнах. Аналогічні ідеї висловлюють інші дослідники. Якщо в першій моделі державна власність для таких цілей використовувалася вкрай обмежено, то у другій вона стала головною підоймою зміни галузевої структури національних економік і перетворення більшості з них в індустріально-аграрні. Функції держави і державної власності в рамках другої моделі більш розширені, а проникнення держави в економіку виявилося більш глибоким, ніж в інших країнах.

У багатьох країнах, що розвиваються, на службу державному інтервенціонізму і політиці індустріалізації було поставлено спеціально створені державні фінансово-кредитні установи (банки та фонди розвитку), про що свідчать дані табл. 2. У фінансових системах азіатських країн державні банківські інститути займають дуже важливі позиції; так, у середині 90-х років у Південній Кореї на їхню частку припадало 20,9% всіх активів, на Філіппінах - 16,0%, в Індонезії - 39,1%, в Таїланді - 12,6% і т.д.

Звідси випливає і різниця в переважних напрямах використання інвестицій в умовах першої та другої моделей розвитку державної власності: за висновком Світового банку, високорозвинуті країни витрачають значну частину коштів (у процентному відношенні до загальних витрат і до ВВП) на субвенції і трансферти, призначені головним чином для охорони здоров'я та для соціального забезпечення, а країни, що розвиваються, виділяють більшу частину витрат на інвестиції у виробництво. Ця тенденція підтверджується також іншими дослідженнями.

Така структура державних витрат дала змогу багатьом країнам, що розвиваються, забезпечити високі темпи економічного зростання і здійснити стрибок у розвитку продуктивних сил за історично короткі строки. Тому є непереконливими аргументи Лопеса, котрий заперечує лінійну залежність між державними витратами й економічним зростанням: "Порівняльний аналіз для передових країн не демонструє якусь статистичну кореляцію між ритмом зростання національного виробництва і питомою вагою державних витрат у попиті". Проте не можна ігнорувати той факт, що переважно інвестиційний характер державних витрат у рамках другої моделі справляв більший вплив на економічний розвиток нації, ніж їхня соціальна спрямованість у рамках першої моделі, бо інвестиції завжди виступають безпосереднім стимулом економіки.

Третю модель використання державної власності було реалізовано в невеликій групі країн, де вона прислужилася для прискорення соціально-економічного розвитку суспільства та подолання відсталості (що є близьким до другої моделі), але набула антиринкової спрямованості. Дана модель пов'язана з витісненням ринкових структур господарювання, з поступовим перетворенням державної власності в панівну або навіть єдину силу. Її можна розглядати як окремий випадок існування другої моделі, але з дещо іншим ідеологічним обґрунтуванням та оформленням функцій, а тому, з певною умовністю, визначити як стимулюючу, але антиринкову модель розвитку державної власності. Найтиповішим прикладом її здійснення стали колишні соціалістичні країни і країни так званої соціалістичної орієнтації.

Зовсім не випадковою є подібність між другою і третьою моделями: вони дістали своє застосування в умовах відсталості й слабкості національного капіталізму, компенсуючи те, що не встигла або не спромоглася зробити система приватнокапіталістичного господарства з тих чи інших причин. І в тому, і в другому випадку спонтанний, сповільнений і залежний розвиток здобуває завдяки державній власності певний імпульс для забезпечення більш динамічної трансформації всіх структур та інститутів економічної системи.

Індустріалізація стала найважливішою рисою втілення другої і третьої моделей, хоча вони базуються на різних соціально-економічних доктринах. Ця обставина говорить про те, що державна власність має високі можливості для подолання недосконалості приватної власності і "розшивання" найвужчих місць у системі національного господарства. Тому багато дослідників, навіть ті з них, хто критично ставиться до соціалістичної теорії державної власності, прагнуть об'єктивно оцінити її можливості в перетворенні відсталих продуктивних сил суспільства. Так, наприклад, Далтон пише, що "державна власність зробила Радянський Союз такою самою індустріальною державою, як Великобританія, США, Франція і Німеччина". Лабіні також відзначає, що, завдяки зосередженню в руках держави величезних економічних ресурсів, особливо на першій стадії, багатьом колишнім соціалістичним країнам удалося сформувати базову інфраструктуру і створити великі виробничі комплекси, подібні до тих, що існують у країнах з ринковою економікою. У деяких працях розглядається як безперечне досягнення соціалістичних країн розподіл доходу на користь різних соціальних груп, але при цьому підкреслюється, що всезагальне одержавлення економіки та централізоване планування не є найвищою формою її розвитку.

Змога державної власності розв'язувати деякі соціально-економічні суперечності й перетворювати відсталі структури національного господарства зумовлена рядом притаманних їй переваг. Одна з них полягає у здатності держави концентрувати в загальнонаціональному масштабі величезні ресурси, необхідні для реалізації тих чи інших проектів, і направляти їх в економіку, обминаючи ринкові способи нагромадження капіталу, розподілу між галузями, спорудження виробничих об'єктів тощо. Ця здатність була активно використана в країнах другої, а надто - третьої моделі, де держава встановила контроль над переважною частиною економічних ресурсів і вивела їх з-під егіди приватного капіталу та ринку, прагнучи в такий спосіб вирішити проблеми відсталості й запізнення в розвитку національної економіки. Фактично держава скористалась об'єктивною тенденцією до концентрації та централізації виробництва й капіталу (яка чітко проявилася у високорозвинутих країнах), але перенесла її на іншу економічну основу - державну власність. Дуже значущим у даному плані є порівняння двох супердержав: коли в Сполучених Штатах концентрація продуктивних сил відбувалася всередині кожного з виробничих секторів, що дало змогу розв'язувати різного роду проблеми, не порушуючи принципів приватнокапіталістичного підприємництва, то в Радянському Союзі практично весь економічний комплекс перейшов до рук держави, управлявся нею, але при цьому вдавалося врегульовувати проблеми, які стояли перед національною економікою. Тобто державна власність, незалежно від проринкової чи анти-ринкової орієнтації, створює дійсні передумови для подолання обмежень у функціонуванні господарської системи суспільства, які виникли або дістались їй у спадок від попередніх етапів.

На базі третьої моделі розвитку держвласності було здійснено спробу взагалі усунути приватнокапіталістичні основи. Як відомо, ставилося завдання в перспективі виключити ринок з економічного ладу суспільства, тому дана модель набрала явної анти-ринкової спрямованості. Проте найуразливішою ланкою соціалістичного варіанта розвитку державної власності було те, що вона дістала масштабне поширення не в найбільш високорозвинутих країнах капіталізму, як це мало би статися відповідно до постулатів соціалістичної теорії, а в країнах із середньорозвинутими і навіть відсталими капіталістичними відносинами.

В умовах третьої моделі встановлення режиму державної власності вийшло за межі економічної доцільності, будучи поширеним на ті сфери національної економіки, функціонування яких забезпечувалося досить ефективно на базі приватної власності. Пропорція між цими двома інститутами була порушена, що викликало спробу виключно на базі державної власності розв'язувати всі соціально-економічні проблеми. Проте логіка і навіть, можна твердити, закономірність поступального руху державної власності полягає в тому, що вона, реалізувавши свій високий стимулюючий і перетворюючий потенціал, рано чи пізно сама опиняється у смузі кризи і виразно демонструє свою недосконалість. Відбувається повернення до ринку, для якого вже є підготовлена і сформована матеріально-технічна база, що переходить до рук приватного капіталу. У цьому сенсі державна власність у XX ст. стала не фактором знищення ринково-капіталістичних механізмів в економічному ладі, - таким був задум стосовно до третьої моделі, - а навпаки, фактором їх поширення та утвердження там, де вони були слабкі й відсталі.

Державна власність фактично пройшла шлях високоорганізованих господарських систем і зрілих ринкових структур, тільки в дещо іншій послідовності. В одному випадку вона стала наслідком ускладнення функціонування високорозвинутого ринкового господарства, у другому - передумовою для переходу до більш досконалих економічних структур. На цьому цикл розвитку державної власності у XX ст. завершується, і його відновлення в майбутньому зумовлять нові особливості та колізії економічних процесів.

Події і трансформації, що відбулися наприкінці минулого століття, дають науці змогу інакше підійти до проблематики державної власності, виробити більш цілісний погляд на її природу. Державна власність не є феномен суто капіталістичної чи соціалістичної будови суспільства, атрибут відсталості чи прогресу. Вона являє собою певну форму існування продуктивних сил суспільства, що може врегулювати проблеми як високоорганізованої, так і слаборозвинутої економічної структури суспільства. Недосконалість приватної власності компенсується певною мірою перевагами державної власності, і навпаки. Коли приватна власність забезпечує дію "невидимої руки" ринку, то державна власність дає змогу проявитися реальним підоймам економічного механізму суспільства.

Відносно невеликі розміри державної власності в країнах-лідерах (перша модель) пояснюються ширшим застосуванням державного регулювання, а також високим рівнем зрілості ринкових структур. Масштабне поширення державної власності в країнах так званого периферійного капіталізму (друга модель) і колишніх країн соціалістичного блоку (третя модель) є результатом слабкості й відсталості їхніх національних господарств, нерозвинутості ринкових механізмів. Звідси випливає, що державна власність - результат не стільки "перезрілості" ринкових структур суспільства, скільки їх відсталості. Є принципово важливим, що державна власність, виконуючи роль стимулу щодо розвитку продуктивних сил, спромоглася наблизити національні економіки багатьох країн другої та третьої моделей, навіть всупереч їхній ідеологічній скерованості, до промислового центру сучасного світу.

В умовах третьої моделі антиринкова стратегія розвитку державної власності замінювалася проринковою поступово, в міру вичерпання можливостей; ця заміна мала на меті два завдання - стале економічне зростання і розв'язання соціальних проблем. Тут ринкові відносини були приведені у відповідність з уже сформованою за допомогою державної власності і досить розвинутою економічною базою. Якщо шляхом приватизації в рамках другої моделі було лише розширено сферу функціонування ринку, бо ринкова система господарства в ній не була витіснена повністю, то в рамках третьої моделі приватизація відіграла вирішальну роль у поверненні до ринку, але на вже новій виробничій основі. Труднощі і суперечності, притаманні державній власності, не повинні слугувати аргументом для відмови від використання її величезних потенціальних можливостей у регулюванні розвитку національної економіки, незалежно від моделі.