Монетаризм та його сучасне застосування

Монетаризм та його сучасне застосування

33

Реферат на тему:

МОНЕТАРИЗМ ТА ЙОГО СУЧАСНЕ ЗАСТОСУВАННЯ

ПЛАН

Вступ

Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії

Ключові положення сучасного монетаризму

Монетарна система М. Фрідмена

Монетаризм і економічне регулювання

Висновок

Список літератури

Монетаризм являє собою одну із найбільш впливових течій у сучасній економічній науці,яка належить до неокласичного напряму. Він розглядає вплив господарського життя на процес, який відбувається у галузі грошового обігу, і наслідки останнього для економіки. Термін “монетаризм” був уведений в сучасну літературу Карлом Бруннером у 1968р. Здебільшого він застосовується для характеристики економічної школи (переважно чиказької), представники якої твердять, що сукупний грошовий доход справляє найбільший вплив на зміну грошової маси.

Монетаризм як новий напрям економічної думки звичайно протиставляли кейнсіанству. Тоді як концепція Кейнса сформувалася на фоні критики неокласичної економічної теорії. Сучасний монетаризм виник як опозиція насамперед кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим робити аналіз поширених у світі процесів інфляції. Цікаво відзначити, що найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник чиказької школи М. Фрідмен виступив зі своїми новими ідеями у той період,коли пануючу становище в теоретичній економіці займали кейнсіанці. Після закінчення другої світової війни вони прогнозували глибокий спад або навіть депресію у виробництві. Однак такий спад не настав,зате посилились інфляційні процеси. Які, на думку монетарістів, пов'язані насамперед з непомірною швидким зростанням грошової маси.

СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ ЯК НАПРЯМ РОЗВИТКУ КІЛЬКІСНОЇ ТЕОРІЇ

Сучасний монетаризм - один із найвпливовіших напрямків західно економічної думки, який від кінця 1970-х - початку 1980-х рр. багато в чому визначає зміст економічної політики провідних країн світу -- США, Англії та інших. Якщо кейнсіанство в середині 1930-х рр. домінувало в системі теоретичних поглядів відносно характеру форм і методів державного регулювання економічних процесів завдяки своїм рецептам, спрямованим на подолання зростаючого безробіття, яке на той час уважалося найгострішою проблемою, то такою проблемою для монетаризму стала хронічна інфляція, маховик якої дедалі більше прискорював оберти. Характерним є приклад Великобританії. В 1921 р. там не мали роботи 12,9 % дієздатного населення, в 1938 -- 13,5 %. За цей період індекс роздрібних цін скоротився на 12 пунктів.

Інша ситуація склалася по війні. За 30 років (з 1950 по 1981) рівень цін зріс майже в 9 разів. При цьому, якщо для першого подвоення цін потрібно було 18 років (з 1950 по 1968), для другого -- 7 років (з 1968 по 1975), то для третього -- всього 5 років (з 1976 по 1981). Всупереч цій тенденції в розгляданий період рівень безробіття скорочувався. Схожу картину можна було спостерігати і в інших країнах.

Важливо враховувати й інші обставини, що зумовили вихід на провідні позиції монетаристського напрямку економічної теорії. Це, насамперед, інтернаціоналізація виробничого відтворення і системи ринкових відносин. Кейнсіанські рецепти, що використовувалися раніше, торкалися головно внутрішньої економіки і мало зважали на зовнішньоекономічні процеси. Необхідність перебудови господарського механізму диктувалась і умовами нового етапу НТР, що набув інтенсивного розвитку від 2-ї половини 1970-х рр., а також іншими -- не лише економічними, а й соціально-політичними, в т.ч. й ідеологічними чинниками.

Слід зазначити, що ідеї монетаризму, як однієї з форм неокласичного напрямку західної економічної думки, зародилися ще в 1920-х рр. Однак як цілісна система економічних поглядів монетаризм сформувався в 1960-і рр. Поза сумнівом, найяскравішою постаттю серед представників цієї школи є М.Фрідман -- професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1976 р., автор більш як 270 праць, у т.ч. майже 30 монографій.

Вважається, що своїм відродженням монетаризм, як і в цілому неокласичний напрямок економічної думки, зобов'язаний опублікованій 1956 р. книжці «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», яка вийшла під редакцією М.Фрідмана. Важливе значення у становленні монетаризму мала також книжка «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868 -- 1960», написана М.Фрідманом і А.Шварц та видана 1963 р. Публікацією цих книг фактично завершилось формування монетаризму в самостійну течію західної економічної теорії. Слід назвати також опубліковану 1982 р. книгу М. Фрідмана і А. Шварц «Монетарні тенденції в Сполучених Штатах і Великобританії», в якій ідеї монетаризму, викладені у двох названих книгах, набули подальшого розвою.

У 1990-х рр. вплив ідей монетаризму дещо послабшав. Окремі рецепти грошової політики, закорінеш в ньому, було піддано жорсткій критиці. Завдяки цьому в деякі з його позицій внесено певні корективи. Одначе загалом вплив монетаризму як одного з провідних напрямків сучасної економічної думки лишається досить суттєвим.

Варто зважити й на те, що монетаризм як економічна теорія має розгалуження. Він об'єднує групи економістів, що по-різному тлумачать ті чи ті аспекти економічної теорії та політики.

Різнобічність монетаризму породжує неоднозначність, що існує в економічній літературі з приводу визначення основного змісту цього напрямку економічної теорії. Найпоширенішою є концепція, що в загальному (широкому) застосуванні монетаризм представляє теорію, яка вивчає вплив грошей і грошово-кредитної політики на стан еко-номіки в іншому. Монетаризм у вузькому (конкретнішому) визначенні трактується як відповідна «система теоретичних поглядів, згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динаміку грошових доходів». У підручнику Е.Дж.Долана, К.Д.Кемпбелл і Р.Дж.Кемпбелл зазначено: монетаризм -- школа економічної думки, котра акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що перебувають в обігу, як визначальної функції цін, доходів і зайнятості.

Відповідно до цього визначення монетаризм ототожнюється з кількісною теорією грошей. «...Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей,-- відзначає М. Фрідман,-- тепер називається монетаризмом». Однак у цій констатації є особливість, котру вельми важливо враховувати.

Як наголошується в одному з підручників із теорії грошей та банківської справи, «визнання обмеженості методу класичної кількісної теорії є наріжним каменем школи монетаризму». У зв'язку з цим вважаеться, що монетаризм являє собою не просто кількісну теорію, а сучасний варіант кількісної теорії грошей. Ідеться про використання монетаризмом лише методологічної основи класичної кількісної теорії. За твердженням М.Фрідмана, поняття «кількісна теорія» використовується як термін, що «характеризує радше загальний підхід, аніж безпосереднє визначення самої сутності теорії монетаризму».

Нарівні з цим у західній літературі широко представлена думка про те, що поняття «монетаризм» не слід пов'язувати з чітко визначеною теоретичною концепцією. Мова йде про розуміння монетаризму як грошової політики держави, що може спиратися навіть на протилежні одна одній теоретичні бази. Керівник англійської школи монетаристів Д. Лейдлер з приводу цього пише: «Я трактую це поняття як певну політику, відповідно до якої робляться спроби встановити контроль над динамікою загального рівня цін через регулювання росту відповідних грошових агрегатів. Якщо ж казати про специфічні різновиди цього поняття, -- продовжує англійський вчений,-- то необхідно зазначити, що монетаризм репрезентує політику, спрямовану, з одного боку, на зменшення темпів інфляції способом відповідного скорочення обсягів грошових агрегатів, а з іншого -- на підтримку стабільності цін через забезпечення постійних темпів пропозиції грошової маси».

Конкретизуючи це визначення, представник чиказької школи монетаризму, один із авторів книги «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», про яку йшлося вище, професор Р.Т.Селден пише, що «монетаризм слід розуміти як поєднання двох основних принципів: 1) гроші мають зцачення, іншими словами, зміни у кредитно-грошовій сфері спричиняють вирішальний вплив на загальну господарську кон'юнктуру; 2) центральні банки спроможні контролювати кількість грошей в обігу».

Визначення монетаризму як різновиду державної політики дає змогу зрозуміти зміст одного з вельми важливих аспектів функціонування ринкової економіки, що нині широко дискутується. Як видно з визначень, що даються безпосередньо представниками цієї школи економічної думки, головним змістом монетаристської політики є не демонтаж системи державного регулювання господарських процесів, а структурна перебудова його форм і методів. У цій перебудові, що важливо підкреслити, не змінюється кінцева мета економічної політики держави -- забезпечити найсприятливіші умови для дії ринкових механізмів і на цій основі -- для ефективного застосування капіталу. Змінюється лише інструментарій цієї політики. Чоловим об'єктом державного втручання в економічні процеси стає сфера грошових відносин, де кейнсіанську концепцію «керованих грошей» трансформовано в положення «money matters» (гроші мають значення), за яким гроші трактуються не лише як вагомий чинник економіки, а головна, визначальна, центральна ланка ринкової системи.

Це свідчить про наступність між монетаризмом і кейнсіанством. За своїми поглядами на місце і роль грошового чинника в економічній структурі суспільства вказані напрямки західної економічної думки не є антиподами.

Воднораз наявність спільних позицій, що характеризують роль і місце грошового чинника в економічній структурі суспільства, не виключає, а, навпаки, передбачає глибокі відмінності між монетаризмом і кейнсіанством у методології аналізу грошових відносин. Усупереч твердженню Дж.М. Кейнса про внутрішню нестабільність господарської системи, вся споруда монетаризму як неокласичного напрямку теорії методологічно базується на протилежнім засновку -- з одного боку, на внутрішній структурній збалансованості і здатності до саморегуляції ринкової економіки, а з іншого -- на відносній автономності грошової системи, котра виступає як зовнішній генератор де стабілізаційних процесів розвитку. Йдеться про штучне розчленування господарської системи на дві окремішні структури: власне економічну систему, що репрезентує внутрішньо збалансований ринковий сектор економіки, і систему грошових відносин, її екзогенний сектор -- джерело дестабілізації.

Щоб довести автономність вказаних секторів економіки, монетаристи використовують добре відому в економічній теорії модель загальної рівноваги Л. Вальраса, у якій теоретичною абстракцією ринкового господарства виступає сільський ярмарок із його простим продуктообміном, що здійснюється безпосередньо на основі взаємного врівноваження попиту і пропозиції. Вказана теоретична абстракція використовується монетаристами для того, аби аргументувати чолову ідею неокласичної школи про те, що ринок, спертий на принцип «штучного економічного відбору» (economic natural selected), без втручання ззовні здатен самотужки забезпечити стабільний пропорційний розвиток. «Основні методи, за допомогою яких ринок забезпечує координацію в рамках всієї господарської системи, -- пише з цього приводу М. Фрідман, -- повністю виявляють себе в економіці, де панує натуральний обмін і в якій відсутні ... гроші».

Відтак зрозумілою стає подальша логіка теоретичного аналізу: виснується, що циклічність у розвитку економіки, кризи й депресії, інфляція та безробіття, незбалансованість платіжного балансу та інші відхилення від економічної рівноваги виникають внаслідок помилок у грошовій політиці, що за своєю природою ці процеси є явищами суто грошового порядку. Відповідно до цього вся система державного регулювання ринкової економіки мусить бути зосередженою на регулюванні сфери грошового обігу. Мова йде про здійснення активної політики «стабільних грошей» (stabile money), про жорстке регулювання кредитно-грошової емісії та, відповідно, -- грошової маси в обігу, про визнання контролю над інфляцією як провідної ланки економічної політики Центрального банку і системи державного регулювання в цілому.

Теоретичне положення про те, що стан грошового обігу виступає в якості своєрідного лакмусу в розвитку процесів економічного відтворення, в т.ч. економічного циклу, не може викликати сумніву. В ньому проявляється специфіка сфери грошових відносин, що є, як зазначалось у 1-й темі посібника, особливо відчутною і надзвичайно сприйнятливою навіть відносно незначних порушень системних зв'язків економічного відтворення. I те, що монетаризм концентрує свою увагу передовсім саме на цих аспектах господарської практики, є одним із джерел його потенційної сили. Будь-яка хвороба економічного організму має, поза сумнівом, зовнішні прояви, а вони знаходять свій вираз через елементи грошових відносин. Це незаперечна істина. Авторитет монетаризму як віповідної школи економічної думки ґрунтується багато в чому саме на цих визначеннях. Водночас маємо враховувати і слабкі сторони монетаризму. У своїх теоретичних побудовах монетаризм повністю ігнорує сферу виробничого відтворення -- основну й визначальну структуру, де безпосередньо утворюються вартість і додаткова вартість. У теоретичних моделях монетаризму ця сфера уподібнюється «чорному ящикові», внутрішні процеси якого регулюються автоматично на базі ринкових сил і тому не мають істотного значення для економічної теорії. Дослідника економіки, вважають представники цієї школи наукової думки, мають цікавити лише елементи «входу» і «виходу» із власне економічної структури, тобто лише ресурси, що виступають у грошовій формі та вводяться у виробничий процес, і результати, отримувані на його виході.

Показово, що саме цей бік економічної теорії монетаризму піддається значній критиці з боку його наукових опонентів. Зокрема, західний економіст Л.Туроу в опублікованій 1983 р. в Оксфорді книзі «Загрозлива течія: структура економічної теорії» пише, що найвразливою позицією монетаризму є тлумачення економіки як «Чорного ящика». «Монетаристи,-- підкреслює далі американський економіст,-- точно не уявляють, що міститься в цьому ящику; їх цікавить лише те, що має бути отримано із нього». Представник неокейнсіанського напрямку політичної економії Н. Калдор у спеціальному дослідженні «біди монетаризму» (Оксфорд, 1982 р.) критикує монетаристів за те, що вони не лише не можуть пояснити змісту «чорного ящика», але й навіть не намагаються зробити це . Зрозуміла річ, що йдеться про досить вагомі аспекти структури макроекономічного аналізу, якими не можна легковажити.11 Гальчинський “Теорія грошей”

Сучасний монетаризм. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям сформувався у США в середині 50-х років. У його витоків стояла група економістів, очолюваних М.Фрідменом. Монетаризм виник на базі кількісної теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали їй динамізму, застосували для її обґрунтування новітні методи статистичного аналізу. При цьому монетаристи намагалися затвердити якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу капіталістичного господарського механізму.

Головне джерело “нестабільності” капіталізму, вважали монетаристи міститься в грошовій сфері. Саме тут потрібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відтворення. Так, на думку Л.Йегера, прихильник монетаризму це економіст, який вірить, що кількість грошей чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат у економіці. Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування до інвестування, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси.

Таким чином, логічний, в принципі, висновок, що “гроші важливі для економічного розвитку”, одержав у постулатах монетаристів гіпертрофовану форму. Лозунг сучасних кількісників “гроші мають значення” насправді інтерпретується ними як “тільки гроші мають значення”. Подібний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого економічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділяється бюджетній політиці держави.

Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причина кризових явищ міститься в хаотичних коливаннях грошової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту. На думку монетаристів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді ж все відбувається якраз навпаки. Але М. Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу від грошей до ділової активності. Він бачив у цьому стрижень “монетарної теорії циклічних коливань”.

Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на випадок непередбачених обставин і т.д. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М. Фрідмена відноситься до класу “портфельних моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов'язана зворотно залежністю з рівнем цін (Р).

Одною із переваг свого підходу М. Фрідмен вважає розгляд теорії грошей як “особливої теми в теорії капіталізму”. У марксистській політекономії під капіталом розуміють самозростаючу вартість, тобто вартість, що приносить додаткову вартість на основі експлуатації найманої праці. М.Фрідмен використовує натуралістичне трактування капіталу (що йде від праць Бем-Беверка), де під капіталом розуміють будь-яку річ, що приносить “потік доходу” у вигляді грошей, товарів і специфічних послуг. Відповідно гроші у нього “капітальний актив”, частина нагромадженого капітального фонду на рівні з облігаціями, акціями, нерухомістю, товарами народного споживання та іншими активами.

Монетариський варіант кількісної теорії можна звести до таких положень: 1) кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші. Вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін; 2)для економічних агентів - володарів власності гроші є одним із видів активів, формою володіння багатством; 3) аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі послуги. Таке трактування свідчить про те, що монетаристи не бачать різниці між грошима як капітал і грошима як такими. Капітал розглядеється як сукупність грошових активів.

У монотерастському варіанті кількісної теорії грошей важливе місце відводиться очікуваним змінам цін як фактору, що діє на розміри касових грошових резервів й інших фінансових активів,які знаходяться у розпорядженні економічних агентів.

Опираючись на цифровий варіант кількісної теорії, монетаристи пов'язують її з виробництвом. Оскільки динаміка грошової маси має у них першочергове значення для пояснення коливань процесів виробництва, то робиться висновок про те, що кредитно-грошова політика- це найбільш дійовий інструмент регулювання економіки.

Одне із ключових положень монетаризму, на основі якого сучасні його представники будують своє пояснення економічного циклу, полягає в тому, що гроші відіграють виключно важливу роль у зміні реальних доходів, зайнятості і загального рівня цін. Вони твердять, що існує взаємозв'язок між темпом росту грошей і темпом росту номінального доходу, що при швидкому рості грошової маси швидко зростає номінальний доход, і навпаки. Зміна грошової маси здійснює вплив як на рівень цін, так і на обсяг виробництва. Звідси випливає, що монетаристський варіант кількісної теорії виконує функції управління грошовим попитом, а через нього - господарськими процесами. Опираючись на положення про екстраординарну роль грошей і твердячи. Що капіталістичне господарство являє собою стабільну систему, здатну за рахунок саморегулювання досягти стану рівноваги, монетаристи виставляють свою модель економічного циклу , в якій визначальну роль відіграє зміна грошової маси. Основними елементами монетаристської теорії економічного циклу є : модернізований варіант кількісної теорії грошей, концепція номінального доходу, передавальний механізм, розроблений з метою ілюстрації впливу грошей на господарські процеси.

Як відмічають Т. Майєр і К.Бруннер, у моделі передавального механізму серед усіх “імпульсів. Що впливають на економічні процеси”, переважну роль відіграють “монетарні сили”. Такими “монетарними силами» вони вважають гроші і ціни. Монетаристська схема функціонує таким чином. Величина попиту на гроші є результатом оптимізації різних альтернативних внесків у капітал і залежить від існуючих або очікуваних відносних цін різних активів. Коли величини граничних доходів на всі можливі об'єкти владу капіталу стають однаковим, тоді досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру своїх активів шляхом збільшення частки активів , здатних принести більший доход. Або за рахунок скорочення менш прибуткових об'єктів вкладу. Таким чином, коливання економічної кон'юктури приводить до змін відносних цін. Тобто цін на товари , які розглядаються відносно до цін на інші товари і вигідності вкладів капіталу в різні активи.

Найважливішою детермінантою попиту на гроші в цій схемі вважається величина номінального доходу, яка залежить у свою чергу від попиту і пропозиції грошей. Для того, щоб схема на цьому не замкнулась , передбачається. Що величина пропозиції грошей визначається за рамками моделі. Ґрунтуючись на одному з найважливіших положень монетарної теорії номінального доходу про “повне і миттєве пристосування пропонованої кількості грошей. На основі цього робиться ще один висновок: зміною грошової грошової маси можно досягти бажаної зміни номінального доходу.

Зміна номінальної кількості грошей, яка встановлюється Федеральною резервною системою, вважає Фрідмен, справляє значний ефект на обсяг виробництва зайнятість у короткостроковий період, а на ціни-у довгостроковий.

Монетаристську схему дії “ передавального механізму”, елементами якої є гроші і ціни. Досить широко описав англійський економіст ПюБраунінг. Виходячи з припущення, що заробітна плата визначається попитом і пропозицією робочої сили на ринку, економічні агенти з метою впливу на обсяг виробництва пристосовують свій попит на гроші до їх пропозиції грошей. Зайнятість визначається рівнем реальної заробітної плати, а абсолютний рівень цін не залежить від грошової маси. Повна зайнятість у цій схеми може бути досягнута тільки за рахунок зниження заробітної плати.

Дослідники монетаристської теорії виділяють ній чотири основні групи: ортодоксальну, прихильників концепції раціональних очікувань. Градулістів і прагматистів. Головне, що дозволяє проводити різницю між ними, складається з трьох пунктів: ступеня еластичності цін ; суті функціонування передавального механізму; природи раціональних очікувань.

До ортодоксальної групи слід віднести М.Фрідменаі Р.Селдена, до прихильників раціональних відносин(правих монетаристів), які є противниками макроекономічного регулювання і звертають на помилки в економічній політиці всі проблеми функціонування капіталістичної економіки, - Т.Саржента, Р.Бекона, У.Елтіса та ін.

Прагматисти, або ліві монетаристи, на чолі з Д. Лейдером,займають проміжне становище між ортодоксальними економістами монетаристської течії і кейнсіанцями. Виходячи з вимог “грошової конституції”, вони допускають використання державних позик для дефіцитного фінансування бюджету. Монетаристський звіт правил державного регулювання схожий на систему законодавчих актів, які дозволяють або забороняють ті чи інши форми економічної політики; звідси його назва - “грошова конституція”

Відповідно до монетаристської грошової конституції, сума щомісячних змін грошової маси має дорівнювати раніше визначеному річному темпу росту пропозиції грошей - близько 5% щорічно. На думку монетаристів, зміни, зумовлені іншими цілями держави або такими, що виходять за умовні кордони, абсолютно недопустимі, оскільки неминуче ведуть до росту інфляції і безробіття.22 Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень:Навч.посіб.-К.:Знання-Прес,2000.-514с

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що альтернативи ринковому механізму не існує.

Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х рр. Фрідмен виступає з ініціативою перегляду підходів до економічного аналізу. Він та його послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували протилежний кейнсіанському погляд на природу розвитку капіталістичної економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.

Нове вчення було спочатку негативно сприйняте академічними колами, оскільки монетаристи піддали сумніву Основні положення та висновки Дж. М. Кейнса про необхідність державного регулювання процесу розширеного відтворення методом грошових шоків, тобто фактично заперечили доцільність використання кейнсіанських форм активного втручання держави в економіку, які добре зарекомендували себе на практиці. Однак коли централізм в обох системах -- капіталістичній та соціалістичній -- почав виявляти свої недоліки та суперечності, теорія монетаристів починає привертати до себе все більшу увагу і в 70-х рр. (під час світової стагфляції) набуває широкого визнання.

Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвитку є забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з Фрідменом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки.

Іще в ранніх працях Фрідмен виступав проти кейнсіанського розуміння основ циклічного розвитку та динаміки національного доходу» яке базувалось на ідеї стабілізуючого впливу інвестиційних процесів та споживання (ефективного попиту).

Кейнс стверджував, що циклічність зумовлюється недостатнім сукупним попитом, і для стабільного розвитку має значення лише стійкий попит на гроші. Державне регулювання полягає в стимулюванні сукупного попиту, який зростатиме разом із випереджаючим зростанням грошової маси (контрольована інфляція). Нарощування державою грошової маси збуджує процеси інвестування, сприяє зростанню обсягів виробництва, забезпечує максимальну зайнятість.

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Інфляція.

Монетаристи на чолі з Фрідменом уважали, що, використовуючи модель Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за рахунок власних доходів, які покриваються за рахунок інфляції.

Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслідок, негативно впливає на цінову кон'юнктуру, заробітну плату й зайнятість. Держава не може вплинути на обсяги товарної пропозиції, а тому не може забезпечити рівноваги між попитом і пропозицією. Проблеми, які виникають під час інфляції, розладнують ринковий механізм, і держава вже не може регулювати суспільне виробництво інакше, ніж застосовуючи надзвичайні заходи.

Отже, на думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсована емісія грошей, яка ініціює процес її розгортання. Інфляція є явищем грошового порядку, і боротьба з нею можлива лише у сфері грошового обігу.

Серед інших причин інфляції Фрідмен називає і політику дефіцитного бюджетного фінансування, і контроль за ставкою процента, і кредитну експансію, і заходи держави щодо соціального забезпечення за рахунок прогресивного оподаткування. Та всі ці чинники є, на його думку, або похідними від емісії грошей, або такими, що потребують додаткової емісії.

Він розробляє теоретичні підходи до формування економічної політики державного регулювання грошового обігу.

Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку -- грошовою емісією.

Ще в ранніх працях Фрідмена було сформульовано «грошове правило» збалансованої довгострокової монетарної політики держави, згідно з яким збільшення грошової маси має бути систематичним, стабільним і планованим процесом, незалежним від кон'юнктури та циклічних коливань.

Виходячи з того, що недостатня кількість грошей у обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова -- до інфляції, Фрідмен запропонував визначати оптимально необхідну кількість грошей, яка б не впливала на їхню вартість і ціни, тоді не існуватиме загрози інфляції.

Оптимальну кількість грошей у обігу він пропонує визначати за допомогою рівняння обміну, відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати розмірам грошової маси, помноженої на швидкість обороту. Вартісну оцінку обсягів виробництва відображено у валовому національному продукті. Фрідмен доводить, що між Динамікою грошової маси і динамікою національного продукту існує стійкий кореляційний зв'язок, Тому грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП.

Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту грошової маси: готівки (чеки, банкноти, вклади до запитання і т.ін.)-- на рівні 3-х % на рік; потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) -- на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4--5 % щорічно, виходячи з тенденції до сповільнення швидкості обороту грошової одиниці та стабільності приросту національного продукту в США за тривалий період. Темпи середньорічної інфляції не повинні перевищувати цих показників, оскільки можливе розкручування інфляційної спіралі.

Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон'юнктуру.

Ставка процента, Фрідмен вказує, що в центрі кейнсіанської моделі перебувають інвестиції як стабілізатор циклічного розвитку. Тому ця модель передбачає регулюючий вплив держави на норму процента за кредит з метою стимулювання інвестиційних процесів.

На думку Фрідмена, регулювання ставки процента є використанням інфляційних процесів на користь держави для покриття її витрат. Адже регулювання ставки процента зв'язане з грошовою емісією.

За наростання кризових явищ Центральний банк збільшує грошову пропозицію і знижує ставку процента, стимулюючи інвестування. Зростання інвестицій веде до підвищення зайнятості, збільшення ВНП та доходів, проте призводить до нового збільшення попиту на гроші, тобто проблема задоволення грошового попиту залишається невирішеною.

Фрідмен бачить цей недолік кейнсіанської схеми і зауважує, що саме завдяки регулюванню ставки процента грошовий попит ніколи не буде стабільним. За цих умов зростання грошової пропозиції спричинятиме негайну реакцію ринку: відбудеться зростання цін на товари та послуги. Така політика регулювання попиту на гроші в довгостроковому періоді призведе до того, що держава буде змушена здійснювати фактично інфляційне фінансування. Тому держава має контролювати пропозицію грошей, а не попит на них, і необхідність у регулюванні кредитної ставки відпаде.

Фрідмен вважав, що норма процента як ціна кредитних грошей визначається співвідношенням попиту на них і їхньою пропозицією. Він стверджував, що попит на гроші є об'єктивно стабільним і зв'язаним із динамікою основних економічних показників -- валового національного продукту, національного доходу, реальних доходів на душу населення, зайнятості та ін., тобто зв'язок між ВНП і грошовою масою є тіснішим, ніж між ВНП і ставкою процента.33 Фридмен, Милтон. Если бы деньги заговорили... / Милтон Фридмен; Пер. с англ. проф. Л. С. Микша, канд. физ.-мат. наук А. М.Семёнов.- М. : Дело, 1998.-156 с.

Якщо пропозиція грошей (а не попит на них) буде регулюватись державою і якщо вона також буде орієнтованою на основні економічні показники, то ставка процента встановлюватиметься ринком і сприятиме активізації механізмів саморегулювання економіки.

Звичайно, суттєвий вплив на ставку процента справляють і інші чинники, зокрема співвідношення кількості грошей, що перебувають у сфері обігу, та грошей, які зберігаються на рахунках (відкладений попит) і, потенційно є джерелом кредитування і неконтрольованого збільшення кількості грошей у обігу. Але, ринок може регулювати і цю проблему. Більше того, відкладений попит може відігравати роль «вбудованого» стабілізатора, за необхідності забезпечуючи поповнення каналів грошового обігу.

Проблема зайнятості. Основним завданням державного втручання в економіку, на думку Кейнса, є вирішення проблеми зростання ділової активності, а відтак, зниження рівня безробіття,

Аналізуючи залежність між зайнятістю та інфляцією, кейнсіанці посилались на «криву Філліпса», яка ілюструвала існування зворотного зв'язку між заробітною платою, цінами та рівнем безробіття, між інфляцією та безробіттям. Виходячи з того, що зайнятість залежить від рівня заробітної плати, вони робили висновок, що проблему зайнятості можна вирішити за допомогою помірної інфляції, яка допомагає створити ілюзію зростання заробітної плати, а насправді заморожує її на певному мінімальному рівні.

Фрідмен доводить, що інфляція не забезпечує зростання зайнятості. Критикуючи висновок про те, що з допомогою політики стимулювання попиту, тобто інфляції, можна «купити» постійно низький рівень безробіття, він стверджував: довготривалої залежності між рівнем інфляції та зайнятістю не існує. Робітники з часом зрозуміють, що мають інфляційний приріст заробітної плати, і сформулюють нові вимоги до її рівня. 3 іншого боку, підприємець теж швидко збагне, що підвищення попиту -- наслідок інфляції, а не реальний приріст купівельної спроможності. Він скоротить виробництво й попит на робочу силу. Якщо темпи інфляції випереджатимуть зростання вимог до заробітної плати, то безробіття може певний час утримуватись на низькому рівні. Але постійно підтримувати певний рівень зайнятості можна лише ціною галопуючої інфляції, коли «інфляційне очікування» не встигає за її темпами.

Отже, прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, головним її підсумком є скорочення зайнятості. Тому, на думку Фрідмена, слід боротись не з безробіттям, а з інфляцією.

Фрідмен формулює концепцію «об'єктивного, природного безробіття». Він робить висновок, що зайнятості, як і виробництву, притаманна циклічність. Її природа криється в недостатній пропозиції грошової маси. Зменшення грошової маси -- ознака криз та застою, воно обов'язково супроводжується зміною кон'юнктури на ринку праці. Тобто безробіття він зв'язує з існуванням «об'єктивного» грошового попиту на робочу силу, розміри якого залежать від обсягів виробництва. Якщо намагатись стимулювати цей попит з допомогою штучного впливу, то відповіддю стане зростання цін, а не зайнятості.

Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголошує, що резерв робочої сили забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим 4--5 % рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості безробітних не становить проблеми для держави.44 Павлов, Константин Викторович. Общая теория социально-экономической политики / К. В. Павлов; М-во общ. и проф. образования. Удмурт. гос. ун-т. Ин-т экономики и упр. - Ижевск : Изд-во Ин-та экономики и упр. УдГУ, 1998. - 174 с.

Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рівня зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської політики стимулювання зайнятості призводить до витискування ринкової економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон'юнктури, забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.

Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв'язував із коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати веде до зменшення зайнятості. Тому він пропонував визначати мінімальну заробітну плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання заробітної плати з допомогою інфляції.

На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок залежно від кон'юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором ринкової рівноваги.

Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в політиці дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес згодом стає неконтрольованим.

Він звертається також до питання фіскальної політики, зазначаючи, що держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних підприємств, підриваючи основи економіки.

Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.

Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюджетного дефіциту та чинником інфляції. Федеральна резервна система, яка акумулює резервні фонди комерційних банків і, регулюючи норму резерву, може впливати на їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики комерційних банків, що полягає у частковому покритті емісії комерційних банків за рахунок резервів і призводить до спонтанного збільшення грошової маси в обігу.

Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату, що подолати інфляцію можна лише з допомогою політики стримування -- «реструктивної політики». Зменшення державних витрат сприятиме скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси, уповільнить темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні очікування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне знижуватись.

На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися «швидким реагуванням» з допомогою ставки процента та дотацій на прояви дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегічною лінією має бути курс на скорочення державної участі в перерозподілі національного продукту. Основне завдання держави -- не допускати коливань грошової маси, підтримувати стабільний темп її приросту.

Поєднання автономної і стабільної динаміки грошової маси, що не залежатиме від циклічних коливань, із стабілізацією .бюджетних видатків, коли податки, соціальні виплати не будуть використовуватись для регулювання кон'юнктури, забезпечить економічну рівновагу.

Отже, основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей. Цей фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики. Дослідження національної економіки як ланцюга світової господарської системи М. Фрідмен здійснював з позиції визнання її «самонастроюваною» системою, якій потрібний часовий та економічний простір.

Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується через торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші напрямки зовнішньої діяльності, обстоював принцип застосовності законів національного ринку до міжнародного середовища.

Послідовники Кейнса зосередили свою увагу на дослідженні платіжного балансу з метою визначення впливу експортно-імпортних операцій на забезпечення економічної, рівноваги.. Визнаючи позитивну залежність ефективного попиту, від експорту і негативну -- від імпорту, вони розробляють моделі, що демонструють залежність установлення рівноваги від втручання держави в зовнішньоекономічну сферу методами прямого регулювання, бюджетного фінансування та позаекономічного впливу.

Економічні важелі впливу, за кейнсіанською доктриною, були зв'язані з платіжним балансом, що залежав від валютного курсу. Тому вихідною у моделях економічного регулювання була система фіксованих валютних курсів, яка підтримувалась Центральним банком. Штучне регулювання курсів за допомогою процентних ставок давало змогу через девальвацію чи ревальвацію валют, стимулювати чи стримувати експортно-імпортні операції.

Мілтон Фрідмен обстоював принципи самозабезпечення валютної рівноваги за рахунок вільної гри ринкових сил. Він стверджував, що втручання держави у валютне середовище може спричинити дестабілізацію валютних відносин, відплив національної, валюти з усіма похідними економічними наслідками. Валютна рівновага може забезпечуватись за рахунок сталої довгострокової кредитно-грошової політики.

Цікаво, що міркування кейнсіанців та монетаристів стосовно ролі процентної ставки як регулятора переливання; капіталів з країни в країну збігаються, але, за Фрідменом, ця роль є лише допоміжною.

Фрідмен виходив з того, що за умов ринкової економіки існує зворотний зв'язок між валютними резервами та розмірами внутрішньої грошової маси, що в сумі становить величину, яка необхідна для товарообігу. Саме через цей зворотний зв'язок забезпечується рівновага, тоді як система, створена на основі кейнсіанської моделі (Бреттон-Вуд), блокує дію адаптаційних механізмів ринку. Тобто ідея стихійного вирівнювання грошового обігу і платіжних балансів протиставляється використанню епізодичних девальвацій; Адже після девальвацій зростають внутрішнім ціни, спричиняючи інфляцію, що знову призводить до дефіциту платіжного балансу.

Очевидно, що Фрідмен розглядав економічну діяльність суспільства, як органічну єдність внутрішньої та зовнішньої економік і в цьому вбачав суть відкритості економіки.

Наслідком дії психологічних факторів та державного втручання в економіку вважав Фрідмен і передачу шокового стану з країни в країну -- імпорт інфляції. Фрідман стверджував, що тенденція зростання рівня цін є виключно грошовим явищем тільки тоді, коли ця тенденція є безперервним процесом. Слід бути уважним при визначенні поняття “інфляція”, бо, за означенням, вона має супроводжуватися безперевним, швидкозростаючим рівнем цін.55 Фредерік С.Мишкін “Економіка грошей, банківської справи, фінансових ринків” изд. “ОСНОВА” К: 1999р Якщо в країні індекс зростання внутрішніх цін вищий, ніж у партнерів, то за валютної конвертованості ринок насичується імпортними товарами, а в країні-партнері, орієнтованій на експорт, зростають ціни, прискорюються інфляційні процеси,-які передаються через зростання експортних цін. Лише ринковий механізм може своєчасно відреагувати на цей процес. Тому ідею плаваючого (а не жорстко фіксованого) валютного курсу Фрідмен обстоює в контексті кредитно-грошової політики.

Досліджуючи взаємозв'язок валютного курсу й інфляції, Фрідмен указує, що коли золото перестає бути мірою цінності національних валют, інфляційні процеси безпосередньо впливають на пониження курсу цих валют, а низький курс призводить до зростання внутрішніх цін. Сама інфляція хоч і є наслідком внутрішніх макроекономічних процесів (зростання грошової маси, зменшення ВНП), але зв'язана з динамікою курсу валют.

Фрідмен зазначає, що попит на імпортні товари є вищим там, де вони відносно дешевші, це веде до урівнювання цін. Тому паритетність валют виводиться з їхньої купівельної спроможності. Теорія паритету купівельної спроможності валют орієнтує, як мають змінюватися ціни, щоб забезпечувати рівновагу валютного курсу.

Фрідмен та його послідовники негативно ставилися до державного регулювання валютного курсу, яке забезпечувалося за рахунок валютної інтервенції з метою підтримування курсу власної країни, квотування попиту на валюту, маніпулювання процентними ставками та депозитами. Особливо засуджувались валютні інтервенції (збільшення обсягів пропозиції валюти на внутрішньому ринку за рахунок валютного резерву країни), оскільки це призводить до тих самих наслідків, що й безконтрольна емісія грошей, та зумовлює остаточне падіння валютного курсу. .

Відтак можна сказати, що Мілтон Фрідмен екстраполював висновки своєї монетарної доктрини на всі складові економічного розвитку, доводячи, що закони грошового обігу не визнають кордонів, діють в усьому ринковому просторі.

МОНЕТАРИЗМ І ЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Розбіжності монетаристів і кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті вилилися в кінцевому підсумку у протиставлення двох осовних інструментів макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на кон'юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики. Перший вид політики, пов'язаної з впливом центрального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же вид політики, що грунтується на зміні податкових ставок і управління державним боргом, пов'язується зі свавіллям уряду і розцінюється як малоефективний для господарського розвитку.

Зіставлення ефекту двох головних методів економічної політики провели Л.Андерсен і Дж. Джордан із федерального резервного банку Сант-Луїса. Вони прагнули перевірити обґрунтованість трьох важливих тверджень кейнсіанської школи, а саме:

1) фіскальні заходи чинять сильніший вплив на стан економічної активності, ніж грошові;

2) реакція економічної кон'юнктури на фіскальні заходи більш передбачувана, ніж реакція на грошову політику;

3) вплив фіскальних заходів на економічну ситуацію виявляється швидше, ніж вплив грошової політики.

У результаті проведений розрахунків виявилося, що реакція економічної кон'юнктури на заходи грошової політики сильніша, передбачуваніша, швидша, ніж на фіскальні заходи. Тим самим висновки кейнсіанської теорії про роль бюджету були поставлені під сумнів. Сант-Луїська модель багато в чому сприяла зміцненню позицій монетаризму і росту його популярності.

Протягом багатьох років монетаристи виступають з пропозиціями про кардинальну перебудову традиційних грошово-кредитних і банківських інститутів, які у процесі еволюції пристосувалися до кейнсіанських методів економічного регулювання. Вони намагаються скоротити до мінімуму можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію платіжних засобів. Звідси багаторічні пошуки способу поставити жорсткі межі використанню урядами емісійного механізму для фінансування бюджетних дефіцитів.

Програму кардинального реформування кредитно-грошової системи США розробив М.Фрідмен у книзі “Програма для монетарної стабільності” (1960). Один з найголовніших елементів цієї реформи “грошове правило”, згідно з яким центральний банк США повинен взяти зобов'язання підтримувати, наскільки це можливо, стійкі темпи зростання кількості грошнй, не припускаючи сезонних коливань грошового запасу.

М.Фрідмен вважав, що при виборі темпів зростання кількості грошей необхідно орієнтуватися на стабільний рівень цін кінцевого продукту протягом тривалого періоду. Він пропонував ввести правило механічного приросту грошової маси в середньому на 4% за рік. Ця цифра складається із 3% приросту реального продукту і 1% довготривалого зниження швидкості обігу грошей. Багато економістів пропонували встановити “вилку” допустимих коливань річних темпів приросту кількості грошей.

Проте жодна із капіталістичних країн не застосувала правила М.Фрідмена у “чистому вигляді”. Керівники грошової політики намагалися зберегти за собою свободу маневру, вважаючи, що в умовах вкрай нестійкої кон'юнктури механічний приріст грошей в обігу може порушити нормальний хід платежів і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Тому на практиці таргетування всюди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття рішень залежно від власних міркувань).

Обраний в 1979 р в Англії консервативний уряд М.Тетчер взяв на озброєння монтаристські рецепти і став проводити політику грошового гальмування, що незабаром дало повний оздоровчий ефект (зниження інфляції). Було підготовлено грунт для ряду важливих структурних реформ, поліпшилися зовнішні позиції фунта стерлінгів.

Роботи монетаристів зайняли почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник з макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти мимо монетариських досліджень грошового обігу, інфляції, методів грошового прогнозування. Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечуються послідовною боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державного маніпулювання грошима і хронічного дисбалансу грошової сфери.66 Корнійчук, Людмила Яківна, Татаренко, Наталія Олексіївна. Історія економічних вчень : Підручник. - К.: КНЕУ, 1999. - 564 с.