Основи економічних наук

Основи економічних наук

ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

КУРС ЛЕКЦІЙ «ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ»

Навчальний посібник

За редакцією Член-кореспондента НАН України, д.е.н., проф. В.С.Савчука, д.е.н., проф. О.О.Бєляєва, д.е.н., проф. К.Т.Кривенка

Київ КНЕУ - 2010

Колектив авторів

В.С.Савчук - член-кор. НАНУ, д.е.н., проф.., О.О.Бєляєв, Ю.К.Зайцев, В.І.Кириленко, К.Т.Кривенко, О.М.Мельник, В.А.Студінський, А.Е.Фукс, В.Д.Якубенко, доктори економічних наук, професори, О.О.Демянчук, М.К.Галабурда, Г.Ю.Кириллова, А.В.Кудінова, І.В.Кулага, М.А.Михайлюк, М.Г.Семенов, В.Л.Смагін, О.В.Ткаченко, В.М.Соболєва - кандидати економічних наук, доценти.

Рецензенти:

Леоненко П.М. - завідувач кафедри економічної теорії, доктор економічних наук, професор Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі;

Горняк О.В. - зав. кафедрою економічної теорії та історії економічної думки Одеського національного університету імені І.І.Мечникова, доктор економічних наук, професор;

Диба М.І. - декан кредитно-економічного факультету, д.е.н., професор ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана».

Рекомендовано

Основи економічної науки: курс лекцій/ В.С.Савчук, О.О.Бєляєв, К.Т.Кривенко та ін..; За ред.. В.С.Савчука, О.О.Бєляєва, К.Т.Кривенка - К.: КНЕУ, 2010 - 372 с.

Навчальний посібник створено за програмою нової навчальної дисципліни «Основи економічної науки». Курс лекцій підготовлено на сучасних досягненнях вітчизняної і світової економічної науки, що враховують новітні закономірності функціонування і розвитку суспільного виробництва. Посібник орієнтований на формування фахових компетенцій з економічної науки.

Навчальний посібник рекомендується для студентів-бакалаврів, які навчаються за напрямом галузі знань «Економіка і підприємництво»; може бути корисним студентам, які вивчають інші економічні дисципліни: політичну економію, економічну теорію, економіку праці та ін..

ЗМІСТ

Передмова

Вступ. Економічне мислення

1. Сутність економічного мислення. Економічне мислення і економічна практика

2. Типи економічного мислення: стандартний і творчий

3. Роль економічної науки у формуванні професійних компетенцій економіста

Тема 1. Економічна наука

Лекція 1

1.1 Економіка як об'єкт наукового дослідження. Економічна діяльність - предмет економічної науки

1.2 Етапи розвитку економічної науки. Політична економія

1.3 Сучасна структуризація економічної науки та диверсифікації її предмету

Лекція 2

1.4 Принципи, категорії і закони економічної науки

1.5 Методи економічного аналізу та їх класифікація

1.6 Критерії і показники розвитку економіки та їх інтернаціональний характер

Тема 2. Економічні потреби та інтереси

Лекція 1

2.1 Економічні потреби та ієрархія потреб

2.2 Економічні інтереси. Взаємозв'язок потреб та інтересів

2.3 Мотиви та стимули

Лекція 2

2.4 Економічна поведінка

2.5 Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво

2.6 Національний та глобальний економічний інтерес

Тема 3. Економічна система

Лекція 1.

3.1 Сутність та структура економічної системи

3.2 Відносини власності

3.3 Домогосподарства, підприємства (фірми), сектори економіки, внутрішні регіони, регулятивні інститути

Лекція 2.

3.4 Типи і моделі економічних систем та їх еволюція

3.5 Національні і міжнародні економічні системи

3.6 Формування глобальної економічної системи

Тема 4. Економічна діяльність

4.1 Сутність та види економічної діяльності

4.2 Суспільний поділ праці

4.3 Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність

Тема 5. Товар і ринок

5.1 Економічні блага. Товар і його характеристки

5.2 Гроші. Грошовий вимір вартості товару

5.3 Сутність і функції ринку. Суб'єкти і об'єкти ринкових відносин

5.4 Попит, пропозиція та ринкова ціна

5.5 Конкуренція, монополія, олігополія

Тема 6. Підприємництво

Лекція 1.

6.1 Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми

6.2 Витрати та результати підприємницької діяльності. Продуктивність праці

6.3 Прибуток та рентабельність

6.4 Економічна рента та її види

Лекція 2.

6.5 Регулювання підприємницької діяльності

6.6 Міжнародна підприємницька діяльність

Тема 7. Економічний розвиток

Лекція 1.

7.1 Економічний розвиток, його сутність та принципи

7.2 Динаміка економічного розвитку та його фактори

7.3 Економічне зростання, його критерії та показники

7.4 Ресурси економічного зростання

Лекція 2.

7.5 типи та моделі економічного розвитку

7.6 Сталий економічний розвиток

7.7 Цивілізаційний вимір економічного розвитку

Лекція 3.

7.8 Циклічний характер економічного розвитку

7.9 Економічні кризи

Тема 8. Капітал

Лекція 1.

8.1 Еволюція та сучасний зміст категорії капітал

8.2 Капітал і наймана праця

8.3 Типи і види капіталу: людський, інтелектуальний, інформаційний, виробничий, підприємницький і фінансовий

Лекція 2.

8.4 Кругообіг капіталу та його стадії

8.5 Ефективність кругообігу капіталу

8.6 Міжнародний рух капіталу

Тема 9. Праця

Лекція 1.

9.1 Праця і людський ресурс

9.2 Вартість і оплата праці. Заробітна плата

9.3 Інвестиції в людський ресурс. Інтелектуалізація праці

Лекція 2.

9.4 Трудові відносини, зайнятість, безробіття

9.5 Дискримінація праці та нерівність в доходах

9.6 Соціалізація економіки

9.7 Міжнародна міграція людського ресурсу

Тема 10. Ринкова система та її структура

10.1 Сегментація ринку

10.2 Ринок і держава

10.3 Міжнародні ринки та становлення глобального ринку

Тема 11. Суспільне відтворення

Лекція 1.

11.1 Суспільне відтворення, його типи та показники

11.2 Валовий внутрішній продукт та національний дохід

11.3 Споживання та заощадження

11.4 Національне багатство

Лекція 2.

11.5 Державний бюджет. Податки

11.6 Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

11.7 Держава в системі суспільного відтворення

11.8 Інтернаціоналізація та глобалізація відтворювальних процесів

ПЕРЕДМОВА

Загальновідомо, що роль економічної науки в сучасних умовах суттєво зростає. Практика реформування економіки, забезпечення ефективного переходу до ринкових зв'язків і відносин, забезпечення інтеграції економіки в систему світового господарства, пред'являють високі вимоги до економічних учасників цього процесу. Економіка представляє собою систему економічних відносин, яка складається на рівні окремих господарських суб'єктів, на регіональному і національному рівнях, а також в масштабі світового господарства.

Щоб ці відносини систематизувати і представляли як цілісну систему, їх класифікують за характером функціонування та за місцем і роллю в суспільному виробництві. Відповідно до багатоманітної структури економічних відносин і процесів складається система економічних наук, які вивчають ці відносини, зв'язки, процеси,а також відповідні їм економічні категорії, економічні закони та принципи. До них зокрема відносяться такі економічні науки: політична економія, економікс, основи економічної науки, мікроекономіка, макроекономіка, історія економічних вчень, низка конкретних економічних наук.

Сучасна економічна наука має високі теоретичні досягнення. Це стосується не тільки фундаментальних економічних наук, які представлені двома основними течіями - політичною економією і теорією економікс, а й усіх інших економічних наук:основи економічної науки, макроекономіки, мікроекономіки, економіки знань та інших.

В КНЕУ дисципліна «Основи економічної науки» вивчається студентами першого курсу з 2009/2010 начального року. Структура і зміст програми курсу цієї дисципліни є результатом творчого наукового підходу групи вчених КНЕУ під керівництвом академіка АПН України, д.е.н., професора, ректора ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» А.Ф.Павленка.

Авторським колективом під час підготовки курсу лекцій було проаналізовано підручники вітчизняних і зарубіжних економічних вчених щодо їх наукового рівня, викладу матеріалу, належності до тієї чи іншої економічної школи. Підготовлений курс лекцій певною мірою адаптовано до вітчизняної дійсності. Враховано проблеми пов'язані з розвитком в Україні суспільного виробництва, удосконаленням ринкових, соціально-економічних та організаційно-економічних відносин, піднесення продуктивності суспільної праці та добробуту усіх громадян України. Ключовою метою курсу лекцій авторського колективу є формування професійних компетенцій кожного економіста.

ВСТУП. ЕКОНОМІЧНЕ МИСЛЕННЯ

д.е.н., проф. Бєляєв О.О.,

д.е.н., проф. Кириленко В.І.

1. Сутність економічного мислення. Економічне мислення і економічна практика.

2. Типи економічного мислення: стандартний, творчий.

3. Роль економічної науки у формуванні професійних компетенцій економіста.

Сучасна дійсність висуває високі вимоги до підготовки студентів, майбутніх фахівців-економістів. Організація навчання та подальшої роботи в нових соціально-економічних умовах вимагає опори на науково-обґрунтований, а не емпіричний рівень пізнання. Внаслідок цього в майбутніх фахівців необхідно формувати економічне мислення з використанням системного підходу, що дасть можливість самостійно обновляти знання, підвищувати свій професійний рівень, критично аналізувати процеси господарювання і управління, знаходити оригінальні й науково-обґрунтовані методи реалізації господарських та управлінських завдань, а не вирішувати їх з позиції "проб" і "помилок".

Вироблення економічного мислення, адекватного новому типу соціально-економічних відносин, припускає глибоке усвідомлення сутності всього якісно нового у житті суспільства, критичне осмислення досвіду минулого, глибоке узагальнення сучасної вітчизняної й закордонної практики, подолання багатьох сформованих стереотипів мислення.

1.Сутність економічного мислення. Економічне мислення і економічна практика

Серед усього різноманіття проблем, пов'язаних з підготовкою фахівців-економістів до професійної діяльності в сучасних соціально-економічних умовах, проблема розвитку сучасного економічного мислення уявляється однією з найбільш актуальних. Формування економічного мислення майбутнього фахівця-економіста - це процес гармонійного розвитку його здібностей, що дають можливість ефективно проявляти себе в різних сферах діяльності (науково-пізнавальній, комерційній, суспільно-політичній та ін.), виробити свій стиль поведінки, певні господарські погляди й інтереси, у результаті яких створюється система забезпечення позитивної результативності праці.

Проаналізувавши завдання, які фахівець вирішує у своїй діяльності, можна відзначити, що для раціонального вирішення господарських завдань у спеціаліста має бути сформовано економічне мислення теоретичного типу. Процес формування наукового економічного мислення й перетворення його в повсякденне мислення є характерною рисою сучасного етапу розвитку суспільства.

Розуміння та обґрунтування поняття "економічне мислення" з необхідністю вимагає визначення свідомості та мислення взагалі і економічної свідомості та економічного мислення зокрема.

Свідомість - найвища, властива людині форма узагальненого відображення об'єктивних стійких властивостей і закономірностей навколишнього світу, формування в людини внутрішньої моделі зовнішнього світу, у результаті чого досягається пізнання й перетворення навколишньої дійсності.

Зміст економічної свідомості полягає в тому, що це особлива форма суспільної свідомості, що належить самому економічному життю суспільства й пов'язана з плануванням і управлінням суспільним виробництвом. По суті, економічна свідомість - це відображення економічного буття суспільства, тобто виробництва, організації й розподілу економічних благ. Економічна свідомість - це та форма суспільної свідомості, у якій відображені економічні знання, теорії, оцінки соціально-економічної діяльності й суспільні потреби. Економічна свідомість являє собою сукупність економічних знань, ідей, поглядів суб'єктів господарювання, що безпосередньо відображають економічну дійсність і виражають своє відношення до різних явищ економічного життя суспільства в конкретний історичний момент часу.

Економічна свідомість не тільки відображає економічні процеси, відносини та економічну діяльність, але й активно впливає на них, є найважливішим регулятором поведінки економічних суб'єктів. Необхідно відзначити, що економічне життя й економічна свідомість являють собою єдину систему, де економічна свідомість виступає підсистемою, що управляє суспільними економічними відносинами. Економічна свідомість як невід'ємна сторона економічного життя відображає економічні взаємозв'язки і відносини, бере участь у їхній реалізації, у діяльності господарюючих суб'єктів. Причому, у ньому відображені, насамперед, умови господарського життя людей, відносини між класами, соціальними групами із приводу власності на засоби виробництва. Тому в економічній свідомості не просто відображається буття, воно опосередковане соціально-економічним положенням (статусом) людини, практичним досвідом, традиціями й конкретними ситуаціями. Тобто економічна свідомість формується під впливом конкретно-історичних умов і визначається об'єктивною необхідністю осмислення соціально-економічних змін, що відбуваються.

В економічній свідомості виділяють теоретичний і емпіричний рівні. Теоретична свідомість виражена в економічних законах, категоріях, теоріях, ідеях, які є наслідком розвитку наукового пізнання. Воно представлено економічною наукою. Емпірична, або повсякденна економічна свідомість складається на основі світовідчувань, безпосереднього життєвого досвіду, елементарних економічних знань і соціально-психологічних установок. Ці рівні економічної свідомості пов'язані між собою, і їхня взаємодія створює різноманіття економічних поглядів та орієнтацій.

У структурі економічної свідомості треба насамперед виділити такий елемент, як економічні знання, на основі яких відбувається практична діяльність. У цьому випадку економічна свідомість грає активну й відносно самостійну роль. Економічна свідомість не обмежується відображенням соціально-економічного буття, містить у собі відношення до нього, оцінки економічної діяльності й виступає важливим фактором поведінки різних соціальних груп.

Прийнято вважати, що економічна свідомість виступає у двох основних формах:

- у формі психології людей - їхніх емоційно-психологічних внутрішніх переживань (відчуттів, сприйнятті, пам'яті, уявлень, усвідомленні, настрої, потребах, інтересах, волі), які одержують найбільший розвиток під час господарської діяльності;

- у формі мислення - пізнавальної діяльності, інтелектуально-психологічної діяльності (освіті, розвитку знань - понять, суджень, умовиводів, теорій і т. ін.), а також у практичній перетворюючій діяльності, у якій виражається здатність і вміння глибоко осмислювати економічну дійсність.

Таким чином, економічна свідомість є осмислення, усвідомлення людьми економічної діяльності, взаємодій та відносин, відображення економічної дійсності, а економічне мислення є його вираженням. Отже, досліджувані явища пов'язані із принципово різними рівнями пізнання: економічна свідомість - з пізнанням функціонування й розвитку соціально-економічних законів, а економічне мислення - із включеністю в соціально-економічну практику. Такий методологічний підхід дає можливість розглядати економічне мислення як форму прояву економічної свідомості в конкретній суспільній соціально-економічній ситуації.

Наше пізнання навколишньої дійсності починається з відчуттів і сприйняття та переходить до мислення.

Мислення в чистому вигляді, як зовсім незалежний самодостатній психічний процес, реально не існує, воно невіддільне від сприйняття, уваги, уяви, пам'яті, мови й т. ін. Крім того, невиправдано називати мисленням наші найпростіші усвідомлювані реакції: однозначні характеристики, механічні перелічення й повторення, потік туманних образів, розпливчастих спогадів, випадкових асоціацій.

Мислення являє собою здатність орієнтуватися в нових для нас даних, здатність розуміти їх. Це розуміння реалізується в освіті щодо нового знання, що не було притаманним мислячій людині до цього моменту. Причому мислення - це насамперед усвідомлення й розуміння неконкретних загальних властивостей і закономірностей, які прямо, безпосередньо ("наочно") людині в його досвіді не дані. Їх треба осмислити, як би вивести або вичленувати. Отже, можна стверджувати, що мислення - це психологічний процес із відкриттям (можливо - суб'єктивно, тобто для мислячої людини) нового знання, вирішення проблем на основі переробки отриманої інформації. Мислення це здатність адекватно сприймати навколишній світ і суспільство.

Мислення тісно пов'язане з мовою. Виділяючи групи предметів або явищ, їхні ознаки й особливості, людина їх називає й тим самим узагальнює, систематизує, що й дає можливість потім як би "підвести" під них загальні правила. Узагальнення - перша найважливіша ознака мислення. Тому воно здатне переробляти колосальні обсяги інформації, акумулювати досвід багатьох поколінь. Друга ознака мислення його опосередкований характер. Нове знання не дається в готовій формі, мислення витягає його (знання) як би "із себе", оперуючи наявною в його розпорядженні інформацією. Читати текст - не значить мислити, помітити помилку - теж. Але якщо ви на підставі цього тексту зробите якісь висновки, скажімо, про певний текст, про автора, його особистісних особливостях - ви мислите, хоча, може бути, не самим продуктивним чином.

Функція мислення - розширення меж пізнання шляхом виходу за межі чуттєвого сприйняття. Завдання мислення - розкриття відносин між предметами, виявлення зв'язків і відділення їх від випадкових збігів. Мислення оперує поняттями й приймає на себе функції узагальнення й планування.

Мислення - найбільш узагальнена й опосередкована форма психічного відображення, що встановлює зв'язок між пізнаваними об'єктами.

Економічне мислення безпосередньо пов'язане з економікою. Економічна практика, економічні відносини, виступаючи як об'єкт економічного мислення, визначають його специфіку. Так дана форма мислення відтворює економічне життя у властиво специфічних економічних поняттях, категоріях і законах, у певній історичній і логічній послідовності, співвідносить їх з економічною дійсністю.

Економічне мислення - це пізнання сутності економічних процесів, виявлення їхніх закономірностей за допомогою розумових операцій (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення) і реалізація економічних знань, умінь і якостей особистості в економічній діяльності й поведінки у цілісному економічному процесі. Економічне мислення виступає як процес осмислення суб'єктом реальних господарських ситуацій, що підвищують ефективність трудової діяльності, які визначають економічну поведінку людини і стиль господарської діяльності.

Традиційно економічне мислення містить у собі погляди й уявлення, породжені практичним досвідом людей, їхньою участю в економічній діяльності тими зв'язками, у які вони вступають у повсякденному житті.

Основні характеристики економічного мислення:

1.Економічне мислення відтворює в теоретичній формі різні явища й процеси економічної дійсності.

2.Економічне мислення понятійно описує деяку задану предметність. Зміст економічного мислення визначається предметністю, на яку воно спрямоване.

3.Економічне мислення орієнтоване на вирішення економічним суб'єктом конкретних господарських ситуацій.

Економічна свідомість виникає в економічній сфері громадського життя виходячи із суспільних потреб, економічного буття, які викликають необхідність усвідомлення їхнього функціонування й удосконалювання, а економічне мислення вимагає для свого розвитку чітко певних механізмів, головним з яких є освіта, оскільки мислення формується у сфері освіти, у процесі виховання, потім процес підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації й т. ін. Система освіти впливає на формування економічного мислення людей, які потім, діючи в економічній сфері, видозмінюють і економічну свідомість.

Формування економічного мислення майбутнього фахівця - це процес гармонійного розвитку його здібностей, що дає можливість ефективно проявляти себе в різних сферах діяльності (науково-пізнавальній, виробничій, комерційній, суспільно-політичній та ін.), виробити свій стиль поведінки, певні погляди й інтереси, у результаті яких створюється система забезпечення позитивної результативності праці.

Основні фактори формування економічного мислення суб'єкта - різноманітні форми власності, у рамках яких суб'єкт здійснює свою діяльність; інші суб'єкти економічних відносин, з якими даний суб'єкт взаємодіє; розмаїтість взаємодіючих суб'єктів (підприємства різних форм власності, банки, інвестиційні фонди й т. ін.); інтенсивність, поліваріантність і якісна специфіка зв'язків; спрямованість і чинність цих зв'язків і т. ін. Чим більш значними є фактори формування економічного мислення, тим більш глибокою стає включеність соціального суб'єкта в економічну практику, в результаті якої компоненти економічного мислення об'єктивуються й згодом можуть бути включені в сферу економічної свідомості.

Економічне мислення опосередковане багатьма суспільними факторами, але первинним складовим його об'єктом є економічний. Воно формується під безпосереднім впливом (і в той же час усвідомленням) наступного ланцюжка елементів економічної структури суспільства. По-перше, на ступені зрілості економічного мислення позначається безпосередньо існуюча система економічних законів з їхнім механізмом дії і використання. Саме система економічних законів з їхнім об'єктивним характером і суб'єктивним механізмом прояву, їхнє пізнання і свідоме використання в управлінні соціально-економічними процесами виступає тією глибинною основою, що визначає економічне мислення. Чим повніші знання про економічні закони, у їх складній суперечливій взаємодії, співвідношенні одне з одним, тим різноманітнішим є економічне мислення.

По-друге, економічне мислення опосередковане всією системою економічних відносин, що виступає свого роду наступним рівнем усвідомлення економічних процесів і явищ. Економічні закони, як відомо, виражають глибинні сутності економічних відносин і з цього погляду формують як би загальні, глобальні, найабстрактніші уявлення в економічному мисленні про економічний устрій суспільства. Наступною ланкою формування економічного мислення логічно виступає система економічних відносин, її пізнання і відображення у вигляді відповідних категорій і понять у їхній єдності і взаємозумовленості. По-третє, факторами, що безпосередньо формують економічне мислення є потреби, їхнє усвідомлення у формі інтересів, цілей, бажань і т. ін. По-четверте, поверховим шаром з яким "зіштовхується" економічне мислення в реальному економічному житті - це форми прояву економічних відносин з їх економічними законами, тобто господарський механізм.

Зрозуміло, що таке структурування взаємозв'язку економічного мислення з елементами економічної системи можливе лише на певній стадії наукового пізнання. У дійсності ж, усі форми прояву, у тому числі й організаційно-економічні форми господарювання, виступають відображенням (хоча і не в дзеркальному вигляді) усіх причинно-наслідкових зв'язків і залежностей. З цього випливає, що як не можна пізнати раз і назавжди глибинні сутності економічної структури і співвіднести їх з формами прояву, так не можна сформувати раз і назавжди поверхневі форми існування цих глибинних сутностей і, зокрема, механізм господарювання. Економічне мислення, як таке є відображенням зв'язку між суб'єктом і об'єктом, формується саме за рахунок "перегляду" і визначення залежностей в усій економічній структурі.

Економічна свідомість, економічне мислення пов'язані і з таким поняттям як пізнання. Мислення в дії - є процес пізнання, отже, економічне пізнання - це процес відтворення економічних знань за допомогою й у процесі економічного мислення. У силу цього змістовною стороною економічного мислення є рух у ньому економічних знань, у вигляді економічних категорій, понять, узагальнень і т. ін., тобто економічне знання є основною формою існування економічного пізнання. Іншими словами, поняття "економічне мислення" і "економічні знання" співвідносяться між собою, як різні сторони однієї медалі. Чим більш насичені і глибші економічні знання суб'єкта, що господарює, тим повнішою є потенційна можливість розкриття економічного мислення.

Економічне мислення, розкрите як економічне пізнання економічного життя, формується подвійно. З однієї сторони, його варто аналізувати на рівні формування економічної свідомості теоретичним шляхом, тобто засвоєння, обґрунтування законів і категорій економічної теорії, понять усієї сукупності економічних дисциплін за рахунок різних форм руху економічної інформації (засоби масової інформації, різні освітні форми). З іншого боку - на рівні повсякденної свідомості, тобто відтворення економічної структури емпіричним шляхом, із практики економічного життя. Між цими двома рівнями формування економічного мислення є загальне, що обумовлює їхню єдність і не дає можливості жорстко протиставляти одне одному, але є і специфіка, що визначає певні сторони економічного мислення теоретичного аспекту і повсякденного прояву.

Єдність теоретичного й емпіричного рівнів економічного мислення визначається взаємозалежним рухом конкретного й абстрактного у пізнанні, обумовленим взаємозв'язком суб'єкта з об'єктом пізнання.

Даний процес уявляється з наступною логічною послідовністю: об'єкт пізнання - відтворення його суб'єктом за допомогою мислення у формі елементарних понять - засвоєння їх - відтворення на новій основі об'єкта пізнання - формування більш розвиненої системи понять і категорій. Обґрунтована логічна послідовність постійно відтворюється на якісно новій основі, визначаючи і розвиток економічного мислення. Специфіка ж пов'язана з тим, що суб'єкт ніколи не може відобразити об'єкт цілком, отже, цілком і впливати на нього. Його вплив обмежується не тільки ступенем теоретичного пізнання об'єкта, але і складністю останнього, у силу чого суб'єкт може діяти шляхом спроб і помилок. Останнє можливе і тоді, коли економічне мислення в основному формується за рахунок емпіричного напряму.

Економічне мислення виступаючи "продуктом" взаємодії суб'єкта й об'єкта, діалектично пов'язане з механізмом господарювання. Воно виступає стосовно останнього, і як передумова, і як умова, і як результат його функціонування й удосконалення. З цього погляду, економічне мислення являє собою не тільки засіб пізнання економічної дійсності, але і засіб її перетворення. Саме на основі пізнання економічної структури, органічною частиною якої виступає механізм господарювання, формуються наступні фактори перетворюючої діяльності суб'єкта: мотивація до дії, рішення діяти, установка як внутрішня мобілізація, готовність до дії, дія, реалізація установки, задоволення потреби, досягнення мети. Тут, зрозуміло, мова йде про сторони, що визначають економічну поведінку, під якою варто розуміти систему логічних і послідовних заходів впливу суб'єкта на економіку з метою її зміни. Взаємозв'язок економічного мислення й економічної поведінки вивчається теорією економічної поведінки, яка називається праксеологією (загальна теорія людської діяльності (поведінки)). Більше того, класик теорії економічної діяльності Людвіг фон Мізес стверджував, що економіка є частиною праксеології як більш універсальної науки.

Вибір моделі економічної поведінки визначається умовами життєдіяльності людини: рівнем освіти, виховання, культури; соціальним оточенням; економічним досвідом, індивідуальними нахилами і симпатіями та ін. Величезний вплив на економічну поведінку мають економічні інстинкти, внутрішньо притаманні людині (контрольовані і неконтрольовані суспільством).

Виділяють кілька груп таких інстинктів: інстинкти "індивідуалізму" (наприклад, заощадження, продовження роду і т.п.); інстинкти "розвитку" (наприклад, волі, творчості і т. ін.); інстинкти "соціальності" (справедливості, співчуття і т. ін.).

Ринкові відносини формують раціональну модель поведінки, де основним фактором є правдива інформація, а основним суперечливим началом виступає співвідношення раціональності і моральності.

Таким чином, під економічним мисленням необхідно розуміти опосередковане й узагальнене відображення економічної дійсності, що включає, по-перше, пізнання економічної системи та притаманних їй об'єктивних економічних законів і категорій; по-друге, засвоєння отриманих знань, їхнє перетворення в переконання, уміння й навички (логічні форми) мислення, мотиви діяльності; по-третє, реалізацію цих переконань, навичок і мотивів у економічну поведінку. У такому розумінні економічне мислення необхідно розглядати як духовний компонент економічної культури суспільства.

Економічна культура - спосіб (структура механізмів) взаємодії економічної свідомості (як відображення економічних відносин і пізнання економічних законів) і економічного мислення (як відображення включення в економічну діяльність), що регулює участь індивідів і соціальних груп в економічній діяльності та ступінь їхньої самореалізації в тих або інших типах економічної поведінки. Чим досконаліше спосіб даної взаємодії, тим ефективніше економічна діяльність і раціональніша економічна поведінка, тим, отже, - вище рівень економічної культури. Саме спосіб взаємозв'язку економічної свідомості й економічного мислення (як форми його прояву) виступає природним регулятором економічної поведінки.

Тобто під культурою економічного мислення розуміється система знань, поглядів, переконань, умінь, навичок, що сприяють використанню нагромадженої інформації про економічні явища і процеси, економічні закони та закономірності соціально-економічного розвитку особистості й суспільства в цілому.

Формування економічної культури громадянина в процесі вивчення навчальних дисциплін здійснюється на трьох взаємозалежних рівнях: когнітивному (лат. cognitio - "пізнання, вивчення, усвідомлення") - формування економічної свідомості й самосвідомості як ядра економічної культури; емоційно-ціннісному - формування економіко-ціннісного відношення до Батьківщини, суспільства й держави, співвітчизників; поведінковому - здатність до економічної активності й діяльності.

Економічне мислення має свої форми прояву або інакше типи (види), які можна класифікувати за різними критеріями. Тип мислення - це спосіб зв'язку, переходу зовнішнього фактору у внутрішній, засвоєння мисленням компонентів певним чином, що впливає на істинність результатів пізнання. Специфіка зовнішнього фактору, особливості його переходу у внутрішній служать підставою для виділення тих або інших типів мислення. Процес мислення і його результати, звичайно, взаємозалежні.

2.Типи економічного мислення: стандартний, творчий

На кожному етапі розвитку суспільства формується особливий, властивий тільки йому соціальний тип економічного мислення.

Прийнято розрізняти два типи мислення: 1) стандартне, шаблонне; 2) творче або нестандартне. Стандартне мислення оперує категоріями і поняттями, що не виходять за межі усталених знань і повсякденної практики. Воно дуже часто здійснюється за принципом здорового глузду, тобто економічні явища і процеси сприймає поверхнево, не розглядаючи суть і явище, зміст і форм.

Творче або нестандартне мислення - це мислення, яке виходить за межі звичної логіки, яке находить нові глибинні взаємозв'язки і взаємовпливи між явищами і процесами суспільного життя і природи, що не проявляються на поверхні різноманітного, в тому числі і економічного, життя суспільства.

Існує типологія (класифікація), в основі якої лежить критерій для класифікації економічного мислення - критерій науковості. Звідси економічне мислення можна розділити на наукове і ненаукове.

Наукове мислення - це спосіб осмислення дійсності, що базується на раціональному, доказовому, системному пізнанні, дослідженні природи і суспільства. Основною метою наукового мислення є отримання об'єктивної істини про навколишній світ - знання, незалежно від самого суб'єкта пізнання. Наукова істина базується на фактах, які провіряються, доказуються досвідом і експериментом, а головною формою її існування виступає наукова теорія.

Науковому мисленню притаманні декілька основних ознак: 1) строгість; 2) однозначність; 3) ефективність; 4) простота (економність); 5) еврістичність (творчість або здатність приносити нові результати).

Строгість у науковому мисленні - це його раціональність і доказовість, можливість виведення кожного доказуваного твердження із уже існуючих, узгодженість усіх структурних елементів теоретичної побудови в цілому.

Однозначність - це у першу чергу внутрішня несуперечливість, тотожність (відповідність) один одному за сенсом усіх тверджень, що притаманні певній теорії.

Ефективність - це те, що інакше називають можливістю його розв'язання, тобто здатності за кінцеве число кроків досягати бажаного результату, а також можливість визнати такий результат істинним або не істинним.

Простота (економність) - досягнення наукового результату за мінімальне число дій, без введення ускладнюючих наукове пізнання додаткових або допоміжних правил і принципів. Крім того дана вимога також означає доступність для його використання іншими особами.

Еврістичність, творчість наукового мислення - це його здатність приносити новий (оригінальний) результат, можливість екстраполяції уже відомого, отриманого знання на нові сфери або даної науки, або якої-небудь іншої сфери знань.

Такі якості наукового економічного мислення мають бути притаманні і науковим методам дослідження: останні складають фундаментальну особливість економічної науки на відміну від економічних знань, що базуються на життєвому досвіді і здоровому глузді.

Економіка - така сфера життя суспільства, з якою зіштовхуються всі люди. Кожний з дитинства щось довідується з повсякденної практики й постійно розширює свій кругозір. Таким способом формується повсякденне економічне мислення. Оскільки воно відображає безпосередні життєві спостереження людини, то у нього складається тверде переконання: те, що він побачив, і є єдино вірне уявлення про економічне мислення.

Дійсно, повсякденне мислення здатне помітити й узагальнити багато істотних і типових рис господарювання. Саме так виникають орієнтири, правила поведінки людей у сфері господарської діяльності. Виходячи зі здорового глузду з найдавніших часів будувалося загальне економічне навчання в його найпростішому й своєрідному виді - у формі зразків народної мудрості (прислів'їв, приказок, сказань). От, наприклад, які наставляння торговцеві-початківцю існують в китайських прислів'ях:

- не бійся, що не знаєш товару: треба тільки зрівняти його з іншим;

- у лісі не торгують дровами, на березі озера - рибою;

- продавець гарбуза не говорить, що гарбуз гіркий, продавець вина не говорить, що вино розбавлене.

Ненауковий тип економічного мислення - це мислення, яке базується на обмежено раціональному (або повністю ірраціональному), несистемному, недоказовому (або взагалі бездоказовому) підході до економічної діяльності. Основними ознаками "ненауковості" тут виступають не систематизованість, хаотичність, апеляція до авторитету, до віри або міфу. Поняття "міф" тут трактується досить широко як будь-яке догматизоване або сакральне (що стало священним) знання, розроблене для яких-небудь цілей (частіше за все ідеологічних) і почасти звернених більше до емоцій і почуттів, ніж до розуму та інтелекту.

Усі види ненаукового економічного мислення можна розділити на три основні групи:

1) релігійне та містичне економічне мислення;

2) "ідеологічне", "ілюзорне" економічне мислення;

3) повсякденне економічне мислення.

Кожний із цих типів ненаукового економічного мислення конструює свої власні методи економічного пізнання та дослідження, спрямовані на досягнення "глибинної істини" про економічні процеси. Дійсно ж результат тут буває трояким: або економічна істина (правильне, близьке до наукового уявлення про економічні явища і факти), або економічна помилка (помилкове економічне знання), або економічна неправда (свідоме викривлення, підтасовка економічного знання з метою отримання ідеологічних або яких-небудь інших вигід).

Наведемо приклади у відношенні кожного виду ненаукового економічного мислення.

Для ілюстрації релігійно-містичного мислення візьмемо підхід до проблеми лихварства в античній і середньовічній християнській філософії. Чому християнські мислителі так настирливо засуджували позичковий відсоток і кредит (видачею якого і займались лихварі), хоча у господарському відношенні без цього ніяк не можна було обійтися?

Метод, що використовувався ними, був виключно ненауковий: це було посилання на авторитет (або, що те ж саме, віра в авторитет) авторитет Святого Писання (Біблії) і авторитет Аристотеля. Якщо у Писанні старозавітний або новозавітний Бог забороняв лихварство, то це необхідно було сприймати без усякого заперечення. [Наприклад, у Старому Завіті сказано: "А коли збідніє твій брат, а його рука неспроможною стане, то підтримаєш його, приходько він чи осілий, - і житиме він з тобою. Не візьмеш від нього лихви та прибутку, і будеш боятися Бога свого, - і житиме брат твій з тобою. Срібла свого не даси йому на лихву, і на прибуток не даси їжі своєї (Левит, 25:35-37)]. "Бог завжди правий" - цей принцип розповсюджувався і на господарське життя.

Іншим аргументом було посилання на Аристотеля як безумовного авторитета у цьому питанні. Останній стверджував, що гроші можуть бути продані тільки за своєю власною ціною, яка безумовна і є справедливою. Якщо хто-небудь віддає гроші в борг і бере за них відсоток, то це значить, що гроші продаються вище власної собівартості і боржник оплачує не тільки ціну грошей, але їхнє використання. Товар (тобто гроші), по суті, продаються двічі, а це несправедливо.

Таким чином, посилання на авторитет, зафіксований у письмовому джерелі (Біблія, твори Аристотеля), служили важливим аргументом в економічному диспуті і фактично виступали як спосіб (ненаукового) економічного мислення (пізнання, дослідження).

Прикладом "ідеологічного" ("ілюзорного") підходу до економічного знання може служити комуністична (соціалістична) ідеологія, що панувала у Радянському Союзі з 1917 по 1991 рр. Ця ідеологія прийняла за "істину" тільки один тип економічного мислення і знання або, інакше, тільки одну економічну концепцію - політичну економію, що базувалася на працях К.Маркса, Ф.Енгельса та В.І.Леніна. Окрім цих мислителів довгий час авторитетом економічної думки був Й.В.Сталін; після нього авторитетними джерелами визнавались рішення різних партійних форумів і виступи Генерального секретаря ЦК КПРС.

Що можна в цьому випадку сказати про методи радянської політекономії? Посилання на авторитети класиків марксизму-ленінізму або віра у комуністичний міф були найважливішим "методом" цієї "науки". Усі вирішальні висновки, які зафіксовані у тих чи інших економічних підручниках або монографіях, повинні були відповідати вищеназваним авторитетам або міфу. Будь-які "відхилення" заборонялись цензурою або вище стоячими науковими інстанціями. В СРСР у цей період не міг бути виданий ні один твір, який би виходив за рамки марксистсько-ленінської політекономії; твори ж сучасних західних авторів, які містили ту чи іншу критику подібної політекономії, видавались суворо обмеженим накладом з грифом "Для наукових бібліотек" і мали відповідні духу марксизму-ленінізму коментарії і передмову.

"Ідеологічне" ("ілюзорне") мислення прямо дискредитує наукове економічне пізнання: тут здійснюється перекіс ціннісного і актуального підходів, тобто коли ціннісні установки особистості закривають собою факти і ціннісна складова в економічних судженнях ігнорує актуальну складову останніх, факти дійсних процесів і явищ. Це призводить до серйозних втрат в економічному пізнанні, до формування зводу догматичного економічного знання, абсолютно непотрібного, некорисного у відношенні до реальної економічної практики. Так формується доктрина на відміну від теорії (doctrina - вчення - лат.), під чим розуміють заздалегідь сформоване (часто відірване від життя) вчення, певну систему філософських або інших поглядів. "Доктринерами" називають людей, що дотримуються відірваних від життя, завчених правил і не рахуються з реальним життям. "Доктринерство" - це "теоретизування", не підтверджене практикою, життям. На відміну від доктрини, теорія не виходить із заздалегідь заданих принципів або положень, а узагальнює реальні факти, події, процеси.

Отже, найважливішою сутнісною характеристикою справжнього наукового пізнання є підтвердження наукових висновків практикою, життям, реальною дійсністю. Сьогодні, з повною на те підставою, можна вести мову про "марксистську доктрину", "марксистське вчення", яке не підтвердилось практикою.

Повсякденне економічне мислення також належить ненауковому мисленню, пізнанню. Це мислення, яке базується на здоровому глузді, життєвому досвіді, практичній кмітливості. Таке пізнання розповсюджене надзвичайно широко серед людей, котрі не мають професійної економічної освіти, - осіб, що є дилетантами в економічній науці. Однак це знання разом з методами його отримання (навчання на місті роботи, передача економічних знань від старших членів сім'ї до молодших, самонавчання) є досить ефективним і дає можливість багатьом людям добитися значних індивідуальних економічних успіхів або повести за собою до економічних вершин фірму або навіть цілу корпорацію.

Однак застосовувати повсякденне економічне мислення у якості методу економічних досліджень вельми проблематично. Чому?

Перша проблема полягає в тому, що повсякденне економічне мислення має в собі значний "неявний", "невиражений" елемент; таке знання у значному ступені є особистісним знанням, і спроба передати його іншому може бути пов'язана з великими труднощами. Будь-яке знання (в тому числі і наукове) включає в себе "мовчазний" ("такий, що не можна виразити") елемент, але особливо екстенсивно він представлений саме у повсякденному економічному мисленні і знанні. Можна сказати, що таке мислення і таке знання більше "мовчить" не тільки для співбесідника, але (почасти) і для того, хто "повідомляє".

Філософ М.Полані говорить: "Внаслідок мовчазного характеру нашого знання ми ніколи не можемо висловити усе, що знаємо, точно так, як за причини мовчазного характеру знання ми ніколи не зможемо в повній мірі знати усе те, що внутрішньо притаманно нашим висловлюванням".

Інша "біда" повсякденного економічного мислення - це його "локальність", "фрагментарність": у більшій частині воно може бути застосовано в якомусь конкретному місці (фірма, корпорація і т. ін.), спроба розповсюдити його за рамки цього місця виявляється частіше всього невдалою. Наприклад, у Р.Нельсона і С.Уінтера з цього приводу сказано: "Знання, що зберігаються у пам'яті людей, наповнені сенсом і ефективні тільки у певному контексті, і для знань, які реалізуються при виконанні якої-небудь ролі в організації, таким контекстом є контекст даної організації". Особливо великий неуспіх чекає особу, яка спробує застосувати таке знання і мислення у глобальному масштабі - масштабі галузі, регіону або країни; тут йому ніяк не обійтись без досвіду професіоналів-економістів.

Повсякденне економічне мислення і набуті на цій основі знання також амбівалентне - невизначене, таке, що не можна виразити у точних і ясних твердженнях і у різних ситуаціях, і у різних осіб воно може поводити себе по-різному: комусь приносити успіх, комусь ні. Усе це утруднює застосування повсякденного економічного мислення в конкретних економічних ситуаціях, а також утруднює використання його як методу економічних досліджень, тобто для отримання нового знання про господарські явища і процеси.

Внаслідок цього повсякденне економічне мислення і знання може розцінюватися як нижчий рівень зводу економічних знань, мало придатний для використання у якості методів економічного дослідження і пізнання. Тому тільки наукове, теоретичне мислення і знання (за їх адекватного використання) призводять до результатів, які мають характер об'єктивної економічної істини.

П.Хейне зробив цікаве зіставлення: "Економіст знає реальний світ не краще, а в більшості випадків гірше менеджерів, інженерів, механіків, словом, людей справи. Але економісти знають, як різні речі пов'язані між собою. Економічна наука дає нам можливість краще розуміти те, що ми бачимо, більш послідовно й логічно міркувати про широке коло складних суспільних відносин".

Таким чином, в економічних процесах можна виявити два своєрідних прошарки відносин між людьми: перший з них - поверхневий зовні видимий, другий - внутрішній, прихований від зовнішнього спостереження. Вивчення зовні видимих економічних відносин, природно, доступне кожній людині. Тому вже з дитинства у людей складається повсякденне (побутове) економічне мислення, що засноване на безпосередньому знанні господарського життя. Таке мислення, як правило, відрізняється суб'єктивним характером, у якому проявляється індивідуальна психологія людини. Повсякденне економічне мислення обмежене особистим кругозором людини, часто ґрунтується на уривчастих і, як правило, однобічних відомостях про економіку, що природно для обмеженого кругозору однієї людини. Не знаючи всіх сторін і справжніх масштабів господарських процесів, можна легко надати наявним відомостям загальний характер. У такий спосіб допускається помилка, коли частина якогось явища, речі сприймається як ціле, або випадкове явище - за постійну подію. Наприклад, той, хто купив акції збанкрутілої фірми, може переконувати інших у тому, що не слід довіряти акціонерним товариствам. Наукове ж мислення відображає економіку всебічно й у її цілісності, прагне побачити всю панораму подій. І тоді з'являється можливість зрозуміти: те, що добре й вигідно за певних умов окремому господарству, може бути погано й збитково для суспільства, і навпаки.

У повсякденному мисленні події господарського життя відображаються поверхово - так як їх можна безпосередньо спостерігати. Приміром, покупець помітив на ринку, що ціна товару багато в чому залежить від зміни попиту покупців і пропозиції продавців. На якому рівні встановиться ціна, якщо попит та пропозиція зрівноважаться? Щоб відповісти на це питання, треба знати закони ринкової економіки.

Економічна теорія прагне проникнути за покрив зовнішньої видимості господарських явищ і виявляє сутність - їхній внутрішній зміст. Однак для цього треба досконало володіти усією сукупністю способів і прийомів, застосовуваних для наукового пізнання економічних відносин.

З дитинства людина щодня повинна вирішувати проблему вибору: з якого уроку почати домашнє завдання, яку книгу читати, з ким дружити, як постояти за своє людське достоїнство й т. ін. Не вирішуючи самостійно проблему вибору, дитина привчається одержувати готові рішення й звикає до статусу "утриманця". Економічне мислення і, відповідно, економічна поведінка - це дії в постійному виборі з обмежених ресурсів, що робить людина заради себе, своєї родини, свого співтовариства.

В чому ж полягає зміст економічного мислення і економічної поведінки? Основу і зміст економічного мислення людини можна схематично представити у такий спосіб.

Основу будь-якої економічної діяльності людини становлять потреби. Саме вони змушують людину постійно вдосконалювати варіанти виробництва, шукати нові шляхи створення нових благ. Не було б потреб, не було б і економіки. В економічному світі людські потреби безмежні, тому що вони постійно зростають, змінюються, і не можливо точно їх виміряти в кожний даний момент часу. З іншого боку - щоб ці потреби задовольнити, необхідні ресурси, які в кожний даний момент часу обмежені, тобто їх завжди менше, ніж необхідно для виробництва благ і задоволення потреб. Через цю невідповідність в економіці й існує проблема вибору. Поведінка людини в цій ситуації, коли вона намагається знайти єдине рішення проблеми з декількох можливих, базується на економічному мисленні. Як він поводиться? Вона вибирає, причому її вибір має певну мету. З бажанням цю мету досягти, вона намагається передбачити різні альтернативи своїх дій, виробити критерії оцінки цих альтернатив і зробити усвідомлений вибір, оцінивши ці альтернативи. Крім того, економічно мисляча людина постарається визначити ціну свого вибору. Чи не занадто високі ті витрати, які вона має, зробивши свій вибір? Ціна вибору - це те, що людина втратила, зробивши свій вибір, те, що за бажанням займало для нього друге місце після зробленого вибору. Здійснення вибору - це реалізація раціонального, економічної поведінки людини.

Раціональна людина, крім того, прагне максимізувати результат за даних витрат, причому ця поведінка не завжди є правильною з погляду моралі. От чому в економічній освіті особливу роль треба відводити моральному вихованню. Необхідно, щоб раціональні дії одного суб'єкта не приводили до збитку для іншого.

Важливо пам'ятати, що раціональний егоїзм - це не себелюбність. Люди готові чимось жертвувати, щоб допомогти членам своєї родини або друзям, і жертвують гроші на добродійність, тому що одержують задоволення, поступаючи так. Батьки платять за освіту своїх дітей, оскільки одержують задоволення від подібного вибору. Такий раціональний егоїзм (не себелюбність!) дає можливість отримати максимальне задоволення від вкладення коштів у товари й послуги.

Таким чином, процес економічної освіти не зводиться тільки до економічних знань. Суть економічного навчання й виховання полягає в придбанні навичок економічного мислення, у виробленні самодисципліни, в усвідомленні необхідності самоорганізації. Суть у тому, щоб розвинути здібності самовираження особистості, розбудити прагнення до раціоналізму в роботі, до винахідливості, до вибору оптимального варіанту в рішенні соціально-економічних завдань, до одержання при цьому найбільшого ефекту при найменших витратах.

Економічне мислення - це, насамперед, уміння приймати раціональні рішення, тобто діяти в ситуації вибору, усвідомлюючи власну відповідальність за нього. Економічне мислення припускає вміння визначати мету своїх дій, оцінювати виявлені альтернативи, вибирати й оцінювати результат свого вибору.

Таким чином, дійсно, розвиваючи економічне мислення студентів, майбутніх фахівців, вища школа сприяє їхній соціалізації. Формуючи економічний спосіб мислення окремого студента, його економічну культуру, в остаточному підсумку, створюється фундамент добробуту суспільства в цілому. Як сказав Бернард Шоу, "економіка - це уміння користуватися життям щонайкраще".

За методологією, що запропонована американським економістом П. Хейне економічний спосіб мислення має чотири взаємозалежні особливості: люди вибирають; тільки індивіди вибирають; індивіди вибирають раціонально; всі суспільні відносини можна трактувати як ринкові відносини. Названі умови створюють певний баланс дійсних або уявлюваних вигід і витрат, на яких ґрунтується раціональний вибір індивіда. Роблячи цей вибір, індивід діє так щоб отримати відповідно до власних очікувань найбільшу чисту корисність, чисту вигоду. При цьому, чим серйозніші економічні обґрунтування вибору, тим більша ймовірність того, що він буде раціональним.

Необхідними властивостями-обмеженнями економічної теорії П. Хейне є, по-перше, визнання безумовної раціональності людини; по-друге, абсолютизація раціонального вибору; по-третє, акцентування уваги на можливості здійснення вибору одиничним індивідом. Здійснюючи раціональні вибори, засновані на очікуванні чистої вигоди, індивіди здійснюють певні дії, прогнозовані іншими людьми. Коли пропорція між очікуваною вигодою й очікуваними витратами на яку-небудь дію збільшується, то люди роблять його частіше, якщо зменшується - рідше. Той факт, що майже кожний віддає перевагу більшій кількості грошей меншій, неймовірно полегшує весь процес; гроші тут подібні до мастильного матеріалу, украй важливому для механізму суспільного виробництва. Помірні зміни грошових витрат і грошових вигід у тих або інших випадках можуть спонукати велику кількість людей змінити свою поведінку таким чином, що вона виявиться краще погодженою з діями інших людей, що здійснюються в той же самий час. У цьому й полягає головний механізм співробітництва між членами суспільства, що уможливлює їм забезпечувати задоволення своїх потреб, використовуючи доступні для цього кошти.

Отже, економічні дії та економічні відносини - це дії та відносини, які чогось коштують, на які виставляється ціна, за які треба заплатити, робити витрати, вони мають (цінність) вартість для осіб, що їх здійснюють.

Розвиток економічного мислення найбільш наочно виявляється у еволюції теорії вартості, що пройшла шлях від найбільш чіткої та логічно викладеної теорії трудової вартості, основи якої були закладені вже у працях меркантилістів до концепції неокласичного синтезу. "Лідерами" у цих теоріях вважаються теорія трудової вартості та теорія маржиналізму. До речі, саме ця стрижнева концепція економічної теорії підтверджує той тезис, що до деякого часу наукова теорія, як вважалось, стає догматичною і не істинною, тому що не відповідає практиці.

У цілому ж відмічений процес ґрунтується на осмисленні та переосмисленні наступних методологічних посилань:

- класична політекономічна теорія (далі - перша) вибудовується на об'єктивності визначення вартості як суспільних витрат праці;

- маржиналізм (далі - друга) на суб'єктивному оцінці вартості конкретним споживачем;

- перша базується на аналізі змісту економічного явища і оцінює його або сумарною, або середньою величиною. Друга використовує метод граничних величин для характеристики суті і форм економічних явищ і процесів;

- перша враховує родову корисність будь-якого блага у зв'язку із потребами людського роду;

- друга - базується на корисності конкретної одиниці блага, що відображає інтерес (задоволення) споживача;

- перша не вивчає проблему особистого споживання достатньо глибоко.

- друга ж - вивчає особисті інтереси та мотиви дій споживачів, що знаходяться в основі теорії поведінки споживача;

- перша визначає виробництво як первинне у відношенні до споживання, а вартість як його результат. Друга ж на час свого зародження вважала первинною сферу споживання, потім, дякуючи А.Маршалу, відбулася ув'язка виробництва і споживання матеріальних благ;

- друга пов'язує цінність блага з його обмеженістю;

- сучасна оцінка виробничої діяльності почала використовувати граничні величини при вирішенні проблем максимізації - мінімізації, зіставленні витрат і результатів.

Однак скільки ми б не порівнювали ці дві теорії, сучасне трактування вартості (цінності) товару виходить за рамки цих двох теорій, хоча це трактування базується на теорії маржиналізму.

Сучасна економічна теорія трактує вартість (цінність) не як об'єктивну категорію і не як властивість товару (товар не має ніяких властивостей, це просто фізичне тіло, воно має властивості, які люди як би "приписують" йому, надають ці властивості певним товарам). Самі по собі товари не мають вартості, хоча це суперечить здоровому глузду. Коли ми приходимо в магазин, то спостерігаємо, що кожний товар має цінник, на якому поставлена певна ціна. Але ми уже знаємо, що здоровий глузд (повсякденне економічне мислення) і теоретичне мислення дуже відрізняються. Тому коли ми хочемо знати скільки коштує та чи інша річ (яка вартість товару) ми обов'язково, хотіли б ми чи не хотіли, пов'язуємо вартість (цінність) речі з певними діями, "притягуємо" їх у процесі оцінювання. Лише діям притаманна вартість, і лише конкретним діям окремих людей. Коли ми запитуємо скільки коштує (яка вартість) товару, потрібно уточнювати - коли і для кого. Тому що для різних людей у різний час буде різна вартість (цінність) товару. Прикладів тут можна навести безліч. Якщо ж ми догматично наполягаємо на марксистському трактуванні об'єктивної вартості, то ми стикаємося з безліччю проблем у практичній діяльності господарюючих суб'єктів, які ця теорія не може пояснити. Тому дана теорія більшістю вчених економістів у світі не використовується взагалі і практично ніхто не використовує і не порівнює її з сучасним розумінням цінності (вартості). Більш досконально дана теорія буде розглянута у подальших темах курсу.

3. Роль економічної науки у формуванні професійних компетенцій економіста

Процес глобалізації економіки, формування інформаційного суспільства та інтеграція української системи вищої професіональної освіти у світовий освітній простір поставили перед вітчизняною економічною наукою завдання приведення традиційного наукового апарату у відповідність із загальноприйнятою у Європі системою педагогічних понять, зокрема, знаннєва парадигма освіти має бути переглянута з позиції компетентісного підходу.

Поняття "компетентність" використовується для опису кінцевого результату навчання; поняття "компетенція" набуває значення "знаю як", на відміну від раніше прийнятого орієнтиру "знаю що". Можна говорити, що компетенція - це знання і уміння у певній сфері людської діяльності, а компетентність - це якісне використання компетенцій, це специфічна здатність ефективного виконання конкретних дій у предметній сфері, включаючи вузько предметні знання, особливого роду предметні навички, способи мислення, розуміння відповідальності за свої дії. Необхідно виділити і "вищі компетентності", які передбачають наявність у людини високого рівня ініціативи, здатності організовувати людей для виконання поставлених цілей, готовності оцінювати і аналізувати соціальні наслідки своїх дій.

У процесі розгляду проблем отримання економічних знань і визначення вимог до випускників вищих навчальних закладів широко застосовується термін "професіональна компетентність", під якою розуміють готовність і здібність фахівця приймати ефективні рішення при здійсненні професіональної діяльності. Професіональна компетентність в цілому характеризується сукупністю інтегрованих знань, умінь і досвіду, а також особистісних якостей, які дають можливість людині ефективно проектувати і здійснювати професійну діяльність у взаємодії з навколишнім світом.

Виділяються 1) прості (базові) компетенції (які формуються на основі знань, умінь, здібностей, що легко фіксуються та проявляються у певних видах діяльності) та 2) ключові компетенції - надзвичайно складні для обліку та виміру, що проявляються у всіх видах діяльності, у всіх відношеннях особистості зі світом, що відображають духовний світ особистості і сенси її діяльності. Також існують й інші класифікації: 1) стандартні - ті, без яких неможливе нормальне функціонування особистості або організації; 2) ключові - забезпечують їх конкурентоспроможність на соціально-економічному ринку, вигідно вирізняючи від аналогічних представників; 3) провідні - це "створення" майбутнього, що проявляється в інноваційності, креативності, динамічності та діалогічності (кооперативності, децентрації, полікультурності).

Професійні компетенції фахівців бакалаврського та магістерського рівнів підготовки за економічними спеціальностями мають свій об'єкт, класи професійних завдань та їх конкретизацію. До таких класів професійних завдань відносять: 1) теоретико-пізнавальні; 2) аналітичні; 3) навчально-методичні; 4) науково-дослідні; 5)виховні.

РЕЗЮМЕ

1. Економічна свідомість є осмислення, усвідомлення людьми економічної діяльності, взаємодій та відносин, відображення економічної дійсності, а економічне мислення є його вираженням.

2. Економічне мислення - це пізнання сутності економічних процесів, виявлення їхніх закономірностей за допомогою розумових операцій (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення) і реалізація економічних знань, умінь і якостей особистості в економічній діяльності й поведінки у цілісному економічному процесі. Економічне мислення виступає як процес осмислення суб'єктом реальних господарських ситуацій, що підвищують ефективність трудової діяльності, які визначають економічну поведінку людини і стиль господарської діяльності.

3. Основні характеристики економічного мислення: 1.Економічне мислення відтворює в теоретичній формі різні явища й процеси економічної дійсності. 2.Економічне мислення понятійно описує деяку задану предметність. 3.Економічне мислення орієнтоване на вирішення економічним суб'єктом конкретних господарських ситуацій.

4. Економічне мислення можна розділити на наукове і ненаукове. Наукове мислення - це спосіб осмислення дійсності, що базується на раціональному, доказовому, системному пізнанні, дослідженні природи і суспільства. Ненауковий тип економічного мислення - це мислення, яке базується на обмежено раціональному (або повністю ірраціональному), несистемному, недоказовому (або взагалі бездоказовому) підході до економічної діяльності.

5. Усі види ненаукового економічного мислення можна розділити на три основні групи:1) релігійне та містичне економічне мислення; 2) "ідеологічне", "ілюзорне" економічне мислення; 3) повсякденне економічне мислення.

6. Економічний спосіб мислення має чотири взаємозалежні особливості: люди вибирають; тільки індивіди вибирають; індивіди вибирають раціонально; всі суспільні відносини можна трактувати як ринкові відносини. Названі умови створюють певний баланс дійсних або уявлюваних вигід і витрат, на яких ґрунтується раціональний вибір індивіда. Роблячи цей вибір, індивід діє так щоб отримати відповідно до власних очікувань найбільшу чисту корисність, чисту вигоду. При цьому, чим серйозніші економічні обґрунтування вибору, тим більша ймовірність того, що він буде раціональним.

7. Компетенція - це знання і уміння у певній сфері людської діяльності, а компетентність - це якісне використання компетенцій, це специфічна здатність ефективного виконання конкретних дій у предметній сфері, включаючи вузько предметні знання, особливого роду предметні навички, способи мислення, розуміння відповідальності за свої дії.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Економічне мислення Наукове економічне мислення

Повсякденне економічне мислення Творче економічне мислення

Стандартне економічне мислення Економічна культура

Економічний спосіб мислення Професійні компетенції економіста

ТЕМА 1. ЕКОНОМІЧНА НАУКА

д.е.н., проф. Бєляєв О.О.,

д.е.н., проф. Кириленко В.І.

Лекція 1

1.1.Економіка як об'єкт наукового дослідження. Економічна діяльність - предмет економічної науки

1.2.Етапи розвитку економічної науки. Політична економія

1.3.Сучасна структуризація економічної науки та диверсифікації її предмету

Лекція 2

1.4.Принципи, категорії і закони економічної науки

1.5.Методи економічного аналізу та їх класифікація

1.6.Критерії і показники розвитку економіки та їх інтернаціональний характер

Студент має отримати уявлення про економічну науку, вивчити та зрозуміти предмет і метод економічної науки, усвідомити основні закономірності економічної організації суспільства, засвоїти найважливіші напрями і школи в економічній теорії, вивчити сучасну структуризацію економічної науки та диверсифікацію її предмету.

Після опанування даної теми студент зможе використати набуті знання при написанні рефератів, есе, курсової роботи, підготувати науковий виступ по проблемах даної теми, а також використати набуті знання при вивченні особливостей сучасної економіки та новітніх тенденцій розвитку економічної науки.

Лекція 1

1.1Економіка як об'єкт наукового дослідження. Економічна діяльність - предмет економічної науки

Поняття економіка вживається як правило у двох значеннях: як сфера господарського життя і як наука, що вивчає цю сферу.

Скільки б ми не говорили слово «суспільство», воно завжди виступає як сукупність суб'єктів господарювання. Звідси економіка в цілому є сукупністю певних суб'єктів економічної діяльності, кожний з яких вирішує проблему раціонального ведення господарства. В усякій реальній економіці існує безліч подібних суб'єктів (інститутів), проте об'єктом вивчення економічної науки є лише декілька найбільш типових і виведених в ідеалізованому вигляді. До таких суб'єктів (інститутів) належать: споживачі, фірми (підприємства), професійні спілки, урядові організації.

Які сторони життєдіяльності людини вивчає економічна наука? Що собою уявляє людина з точки зору економічної науки? У складному переплетенні біологічних і соціальних, матеріальних і духовних сторін життя людини економічна наука аналізує найважливішу сферу діяльності людини, а саме сферу виробництва та розподілу життєвих благ в умовах обмежених ресурсів, без якої були б неможливі усі інші різноманітні форми реалізації особистісних і суспільних інтересів.

Економічна наука у вивченні людського суспільства виходить із важливої передумови про те, що людина є одночасно і виробником, і споживачем економічних благ. Людина не тільки створює, але і приводить в рух та визначає способи використання техніки і технології, які, у свою чергу, висувають і нові вимоги до фізичних та інтелектуальних параметрів людини.

Різноманітність людської особистості, її неповторна індивідуальність, різноманітні мотиви її діяльності роблять необхідним за наукового аналізу економічного життя використовувати модель людини, тобто уніфіковане уявлення про людину, що діє у певній системі соціально-економічних координат.

Модель економічної людини (homo economicus) у сучасній економічній теорії можна охарактеризувати приблизно такими ключовими ознаками:

1.Це людина, яка вибирає, оскільки вона обмежена у своїх ресурсах і така ситуація змушує її до постійної необхідності робити вибір.

2.Це людина, яка оцінює. Вона порівнює різні альтернативи, оцінює їх і вираховує як би за власною шкалою.

3.Це людина, яка еволюціонує, тобто така, яка надає перевагу віддавати пріоритет власним оцінкам та інтересам перед чужими оцінками та інтересами. Норми суспільства при цьому нею притримуються лише остільки, оскільки вони явно не суперечать її власним нормам та інтересам.

5.Це людина, яка володіє обмеженою та неповною інформацією. Пошук додаткової інформації вимагає і часу, і витрат.

6.Поведінка цієї людини є цілераціональною, тобто вона ставить перед собою раціональні цілі і здійснює свої дії таким чином, щоб досягти їх максимально. Елементи ірраціонального в її поведінці можуть носити лише випадковий, зовнішній характер.

Не випадково необхідно приділити таку увагу до основної діючої особи економічного життя, адже від цього багато в чому залежить і підхід до неї як об'єкта економічних досліджень. Методи досліджень економічної науки мають бути співрозмірними з актором (діючою особою) економічного життя, і за сухими цифрами, формулами, графіками, а також іншими способами абстрактного аналізу економіки завжди необхідно бачити саму людину, людську особистість з її живою уявою і фантазією і майже містичною здатністю до непередбачуваних поступків та дій.

У науковій літературі донедавна економіка визначалась як система виробництва, обміну, розподілу, споживання благ; сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин в їх взаємозв'язку; спосіб виробництва; сфера суспільного виробництва і нарешті у більш точному, сучасному трактуванні - економіка - це сфера людської діяльності спрямована на 1) задоволення потреб людини (продукти харчування, одяг, житло, медичне обслуговування) і виробництва (метал, нафта, верстати, зерно); 2) створення штучного середовища існування людини.

Господарська діяльність за своїм змістом складна і багатоманітна. Вона включає як технічні, так і соціальні явища. У процесі виробництва і обміну люди взаємодіють, вступають у відносини, які здійснюються на основі зіставлення витрат та отриманих результатів економічної діяльності. У цьому сенсі вони є економічними.

Отже, економіка як сфера життя суспільства охоплює виробництво благ, обмін, розподіл і споживання їх. При цьому обов'язково слід урахувати, що існування економіки неможливе без участі людей, без продуктів їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія). Крім того економіка не може існувати без природного середовища, на яке впливають люди, пристосовуючи його до своїх потреб.

Економіка країни складається з окремих галузей або, за сучасною класифікацією, видів економічної діяльності (промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво, торгівля, зв'язок тощо) і вирішує три завдання: Що виробляти, Як виробляти, Для кого виробляти.

Отже, економіка - це господарське життя людей, в якому відтворюються матеріально-фізіологічні та соціальні умови їх функціонування.

Необхідно враховувати і те, що чистої економіки не існує. Економіка - невід'ємна складова цілісної системи суспільних відносин, у якій переплетені і тісно взаємодіють соціальні, духовні, ментальні, релігійні та політичні чинники, що визначають поведінку людини. У реальному житті часто складається ситуація, коли неекономічні чинники перебирають на себе провідну функцію у розвитку суспільства і це необхідно враховувати.

Економіку вивчає окрема наука - економічна теорія. Економічна теорія - це фундаментальна економічна наука, яка вивчає загальні закономірності господарського життя (людської діяльності), відносини між людьми (їх взаємодії), що складаються у сфері виробництва, розподілу обміну і споживання благ. Це також система наукових поглядів на економічну діяльність людей, що дають всебічне уявлення про закономірності його розвитку. Вона не лише пояснює, як відтворюється людина, суспільство, а й сприяє його розвитку, запобігає повторенню негативних економічних явищ, дає можливість прогнозувати розвиток економіки.

Розрізняють об'єкт і предмет наукових досліджень. Об'єктом досліджень у найзагальнішому вигляді є сукупність явищ, явище або процес, що вивчаються. Для економічних досліджень - це людина, господарське життя людини, економіка загалом. Наприклад, людину як об'єкт досліджень вивчають різні науки - медицина, психологія, етнографія, демографія, історія тощо, кожна з яких має свій предмет.

Предмет дослідження - це суттєва сторона об'єкта, мета вивчення, тобто те, що наука ставить у центр своєї уваги.

Предмет науки, зокрема економічної теорії, значною мірою залежить від вихідних позицій тієї чи іншої теоретичної концепції. Тривалий час вважалось, що предметом економічної науки є причини зростання матеріального добробуту людей, багатства. Недарма основна праця великого англійського економіста Адама Сміта, що опублікована у 1776 р., називалася «Дослідження про природу і причинах багатства народів». У подальшому уявлення про предмет економічної науки усе більше починають пов'язувати з обмеженістю (рідкісністю) наявних у розпорядженні людей ресурсів.

Суб'єкти економіки обмежені у своїх можливостях. Обмежені його фізичні та інтелектуальні можливості. Обмежений час, який він може виділити на те чи інше заняття. Звичайно, обмеженість ресурсів має відносний характер, що проявляється у принципіальній неможливості одночасного і повного задоволення усіх потреб усіх людей.

Найближчим наслідком рідкісності ресурсів є конкуренція за їх використання. Це не тільки конкуренція між людьми за ресурси задоволення їхніх особистих або групових інтересів. Це перш за все конкуренція між альтернативними цілями, можливими напрямами, варіантами використання обмежених ресурсів, хоча кожна з таких альтернативних цілей може бути і персоніфікована.

Таким чином, перед суспільством і перед окремою людиною завжди стоїть завдання вибору напрямів і способів розподілу обмежених ресурсів між різними конкуруючими цілями.

Повертаючись до характеристики предмета економічної науки, важливо відмітити, що вона не включає вивчення самих рідкісних ресурсів як таких (для цього існують природничі та технічні науки). Економічна наука вивчає економічну діяльність (поведінку) людей, тобто такі їх дії, які пов'язані з виробництвом, розподілом, обміном і споживанням економічних благ. Саме тому ця наука є гуманітарною, яка вивчає закономірності поведінки людей.

Економісти вивчають: витрати на виробництво та прибутки; їх цікавить, як забезпечується економічна рівновага, чому ціни на товари зростають і знижуються; чому одних товарів на ринку більше, ніж існує в них потреба, а інших - недостатньо; чому одні галузі економіки розвиваються швидкими темпами, а інші - деградують; чому кризи в економіці змінюються піднесеннями; чому існує безробіття та інфляція, який між ними взаємозв'язок; динаміку змін у цінах та обсягах виробництва. Вони намагаються встановити причини цих явищ, визначити чинники, що впливають на процеси ціноутворення та виробничі процеси. На відміну від пересічних громадян, які, наприклад, лише констатують, що заробітна плата шахтаря вища, ніж працівника харчової промисловості, або заробітна плата інженера в Україні менша, ніж інженера у США, економісти вивчають закони, що зумовлюють ці економічні явища.

Існує багато різноманітних визначень предмету економічної теорії. Найбільш розповсюдженим і загальноприйнятим через свою точність і лаконічність є формулювання визначення предмету економічної теорії таке: економічна наука досліджує людську поведінку (діяльність) з точки зору співвідношення між цілями і обмеженими ресурсами, які можуть мати різне використання. Отже економічна наука сприяє ефективному використанню обмежених ресурсів з метою задоволення потреб суспільства та кожного його члена.

З точки зору масштабів досліджуваного об'єкта розрізняють два рівні економічного аналізу, яким відповідають два розділи економічної теорії - мікроекономіка та макроекономіка. Мікроекономіка вивчає поведінку окремих суб'єктів економіки, аналізує витрати на виготовлення певного товару, галузеві аспекти економіки.

Макроекономіка вивчає функціонування економіки в цілому, а також так званих агрегатів, що в неї входять, - домашніх господарств, приватного сектору, урядового сектору. Під агрегатами (агрегованими показниками) розуміють сукупність окремих економічних одиниць, наприклад, домашніх господарств, які у процесі економічного аналізу розглядаються як одне ціле. При цьому у якості об'єкта дослідження виступають не тільки самі агрегати, але і зв'язки між ними, які виникають у процесі господарської діяльності

При дослідженні економічних процесів і явищ незалежно від того, чи проводиться аналіз на мікроекономічному або макроекономічному рівнях, розрізняють позитивний та нормативний аналіз, які представляють, відповідно, позитивну та нормативну економічну теорію. Різниця між ними полягає у відсутності або наявності оціночних суджень.

Позитивна наука - це сукупність систематизованих знань, які відносяться до того, що є; нормативна - сукупність систематизованих знань, які відносяться до того, що має бути.

Позитивна економічна теорія має своїм завданням пояснення наслідків, які випливають із реальних змін обставин. Вона відповідає, наприклад, на питання: як зміниться величина попиту на легкові автомобілі певної марки за підвищення ціни на них на 10%? Або: що буде з обсягом інвестицій у рамках національної економіки за темпів інфляції, що дорівнює 15% у місяць? Позитивна економічна наука вільна від особистісних оціночних суджень дослідника.

На відміну від позитивної науки нормативна економічна наука містить чітко виражений оціночний компонент і намагається відповісти на питання «що має бути?» Чи припустимий для суспільства рівень безробіття, що склався на даний час? Чи забезпечує ринок справедливий розподіл створеного багатства? Чи потрібно підтримувати мале підприємництво? Ці і багато інших проблем, що пов'язані з оцінкою бажаності або небажаності тих чи інших економічних явищ та дій, намагається вирішити нормативна економічна наука.

Стає зрозумілим, наскільки тісно пов'язані між собою економічна теорія (особливо нормативна економічна теорія) і державна економічна політика, яку можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на регулювання поведінки економічних агентів (споживачів і виробників), або наслідків діяльності цих агентів для ефективного досягнення поставлених економічних цілей: економічного зростання, науково-технічного прогресу, більш справедливого розподілу доходів, повної зайнятості та ін. Для досягнення поставлених цілей держава використовує багатий арсенал засобів - від адміністративних заборон на викид шкідливих речовин у атмосферу до методів «тонкої настройки» економіки шляхом кредитно-грошової і податково-бюджетної політики.

Результативність державного управління багато в чому визначається компетентністю урядових чиновників, їх здатністю передбачити близькі і подальші результати дій, що вживаються. Здатність правильно зрозуміти економічну ситуацію, що складається, вибрати найбільш адекватні заходи державного впливу на економічні процеси, прорахувати наслідки рішень, що приймаються, максимізувати вигоди і мінімізувати можливі витрати прямо залежать від того, наскільки правильно і повно при проведенні державної економічної політики використовуються досягнення позитивної та нормативної економічної теорії.

Економічна наука виконує певні функції. Слово «функція» у перекладі з латинської мови означає «виконання, звершення». Економічній теорії властиві теоретико-пізнавальна, практична, прогностична і методологічна функції.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів і категорій, істотні причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів, форми їхнього вияву, об'єктивні внутрішні суперечності, подолання яких забезпечує поступальний розвиток суспільства. Ця функція є методологічним фундаментом для інших економічних дисциплін.

Процес пізнання розпочинається з аналізу фактів, масових економічних спостережень, вивчення поведінки господарських суб'єктів. На основі аналізу цього матеріалу відбираються сталі, типові явища. Це дає змогу перейти до пізнання економічних законів і категорій.

Практична функція полягає в обґрунтуванні практичного застосування економічних законів для вирішення господарських завдань, здійснення економічної політики, яка б якомога повніше відповідала інтересам людини, колективу, суспільства; раціональних форм управління господарством; здійсненні практичних заходів щодо розв'язання економічних суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку виробництва і зростання добробуту населення.

Прогностична функція економічної теорії -- це передбачення напрямів розвитку економічних процесів для запобігання економічним втратам, пом'якшення перебігу деяких негативних процесів, прогнозування дій, що сприятимуть подоланню економічної кризи, зменшенню інфляції, скороченню безробіття, зростанню реальних доходів населення тощо.

Отже, прогностична функція економічної теорії - це, по суті, складання наукових прогнозів розвитку виробництва, становлення ринкової економіки з урахуванням істотних економічних закономірностей, явищ, теоретичних висновків.

Цю функцію економічної теорії можна розглядати на макро- та мікроекономічному рівнях. Макроекономічне передбачення полягає у розробленні економічних програм уряду, відповідних загальногосподарських заходів щодо розвитку економіки країни загалом.

Прогностична функція економічної теорії може стосуватися також приватних підприємців, яким потрібно приймати конкретні рішення з урахуванням вигод і продуктивних витрат як наслідків їхніх дій.

Методологічна функція економічної теорії полягає у використанні економічних знань для здійснення досліджень у галузі конкретно-економічних (прикладних) дисциплін. Вона спрямована на формування сучасного економічного мислення людей, дає змогу об'єктивно і всебічно оцінювати економічну політику держави, логіку економічних процесів.

1.2 Етапи розвитку економічної науки. Політична економія

Залежно від рівня економічного розвитку суспільства, пануючих у ньому філософських поглядів на суспільне буття, науку, що вивчає господарське (економічне) життя суспільства, називали по-різному.

Перші відомі спроби систематизації економічних знань пов'язані із грецькими мислителями, у першу чергу Аристотелем (364-322 до н. е.) і Платоном (428-348 до н. е.), які розглядали у своїх дослідженнях питання економічного життя. Аристотель зміг глибоко проникнути в питання господарської діяльності, саме він визначив економіку як науку про багатство й вніс коштовний вклад у теорію вартості, ціни й грошей.

Сам термін «економіка» відбувся від давньогрецького слова «економія», що, як уважають учені, винайшов грецький письменник і історик Ксенофонт ( 430-355 до н.е.). Слово «економія» складається із двох слів: «ойкос» (будинок, домашнє господарство) і «номос» (знаю, закон). Так що в буквальному, первородному змісті «економія» означає науку про домоведення, про мистецтво ведення домашнього господарства.

Однак часи змінювалися, а разом з ними не тільки змінювався зміст слів, але й з'являлися нові терміни. Розвиток суспільного поділу праці й обміну призвели до подолання натуральної замкнутості й формуванню економіки як єдиного цілого в масштабі тієї або іншої держави. Виникає потреба в знаннях про народне господарство всієї країни. В 1615 р. французький економіст Антуан де Монкрет'єн ( 1575-1621) публікує «Трактат політичної економії», у якому пропонує проводити економічну політику всілякого заохочення торгівлі, доводить, що остання є головною метою виробництва. Робота А. Монкрет'єна дала назву науці, яка тоді народжувалася, що збереглася й донині.

Слово «політична» у назві науки також має давньогрецький корінь. Воно походить від терміна «поліс» (місто, держава) і містить в собі більше широкий зміст - мистецтво керування державним, суспільним господарством. У ХVII-ХVIII рр. політична економія була емпіричним мистецтвом, набором пропозицій для урядового користування. Економісти міркували над поточними господарськими проблемами й пропонували рішення, покликані збільшити дохід держави й монарха.

У цей період основним напрямом економічної думки був меркантилізм - концепція, що бачила основу національного процвітання в нагромадженні благородних металів (золота й срібла), що вважалися головними формами багатства. До числа найвизначніших представників цього напряму можна віднести вже згадуваного вище А. Монкрет'єна, англійського економіста Томаса Мена (1571-1641), французького економіста й політика Жана Батиста Кольбера (1619-1683.

Французькі вчені Франсуа Кене (1694-1774) і Анн Тюрго ( 1727-1781) з'явилися засновниками школи фізіократів, представники якої вважали, що тільки земля продуктивна й що тільки праця сільськогосподарських працівників здатний створити чистий продукт, тобто дохід, що перевищує витрати. Всі інші види діяльності (промисловість, торгівля) є «марними», оскільки вони лише переробляють продукти, не збільшуючи їхню кількість. Свої доходи, на думку фізіократів, промисловці й купці одержують із «інших рук».

У формуванні й розвитку політичної економії як науки видатну роль зіграли такі вчені, як уже названий нами Франсуа Кене, англійські економісти Вільям Петті (1623-1687), Адам Сміт (1723-1790), Давид Рікардо (1772-1823), Джон Стюарт Міль (1806-1873), французький економіст Жан-Батист Сей (1762-1832). Незважаючи на розходження їхніх поглядів, іноді істотні, всі вони ставляться до класиків політичної економії. Класиків поєднував ряд загальних передумов, що, незважаючи на розбіжності по багатьох окремих питаннях, був властивий всім названим авторам. Насамперед, класики - прихильники економічного лібералізму, суть якого нерідко виражається словами «laissez faire» (буквально - «залишіть робити» - фр.). Принцип «laissez faire» - політична вимога, сформульована ще школою фізіократів: повна економічна свобода особи й вільна конкуренція, не обмежена втручанням держави. Класична школа розглядає людину, насамперед, як «людину економічну». Її прагнення до максимізації свого багатства призводить й до збільшення багатства всього суспільства. «Невидима рука», як назвав автоматичний механізм самонастроювання економіки Адам Сміт, спрямовує розрізнені дії окремих виробників і споживачів таким чином, що вся система перебуває в стані довгострокової економічної рівноваги. Тривале існування в такій системі безробіття, надвиробництва або недовироблення товарів виявляється неможливим. Класики внесли величезний вклад у створення апарату економічної науки, що надалі використовувався й удосконалювався в працях інших представників світової економічної думки.

А. Сміт та його послідовники розробили економічну теорію, в основі якої лежала концепція трудової вартості. Вони вважали, що багатство створюється не тільки землеробством, але й працею всіх інших класів, всіх націй у цілому. Всі класи, беручи участь у процесі виробництва співробітничають, вступають у кооперацію, що виключає всяке розходження між «марними» і продуктивними видами діяльності. Це співробітництво найбільше ефективно, якщо воно здійснюється у формі ринкового обміну.

На основі теорії трудової вартості німецький економіст і соціолог Карл Маркс (1818-1883) створив вчення про експлуататорський характер ринкового господарства. Тільки праця найманих робітників створює багатство суспільства. Прибуток капіталістів являє собою неоплаченою працею робітничого класу. Внутрішні закони капіталізму призводять до поляризації суспільства, відносного й абсолютного зубожіння трудящих, дозрівання усередині самої капіталістичної системи передумов для переходу до соціалістичного суспільства в результаті переможної пролетарської революції. Багато положень і прогнози К. Маркса, що носили утопічний характер, не підтвердилися практикою розвитку суспільства.

У другій половині XIX в. дослідження концентруються у все більшій мірі на розгляді конкретних відносин ринкових агентів, виробленню відповідних практичних рекомендацій. Учені всі частіше прагнуть до дослідження проблем оптимізації розподілу обмежених ресурсів, широко застосовуючи для цих цілей апарат граничних величин, математичні методи. Слідом за цим змінюється й назва самої науки. Термін political economy («політична економія») витісняється новою назвою - economics («економічна теорія»).

Своє нове ім'я економічна наука одержала у книзі, яка вийшла в 1890 р., видатного англійського економіста, основоположника неокласичного напряму, глави «кембриджської школи» Альфреда Маршалла ( 1842-1924). Називалася вона «Принципи економічної науки». Автор книги вважав, що економічні дослідження повинні додержуватися практики життєвої логіки, бути науковим узагальненням раціонального мислення й поводження ринкових агентів. Тому під «економікою» стали розуміти науку, що досліджує діяльність (поведінку) людей у процесі виробництва, розподілу й споживання рідких благ і послуг у світі обмежених ресурсів, а також способи найбільш ефективного використання цих ресурсів.

У центрі уваги представників неокласичного напряму перебував аналіз умов, за яких споживачі й виробники максимізують свій добробут. Як показав А. Маршалл, така максимізація можлива лише в умовах вільної конкуренції, і саме тоді, коли ринок приходить у стан збалансованості, рівноваги.

Створені неокласиками інструменти аналізу й сьогодні становлять «золотий фонд» світової економічної науки. Це - еластичність попиту, граничний аналіз, розходження між коротким і тривалим періодами при обліку тимчасових впливів на господарську діяльність, аналіз внутрішньої й зовнішньої виробничої економії в теорії фірми, взаємозалежність ринків та ін.

Ідеалізація механізму вільної конкуренції («невидима рука» ринку здатна спрямовувати розвиток економіки по найбільш ефективному шляху), недооцінка ролі держави (вона повинна бути лише «нічним сторожем»), характерні для неокласиків, визначали розвиток економічної теорії протягом ряду десятиріч, аж до кінця 20-х років минулого сторіччя. Економічна теорія цього періоду спочатку називалась «теорією ціни», потім «теорією фірми», і, нарешті, одержала широко використовувану сьогодні назву «мікроекономіка».

Уже на рубежі XIX і XX сторіч мікроекономічний аналіз зазнає гострої критики з боку деяких учених, однак, в остаточному підсумку опозиційні виступи, як це часто трапляється, тільки сприяли розвитку й зміцненню авторитету неокласичного напряму. У цей період науці стали відомі імена таких видатних учених-неокласиків, як Артур Пігу (1877-1959), Карл Менгер (1840-1921), Євгеній Бем-Баверк (1851-1914), Фрідріх Візер (1851-1926), Леон Вальрас (1834-1910), Вільфредо Парето (1848-1923) та ін. Саме в їхніх працях були остаточно сформульовані основні принципи маржиналізму (від marginal - граничний - англ.), або теорії граничної корисності, що знаменувало воістину революційний прорив в уявленні про цінність, ціну, пропорції обміну, витрати, попит та пропозицію та ін. Маржиналісти в основу економічного аналізу поклали суб'єктивні оціночні судження залучених у господарські відносини суб'єктів.

Особливе місце в економічній науці займають такі послідовники принципу «laissez faire», як австро-американський економіст Август Фрідріх фон Хайєк (1899-1992) та австрійський економіст Людвіг фон Мізес (1891-1973). Протягом всього свого творчого життя ці вчені стояли на позиціях непримиренних супротивників державного втручання в економіку, попереджали про небезпеку надмірної зарегульованості господарства, що непомітно для її послідовників призводить до тоталітаризму.

Тим часом, кризові явища, що наростали в західних країнах протягом 1920-х років, вилилися в грандіозну за своїми масштабами і глибиною світову економічну кризу («Велику депресію») 1929-1933 рр. Разом із кризою господарства наступила криза й мікроекономічної теорії, зокрема, неокласичного напряму як її серцевини.

На авансцену економічної думки піднімається новий напрям наукового аналізу - кейнсіанство, що поставило в центр уваги проблеми макроекономіки. Книга видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946) «Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей», яка вийшла у 1936 р., зробила справжню революцію в економічній теорії й дала відповіді на багато питань, які не могли бути вирішені в рамках тільки мікроекономічного аналізу.

Кейнс відмовився від головного постулату неокласичного вчення - «закону ринків» Сея, згідно якого пропозиція продукту завжди створює попит на нього самого («товари обмінюються на товари») - і виведеної з нього формули ринкового механізму як ідеальної саморегулюючої системи. Двигуном економіки, на думку Кейнса, є не пропозиція, а попит, і саме він виступає вирішальним фактором розвитку виробництва й пропозиції. Для підвищення сукупного попиту Кейнс рекомендував використовувати податково-бюджетну й кредитно-грошову політику держави. Надалі значний внесок у розробку теоретичної системи Кейнса внесли американські вчені Елвін Хансен, Пол Самуелсон, англійський економіст Джон Хікс та інші.

Кейнсіанський підхід до механізму функціонування економіки мав великий успіх з кінця 1940-х і до 1960-х рр., коли він став зазнавати критики спочатку з боку монетаристів, а потім з боку представників нової класичної макроекономічної теорії.

Монетаризм являє собою таку течію економічної думки, що ставить гроші в центр макроекономічної політики, відводячи їм вирішальну роль у русі національного господарства. Монетаристські концепції послужили основою кредитно-грошової політики, використовуваної як найважливіший напрям державного регулювання економіки. Завдання держави у сфері управління економікою зводяться, з погляду сучасних монетаристів, до контролю над емісією грошей і грошовою масою, досягненню збалансованості державного бюджету, встановленню високого кредитного банківського відсотка для боротьби з інфляцією.

Зачатки ідей монетаризму проглядаються ще в економічних навчаннях стародавності й у явному вигляді є в меркантилістів.

Певні елементи монетаристського підходу є й у роботах англійських класиків. Сформульована шотландським філософом Давидом Юмом (1711-1776) кількісна теорія грошей, що пов'язувала рівень цін з обсягом грошової маси в країні, одержала підтримку, зокрема, з боку Д.Рікардо. Але в сучасному вигляді концепція монетаризму найбільш яскраво виражена в роботах лауреата Нобелівської премії по економіці за 1976 р. професора Чиказького університету Мілтона Фрідмена (род. 1912).

Досягнення Фрідмена у сфері монетаризму так чи інакше пов'язані із критичним аналізом теорії Кейнса і його послідовників, що виходили з положення про несуттєвий вплив грошей на загальні видатки, споживання, ціни й переконаності в нездатності ринкової економіки автоматично домогтися повної зайнятості й стабільності цін.

Критикуючи ці положення, Фрідмен у цілому ряді своїх робіт, у тому числі по «монетарній» історії США, показав, що всі великі зміни господарського життя пов'язані, насамперед, із грошовими імпульсами, емісією грошей. «Господарство танцює під дудку долара, повторює його танець», - так образно сформулював головний висновок своїх досліджень Фрідмен.

Положення монетаристів щодо неефективності грошової політики в короткостроковому періоді були піддані критику прихильниками нової класичної макроекономічної теорії. Ця наукова школа сформувалася в 1970-і рр. у результаті застосування принципів мікроекономічного аналізу до сфери макроекономіки. Нові класики висунули гіпотезу раціональних очікувань, за якої її автор - Роберт Лукас (род. 1937), професор Чиказького університету, - удостоївся Нобелівської премії по економіці за 1995 р.

Відповідно до даної гіпотези, майбутні цінові очікування є надзвичайно важливими мотивами поводження для всіх, хто приймає економічні рішення: для компаній, організацій і навіть для окремих родин. До цього вважалося, що подібні рішення економічних суб'єктів будуються на довільній або статичній основі. Так, очікуваний рівень цін розглядався як практично незмінний. Гіпотеза раціональних очікувань дала можливість постійно заглядати вперед і співвідносити ці очікування з інформацією, що змінюється.

Ще одним важливим напрямом сучасного економічного аналізу є теорія економіки пропозиції, що завоювала популярність у 1980-і рр. Найвизначнішим її представником є американський економіст Артур Лаффер (род. 1941). Поява теорії економіки пропозиції була обумовлена серйозною кризою державного регулювання ринкової економіки на основі кейнсіанских рецептів, що з повною силою виявилася на початку 1970-х рр. Західна економічна думка перейшла до активного пошуку нових методів оздоровлення економіки, які, як стало ясно надалі, опиралися головним чином на неокласичні, зокрема, на монетаристські погляди й підходи.

У самій назві теорії - «економіка пропозиції» - автори протиставляють її кейнсіанству, яке головну увагу приділяє регулюванню попиту. З погляду Лаффера і його прихильників, вирішальним фактором економічного розвитку є не попит, а пропозиція.

Один з основних постулатів теорії «економіки пропозиції» - зменшення втручання держави в економічні процеси й стимулювання приватної ініціативи й підприємництва. Особлива роль при цьому приділялася державним фінансам: зменшенню податків, скороченню державних видатків, зменшенню кількості грошей в обігу за допомогою відповідної політики у сфері державного кредиту. Положення й висновки теоретиків економіки пропозиції стали одним з важливих елементів політики «рейганоміки» у США в 1980-і роки минулого сторіччя, у рамках якої відбулося різке зменшення ставок прибуткового податку.

Особливе місце в сучасній економічній теорії займає інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Торстейн Веблен, Джон Коммонс, Уэслі Мітчелл, Джон Гелбрейт. Своє ім'я цей напрям одержав від назви книги Дж. Коммонса «Інституціональна економіка», що вийшла в 1924 році в Нью-Йорку. Однак засновником інституціонально-соціологічного напряму вважається Т. Веблен (1857-1929), доктор філософії з Єльського університету, що випустив у 1899 р. книгу «Теорія бездіяльного класу». Буквально термін «інституціоналізм» походить від понять «інституція» (звичай, заведений порядок) і «інститут» (порядок, закріплений у формі закону або установи).

Представники інституціоналізму підійшли до дослідження економічних проблем з нетрадиційних позицій. По суті, їхній метод є реакцією на метод класичної й неокласичної шкіл, вихідним пунктом якого була уже відома нам «людина економічна». Інституціоналісти запропонували досліджувати людину не ізольовану, а залежну від його середовища. Тому «людину економічну» вони замінюють «людиною соціологічною», що перебуває в центрі сукупності суспільних відносин, або «людиною в конкретній ситуації».

Ця ситуація, на думку інституціоналістів, складається, головним чином, з інститутів у самому широкому сенсі цього слова, тобто із сукупності писаних і неписаних законів і правил, яких дотримуються господарюючі суб'єкти якого-небудь співтовариства, та із сукупності органів, установ, соціологічних або адміністративних груп, які сприяють формуванню структури цього середовища. Під рубрику інститутів попадають такі явища як держава, родина, моральні й правові норми, корпорації, профспілки, інші економічні явища й механізми. Сюди ж можна віднести суспільну думку, моду, вище утворення, вільне підприємництво, приватну власність, кредит і т.д.

Метод інституціонально-соціологічної школи враховує одночасно й еволюцію інститутів, що змінює умови господарського життя, і вплив економіки на самі ці інститути.

У післявоєнний період «чистий» інституціоналізм пішов на спад. З окремої течії інституціоналізм перетворився, з одного боку, в елемент економічної теорії, з іншого боку - у метод загального аналізу процесів і зрушень у реальній економічній системі. До іншого випадку можна віднести сучасний неоінституціоналізм, у рамках якого виникла економічна теорія прав власності (Рональд Коуз, США), теорія економічної організації (Рональд Коуз, Олівер Вільямсон, США), теорія суспільного вибору (Джеймс Б'юкенен, США) та ін.

Неоінституціоналізм характеризується відходом від абсолютизації технічних факторів і надає особливого значення ролі трансакційних витрат (витрат ринкової координації виробництва). На концептуальній основі трансакційних витрат була сформульована нова роль прав власності в механізмі функціонування й розвитку ринкового господарства, дана відповідь на питання, навіщо потрібна фірма, якщо є ринок, розроблена низка інших цікавих проблем господарського життя. Теорія суспільного вибору досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ. Інакше кажучи, цю теорію можна розглядати як економічний аналіз політичної діяльності. Політична сфера виступає як своєрідний ринок, причому суспільні діячі при виробленні тих або інших рішень керуються тим же принципом максимізації приватної вигоди, що й окремий індивідуум або фірма. А це означає, що законодавчими й виконавчими органами можливе прийняття таких рішень, які максимізують добробут виборних політиків і чиновників, але далеко не оптимальних з погляду максимізації суспільного добробуту.

У цілому протягом XX сторіччя в економічній теорії склалося панівне становище так званого «основної течії» (main stream). Цим терміном прийнято називати неокласичну теорію, у тому сучасному її вигляді, що найбільш чітко представлений у закордонних стандартних підручниках і низці провідних теоретичних журналів по економічній теорії. Однак слід зазначити, що «основна течія» не зводиться тільки до фундаментальних положень неокласики. Найважливіша особливість main stream полягає у його здатності вбирати у себе, робити своєю складовою частиною постулати, що витримали перевірку часом, кейнсіанства, неокейнсіанства, неоінституціоналізму та ін. Досить порівняти 5-е видання широко відомого підручника П. Самуельсона «Економіка», перекладене на російську мову в 1964 р., і 16-е його видання (у співавторстві з В. Нордхаусом), що вийшло у 2001 р. У першому з названих видань відсутні такі категорії, як неспроможність (фіаско) ринку, теорема Коуза, теорія суспільного вибору та інші найважливіші поняття неоінституціональної економічної теорії, що ввійшли в останнє видання підручника, що вважається зразком «основного напряму» у викладанні сучасної економічної науки.

Таким чином, сучасна економічна теорія не є набором раз і назавжди встановлених нею законів і теорем, а винятково гнучким інструментом пізнання, що постійно вдосконалюється, здатним давати відповіді на питання, які виникають при дослідженні різних економічних систем.

1.3 Сучасна структуризація економічної науки та диверсифікації її предмету

Особливе місце у становленні та розвитку економічної науки займають проблеми систематизації і класифікації економічних наук. Це пов'язано з тим, що важливою ознакою справді наукових знань є їх систематизація. Створення єдиної, органічної, комплексної системи знань дає підстави стверджувати про їх концептуальність, а їх науковість чи ненауковість підтверджується або спростовується самою суспільно-економічною практикою, життям. (Концепція - це система поглядів, ідей, цільових настанов, пронизаних єдиним задумом на певну проблему).

Економічна дійсність надзвичайно складна, суперечлива, мінлива й різноманітна. Головним завданням економічної науки, як зазначалось, є проникнення у суть економічних явищ і процесів. При цьому вона не може претендувати на абсолютно точне, адекватне відображення дійсних процесів і тенденцій. Наукове пізнання сягає істини лише певною мірою (і, найчастіше, - слідом за течією економічних процесів). Воно постійно уточнює, коригує свої попередні уявлення, виробляючи свої узагальнення й висновки. Так виробляється економічна теорія, під якою розуміють засноване на фактах, підкріплене аргументами наукове узагальнення процесів і явищ економічної дійсності. Економічна теорія виводиться з практики, з життя. Єдиним критерієм наукової істини є практика, життя.

На основі економічної теорії сформувалися і розвиваються самостійні економічні науки, сукупність яких утворює систему економічних наук (рис. 1). Економічна теорія, як база для різних економічних дисциплін, водночас використовує їхні здобутки. Тільки спираючись на досягнення інших наук, таких як філософія, соціологія, політологія, право, історія тощо, економічна теорія може робити висновки і розробляти рекомендації, що сприятимуть оптимальній організації економічного життя суспільства.

У основі класифікації економічних наук розташовані фундаментальні економічні дисципліни, які уособлюють найабстрактніші категорії та поняття економічної науки, вироблені людством упродовж його писаної історії. Економічна теорія (пропедевтика) історично рухалась від «Ойкономії» давніх греків, через різні форми «Політичної економії» (класичну, буржуазну, пролетарську), так звану чисту «Економікс» до теперішньої економічної теорії. Важливими гранями економічної науки у широкому розумінні слова (які не знайшли свого відображення на схемі) є чотири наукові дисципліни Макроекономіка, Мікроекономіка, Мезоекономіка, Міжнародна економіка, які утворюють, так би мовити, серцевину економічного знання.

Ця серцевина оточена численними спорідненими блоками економічних дисциплін - функціональні, галузеві, підприємства, регіональні.

Рис. 1. Класифікація економічних наук

Запропонована схема сучасної системи економічних наук - умовна, як і будь-яка інша. Перелік наведених у схемі дисциплін може бути як скороченим, так і розширеним. Так, приміром не увійшли до наведеної схеми численні «споріднені» науки - такі як Економічна соціологія, а також галузі знань, викликані до життя бурхливим техніко-економічним та інформаційним розвитком суспільства.

У даному випадку зроблена спроба подати лише логіку найзагальнішої класифікації усталених напрямів економічного знання.

Вирішальною ознакою економічних знань є їх науковість. За дві тисячі років своєї писаної історії людство нагромадило певний досвід (у тому числі і в галузі економічних знань). Узагальнені економічні знання фокусуються у вигляді економічної теорії, яка тільки тоді стає науковою, коли підтверджена практикою, життям, реальною дійсністю. Справжнє наукове знання завжди об'єктивне: воно не обслуговує суб'єктивні інтереси класів, прошарків і груп і не буває ані буржуазним, ані дрібнобуржуазним, ані пролетарським. Тому єдиною справді науковою методологічною основою може бути економічна теорія, перевірена практикою, що і являє економічну науку у справжньому розумінні слова.

Говорячи про фундаментальні економічні дисципліни, не треба забувати, що слідом за ними (а частіше - паралельно) в економічних ВНЗ викладаються конкретно-економічні дисципліни (Економіка підприємства, Економічний аналіз, Маркетинг, Менеджмент тощо), а далі, залежно від спеціалізації, відбувається поглиблене вивчення фінансів, кредиту, банківської справи, грошового обігу, цілого ряду статистичних і облікових дисциплін. Тому кожна з фундаментальних економічних дисциплін повинна мати своє чітко окреслене коло категорій і понять, які згодом необхідно конкретизувати в інших нормативних дисциплінах - залежно від подальшої спеціалізації кожного фахівця.

Лекція 2

1.4 Принципи, категорії і закони економічної науки

Роль усезагальної методології усіх наук (соціальних, природничих, технічних) грає філософія. Філософія формулює деякі загальні принципи, які економічні дослідники у явному або неявному вигляді використовують у процесі свого дослідження.

Проілюструємо дію деяких усезагальних (філософських) принципів як методологічних у економічній науці.

1.Принцип пізнаваності світу.

Цей принцип проголошує пізнаваність будь-яких економічних явищ і процесів. Тому будь-який економіст-дослідник, приступаючи до вивчення того чи іншого господарського явища, твердо знає, що дане досліджуване явище пізнаване, а непізнаваних економічних процесів взагалі не існує.

2.Принцип розвитку.

Даний принцип вимагає діалектичного підходу до економічних явищ, тобто розгляд їх як таких, що розвиваються у просторі і часі. «Усі господарські процеси необхідно розглядати в їх розвитку, динаміці» - річ начебто очевидна до банальності, але навряд чи варто припускати, що античній та середньовічній економічній думці був відомий цей принцип; більш за все він був запроваджений філософією в економічну свідомість набагато пізніше, уже в епоху Нового часу.

3.Принцип практичної здійснимості.

Цей принцип стверджує приблизно таке: «Усе, що теоретично можливо і не заборонено законами природи і суспільства, то практично здійснимо». В основі цього принципу, якщо його послідовно застосовувати в економічній науці, лежить ідея, яка припускає можливість управління господарськими процесами і явищами, здатність цілеспрямовано впливати на них.

Однак не слід цей принцип трактувати вульгарно, як, наприклад, це робили політичні діячі епохи комунізму: В.І.Ленін, М.С.Хрущов, Мао Цзедун. Ідеї «великого стрибка», «побудови комунізму за двадцять років» і т. ін.. були абсолютно нереальними із усіх точок зору, включаючи і економічної, і уявляють собою різновид господарської утопії, тобто спроби впровадити щось зовсім нездійсненне у господарське життя.

4.Принцип детермінізму.

Сутність даного принципу зводиться до того факту, що за кожним наслідком приховується своя причина і що усі процеси у світі так чи інакше пов'язані між собою. Принцип детермінізму в економічній науці - принцип усезагальної обумовленості усіх господарських процесів і явищ. Цей принцип, також як і усі попередні, не існував в історії економічного аналізу первісно, його поява здійснилась приблизно у XVII-XVIII ст., і велику роль у впровадженні принципу детермінізму в економічне знання відіграли філософія і наука Нового часу.

5.Принцип простоти (принцип «економії мислення»).

Принцип простоти пропонує шукати у відношенні усякого господарського факту найбільш просте пояснення із усіх існуючих варіантів. Історично цей принцип вперше появився у англійського філософа XIV ст. Вільяма Оккама і тому отримав назву «бритва Оккама». Він проголошує: «Не примножуй сутностей надмірно». Інакше цей принцип можна сформулювати так: «Якщо існує більш просте пояснення, непотрібно вживати більш складне».

Цей принцип також застосовується і у відношенні економічних процесів: задумуючись про природу того чи іншого господарського явища, економісти шукають перш за все простий варіант пояснення, а потім більш складний. Усе відбувається ще на рівні інтуїції, підсвідомості, інстинкту дослідника. Наприклад, падіння курсу національної валюти - результат, як правило, інфляції у даній країні (саме просте пояснення), але, може бути, він пов'язаний і з погіршенням платіжного балансу, його зростаючим дефіцитом (більш складне пояснення). Зрештою, у більшості випадків і перше, і друге знаходяться між собою у тісному взаємозв'язку.

У процесі дослідження господарської практики економічна теорія розробляє систему наукових категорій і законів.

Категорія - наукове узагальнююче поняття, що відображує нагромаджені знання щодо загальних суттєвих властивостей того чи іншого явища.

Категорії, як правило, оформлюються в поняття - наукові терміни, наприклад, товар, гроші, ціна, власність, інфляція тощо. Водночас не слід забувати, що будь-яка економічна категорія (поняття) є ідеальною (такою, що існує в уяві людини) формою об'єктивної економічної реальності.

Економічні категорії відображають економічну діяльність людей та виробничі (економічні) відносини. В економічній науці застосовують поняття, пов'язані з економічною політикою, надбудовними явищами, проте вони не є економічними категоріями за своєю сутністю. Економічні категорії мають такі ознаки:

- відображують не природні властивості речей і предметів, а економічну діяльність людей та економічні взаємодії і відносини як свій головний предмет;

- мають об'єктивний характер, оскільки відображують об'єктивну дійсність;

- більшість категорій має історичний характер. Це означає, що вони відповідають певним конкретно-історичним умовам і відображують певний рівень економічного життя людства.

Економічна категорія як теоретична абстракція характеризується специфічними ознаками (властивими тільки цій категорії); сутністю і формою вияву; головною функцією; місцем у системі категорій; формами і методами використання.

Економічні закони відображують істотні причинно-наслідкові зв'язки суб'єктів економічних процесів і явищ, що реалізуються на основі принципів саморозвитку.

Закон -- стійкий, повторюваний взаємозв'язок будь-яких явищ об'єктивної реальності, що відображена в категоріях.

Ці зв'язки можуть бути прямими і оберненими, пропорційними (співрозмірними) тощо.

Кожний закон має процес-причину і процес-наслідок. Процес-наслідок економічного закону виникає в результаті подолання економічної суперечності між процесом-причиною та економічним процесом, який є чинником, що протидіє процесу-причині. Інакше кажучи, це наслідок розвитку продуктивних сил, кількісних змін у процесі виробництва.

Зростання рівня потреб суспільства -- не випадкове явище. Воно породжується дією закону підвищення потреб, є процесом-наслідком цього закону. Це явище вступає у суперечність з недостатньою величиною суспільного багатства для задоволення потреб, що зростають. Суперечність, що виникла, долається на основі зростання суспільного багатства.

В економічному законі перехід від процесу-причини до процесу-наслідку є особливою формою руху, де один економічний процес породжує інший, а внутрішнім імпульсом для цього є об'єктивні економічні суперечності.

Суперечності економічного закону розв'язуються на основі застосування тих чи інших інструментів економічної політики внаслідок осмислених дій людей. Цей процес за сприятливих умов завершує перехід до процесу-наслідку, що виявляється у різних формах.

Отже, форми вияву економічного закону -- це наслідок реалізації його причинно-наслідкового зв'язку. Вони впливають на економічні процеси, розвиток економіки загалом. Це спричинює різні соціально-економічні наслідки залежно від умов дії закону. Оптимальні умови функціонування економіки зумовлюють раціональні форми вияву економічного закону. Якщо економічний закон реалізується в умовах, що відрізняються від нормальних, то форми його вияву призводять до соціально негативних наслідків.

Сутність економічного закону можна відобразити через його кількісне вираження, або математичну модель закону. Економічні закони, як правило, виражають через формули функціональної залежності, проте кількісне вираження деяких законів (переважно законів сфери обігу товарів) можливе лише на основі визначення певних співвідношень. Це зумовлено дією суб'єктивних чинників. Визначення кількісного вираження економічного закону дає можливість зрозуміти напрям розвитку економічних процесів, своєчасно виявити недоліки і вжити відповідних заходів щодо їх усунення.

Спільність економічних законів із законами природи полягає в їх об'єктивності, а відмінність -- у тому, що вони виявляються через дії людей та існують у певних часових межах; економічні закони менш точні, ніж закони природи; предмет економіки відрізняється непостійністю, має багато виявів, зазнає значного впливу суб'єктивної діяльності людини.

Закони природи на противагу економічним законам поділяються на дві категорії: ймовірнісно-статистичні (закони-тенденції) і динамічні (з однозначним зв'язком: коли причина тягне за собою незмінно один і той же наслідок). Економічні закони - виключно ймовірнісно-статистичні закони.

Економічні закони діють як домінуючі тенденції. Проте у будь-якому економічному явищі діють контртенденції, що можуть на певний час послабити дію домінуючої тенденції. Скажімо, під впливом розвитку науки і техніки зростають кількість і якість створюваних благ у певній країні. Це -- домінуюча тенденція. На неї можуть вплинути природничо-техногенні (землетруси, повені тощо) і соціальні (війни, революції) явища, які призведуть до падіння виробництва, тобто діятиме контртенденція.

Економічні закони можуть бути: загальними, особливими, специфічними.

Загальні економічні закони є постійно діючими (закон зростання продуктивності праці, закон економії часу, закон зростання потреб тощо).

Особливі економічні закони діють у певних, але типових умовах (розподіл благ при рабстві чи феодалізмі, закони ринку).

Специфічні економічні закони діють лише у вузько конкретних умовах (так звана ламана крива попиту в умовах олігополії, тобто невеликої кількості продавців), про що йтиме мова в подальшому викладі.

Є два способи пізнання економічних законів: через виявлення нових законів і через поглиблене дослідження сутності, механізму дії та взаємодії відомих законів.

Процес пізнання економічного закону полягає у розкритті сутності цього закону, виявленні механізму його дії.

Науковий шлях вивчення економічних законів передбачає існування кількох рівнів пізнання. На першому рівні відбувається пізнання економічних законів як законів об'єктивно існуючого життя суспільства, виробничих відносин. З багатьох тисяч економічних зв'язків виявляють істотні, що мають сталий характер.

Другий рівень пізнання економічних законів ґрунтується на результатах, отриманих на першому рівні, і реалізується у процесі наукової діяльності. Пізнання відбувається через теоретичне відображення реально існуючих об'єктивних законів. Це відображення може бути більш-менш повним. Воно виражається через закони економічної теорії.

Третій рівень пізнання економічних законів полягає в апробації законів науки на практиці. На основі результат господарської діяльності роблять певні висновки й узагальнення, вносять необхідні доповнення та зміни до наукових визначень і описів економічних законів, удосконалюють механізм їхнього використання. Важливу роль у цьому відіграє теорія економічних ігор, а також здійснення експериментальних економічних досліджень. Засновником цього відносно нового напряму є американський економіст О. Сміт, який у 2002 р. отримав Нобелівську премію з економіки за обґрунтування принципів та механізмів у цій галузі.

Механізм використання економічних законів передбачає реалізацію комплексу заходів, спрямованих на подолання економічних суперечностей, розвиток форм, принципів і методів застосування цих законів для ефективного ведення господарства. Йдеться, зокрема, про дії державних органів, що на основі економічних законів регламентують діяльність різних ринкових структур.

Розрізняють три рівні використання економічних законів: економіко-теоретичний, безпосередньо управлінський і практичний. Усі вони у широкому розумінні належать до системи управління господарством.

Економіко-теоретичний рівень реалізується у створенні науково обґрунтованої концепції розвитку економіки. Це рекомендації підприємцям, управлінським економічним структурам, вироблені на основі результатів наукового аналізу економічних законів, взаємодії об'єктивних причинно-наслідкових зв'язків з урахуванням досягнутого рівня продуктивних сил, економічних інтересів різних суб'єктів господарювання.

Безпосередньо управлінський рівень є компетенцією органів державної влади. Спираючись на закони економічної теорії, концепцію розвитку економіки, вони запроваджують методи, форми і способи господарювання, розробляють законодавчу базу, що має директивний характер, визначають і затверджують економічні показники.

Практичний рівень господарювання - використання економічних законів у практиці господарювання, тобто це суспільно-практична діяльність людей, пов'язана з прийняттям економічних рішень, використанням економічних важелів. Безумовно, підприємці не можуть планувати свою діяльність, виходячи тільки з рішень державних органів. Останні розробляють лише правові засади господарської діяльності, так звані єдині правила. Підприємці мають певну самостійність і свободу вибору, а у своїй діяльності спираються на знання та використання економічних законів. Більшу самостійність отримали не тільки приватні, колективні, а й державні підприємства. Нині з багатьох питань господарювання підприємства вже не чекають команди згори, а діють згідно з вимогами економічних законів.

Оскільки процес пізнання не завжди адекватно відображує об'єктивну дійсність, а форми і методи використання законів є продуктом суб'єктивної діяльності людей, механізм використання законів може містити елементи, що не відповідають об'єктивній дійсності.

У реальному житті дія економічних законів певною мірою збігається зі свідомим використанням їх, адже закони не можуть бути реалізовані без участі людини. Однак сам процес використання економічних законів може набувати різних форм. Люди можуть заздалегідь передбачити певні процеси і свідомо здійснити певні дії. Це так зване свідоме наукове використання економічних законів.

Проте іноді суперечності, що виникають у реальному економічному житті, вчасно не виявляються, і лише з появою негативних явищ вдаються до заходів щодо їх усунення. У цьому разі говорять про використання економічних законів з елементами стихійності у розвитку економіки.

1.5 Методи економічного аналізу та їх класифікація

Слово «метод» (від грецького methodos - «шлях до якої-небудь мети») означає способи пізнання, інструменти, сукупність прийомів дослідження явищ природи й громадського життя. Кожна наука має свій метод, особливості якого нерозривно пов'язані з її предметом. Метод науки покликаний забезпечити усе більш глибоке розуміння предмета, він сам народжується й удосконалюється в ході одержання нових знань, певною мірою предмет сам формує метод і, навпаки, використовуваний метод дослідження уможливлює усе більш чітко визначати межі й зміст самого предмета.

Економічна теорія виробила досить велику кількість прийомів пошуку нового знання, що відображають специфіку її предмета. Дійсно, економічні аспекти людської діяльності не можуть піддаватися аналізу за допомогою, наприклад, хімічних реакцій, опору на розрив або балістичні параметри, як це робиться в технічних і природничих науках. Економічна теорія - наука гуманітарна, суспільна, що звужує можливості експериментування в ході вивчення економічного життя.

Наукові методи економічного дослідження можна розділити на усезагальні, загальні й особливі.

Усезагальні методи економічної науки -- це її філософські методи, тобто принципи й закони філософії, які можуть бути опосередковано застосовані економічною наукою в приватних економічних дослідженнях. Такі принципи й закони спрямовані на їхнє загальне застосування, тобто на використання абсолютно у всіх економічних дослідженнях.

Загальні методи економічної науки -- це ті економічні методи, які застосовувані на всіх рівнях економічного дослідження, але при цьому не є філософськими методами. Інакше кажучи, це методи, які використовуються крім економіки й в інших науках, але не охоплюють собою абсолютно всі науки, а тільки деяку частину їх.

До таких методів ми відносимо всі математичні й статистичні методи, метод експерименту, деякі види спостереження, моделювання й т. ін. Усі вони можуть бути застосовані як в економічному дослідженні, так і в дослідженнях інших соціальних, природних і технічних наук.

Третю групу наукових методів становлять особливі методи економічної науки -- методи, використовувані винятково в рамках економічної науки й ніде більше непридатні.

До числа особливих методів економічного дослідження можна віднести наступні методи: економічне спостереження, економічний експеримент, економічне моделювання, економічна індукція, побудова економічних гіпотез, історичний аналіз господарських явищ і т. ін.

У процесі реального економічного дослідження всі три типи методів взаємодіють і корелюють між собою, виконуючи при цьому кожний свою функцію: загальні методи пропонують найбільш загальний варіант для збагнення економічних істин; загальні методи конкретизують загальні ходи економічного дослідження, допомагають узагальнювати й аналізувати нагромаджені економічні факти, виявляти особливі економічні закони й принципи; у свою чергу особливі методи економічного дослідження досліджують окремі сторони економічних об'єктів, доповнюючи загальний економічний аналіз і навчанням конкретних економічних явищ і процесів.

Наукові методи економічного дослідження далі можна розділити на методи логічні й нелогічні.

Логічні методи наукового дослідження - це, як випливає із самої назви, методи, засновані на логіці: формальної й математичної. До числа таких методів відносяться: методи дедукції й індукції, метод формалізації й математизації, метод логічної інтерпретації, метод аксіоматизації, метод аналогії, метод доказу, метод логічного обґрунтування до деякі інші.

Логічні методи також становлять основу для побудови «мови науки» - знаково-символічної системи, що виражає основні інструменти й результати наукового пізнання. «Мова науки» відіграє роль комунікативного й дидактичного засобу, а також інтегрує наукове й педагогічне співтовариство рамках даної конкретної дисципліни.

На рівні економічного аналізу дані методи можна конкретизувати в такий спосіб. До числа логічних методів економічного дослідження ставляться: метод економічної індукції й метод економічної дедукції, методи формалізації й математизації в економічному пізнанні, метод інтерпретації в поясненні економічних фактів і явищ, метод аксіоматизації в побудові економічних теорій і доказів, метод економічної аналогії (метод аналогії в поясненні економічних явищ), метод економічного доказу й т. ін.

Логічні методи економічного дослідження грають винятково важливу роль в економічному пізнанні: саме вони несуть на собі основну вагу в процесі збагнення нових економічних істин, і тому знайомство з такими методами становить найважливішу частину професійної економічної освіти.

Економічна наука використовує різноманітні логічні прийоми пізнання навколишньої дійсності, найважливішими з яких є аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія.

Аналіз - це такий метод пізнання, що припускає поділ цілого на окремі складові частини й вивчення кожної із цих частин. Прикладом може служити вивчення закономірностей формування ринкового попиту шляхом дослідження різних визначальних його факторів - цін, доходів споживачів, їхніх переваг і ін.

Синтез - це метод пізнання, заснований на поєднанні окремих частин явища, вивчених у процесі аналізу, у єдине ціле. Так, ринковий попит і його динаміка можуть бути правильно зрозумілі лише при його розгляді як єдності визначальних компонентів, які входять до нього - цін, доходів споживачів та ін. Аналіз і синтез вищупають як дві взаємозалежні сторони процесу пізнання.

Індукція - метод пізнання, що базується на умовиводах від одиничного до загального. Наприклад, корисність для конкретного споживача кожного наступного екземпляра аналогічного блага, що споживається ним, зменшується. Звідси можна прийти до висновку про те, що всі споживачі даного товару готові будуть продовжувати купувати цей товар тільки за умови зниження цін на нього. Дедукція - метод пізнання, що припускає умовиводи від загального до одиничного.

Аналогія - метод пізнання, що припускає перенесення властивостей з відомого явища або процесу на невідомі. При цьому можуть використовуватися досягнення в різних сферах знань. Так, широко застосовується порівняння грошового обігу із кровообігом у людському організмі. Рівновага на ринку умовно аналогічна рівновазі у фізичному його розумінні.

У сучасній економічній науці економічна аналогія є основою економічного моделювання.

Економічне моделювання (моделювання в економічній науці) -- відтворення характеристик якого-небудь економічного об'єкта на іншому (матеріальному або ідеальному) об'єкті, спеціально створеному для вивчення цих характеристик. Такий об'єкт називається економічною моделлю. Залежно від природи моделі й тих сторін модельованого об'єкта, які в ній втілюються, розрізняють речовинні (предметні) та ідеальні (логічні) моделі. Різновидом останніх є математична модель, широко застосовувана в економічній науці.

У багатьох випадках висновки, зроблені за аналогією, не можуть бути доказом, проте на їх основі можна висувати гіпотези.

Гіпотеза - це науково обґрунтоване припущення про можливі зв'язки, відносини, причини явищ. Економічні дослідження, як правило, здійснюються цілеспрямовано, виходячи переважно з потреб практики. Якщо сутність явища, що вивчається, невідома, а фактів для з'ясування немає або недостатньо, дослідник змушений обмежитися припущеннями. Однак це ще не наукова гіпотеза, а лише перша сходинка на шляху до неї.

Для висунення гіпотези потрібні достовірні факти. Проте цього не досить, аби перетворити теоретичне припущення на повноцінну теорію. Тому висновок про можливі зв'язки, причини ще не є цілком достовірним. Для цього потрібно мати достатні докази. Важливість гіпотези полягає в тому, що вона є засобом розв'язання суперечностей між новими фактами і теоретичними поглядами, що застаріли.

Гіпотеза має особливе значення для розвитку економічної науки. Це постановка проблем, що сприяють ефективнішому веденню наукових пошуків, дає змогу перевірити усі можливі шляхи дослідження й обрати найбільш правильні та науково обґрунтовані.

Спосіб перевірки гіпотези на істинність називається верифікацією. Спосіб перевірки гіпотези на помилковість називається фальсифікацією. Сума перевірених (верифікованих) гіпотез утворює теорію, тобто сукупність об'єднаних одним загальним принципом наукових положень, що служать поясненням низки фактів економічної дійсності. Нам необхідно буде вивчити багато теорій, використовуваних економічною наукою - теорію споживчого вибору, теорію фірми, теорію раціональних очікувань та ін.

При побудові економічних моделей, виробленню теорій, виявленні економічних законів економічна наука широко використовує метод функціонального аналізу, що відображає принцип взаємної залежності економічних явищ. Функцією називається змінна величина, що залежить від інших змінних величин. Таким чином, функція виступає як залежна змінна від аргументу - незалежної змінної. Наприклад, функція попиту визначає попит залежно від факторів, що впливають на нього (аргументів) - очікувань споживачів, рівня їхніх доходів, переваг і смаків, цін товарів-замінників та ін. У економічній теорії найчастіше визначається функціональна залежність між двома категоріями, при цьому інші аргументи вважаються незмінними. Це відбувається тому, що одночасний аналіз впливу на функцію всіх або більшості аргументів настільки ускладнив би сам процес пізнання, що він став би практично неможливим.

Функціональні залежності дуже наочно проявляються при використанні графічних побудов у рамках економетричного моделювання економічних процесів. Економетрика - наука про економічні виміри, результатами цієї науки широко користується економічна теорія. Використання графіків уможливлює представити функціональні зв'язки, як у статиці, так і в динаміці, обумовленої зміною різних показників. Графічний метод, використовуваний економістами, має одну цікаву особливість - тут незалежна змінна (аргумент) звичайно відкладається на осі ординат, а залежна (функція) - на осі абсцис, що пов'язано зі сформованими в економічній науці традиціями.

В економічній науці часто зустрічається вираз «за інших рівних умов» (ceteris paribus - лат.). Це дуже важливий принцип, часто використовуваний в економічних дослідженнях для з'ясування функціональних зв'язків між економічними явищами. Дійсно, якщо ми хочемо простежити вплив рівня ціни на попит, нам доведеться припустити, що всі інші аргументи, що впливають на попит, крім ціни, незмінні. У протилежному випадку нам не тільки не вдасться виявити одночасний вплив усіх факторів, що визначають попит та його величину (із причин, викладених у попередньому абзаці), але й виділити вплив власне цінового фактору на попит. На практиці дуже важко забезпечити «чистоту експерименту», оскільки «інші рівні умови» перебувають у стані постійного руху, змінюються смаки, переваги, мода, очікування споживачів. У результаті точність висновків економічної науки уступає строгості результатів таких наук, у яких можна забезпечити лабораторну чистоту експерименту, наприклад фізики, хімії та ін.

Багато функціональних залежностей в економічній теорії досліджуються із застосуванням методу граничного аналізу. Гранична величина в економічній науці - це додаткова величина. Так, гранична корисність виступає як додаткова корисність, одержувана споживачем від використання додаткової одиниці продукту; граничний дохід - додатковий дохід, одержуваний фірмою від продажу додаткової одиниці товару; граничні витрати - додаткові витрати по виробництву додаткової одиниці продукції й т. ін. Найважливішим принципом економічного аналізу є зіставлення граничних вигід і граничних витрат при оцінці стану й перспектив діяльності економічних агентів. Ясно, що останні будуть продовжувати свою діяльність, як правило, тоді, коли граничні вигоди від неї будуть більші, ніж граничні витрати, пов'язані з нею. Стимули до продовження економічної активності даного роду зникають, як тільки граничні витрати виявляються вище граничних вигід.

Історичний метод в економічному дослідженні заснований на вивченні яких-небудь господарських процесів або об'єктів у хронологічно послідовних фазах їхнього існування; при цьому особлива увага приділяється аналізу конкретних економічних подій і фактів. Історичний метод допомагає простежити розвиток як самих господарських явищ (економічна історія), так і економічної думки, що випливає за економічною історією (історія економічних вчень).

Еволюційний метод в економічному дослідженні -- це метод аналізу господарських об'єктів, що використовує дарвіністські принципи «боротьби за існування» і «виживання найсильніших». В іншому своєму розумінні еволюційний метод - це «спрямлений» історичний метод, який трактується поза історичними «випадками» і «шершавостями».

Еволюційний метод економічних досліджень доповнює й поглиблює історичний метод, зближує його з методами природничих наук, сприяє екстраполяції його на майбутнє господарських феноменів.

Еволюційний та історичний методи іноді можна представити як два види генетичного методу -- методу дослідження економічних явищ, заснованого на аналізі їхнього розвитку. Цей метод вимагає встановлення, як мінімум, трьох моментів: а) початкових умов розвитку; б) головних його етапів; в) основних тенденцій розвитку. Найважливіше завдання генетичного методу - простежити на різних площинах і рівнях, а також у різних аспектах послідовно в часі всю лінію розвитку об'єкта й розгортання його тенденцій.

Іноді методи економічної науки ділять на прямі й непрямі. Прямі (або, по-іншому, сутнісні) методи -- це ті, результатами використання яких можуть стати концепції, формули й програми. Непрямі методи -- методи, що застосовують різні статистичні залежності.

Досить рідко можна зустріти виділення як особливих методів економічної науки системного й структурно-функціонального методів.

Під системним підходом розуміють звичайно сферу теорії та методології наукового пізнання й рефлексивної економічної практики, в основі якої лежить цілісний розгляд організованої сукупності об'єктів, за якому з'ясовується, що їхній взаємозв'язок призводить до виникнення нових, інтегративних властивостей цілого, які відсутні у складових частин.

Системний метод в економічних дослідженнях -- метод, що вивчає економічну реальність на основі загальної теорії систем. При цьому в досліджуваному економічному явищі виділяються структура й елементи, досліджуються тип системи, природа елементів і т. ін. Фактично різновидом системного підходу є структурно-функціональний підхід, де використовуються методи, у яких робиться акцент на розгляді структури й функцій досліджуваної економічної системи.

Обидва ці методи (системний і структурно-функціональний) настільки ввійшли в плоть і кров сучасної економічної науки, що, по суті, стали невід'ємними атрибутами будь-якого наукового методу економічних досліджень, і тому виділення їх як якісь особливі методи, відмінних від методів, перерахованих нами раніше, навряд чи представляється доцільним.

Нелогічні методи наукового дослідження -- це такі методи, які за своєю структурою не пов'язані з формальною й математичною логікою, а найчастіше їй прямо суперечать, тобто є алогічними.

До числа нелогічних методів на економічному рівні аналізу можна віднести: економічне спостереження, економічний експеримент (у їх «чистому» виді, без прикладеного теоретичного інструментарію), історичний метод в економічному дослідженні, економічну інтуїцію, економічну віру (у її безрелігійному змісті -- як переконаність у наявності тих або інших економічних фактів) і т. ін.

Нелогічні методи економічного дослідження також досить важливі для економічного пізнання: вони становлять необхідну базу для логічних методів, доповнюють останні й наближають їх до повсякденного, часом досить хаотичного господарського життя. Нелогічний метод економічного дослідження може навіть випереджати логічний метод: так, наприклад, деякі вчені-економісти спочатку інтуїтивно осягали які-небудь істини, а вже потім доводили й обґрунтовували їх (або хоча б намагалися зробити це). Прикладом може служити економічна концепція К.Маркса.

Наукові логічні методи економічного дослідження найчастіше класифікують згідно тому, які системи обґрунтування (якісні або кількісні) використовуються в розгляді тої або іншої господарської проблеми. При такому підході всі методи можна розділити на кількісні і якісні.

Кількісний метод економічного дослідження -- це метод, що базується на використанні в економічному дослідженні вимірюваних величин, як правило виражених у вигляді чисел. Основу такого методу становить операція (процедура) виміру.

Вимір - це процедура, за допомогою якої вимірюваний об'єкт порівнюється з деяким еталоном і одержує числове вираження в певному масштабі або шкалі. Виміром також називається однозначне відображення емпіричної системи з відносинами між її елементами (складовими, станами, властивостями й т. ін.) у числову систему з відповідними відносинами між числами. У підсумку формується числова модель вимірюваного об'єкта, а точніше - деяких виділених у якісному аналізі його сторін. Оскільки одержати точний аналог (ізоморфну модель) практично ніколи не вдасться, розробляють приблизний аналог (гомоморфну модель), у числовому вираженні умовно відповідному оригіналу.

В економічному пізнанні до числа кількісних методів прийнято відносити два основних методи: математичний і статистичний. У своєму прикладному значенні ці два методи звичайно поєднують в один загальний метод - економетричний.

Якісний метод економічного аналізу - це економічний метод, за якого операції виміру практично не використовуються, а основна увага зосереджена на словесному описі, інтерпретації, тлумаченні й поясненні властивостей досліджуваного економічного об'єкта. Головною метою при цьому є досягнення розуміння сутності досліджуваних властивостей (якостей), а також необхідна логічна (раціональна) інтерпретація їх.

Необхідно наблизитися до адекватного розуміння змістів, які людина вкладає в різні судження й дії.

Стосовно економічного дослідження це означає прагнення «схопити» і «відобразити» в економічних поняттях якісну сторону досліджуваних економічних об'єктів і явищ, «розкрити» економічні змісти дій людей у тих або інших господарських ситуаціях, знайти пояснення їхній економічній поведінці й окремим вчинкам.

Підведемо перші підсумки нашої класифікації методів економічного дослідження.

Методи економічного дослідження можна розділити на наукові й ненаукові методи. Наукові методи діляться на логічні й нелогічні. І нарешті, логічні методи економічного дослідження можна розбити на кількісні і якісні.

Ще одна найважливіша класифікація економічних методів - це поділ їх на емпіричні й теоретичні.

Емпіричні методи економічного пізнання -- це методи пізнання економічної реальності, що діють на рівні досвіду. Існують два основних емпіричних методи: економічне спостереження й економічний експеримент, а найважливішій їхній складовій є процедура (операція) виміру.

На емпіричному рівні економіст-дослідник має справу насамперед з економічними фактами. Останні є події господарського життя, безпосередньо спостережувані й фіксовані суб'єктом, спостерігачем. Це будь-які економічні факти, у яких відображені ті або інші економічні процеси або явища. Самі ж економічні факти дослідник одержує за допомогою економічного спостереження й економічного експерименту, досить часто використовуючи при цьому процедуру економічного виміру.

Економічне спостереження - це цілеспрямоване й організоване сприйняття фактів господарського світу (економічних тактів), що доставляє первинний матеріал для наукового економічного дослідження. Спостерігач - або за допомогою яких-небудь приладів, або без них - фіксує ті або інші економічні факти, активно не впливаючи на об'єкт спостереження. Ці факти, відповідним чином оброблені і осмислені, використовуються в теоретичних моделях і побудовах.

Економічний експеримент -- дослідження якого-небудь господарського явища шляхом активного впливу на нього; при цьому якби створюються якісь нові економічні умови відповідно до мети даного експерименту й змінюється плин господарського процесу в потрібному напрямі, або сам господарський процес відтворюється штучно за допомогою його моделювання (наприклад, це може бути або математичний експеримент в економіці, або уявний експеримент в економіці).

Економічний вимір як процедура або операція доповнює й поглиблює економічний аналіз, допомагає доповнити якісний метод в економічному дослідженні кількісним методом, підвищує точність наших економічних знань. Із прогресом економічної науки збільшується число вимірюваних економічних фактів, удосконалюються статистичні й математичні методи їхньої обробки, що природно призводить до підвищення «якості» економічного знання.

1.6 Критерії і показники розвитку економіки та їх інтернаціональний характер

Економіка пов'язується з ідеєю розвитку, еволюції. Поняття розвитку пов'язується з якісними змінами об'єктів, появою нових суспільних форм, інновацій та нововведень, а також з трансформацією внутрішніх та зовнішніх зв'язків цих об'єктів. Розвиток асоціюється з циклічністю чи спрямованістю (лінійною або нелінійною) процесуальних змін; з їх одно- чи багатовекторністю (факторністю в «теорії факторів»); з однозначною (природно-історичною) детермінованістю розвитку чи можливістю альтернатив, з еволюційним чи стрибкоподібним (революційним) характером політико-економічних та соціокультурних змін; з мірою їх «штучності» та «природності». Еволюцію трактують як процес, що закономірно здійснюється сам по собі і є, таким чином, синонімом саморозвитку.

Незважаючи на численні кількісні та якісні зміни, будь-яка органічна система (в тому числі і економічна) намагається віднайти власну ідентичність та зберегти цілісність у процесі розвитку.

Задля повнішого виявлення суті поняття розвиток варто розглянути його й у співвідношенні з такими категоріями, як прогрес та модернізація. Найбільш розповсюджене тлумачення прогресу полягає у визначенні його як типу чи напряму розвитку, для якого характерним є перехід до більш досконалого стану об'єкта. Це знаходить свій прояв у більш високому рівні організації об'єктів, розширенні їх адаптаційних можливостей до навколишнього середовища, зростанні еволюційних потенцій тощо. Таке найбільш загальне визначення стосується насамперед соціального та економічного прогресу.

Постає питання про об'єктивні критерії економічного і соціального прогресу. В одному випадку за критерій прогресу визнається становлення соціально-економічних форм, що забезпечують функціонування суспільства як цілісної системи. Тут проглядається примат загального. Людина переважно розглядається як складова виробничо-технологічних відносин. Ключовими, домінуючими компонентами прогресу виступають технології, матеріальні стандарти життєвого рівня. Водночас стає все більш очевидним, що суспільство, в якому зростає матеріальна складова, але занепадають моральні та етичні норми, політика чи довкілля, не може вважатись прогресивним.

Тим-то інша позиція акцентує увагу на становищі людини, рівні її свободи та добробуту, стані соціального самопочуття та власної безпеки, цілісності особистості та ступеня її індивідуалізації.

Виникає потреба в уточненні змісту прогресу у зв'язку з вичерпанням його характеристик, що були сформульовані в попередню епоху. По-перше, йдеться про перехід до цивілізаційного підходу при аналізі соціально-економічних процесів замість формаційного. По-друге - про поєднання прогресу соціальних систем за умови їх диференційованого руху з прогресом індивідуальності та створення механізмів узгодженості цих двох глобальних процесів.

В цілому ж прогрес є доволі суперечливим явищем ще й тому, що він має своєю зворотною стороною - регрес, відступ на нижчі шаблі соціально-економічного та культурно-історичного розвитку. Баланс, чи сальдо, між прогресом і регресом, висловлюючись економічною мовою, складається в кінцевому рахунку на користь першого, але все це відбувається в надзвичайно гострих зіткненнях матеріально-речових, інтелектуальних, духовних компонентів. За позитивного балансу на користь прогресу проглядається намагання здійснити утилітарну колонізацію минулого, розглядати його як передумову теперішнього з однозначним визначенням останнього як вищого ступеня розвитку, що спрямований у краще майбутнє. Спрощеність даного підходу є очевидною, що вимагає від дослідника об'єктивної та неупередженої оцінки кожної епохи людської історії.

Досить вдале трактування економічного прогресу знаходимо в українського економіста В. Єременка. «Про економічний прогрес можна вести мову тоді, коли ми з відносно меншими ресурсами домагаємося відносно більшого результату, відносно більшої продуктивності». Даний підхід зосереджується на економічній доцільності, раціональності, ефективності. Називають також головні джерела економічного прогресу, серед яких приватна власність, свобода ринку, ринкова конкуренція, ефективний капіталотворчий механізм, грошово-фінансова стабільність, низький рівень податків, вільна торгівля.

Близькою за значенням до економічного розвитку є модернізація, як сукупність взаємопов'язаних процесів нагромадження капіталу (мобілізації ресурсів), розвитку виробництва та підвищення продуктивності праці тощо. Часто модернізація асоціюється із змінами, що відбуваються в економічній, техніко-технологічній, політичній, суспільно-культурній сферах суспільства. Пов'язують модернізацію з переходом від традиційного до сучасного суспільства.

Особливості сучасного етапу модернізації полягають у необхідності, по-перше, здійснити розвиток не самих по собі виробничих потужностей, а започаткувати технологічні перетворення сучасного рівня і масштабів. По-друге, органічно включати країну в світогосподарські, глобальні процеси з метою повнішого використання науково-технічного досвіду зарубіжних партнерів. По-третє, модернізація вимагає тепер не стільки зростання випуску окремих товарів, скільки формування внутрішніх передумов і можливостей для впровадження гнучких технологій на основі сучасної інформації та комп'ютерної техніки.

Класична, або традиційна, економічна наука виділяє такі головні фактори виробництва, як земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають менеджмент, технології та ін. Вищенаведені чинники є, очевидно, визначальними, провідними. Вони порівняно легко піддаються кількісному аналізу. Водночас суттєвий вплив на економічний розвиток справляють політичні та економічні інституції, форми і типи власності і суспільних відносин, релігійні та культурно-ментальні особливості різних націй і народів. Неабияке значення має рівень суспільного поділу і кооперації праці та виробництва, а також відповідних економічних форм, в яких реалізуються виробничо-господарські процеси. Для аналізу економічних явищ у короткотерміновому періоді визначальне значення має перша група чинників. Динаміка економічного розвитку у всій її багатоманітності передбачає врахування факторів, що сприяють чи не сприяють їх більш ефективному використанню.

Ці фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови, своєрідне середовище для реалізації основних факторів економічного розвитку на зростання валового національного продукту країни можна виразити такою формулою :

Y = f(L, К, Т, X, N),

де Y - валовий національний продукт

f - функція

L - кількість населення

К - капітальні ресурси

Т - техніка, технологія

X - суспільні інституції

N - довкілля.

Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює основоположні природні чинники, що є його засадами, та низку засобів і форм, створених людством у процесі його еволюції, їх оптимальна взаємодія дає змогу країнам і регіонам домагатись вражаючих результатів економічного розвитку. І навпаки, розладнаність механізмів, що поєднують природні й набуті фактори господарського розвитку, спричиняє серйозні економічні ускладнення і кризові процеси, які періодично спалахують у тих чи інших секторах світової економіки.

Головними показниками раціональної економіки є якість та ефективність використання ресурсів, факторів виробництва, його техніко-технологічний і організаційний рівень, добробут населення, індекс людського розвитку тощо. В кінцевому рахунку раціональна економіка неможлива без адекватної ментальності, яка повинна пронизувати усі господарські рішення. Така економіка виключає позаекономічні дії і будується на суворому розрахунку поточних і довгострокових стратегій на рівні домашнього господарства, підприємства (фірми), галузі, цілого господарського комплексу країни.

Сучасне включення України в цивілізаційні процеси і структури в умовах глобалізації однозначно і безальтернативно спонукає до формування глибоких раціональних основ як в економіці, так і в інших важливих сферах суспільного життя. Є всі підстави вважати, що саме утвердження раціоналізму в економіці, політиці, в суспільній та індивідуальній свідомості стане тією перепусткою, яка дасть можливість нам органічно вписатись у світовий багатовимірний простір,

РЕЗЮМЕ

1. Суспільство завжди виступає як сукупність суб'єктів господарювання. Звідси економіка в цілому є сукупністю певних суб'єктів економічної діяльності, кожний з яких вирішує проблему раціонального ведення господарства.

2. Економіка - це сфера людської діяльності спрямована на 1) задоволення потреб людини (продукти харчування, одяг, житло, медичне обслуговування) і виробництва (метал, нафта, верстати, зерно); 2) створення штучного середовища існування людини.

3. Об'єктом досліджень у найзагальнішому вигляді є сукупність явищ, явище або процес, що вивчаються. Для економічних досліджень - це економіка, господарське життя людини загалом.

4. Найбільш розповсюдженим і загальноприйнятим через свою точність і лаконічність є формулювання визначення предмету економічної теорії таке: економічна наука досліджує людську поведінку з точки зору співвідношення між цілями і обмеженими ресурсами, які можуть мати різне використання.

5. Позитивна наука - це сукупність систематизованих знань, які відносяться до того, що є; нормативна - сукупність систематизованих знань, які відносяться до того, що має бути.

6. Історія економічної думки розрізняє такі основні течії економічних досліджень: класичний і неокласичний напрями економічної теорії, марксистська школа економічних досліджень, історична, кейнсіанство, монетаризм, інституційний напрям економічної теорії, теорії неокласичного синтезу.

7. У основі класифікації економічних наук розташовані фундаментальні економічні дисципліни, які уособлюють найабстрактніші категорії та поняття економічної науки, вироблені людством упродовж його писаної історії.

8. Філософія формулює деякі загальні принципи, які економічні дослідники у явному або неявному вигляді використовують у процесі свого дослідження, до яких відносяться: принцип пізнаваності світу; принцип розвитку; принцип практичної здійснимості; принцип детермінізму; принцип простоти (принцип «економії мислення»).

9. Категорія - наукове узагальнююче поняття, що відображує нагромаджені знання щодо загальних суттєвих властивостей того чи іншого явища.

10. Закон -- стійкий, повторюваний взаємозв'язок будь-яких явищ об'єктивної реальності, що відображена в категоріях.

11. Є два способи пізнання економічних законів: через виявлення нових законів і через поглиблене дослідження сутності, механізму дії та взаємодії відомих законів. Процес пізнання економічного закону полягає у розкритті сутності цього закону, виявленні механізму його дії.

12. Механізм використання економічних законів передбачає реалізацію комплексу заходів, спрямованих на подолання економічних суперечностей, розвиток форм, принципів і методів застосування цих законів для ефективного ведення господарства.

13. Слово «метод» означає способи пізнання, інструменти, сукупність прийомів дослідження явищ природи й громадського життя. Метод науки покликаний забезпечити усе більш глибоке розуміння предмета, він сам народжується й удосконалюється в ході одержання нових знань, певною мірою предмет сам формує метод і, навпаки, використовуваний метод дослідження уможливлює усе більш чітко визначати межі й зміст самого предмета.

14. Критерієм розвитку економіки є становище людини, рівень її свободи та добробуту, стан соціального самопочуття та власної безпеки, цілісність особистості та ступінь її індивідуалізації.

15. Головними показниками раціональної економіки є якість та ефективність використання ресурсів, факторів виробництва, його техніко-технологічний і організаційний рівень, добробут населення, індекс людського розвитку тощо.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Об'єкт економічної науки Предмет економічної науки

Функції економічної науки Позитивна економічна теорія

Нормативна економічна теорія Класична економічна теорія

Неокласична економічна теорія Марксистська політична економія

Історична економічна школа Кейнсіанство

Монетаризм Інституціоналізм

Неоінституціоналізм Неокласичний синтез

Принципи економічної науки Економічна категорія

Економічний закон Пізнання економічних законів

Використання економічних законів

Усезагальні методи економічної науки

Загальні методи економічної науки

Особливі методи економічної науки

Критерії розвитку економіки

Показники розвитку економіки

ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ІНТЕРЕСИ

к.е.н., доц. Комяков О.М.

Лекція 1

2.1 Економічні потреби. Ієрархія потреб.

2.2 Економічні інтереси. Взаємозв'язок потреб та інтересів.

2.3 Мотиви та стимули.

Лекція 2

2.4 Економічна поведінка.

2.5 Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво.

2.6 Національні та глобальні економічні інтереси.

Центральною ланкою, головним суб'єктом економічних відносин суспільства є людина з її потребами та інтересами. Без людини немає економіки, так само як і життя сучасної людини неможливо уявити поза економічними інтересами, відносинами та взаємозв'язками.

Головне завдання теми - розглянути найважливіші стимули економічної діяльності людини, її економічні потреби та інтереси.

Ознайомившись з фундаментальними положеннями економічної науки, студент зможе використовувати набуті знання при вивченні проблем, пов'язаних з економічною поведінкою споживача та виробника, а також при написанні рефератів, курсових робіт з даної тематики.

Лекція 1

2.1 Економічні потреби. Ієрархія потреб

Потреба є однією з фундаментальних категорій економічної науки, вони мотивують поведінку людини, формують сукупність її інтересів.

У загальному визначенні потреба - це нужда у чому-небудь, об'єктивна необхідність для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, суспільства в цілому, вона вимагає задоволення і тому спонукає до діяльності.

Потреба - це природний потяг людини до визначених умов життя, відсутність яких викликає хибне відчуття і викликає прагнення змінити такий стан речей. Потреби - це спонукальні мотиви рушійних сил, що є об'єктивною основою "ідеальних спонукань" - інтересів, бажань, цілей та ін.

Потреби утворюють складну систему, яку можна структурувати за різними критеріями.

Так, відомий англійський економіст А.Маршалл класифікував потреби за парним критерієм:

- первинні (наприклад, потреба в їжі) та вторинні (наприклад, в освіті);

- абсолютні, або безумовні (наприклад, потреба в одязі) та відносні, обумовлені абсолютними потребами (в обладнанні для виготовлення одягу);

- вищі (наприклад, потреба в духовному розвитку) та нижчі (фізіологічні);

- позитивні і негативні (наприклад, потреба в наркотиках);

- нагальні (невідкладні) та відстрочені;

- загальні (їжа, одяг) та особливі, які виникають під впливом традицій та звичок, які склалися в суспільстві (національна кухня);

- звичайні та надзвичайні, обумовлені наприклад природними катаклізмами;

- індивідуальні та колективні;

- приватні та державні (наприклад, потреба в обороні).

Також, широко відома класифікація потреб, яку здійснив американський соціолог А.Маслоу:

Різні потреби перебувають у певному взаємозв'язку одні з одними і ґрунтуються одні на одних. Та з незадоволених потреб, що стоїть найнижче, є найважливішою. Коли її задовольняють, найважливішою стає та, що перебуває сходинкою вище.

Таким чином, Маслоу розділив потреби на нижчі і вищі. До першої групи належать потреби фізіологічні, без задоволення яких неможливе саме життя людини. Як у всіх живих істот, так і в людини, вони обумовлені обміном речовин - необхідною передумовою існування кожного організму. Потім індивід потребує безпеки для себе, своєї сім'ї. До вищих потреб відноситься прагнення належати до певного кола людей, відчувати їхню підтримку. Задоволення цієї потреби викликає прагнення завоювати визнання, повагу, підняти свій престиж в очах навколишніх. Найвища потреба - прагнення самореалізуватися.

Засоби задоволення людських потреб називаються благами.

Розрізняють такі блага:

- неекономічні (необмежені, їхні обсяги перевищують наявні людські потреби) та економічні (обмежені, обсяги яких менші за існуючі потреби);

- споживчі блага (товари та послуги, призначені для безпосереднього задоволення людських потреб) і виробничі блага (товари та послуги, призначені для виробництва споживчих благ);

- матеріальні блага (товари та послуги сфери матеріального виробництва) і нематеріальні блага (створюються у сфері нематеріального виробництва).

Економічні потреби можна класифікувати наступним чином.

За характером виникнення:

- первинні (базові), пов'язані з самим існування людини: їжа, одяг тощо;

- вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: інформація.

За засобами задоволення:

- матеріальні (потреби в матеріальних благах);

- нематеріальні (духовні потреби).

За нагальністю задоволення:

- першочергові (предмети першої необхідності);

- другорядні (предмети розкоші).

За можливостями задоволення:

- насичені, вгамовані (мають чітку межу і можливість повного задоволення);

- ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення).

За участю у відтворювальному процесі:

- виробничі (потреби у засобах виробництва);

- невиробничі (потреби у споживчих благах).

За суб'єктами вияву:

- особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда);

- колективні, групові (потреби групи людей, колективу);

- суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства в цілому).

За кількісною визначеністю та мірою реалізації:

- абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є орієнтиром економічного розвитку);

- дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є суспільною нормою для певного періоду);

- платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);

- фактичні (задовольняються наявними товарами та послугами).

Система економічних потреб є складною і постійно розвивається. Закон зростання потреб людей виражає об'єктивну необхідність росту і розвитку потреб людей у тісному взаємозв'язку з економічним ростом, удосконаленням економічної системи і суспільства.

Важливий аспект дослідження економічних потреб - їхня суперечлива взаємодія з виробництвом, взаємодія між виробництвом і незадоволеними запитами

Зв'язок, взаємний вплив виробництва і потреб проявляються в таких моментах:

- виробництво створює продукти і пропонує їх споживачу, тобто вони призначені для споживання, задоволення економічних потреб. Виробництво - єдине джерело їхнього задоволення;

- виробництво, задовольняючи ту або іншу потребу, найчастіше породжує нові, розширює їхнє коло (припустимо, людина купила автомобіль, у неї з'явиться потреба в гаражі, бензині, технічному обслуговуванні і т.п.);

- нерідко потреби виникають із самого виробництва, ним породжуються, тобто виробництво є вихідним моментом потреб (створивши новий продукт, виробництво створює потребу в ньому). Наприклад, суспільна потреба в автомобілях, у телевізорах, у холодильниках і т.д. виникла лише на базі створення й організації достатньо масового їх виробництва;

- виробництво не тільки надає матеріал для задоволення потреби, але і впливає на способи споживання, а тим самим формує визначену культуру споживання.

Таким чином, виробництво створює споживання і визначає спосіб споживання. Завдяки цьому воно розвиває в людей потреби - потяг і спроможності до споживання.

Розвиток і удосконалення виробництва змінює уклад і спосіб життя людей, веде до ускладнення структури потреб і якісного їх відновлення.

Економічні потреби у свою чергу роблять істотний зворотний вплив на виробництво. Це знаходить вираження в таких моментах: потреби є внутрішньою спонукальною причиною і конкретним орієнтиром творчої діяльності. Потреба породжує ідеальний образ продукту й у цьому розумінні воно стимулює його створення і первинна стосовно виробництва, що задовольняє потребу. Іншими словами, коли виробництво створює новий продукт, то після визнання цього продукту споживачем виникає потреба в ньому.

Отже, між виробництвом і економічними потребами існує тісний і суперечливий взаємозв'язок, що і є джерелом розвитку економічної системи і всього суспільства. Причому, в даному взаємозв'язку пріоритетною стороною є потреби. Вони - вихідні умови виробництва, а їхній розвиток - стимул економічного росту на основі НТП. Іншими словами, першоосновою економічного прогресу і розвитку суспільства є потреби. З розвитком людини розширюються її потреби, але в той же час розширюються і продуктивні сили, що служать для їх задоволення. Виникнувши, нова потреба швидко поширюється і навіть якийсь час обганяє виробництво. Тим самим потреба служить стимулом для його розширення. Задоволена потреба веде до нових потреб, якісно змінюючи існуючі. Вони швидко поширюються серед населення, стають загальновизнаними. Такий механізм взаємозв'язку і вирішення протиріч між виробництвом, потребами і споживанням.

Закон зростання потреб людей виражає об'єктивну необхідність росту і розвитку потреб людей у тісному взаємозв'язку з економічним ростом, удосконаленням економічної системи і суспільства. Дія даного закону виявляється в таких процесах:

- кількісне зростання потреб;

- якісна зміна потреб, ускладнення їх складу і структури (змінюється існуючи потреби, деякі зникають, виникають нові);

- відповідно зміні обсягу і структури потреб змінюється обсяг і структура суспільного виробництва й створювання благ, рівень добробуту людей (якість і спосіб життя).

Отже, розширення потреб людей - це загальний закон розвитку суспільства. Потреби - умова і продукт розвитку суспільства. Характер, структура і способи задоволення потреб залежать від рівня розвитку продуктивних сил, змісту виробничих відносин, надбудови, природних умов, національних традицій і т.д. Проте вирішальний вплив на динаміку потреб має виробництво.

2.2 Економічні інтереси. Взаємозв'язок потреб та інтересів

Економічні інтереси являють собою об'єктивні, обумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси виступають формою прояву і реалізації економічних потреб. Інакше кажучи, економічні інтереси - це усвідомлені економічні потреби, спонукальні сили.

Таким чином, економічні інтереси є:

- є формою вияву економічних потреб;

- відображають певний рівень та динаміку задоволення економічних потреб;

- спонукають економічних суб'єктів до діяльності для задоволення потреб.

Економічні інтереси - це категорія об'єктивно-суб'єктивна. Суб'єкти економічних інтересів - окремі індивіди, сім'ї, домогосподарства, колективи, групи людей, держава, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів - економічні блага.

При всій різноманітності економічних інтересів їх можна згрупувати, виходячи із соціально-економічного положення людини в суспільстві й економіці. А воно у свою чергу визначається пануючими формами власності. За ознакою суб'єктивності інтереси можна класифікувати як: особисті, колективні (групові), загальнонародні, загальнолюдські, відомчі, регіональні. В ринковій економіці важливо відрізняти економічні інтереси трьох основних суб'єктів:

- економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію корисності благ з урахуванням існуючих цін та доходів;

- економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;

- економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.

У системі інтересів відокремлюють ключові (головні) і другорядні. З урахуванням об'єкта інтересів останні можна класифікувати як: морально-етичні, інтереси безпеки праці, інтереси умов праці, інтереси режиму праці і відпочинку, грошово-фінансові, майнові та ін.

З погляду часових аспектів інтереси розрізняють як поточні і перспективні. З позиції усвідомлення вони бувають істинні, помилкові, неправильні, фальшиві. Носіями інтересів є індивіди, групи, класи, соціальні прошарки, суб'єкти господарювання і т.д.

У реальному житті єдність інтересів досягається через реалізацію кожного з них у процесі взаємодії і взаємозв'язку. Так, особистий інтерес працівника не можна реалізувати, якщо не буде реалізовано інтерес підприємства (підприємця), споживача продукції, суспільства в цілому.

Інтереси людей об'єктивно суперечливі. Суперечності інтересів - це суперечності між їх носіями. Саме людське суспільство - складний і суперечливий соціум. Різнобічність інтересів і їх суперечливість обумовлена різним економічним положенням людей в економічній системі. Тому кожне суспільство постає перед проблемою пошуку ефективного механізму їхнього узгодження. Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та взаємо реалізації.

Шляхи поєднання економічних інтересів:

- субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим;

- координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб'єктів.

У сучасній ринковій економіці домінує особистий інтерес споживача.

Суспільство приходить до розуміння, що не субординація, а координація інтересів є найефективнішим засобом їхнього узгодження та реалізації.

 Інтерес споживача

Інтерес виробника Державний (суспільний) інтерес

2.3 Мотиви та стимули

У свідомості людини потреби перетворюються на інтерес або мотив, який і спонукає людину до певної цільової дії. Термін "мотив" походить від латинського "movere", що означає "приводити в рух", "штовхати". Мотив в економічній літературі трактується по-різному, але найчастіше як усвідомлене спонукання до дії. З різних поглядів на сутність мотивів найбільш плідним є, на наш погляд, той, у якому мотив розглядається у контексті відображення і вияву потреб. Тісний взаємозв'язок мотивів і потреб пояснюється передовсім схожістю сутностей. Потреби людини - це нестача чогось, мотиви - це спонукання людини до чогось. Мотиви з'являються майже одночасно з виникненням потреб і проходять певні стадії, аналогічні стадіям формування потреб. Отже, правомірним є твердження, що мотив - це те, що породжує певні дії людини. Мотив знаходиться "всередині" людини, має "персональний" характер, залежить від безлічі зовнішніх і внутрішніх стосовно людини чинників. Мотив не тільки спонукає людину до дії, а й визначає, що треба зробити і як саме здійснюватиметься ця дія.

Модель мотивації через потреби наведено на схемі:

Потреба (нестача чогось) Інтерес Мотив Дія

Результат (задоволення потреби, часткове задоволення відсутність задоволення)

Поряд з категоріями "мотив" і "інтерес" у теорії і практиці широко використовується термін "стимул". Термін "стимул" (від лат. Stimulus - стрекало, батіг, пуга) означає спонукання до дії, спонукальну причину. Виходячи з етимології терміна, маємо всі підстави припускати, що в основі цих спонукальних дій лежать зовнішні чинники (матеріальні, моральні тощо). Отже, під стимулом розуміємо зовнішні спонукання, які мають цільову спрямованість. Мотив - це також спонукання до дії, але в основі його може бути як стимул (винагорода, підвищення по службі, адміністративна ухвала - наказ, розпорядження тощо), так і особисті причини (почуття обов'язку, відповідальність, страх, благородство, прагнення до самовираження тощо).

Підкреслимо, що стимул перетворюється на мотив лише тоді, коли він усвідомлений людиною, сприйнятий нею. Наприклад, щоб премія (стимул) стала мотивом поведінки і діяльності конкретного працівника, потрібно, щоб він усвідомлював її як справедливу винагороду за працю. Тоді намагання заслужити премію сприятиме підвищенню ефективності праці. Проте для деякої частини працівників, котрі не мають надії отримати премію (низька фахова підготовка, недисциплінованість тощо), ця можлива винагорода не трансформується в мотив, залишаючись на рівні потенційного стимулу.

Таким чином, економічний інтерес лежить в основі спонукальних мотивів до господарської діяльності людини. Тому через економічні інтереси можна впливати на ефективність виробництва. Засоби впливу на інтереси людей різноманітні. Вони мають різноманітну природу і залежать від типу економічної системи. В укрупненому плані засоби впливу на економічні інтереси можна підрозділити на три групи:

- позаекономічні, примусові за допомогою адміністративного або навіть фізичного насильства;

- економічний вплив на інтереси людей;

- моральне і соціальне стимулювання;

Всі зазначені засоби передбачають свідому суб'єктивну діяльність одного суб'єкта стосовно іншого. Наприклад, позаекономічний примус здійснювали рабовласники і феодали (використовуючи при цьому апарат насильства) стосовно рабів і кріпаків. Економічні методи широко використовуються хазяїнами-підприємцями стосовно вільних найманих працівників, а також державою.

2.4 Економічна поведінка

Людину вивчають багато наук, у тому числі економічна наука, яка досліджує економічну сутність людини, її місце і роль в економічній системі, потреби, інтереси, господарську поведінку, тобто людину економічну (Homo ekonomicus).

Людина економічна - головний творчий суб'єкт ринкової економіки, який володіє свободою вибору і приймає економічно раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх наявних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інтересів, мети і пріоритетів. Таким чином, модель економічної людини характеризується:

- визначальною роллю особистого інтересу в мотивації економічної поведінки;

- компетентністю економічного суб'єкта в особистих справах;

- головним мотивом господарської діяльності людини в ринковій економіці є максимізація прибутку або максимізація корисності.

Сучасній економічній теорії притаманна внутрішня єдність теоретичних побудов. Це стосується і питання про економічні суб'єкти та їх діяльність. Теорія показує, що різним категоріям суб'єктів (людина, фірма і держава) притаманні деякі загальні принципи економічної поведінки, які пов'язані з виробництвом, розподілом і споживанням економічних благ. Людина і фірма прагнуть до отримання дещо більшої корисності, причому для фірми теоретичне поняття "корисність" означає не що інше, як прибуток. З економічної точки зору корисність визначеної кількості для людини якісно нічим не відрізняється від корисності для фірми реалізованих нею товарів, а витрати на продукти харчування - від витрат на сировину і матеріали. З позицій економічної теорії діяльність людини і фірми підпорядковуються одним і тим самим головним закономірностям. В економічній системі людина виступає як виробник, як суб'єкт економічних відносин, як споживач, як носій кінцевої мети суспільного виробництва.

Три основні категорії - корисність, ціна й дохід - складають зміст теорії поведінки споживача. Корисність правомірно розглядати як характеристику задоволеності споживача (чи досягнутого ним добробуту) при споживанні певних товарів та послуг.

Найбільш змістовними характеристиками явища корисності є такі.

Категорія корисності служить для того, щоб зрозуміти поведінку споживача, яка і за мотивами, і за цілями переважно і неминуче є суб'єктивною.

Корисність кожного даного блага пов'язана з певною ситуацією і зі зміною останньої цілком може виявитися іншою.

Корисність висвітлює принциповий у поведінці споживача момент - вибір благ. Саме в ситуації вибору корисність виявляє своє економічне призначення: бути критерієм відбору, показувати, наскільки необхідний той чи інший об'єкт вибору даному споживачеві в даних умовах, визначити, чого він прагне стосовно до цих умов.

Насамкінець, за допомогою даної категорії ми можемо констатувати факт наявності самостійності споживача, його суверенітет та свободу вибору. Благо буде куплене, якщо споживач надасть йому перевагу, уподобає його, побачивши в ньому певну корисність для себе, а тому вибере його із загального кола товарів чи послуг.

Переваги можна умовно визначити порядковими номерами, які начебто присвоєні споживачем певним наборам (кошикам, комплектам), що мають різні кількості чи різні назви товарів і послуг. З точки зору споживача ці кошики являють собою альтернативні споживчі можливості.

Максимізація корисності - це отримання найбільш високої можливості корисності в ситуації економічного вибору. Отже, економічний вибір робиться таким чином, щоб максимізувати корисність. Тобто максимізація корисності - це критерій економічного вибору.

Відомо, що придбання деякої корисності зазвичай пов'язано з попередніми витратами ресурсів. Тому економічний суб'єкт прагне максимізувати не абсолютну величину корисності, а різницю між цією абсолютною величиною і витратами.

Максимізуючи корисність, економічний суб'єкт завжди відмовляється від деяких благ, тому що благо, яке він обрав, має альтернативну вартість. Отже, суб'єкт повинен порівняти корисність того, що він отримує, з тою корисністю, яку він втрачає.

Твердження в прагненні економічного суб'єкта до максимізації корисності є центральним положенням економічної теорії. Воно характеризує мотив будь-якої економічної діяльності. Тому економічний суб'єкт в теорії називається "максимізуючим суб'єктом", а його поведінка - "максимізуючою поведінкою". Якщо для окремої людини ми говоримо про максимізацію корисності, то для фірми застосовується термін "максимізація прибутку", що за своєю суттю одне й те саме.

Прагнучи максимізувати корисність (прибуток) у ситуації вибору, економічний суб'єкт порівнює різні рішення чи блага і обирає те, що дозволяє отримати максимум корисності (прибутку), або деяку комбінацію благ, яка відповідає цим же вимогам. Звичайно, для індивіда зовсім не обов'язково кожного разу ретельно зважувати, яке благо принесе більше корисності: можна спиратися на знання, власний досвід чи смаки і на поради інших людей. Більш високі індивідуальні оцінки деяких благ порівняно з іншими благами називаються перевагами. У більшості людей вони достатньо стійкі, але можуть змінюватися при різкій зміні умов життя. Сьогодні, при стрімкому оновленні товарів і послуг, що оточують сучасну людину, стійкість переваг знизилась; часто людині важко оцінити новий товар (послугу), умовно "вбудувати" його в ряд інших, знайомих благ і вирішити для себе, за яку ціну він готовий його придбати. Економічна теорія разом з іншими дисциплінами вивчає цей новий феномен споживчої поведінки.

Споживча поведінка - це формування попиту споживачів на різні товари та послуги з урахуванням доходів і особистих смаків та уподобань.

У ринковій економіці, де проблеми дефіциту не існує, а кількість різновидів товарів і послуг завжди є значною, перед споживачем постає проблема вибору. Проблема ускладнюється тим, що сума коштів, призначених для придбання товарів і послуг, завжди обмежена, а це змушує споживача звертати увагу на корисність споживчих благ.

Економічна теорія розрізняє загальну і граничну корисність. Загальна корисність визначається задоволенням від споживання певного набору життєвих благ. Гранична корисність дорівнює приросту, збільшенню загальної корисності внаслідок придбання додаткової одиниці даного блага. Гранична корисність відображає ступінь гостроти, актуальності потреби.

В економічній теорії сформульовано закон спадної граничної корисності споживчого блага: зі зростанням кількості придбаних одиниць певного продукту корисність кожної наступної одиниці для споживача зменшується.

Економічне значення цього закону полягає в тому, що він визначає ринкову поведінку споживача. Якщо кожна додаткова одиниця споживчого блага має все меншу граничну корисність, то споживач починає міркувати: а чи варто за це віддавати гроші. Коли одночасно зі спадом граничної корисності зменшуватиметься ціна одиниці товару, то його й далі купуватимуть. Якщо ціна не зменшуватиметься, то споживач шукатиме інші товари, які краще задовольнятимуть його потреби. Правило поведінки споживача полягає в тому, щоб кожна додаткова одиниця грошових витрат на придбання товару давала однакову корисність.

Якщо ми маємо суспільство, в якому ніхто не визначає ззовні обсяги виробництва і використання ресурсів, то виробник керуватиметься принципом економічної доцільності. Це означає, що він, по-перше, діятиме відповідно до власного інтересу, який полягає у максимізації прибутку. Максимізувати прибуток - це значить збільшувати різницю між виручкою від реалізації та витратами на виробництво продукту.

По-друге, виходячи із принципу економічної доцільності при розв'язанні питання "скільки виробляти", виробник обиратиме той обсяг виробництва, який забезпечить йому найбільший прибуток.

Кожна додатково вироблена одиниця продукту - це не тільки збільшення виручки від реалізації, але й зростання витрат. Випуск додаткової одиниці продукту тягне за собою збільшення загальної виручки на певну величину, що називається граничним виторгом, і відповідно збільшення загальних витрат на величину граничних витрат. Якщо збільшення обсягів виробництва забезпечує перевищення граничним виторгом граничних витрат, то прибуток зростатиме.

Як змінюються граничні витрати зі зміною обсягів виробництва? Якщо застосовувана технологія лишається незмінною, то відповідь на це питання слід шукати у продуктивності ресурсів (факторів виробництва).

Якби ця продуктивність була постійною, то і граничні витрати були б постійними за будь-яких обсягів виробництва. Але насправді це не так. Досвід господарювання багатьох виробників засвідчує, що існує закон спадної продуктивності факторів виробництва. Пояснимо дію цього закону.

Для будь-якого виробництва певні ресурси (фактори) є постійними, інші - змінними. Нехай, наприклад, ми власники кондитерського цеху. Виробничі приміщення, печі для випікання цеху є постійними ресурсами, змінити які миттєво неможливо. А от сировина (борошно, начинка) та залучені до роботи люди є фактором змінним. Зростання обсягів виробництва для цього забезпечується збільшенням сировини і робітників. Нехай власник, маючи на меті збільшення кількості випічки, почав наймати додаткових працівників. Цілком імовірно, що спочатку гранична продуктивність факторів зростатиме, можливо, через упровадження поділу праці. Але настане момент, коли гранична продуктивність почне спадати, адже застосовувана технологія і виробничі площі розраховані на обмежену кількість працівників, і може скластися ситуація, коли люди просто почнуть заважати одне одному в роботі.

Сформулюємо закон спадної продуктивності так: якщо один із факторів виробництва (ресурсів) є змінним, а інші - постійними, то починаючи з певного моменту гранична продуктивність кожної наступної одиниці цього змінного фактора буде зменшуватися.

Закон спадної продуктивності має для пояснення економічної поведінки виробника таке саме фундаментальне значення, як і закон спадної граничної корисності для розуміння поведінки споживача.

Цілком обґрунтованим є твердження, що виробник змушений буде припинити збільшення обсягів виробництва на той момент, коли виторг від реалізації додаткової одиниці продукту зрівняється з витратами, пов'язаними з виробництвом цієї додаткової одиниці.

2.5 Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво

Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.

Суспільне виробництво - це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Процес суспільного виробництва можна розглядати у двох аспектах:

1) як процес виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ (матеріальний аспект), а також 2) як процес взаємодії економічних суб'єктів у суспільному виробництві, який відтворюється як процес взаємодії економічних інтересів (суспільний або соціальний аспект).

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор - підприємницький талант.

Робоча сила - це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг. Сукупність здібностей особи, зумовлена освітою, професіональним навчанням, придбаними навичками, здоров'ям, створює людський капітал. Чим кваліфікованішою є праця людини, тим вищим є її капітал, а відповідно, і дохід на цей капітал - оплата праці. Інвестиції в людський капітал (освіту, наукові знання, підвищення кваліфікації), широта здібностей у даний час є найбільш ефективними і швидко окупними для людини, підприємства, держави і суспільства.

Засоби виробництва - це створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праці - це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці. Фізичні, хімічні, біологічні властивості таких речей використовуються для створення необхідних людині продуктів.

Засоби праці поділяються на види, головне місце серед яких належить механічним засобам праці - знаряддям праці, машинам. Їх ефективність і потужність найбільшою мірою визначає і характеризує ступінь оволодіння людьми природними силами, міру підкорення їх виробництву матеріальних благ. Розвиток знарядь праці - найперший показник технічного прогресу, а тому і міра тієї продуктивної здатності, якою володіє суспільство. Головною визначальною рисою кожної історичної епохи виробництва насамперед є ступінь розвитку засобів праці.

До засобів праці належать виробничі будівлі, залізниці, шляхи, канали, трубопроводи, тара, склади, а також пара, електроенергія, хімічні та ядерні реакції тощо.

Предмети праці - це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: 1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок тощо; 2) предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва - верстати, шляхи сполучення, комп'ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, - називати капіталом.

Процес виробництва і нагромадження засобів виробництва називають інвестуванням, тому засоби виробництва можна ще визначити як інвестиційні ресурси. У процесі виробництва їх кількість постійно збільшується, а технічний стан удосконалюється, що вирішальним чином впливає на загальну результативність виробничого процесу та його ефективність.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, - це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п'є, також є природними ресурсами.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність - особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг. Підприємницька діяльність за масштабами і результатами прирівнюється до затрат висококваліфікованої праці. Люди праці і підприємці являють собою людський (суб'єктивний) ресурс виробництва.

Проведена класифікація факторів виробництва не є застиглим і назавжди даним. У постіндустріальному суспільстві інформаційний та екологічний фактори також розглядаються як фактори виробництва.

Функціонуванню та взаємодії факторів виробництва передує їх поєднання. Будь-який процес виробництва - це поєднання людей певним способом між собою та з відповідними речовими факторами. Кожний фактор виробництва має свого власника, який має свій економічний інтерес. Інтереси факторів власників виробництва вступають у протиріччя, що проявляються у протиріччях між працею та капіталом, між власником землі та орендатором, між власником капіталом та менеджером.

Інтереси як і потреби людей різноманітні, формуються всією системою суспільних відносин. Економічні інтереси, природно, найтісніше пов'язані з економічною системою, формуються в процесі взаємодії людей в усіх фазах відтворювального процесу: безпосередньо виробництва, розподілу, обміну і споживання. У даному розумінні економічні відносини первинні стосовно інтересів. Більш того, можна стверджувати, що економічні відносини проявляються через інтереси людей. З іншого боку, у будь-якому суспільстві інтереси роблять вирішальний вплив на економічні процеси, визначаючи їхній зміст, динамізм і ефективність.

У певному розумінні економічні інтереси - це причина та умови взаємодії та саморозвитку економічних суб'єктів. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби й інтереси і відображають існуючі виробничі відносини, і самі спонукають до їх виникнення.

Взаємозв'язок економічних відносин і інтересів при пріоритетній ролі перших виявляється в будь-якому суспільстві. Достатньо порівняти ринкову і планову економіку. У ринковій економіці підприємець-власник має економічну самостійність і це дозволяє йому прямо реалізувати свій безпосередній інтерес - максимізувати прибуток. Задоволення даного інтересу підприємця у свою чергу спонукає його до "самостійності", творчості в господарській діяльності й у сфері обігу. Виробники в плановій економіці економічної свободи не мали, а тому були позбавлені можливості реалізувати свій інтерес сповна. Звідси і відносно низька ефективність виробництва при соціалізмі.

У тій або іншій економічній системі соціально-економічне положення суб'єктів різне. Мова йде про класи, групи, різноманітні асоціації людей і окремих індивідів. Об'єктивно їхні інтереси не можуть бути єдиними. Тому інтереси можна згрупувати за класами, прошарками, групами людей і виділити інтерес окремої людини. Іншими словами, навіть у кожного індивіда, що належить до певної групи, інтереси мають індивідуальну особливість. Більш того, та сама людина може виступати у різних іпостасях. Наприклад, володар акції може бути тільки власником акціонерного товариства. Безпосередній його інтерес - одержання можливо більших дивідендів. Водночас в багатьох акціонерних товариствах власник акцій одночасно є працівником того ж акціонерного товариства. Безперечно, що його інтереси як власника, і як робітника - не тотожні.

Важливе теоретичне та практичне значення має субординація економічних інтересів з виділенням головного (пріоритетного) і другорядних (неголовних). Як відомо, таке ранжирування економічних інтересів мало місце не тільки в суспільних науках, основою яких було марксистське вчення, але і на практиці у радянські часи. Тоді головним інтересом був інтерес держави, суспільства, який абсолютизувався, а нерідко протиставлявся усім іншим інтересам. Щодо особистого інтересу, то він розглядався як другорядний, привнесений, малозначущий, підпорядкований інтересам колективу і загальнонародному. А оскільки останній фактично був державним, то до чого це привело - відомо. Глобальний диктат державних інтересів (раніш думай про Батьківщину, а потім про себе), як відмічалось нашими вченими, винятковим пануванням та абсолютизацією інтересів держави, неправомірно ототожнюваної з самим суспільством, які протиставлялися усім іншим інтересам, внаслідок чого пустою, формальною і беззмістовною виявилася теза - "все для людини". Тотальне одержавлення усієї економіки та інших сфер суспільного життя вилилося в суцільне одержавлення інтересів. Глобальний диктат, повна підлеглість інтересам держави (які, до того ж, перекручено тлумачилися) усіх інших інтересів, проводилися також із застосуванням методів позаекономічного примусу. А особистий інтерес розглядався як другорядний, малозначущий, підпорядкований і навіть ганебний.

Такі погляди ґрунтуються на перекрученому, антигуманному тлумаченні місця і ролі людини в житті й у виробництві, змісту і співвідношення суспільних і особистих інтересів, їх прямих і зворотних зв'язків, у викривленні природи і функцій особистого інтересу, а по суті, - у знеціненні людини, особистості. Такий підхід насаджувався і культивувався адміністративно-командною системою, для якої людина - "піщинка", "гвинтик".

Однак і нині, в умовах, які змінилися, ієрархічні побудови піраміди інтересів тривають. Знову і знову наголошується, наскільки важливий "пріоритет інтересів суспільства над особистими інтересами".

Ключовим принципом гуманізму є те, що людина має бути не засобом, а метою виробництва. Критерій прогресивності соціально-економічної системи визначається становищем людини в суспільстві як найвищої цінності, як центральної фігури усього світового розвитку. А тому є непридатними теоретичні настанови і практичні дії, спрямовані на придушення особистих інтересів суспільними, які до того ж нерідко подаються перекручено. Суть у тому, щоб не придушувати одні інтереси іншими, а управляти інтересами і через інтереси.

В ринковій системі господарства пріоритетним її суб'єктом є товаровиробник-підприємець. Це головна її дійова особа. Який же його головний інтерес?

Організовуючи справу, підприємець насамперед керується комерційним зиском, діє з метою одержання прибутку. В його максимізації і полягає безпосередня цільова функція підприємництва. Бізнесмен має власний інтерес, власну мету і звичайно, не зважає на громадську користь, не підозрюючи, що він сприяє їй.

А. Сміт був "пророком" вільної конкуренції. В своїй знаменитій праці "Багатства народів" (1776 р.) Сміт відкрив саморегулюючий природний порядок. У цьому зв'язку він відмічав наступне: "Ви думаєте, що ви допоможете економічній системі вашими добре продуманими законами та протидіями. Помиляєтеся... Руки геть. Масло самозацікавлености буде тримати економічний механізм, працюючий чудовим чином. Ніхто не потребує плану". Обширні знання, що дозволяли йому проголосити знамениту тезу про "невидиму руку". Кожен індивідум не збирається сприяти громадським інтересам, він переслідує тільки свою особисту вигоду, але, як і в багатьох інших випадках, невидима рука веде до результату, який не був часткою його намірів.

І дійсно, максимізуючи прибуток, кожний підприємець за умов жорстокої конкурентної боротьби за покупця повинен:

- скорочувати до мінімуму виробничі витрати (заощаджена на витратах вартість збільшує прибуток, а це можливо лише за умов впровадження у виробництво досягнень науки і техніки);

- поліпшувати якість продукції (послуг);

- здійснювати важливу прогресивну функцію суспільства - нагромадження з метою розширення й удосконалення виробництва;

- найповніше й найефективніше задовольняти потреби споживача.

Отже, підприємець виробляє ті товари, які дають йому прибуток (а реалізація їх свідчить, що покупець має в них потребу), використовує ті засоби виробництва, які потребують менших витрат і є продуктивнішими. Ефективність виробництва і якість продукції - головна турбота будь-якого підприємця; і перше, і друге контролює ринок, тобто споживач.

Економічна свобода, безпосередня матеріальна зацікавленість і відповідальність підприємця мобілізують його професійні і творчі потенції, стимулюють їхній розвиток і повну реалізацію у виробництві. Кожний підприємець, переслідуючи свою власну мету і зацікавленість, досягає результату, який спочатку не був його безпосередньою метою, тобто працює в інтересах споживача і суспільства в цілому.

Низька ефективність виробництва в командній економіці насамперед пояснюється тим, що суб'єкти господарювання позбавлені реальної економічної свободи, зацікавленості в результатах господарської діяльності і відповідальності за них. Урядовці держапарату керували економікою, але не дотримувались її об'єктивних законів. Вони не відповідали за свої дії ні особистим майном, ні навіть службовим становищем. Економічні санкції щодо державних підприємств являли собою переміщення коштів з однієї кишені до іншої. Взагалі ніхто не втрачав ні грошей, ні майна, а нерідко і робочого місця. Колективна відповідальність породжувала персональну безвідповідальність і тим самим зробила "ведмежу послугу" державно-плановій економіці.

Намагання максимізувати прибуток - не єдиний мотив підприємницької діяльності. Бізнес для справжнього підприємця - це потреба в реалізації своїх особистих якостей: таланту організатора виробництва, творчості і діловитості, працелюбства, незадоволення досягнутим, потягу до знань, честолюбності та ін. Такими якостями природа наділяє не кожну людину. За даними соціологів, лише 5-10% людей здатні стати бізнесменами. Певною мірою це підтверджується і часткою осіб найманої праці у самодіяльному населенні країн з розвиненою ринковою економікою. У США і Великобританії вона становить 90%, в Японії - 70%.

2.6 Національні та глобальні економічні інтереси

Фундаментальною закономірністю розвитку сучасного світового господарства є розгортання процесів глобалізації.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв'язку національних економік країн світу, що знаходять своє відображення в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знань в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні й домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових, універсальних, ліберально-демократичних цінностей тощо.

Домінуючою складовою глобалізації є глобалізація економіки як закономірна тенденція інтеграції світового господарства в єдиний економічний простір.

Причинами глобалізацій цих процесів є: процес інтернаціоналізації, який призводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності; науково-технічний прогрес, пов'язаний із появою інформаційних технологій, які докорінно змінюють усю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв'язки, що знижують витрати на трансакції; загострення проблем, що є загальними для всіх людей та важливими з погляду збереження та розвитку людської цивілізації.

Найбільш характерними ознаками глобалізації є: 1) взаємозалежність та взаємопроникнення національних економік, формування міжнародних виробничих комплексів поза межами країни; 2) фінансова глобалізація, тобто єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу; 3) збільшення масштабів та інтенсивності руху товарів, капіталу, робочої сили; 4) зменшення можливостей національних держав формувати незалежну економічну політику; 5) створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем; 6) тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

Глобалізація є складною ієрархічною системою, яка розгортається на різних рівнях:

- на рівні галузі - визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузей у даній країні взаємопов'язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг отримує компанія від внесеної технології, виробничого процесу фабричної марки;

- на рівні окремої країни - визначається ступенем відкритості економіки, її взаємозв'язку із світовою економікою в цілому. Показниками ступеня інтегрованості економік окремих країн у глобальну економіку є співвідношення зовнішньоторговельного обороту і валового внутрішнього продукту, прямі іноземні інвестиції та портфельні інвестиції тощо;

- на світовому рівні - визначається економічними взаємозв'язками між країнами, посиленням їх взаємозалежності, переплетінням їх народногосподарських комплексів.

Оскільки глобалізація у сучасному світі справляє домінуючий вплив на розвиток будь-якої країни, необхідно визначити, які наслідки несе в собі цей процес і які його позитивні та негативні сторони.

До позитивних наслідків глобалізації належать: можливість економічного зростання на основі використання економічного, наукового, культурного потенціалу країн світового співтовариства; удосконалення механізму розподілу ресурсів і подолання обмеженості національної ресурсної бази; поширення передових технологій; підвищення якості життя, добробуту населення; внаслідок посилення координованих дій країн світу; захист громадянських прав та свобод людини.

Разом з тим глобалізація несе з собою і небачені раніше загрози та ризики. До негативних наслідків глобалізації слід віднести: посилення глобальної нерівності, асинхронності та диспропорційності світової економіки; нееквівалентність перерозподілу світового господарства; консервація технологічної та соціальної відсталості окремих країн; зростання безробіття внаслідок відмирання неконкурентоспроможних виробництв та структурної перебудови; загострення міжнародних та локальних конфліктів; загроза втрати національної ідентичності; транс націоналізація економічних, технологічних, екологічних та інших проблем.

Результатом суперечливого поєднання всіх цих наслідків є поляризація сучасної світової економіки. На одному полюсі концентруються країни - глобальні лідери з домінуванням США, а на іншому - більшість країн, для яких економічна глобалізація проявляється в якісно нових умовах розвитку, на які практично неможливо впливати, але які обов'язково треба виконувати.

У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена інтернаціоналізацією господарських зв'язків, науково-технічною революцією, принципово новим впливом засобів інформації та комунікації, ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної економічної самозабезпеченості) неможливе. Економічна діяльність, спрямована на самоізоляцію, на національну або групову автаркію, якими б благородними політичними й соціальними гаслами не прикривалася, перспективи не має. Прагнення уникнути суперечностей розвитку світового господарства спричиняє виникнення державного й міждержавного регулювання міжнародних економічних відносин, посилення інтернаціоналізації господарського життя, його інтеграцію, розвиток різних форм і методів міжнародних економічних відносин.

РЕЗЮМЕ

1. Потреба - це необхідність у певних речах (благах), що людини усвідомлює як необхідне для себе. Вона виявляється у формі різних економічних благ: товарів, послуг, інформацій, тощо.

2. Економічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язана з функціонуванням суспільного виробництва. Вони надзвичайно різноманітні, утворюють певну систему, яка має відповідну ієрархію.

3. Прагнення людей задовольнити потреби викликає економічні інтереси - спонукальні мотиви їх поведінки. Вони мають складну структуру, до якої належать: особисті, колективні, суспільні, національні та глобальні.

4. Економічні інтереси - це усвідомлені потреби різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересів полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, їх реалізації. Економічні інтереси - це причини та умови взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів.

5. Споживча поведінка - це процес формування попиту на ринку товарів і послуг з урахуванням доходу, цін, особистих смаків і уподобань споживача.

6. Споживач відповідно до своїх смаків та уподобань оцінює економічне блага з точки зору їх корисності. Зі збільшенням споживання певного набору благ загальна корисність зростає, а гранична зменшується. Відповідно до закону спадної граничної корисності, кожна наступна одиниця блага, що споживається має меншу граничну корисність.

7. Закон спадної продуктивності показує, що після певного моменту, із збільшенням застосування одного із факторів виробництва, обсяг приросту виробництва буде зменшуватись.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Потреба Блага

Економічні потреби Економічні блага

Економічні інтереси Корисність

Ієрархія потреб Загальна і гранична корисність

Мотиви Економічна поведінка

Стимули Поведінка споживача

Національні та глобальні економічні інтереси

Закон зростання потреб

Закон спадної граничної корисності

Закон спадної продуктивності

ТЕМА 3. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА

к.е.н, доц. Сацик В.І.

Лекція 1

3.1 Сутність та структура економічної системи

3.2 Відносини власності

3.3 Домогосподарства, підприємства (фірми), сектори економіки, кластери, внутрішні регіони, регулятивні інститути

Лекція 2

3.4 Типи і моделі економічних систем та їх еволюція

3.5 Національні та міжнародна економічні системи

3.6 Формування глобальної економічної системи

У результаті вивчення даної теми студенти зможуть поглибити власні знання, які стосуються розуміння природи, визначальних характеристик і особливостей функціонування економічних систем. Особлива увага в лекції приділена типологізації економічних систем, їхній структурі, сутнісним ознакам і характеристикам національних, міжнародних та глобальної економічних систем.

Опанування даної теми дозволить студенту використати набуті знання у своїй подальшій навчальній і науковій роботі, зокрема під час підготовки семінарських занять, рефератів, курсових робіт, різного роду наукових досліджень. Засвоєння наведеного матеріалу сприятиме формуванню функціональних компетенцій у студентів у частині їхньої здатності об'єктивно оцінювати існуючу макроекономічну ситуацію в державі, аналізувати національні моделі економічних систем і тенденції міжнародного та глобального економічного розвитку загалом.

3.1 Сутність та структура економічної системи

Проблема економічних систем суспільства, їх генезису, чинників та логіки становлення є однією з найбільш актуальних у сучасній економічній науці. Це зумовлено багатьма причинами, серед яких насамперед виділяється необхідність розкриття і глибокого усвідомлення закономірностей еволюції економічних систем з метою конструювання відповідної економічної та соціальної політики, а також пошук різними країнами оптимальних соціально-економічних моделей їх стратегічної суспільної трансформації.

Загалом, під поняттям “система” (від гр. systema - складене із частин, об'єднане), що є одним із головних в економічній науці, розуміють у самому широкому значенні впорядковану сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів. У деякому сенсі цю категорію можна протиставляти категорії “хаосу”. Взаємодія окремих елементів системи породжує у ній такі властивості, якими не володіє жоден елемент цієї системи окремо.

Іншими словами, система, на відміну від простої сукупності елементів - це такий об'єкт, властивості якого не зводяться лише до властивостей його складових. Такий принцип появи у цілого властивостей, які не випливають з властивостей окремих частин, відомим зарубіжним дослідником У.Ешбі був названий принципом емерджентності.

Сутність економічної системи визначається і разом з тим залежить від конкретної історичної сукупності економічних відносин, яка відповідає певному рівню розвитку продуктивних сил і розвивається на основі дії об'єктивних економічних законів і суб'єктивних чинників. Інакше кажучи, економічна система - це обшир дії виробничих відносин і продуктивних сил, а їх взаємодія характеризує сукупність видів та організаційних форм господарювання. Розглянемо найпоширеніші у науковій літературі визначення економічної системи (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Визначення різними авторами наукової категорії економічної системи

Однією з найважливіших характеристик системи є її структура. Під структурою системи розуміють сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв'язків між ними. Будь-яка складна система, очевидно, володіє множиною структур, пов'язаних між собою. Сталі взаємні зв'язки елементів системи, що забезпечують її цілісність, й формують структуру економічної системи, конкретний зміст якої багатомірний і залежить від мети та завдань дослідника. До вагомих структурних елементів економічної системи, які є водночас її підсистемами, належать:

- економічні відносини;

- продуктивні сили суспільства;

- механізм господарювання.

Основною, найважливішою ланкою економічної системи є економічні відносини, які визначають глибинний пласт кожного способу виробництва. Економічні відносини - відносини і зв'язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини (які водночас є структурними елементами економічних відносин).

Організаційно-економічні відносини мають місце у конкретних галузях народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Самі ці галузі є предметом конкретних економічних наук. Організаційно-економічні відносини - це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового обігу, бірж тощо. До них належать форми і методи господарювання, ринкова система, підприємництво, товарно-грошові відносини.

Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу. Людина - мета суспільного виробництва і соціально-економічні відносини не повинні використовувати людину лише як виробника, як "фактор виробництва". Людина - не засіб, а кінцева мета створення матеріальних благ. Не людина для виробництва, а навпаки, виробництво для людини. Необхідно будувати такі соціально-економічні відносини, щоб інтереси переважної більшості населення країни відображали стан її економіки.

Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Техніко-економічні відносини охоплюють також питання використання виробничих потужностей галузей та їх складових - заводів, шахт, будмайданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосппідприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Ці відносини відображають найважливіші сторони роботи підприємства в тісному взаємозв'язку з технікою і технологією виробництва, найповнішу характеристику технічного, організаційного й економічного становища на цьому підприємстві, ступінь концентрації, спеціалізації, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних технологій.

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Продуктивні сили - це система факторів, які забезпечують перетворення речовин природи у життєві блага для задоволення потреб суспільства. Продуктивні сили є системою суб'єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці - це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв'язку тощо та предмети праці. Однак, головною продуктивною силою суспільства є люди, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: - по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; - по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; - по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями. Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку. Факторами розвитку продуктивних сил є: всебічний розвиток людини, розвиток освіти і науки, розвиток техніки і технологій, удосконалення організації та управління.

Сучасні продуктивні сили потребують не лише збалансованості між галузями й підгалузями народного господарства країни, а часто й синхронності їх дій. Продуктивні сили не лише визначають рівень продуктивності суспільної праці, а й змінюють навколишнє середовище, причому як у бік поліпшення, наприклад, у результаті побудови дамб, гребель для запобігання повеням, насадження лісів тощо, так і деколи у бік погіршення екологічного стану у разі виникнення небезпеки техногенних катастроф.

Третій структурний елемент економічної системи - механізм господарювання - це функціональний бік виробничих відносин, який відображає взаємодію останніх з продуктивними силами і надбудовою. До нього належать глибинні, докорінні, сутнісні відносини - відносини власності і поверхневі - організаційні структури та конкретні форми господарювання. Отже, господарський механізм - це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем, адже йдеться про механізм господарювання кожного способу виробництва, про форму реалізації пануючої власності на засоби виробництва, про виявлення і поєднання економічних інтересів суспільства. Крім організаційних структур продуктивних сил, що виступають у конкретних формах суспільного поділу праці, господарський механізм включає методи управління, значення яких дедалі більше зростає, надбудовні відносини - правові, політичні, соціальні і відповідні їм організаційні структури. Також механізм господарювання - це механізм дії та використання економічних законів.

Будь-яка економічна система виконує певні, визначальні, щодо її сутності і змісту, функції: створення матеріальних благ у відповідних кількісних і якісних параметрах; визначення комбінацій економічних ресурсів (землі, робочої сили, технологій тощо), від яких залежить створення матеріальних благ; координація всіх видів економічної діяльності; визначення споживача вироблених благ; забезпечення системного функціонування економіки в усіх її видах і формах (державних підприємствах, приватній діяльності, домогосподарствах тощо); реалізація соціальних завдань.

3.2 Відносини власності

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Як соціально-економічна категорія, власність визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим - це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування. Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Отже, власність - це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей-продуктів праці. Власність у юридичному трактуванні - це встановлення майнових прав між людьми, за яких виявляється річ чи сукупність речей (об'єкти власності), які належать певній особі чи їх групі (суб'єкти власності), та визначаються види власників, яким належить вказане майно.

Суб'єкти власності - це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва - окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо. Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці, уся сукупність благ.

Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:

1) власність - це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;

2) власність - це результат суспільного розвитку, а не окремої людини;

3) власність - це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;

4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;

5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника;

6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;

7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

Як відомо, людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Категорії "володіння", "розпорядження" і "користування" виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб'єктів власності. Мова йде про функції цих суб'єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб'єктами в процесі реалізації таких функцій. Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності. Розпорядження - це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності. Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності.

Структура власності представляє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб'єктів власності, системи її об'єктів. Так, тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами і різновидами власності (рис. 3.1).

Суспільна власність - така, де три її функції - володіння, розпорядження, користування - належать не одному приватному суб'єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління. Наприклад, акціонерна, або корпоративна, власність - юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.

Приватна власність - така, за якої три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності та її юридичної форми. Право власності - це зовнішня, або юридична, форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси та явища. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб'єктів з приводу привласнення об'єктів власності. Це свого роду "правила гри" - правила коректної економічної поведінки щодо майнових відносин, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретно (наприклад, взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав власності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а згодом і самої економічної системи.

Пучок прав власності - це правова теорія, яка використовується для визначення природи об'єкта власності, згідно із якою об'єкт власності (майно, нерухомість, ресурси тощо) представляє собою не матеріальний чи нематеріальний предмет як такий, а сукупність прав, пов'язаних з ним, що можуть бути продані окремо, таких як права володіння, використання, контролю, отримання вигоди, розпорядження власністю. Найбільш повна специфікація пучків прав власності визначена відомими західними економістами Р.Коузом, А.Алчіаном, А.Оноре та ін. ще на початку 1960-х рр. і включає в себе 11 пунктів:

- право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

- право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

- право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

- право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

- право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

- право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

- право на передачу благ у спадок;

- право на безстроковість володіння благом;

- заборона на використання способом, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

- право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

- право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.

3.3 Суб'єкти економічної системи

Економічна наука виокремлює шість основних суб'єктів сучасних економічних систем:

- домашні (сімейні) господарства;

- підприємства (фірми) різних видів, форм і господарської спеціалізації;

- сектори економіки;

- кластери;

- внутрішні регіони;

- регулятивні інститути.

Домашні господарства

Первинним (базовим) суб'єктом економічних відносин є домашнє господарство. В економічному плані під цим розуміється група осіб, які пов'язані родинними стосунками і ведуть спільне господарство для сімейного споживання. Тому саме поняття “домогосподарство” близьке до поняття сімейне господарство у традиційному розумінні: сім'я - це люди, пов'язані родинними зв'язками, мають спільні доходи і спільно їх використовують (сім'я може складатись і з однієї людини). Отже, домашнє господарство - це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об'єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності.

Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу силу, підприємницькі здібності, а також капітал, землю тощо. Формування в домашніх господарствах споживчого попиту - необхідна умова стимулювання розвитку будь-якої економіки. Домашнє господарство є одним з найактивніших суб'єктів економічних відносин суспільства, оскільки саме в ньому виникають первинні економічні потреби, формуються первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного виробництва.

Підприємство

В XVIII - на початку XIX ст. основним економічним суб'єктом вважався індивід. Він розглядався як інструмент багатства та могутності держави. Однак, уже з кінця XIX ст. в якості активних і потужних економічних суб'єктів стають групи людей, які функціонують у складі різноманітних об'єднань - підприємств (фірм). Під сучасним поняттям «підприємство» розуміється самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно має дві обов'язкові економічні ознаки: по-перше, виробництво продукції або послуг для задоволення суспільних потреб; по-друге, одержання прибутку (доходу). Розрізняють такі поняття: організаційна форма підприємства; економічна форма підприємства; тип підприємства.

Підприємства мають такі ознаки:

- виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);

- організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

- фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Організаційна форма підприємства - це спосіб взаємозв'язку окремих елементів продуктивних сил (факторів виробництва). З цієї точки зору підприємства можуть виступати як заводи, фабрики, комбінати, трести і т. п. Економічна форма підприємства являє собою господарські або економічні зв'язки і має такі конкретні форми, як бюджетне, орендне, кооперативне, акціонерне тощо. Різноманіття економічних та організаційних форм підприємства розвивається у межах історично визначених відносин власності, що характеризують тип підприємств: приватні (недержавні), до яких часто відносять і колективні (кооперативні), державні, змішані.

Підприємство на Заході зазвичай знане як фірма. У сучасній економічній теорії фірма - це, з одного боку, організація, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого - юридично самостійна форма існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька одиниця, що має комерційну самостійність. Нею може бути як велика корпорація, так і невелика компанія.

Сектори економіки

Секторальна структура національної економіки характеризує поділ економіки країни за секторами, типами та формами власності, за організаційно-правовими формами підприємництва і є узагальненою характеристикою якісного рівня розвитку економічної системи в цілому. Сектор економіки - велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях.

За формами господарювання розрізняють приватний, державний та інші сектори економіки. Приватний сектор економіки - частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави. Його складають домогосподарства і фірми з приватним капіталом. Приватний сектор поділяється на корпоративний, фінансовий та індивідуальний сектори економіки. Державний сектор - частина економіки країни, яка повністю контролюється державними органами та перебуває у власності держави. Державний сектор економіки складають: освіта, охорона здоров'я, сфера соціальних послуг, громадський транспорт, національні і місцеві державні підприємства та державні корпорації.

На Заході для осмислення направленості економічного розвитку країн ще в 1930-х рр. була розроблена теорія секторальної структури економічної системи (теорія структурних змін), авторами якої стали відомі економісти А.Фішер і К.Кларк. На основі досліджень західних економістів, ураховуючи постіндустріальні тенденції в економіці, у тому числі значення інформації та торгівлі, що постійно зростає, організаційно-функціональну структуру сучасних національних економік можна подати у вигляді п'яти секторів, що поєднують такі галузеві ринки:

- первинний, або видобувний, сировинний - галузі видобувної промисловості та сільського господарства (вугільні, газові, нафтопереробні, гірничорудні підприємства, заготівлі деревини, рибальства, сільського господарства, гірничо-збагачувальні тощо);

- вторинний, або обробний - обробна промисловість та будівництво (нафтопереробної промисловості, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудування та металообробної промисловості, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, промбудматеріалів, легкої та харчової промисловості);

- третинний, або інфраструктурний - промислові послуги та послуги щодо забезпечення життєдіяльності людини (залізничного, повітряного та водного транспорту, зв'язку, електроенергетики, водопостачання, теплопостачання тощо).

Подальший розвиток поданої теорії супроводжувався виокремленням із третинного сектору ще двох. Зокрема, російський вчений В.Іноземцев виокремив як:

- четвертий, або розподільчо-обмінний - фінансів, страхування, операцій з нерухомістю тощо;

- п'ятий, або соціально-управлінський - медичних послуг, освіти, спорту, туризму, науки, інформації тощо.

В цілому, класифікація галузевих ринків за секторами економіки дозволяє проаналізувати структуру національної економіки, визначити необхідні напрямки її вдосконалення, розробити ефективні методи та інструменти стимулювання розвитку галузевих ринків у межах пріоритетних секторів економіки. Серед основних пропорцій, що визначають секторальну структуру, можна виділити: співвідношення між підприємницьким сектором, сектором домогосподарств, державним сектором та зовнішнім сектором в створенні та розподілі ВВП країни; співвідношення між частками приватної, державної, колективної та змішаної форм власності; співвідношення між організаційно-правовими формами підприємницької діяльності з урахуванням рівнів концентрації й централізації виробництва та капіталу (між кількістю та обсягом виробництва великих, середніх та малих підприємств). На галузеві пропорції, окрім наукового-технічного прогресу, впливають рівень витрат на інноваційно-інвестиційну діяльність як на загальнодержавному рівні, так і на рівні конкретних підприємств; величина та кваліфікаційна характеристики залучених трудових ресурсів; економічні фактори; інтеграційні процеси та міжнародний поділ праці в умовах глобалізації.

Фахівці часто та умовно розрізняють реальний та фінансовий сектори економіки країни. В реальному секторі економіки створюються товари і послуги, а фінансовий (грошовий) покликаний обслуговувати сектор, в якому реально виробляється продукція. Інколи виділяють внутрішній та зовнішній сектори економіки. Внутрішній представляють національні товаровиробники, які націлені на внутрішній попит, а зовнішній сектор складають підприємства-експортери.

Кластери

Зростаюча кількість досліджень по всьому світу свідчить, що географічна близькість відповідних економічних видів діяльності дає можливість сприяти більш високому рівню продуктивності та інновацій у тому чи іншому регіоні. Кластери, тобто розташовані у безпосередній своїй близькості кінцеві виробники, постачальники, постачальники послуг, дослідницькі лабораторії, навчальні заклади та інші установи у певній економічній сфері, є важливими рушійними факторами розвитку економічної системи не лише регіонального, а й макро- та міжнародного рівня.

Поняття кластеру у західній літературі було введено в економічну теорію відомим американським економістом М.Портером, який визначав цю структуру таким чином: “кластер - це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов'язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов'язаних з їхньою діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств зі стандартизації, а також торговельних об'єднань) у певних сферах, які конкурують між собою, але разом з тим ведуть спільну роботу”. Таким чином, аби бути кластером, група географічно близьких і взаємопов'язаних компаній і зв'язаних з ними організацій повинна діяти у певній сфері, характеризуватися спільною діяльністю і взаємодоповнювати одна одну.

Необхідно відмітити, що кластерний розвиток економіки - це певний інструмент бізнесу. Ринково орієнтоване суспільство формує правила діяльності своїх господарюючих суб'єктів через закони, взаємовідносини, банківський сектор, інститути підтримки тощо. Тому кластер, існуючий в рамках даних правил - це не що інше, як особливим чином організований простір, який дозволяє успішно розвиватися великим фірмам, малим підприємствам, постачальникам (обладнання, комплектуючих, спеціалізованих послуг), об'єктам інфраструктури, науково-дослідницьким центрам, вузам та іншим організаціям. При цьому важливо, що в кластері досягається синергійний ефект, оскільки участь конкуруючих підприємств стає взаємовигідною.

На відміну від звичайних форм кооперації і координації суб'єктів кластерні системи характеризуються такими особливостями:

- наявністю підприємств-лідерів, відповідальних за довгострокову господарську, інноваційну та інші стратегії всієї системи;

- територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб'єктів-учасників кластерної системи;

- стійкістю коопераційних зв'язків господарюючих суб'єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв'язків для більшості її учасників;

- довгостроковою координацією взаємодії учасників системи в рамках її бізнес-програм і стратегічних цілей.

Таким чином, кластер - це передусім соціальне явище, яке формується в результаті об'єднання зусиль людей та організацій задля задоволення своїх економічних інтересів. При цьому регіони, на території яких складаються кластери, стають лідерами економічного розвитку. Вони визначають в цілому конкурентоспроможність національної економіки. Регіони, що не мають кластерів, займають гірше економічне положення, а в більшості випадків перетворюються на депресивні території.

Внутрішні регіони

В сучасних умовах ринкових трансформацій задля забезпечення необхідних для економічного розвитку національної економіки різноманітних ресурсів і доходів перед регіонами багатьох країн особливо актуалізуються проблеми самовизначення в загальній системі відтворювальних відносин. Необхідність управління економічним розвитком в регіоні обумовлена в першу чергу загальними недоліками функціонування ринкової економіки, її націленістю на отримання економічного ефекту та ігноруванням проблем соціальної справедливості. У свою чергу, регіональна структура національної економіки виступає певним індикатором участі економічних районів, регіонів та інших територіальних утворень у створенні та споживанні сукупного суспільного продукту і ґрунтується на поглибленні територіального поділу праці та спеціалізації.

Розглядаючи методологічні аспекти, важливо визначити понятійний інструментарій категорії “регіон”. Адже в науковій літературі немає чіткого визначення даного поняття, що є однією із причин різноманіття напрямів та методологічних концепцій у сучасних регіональних дослідженнях. Загалом, поняття “регіон” походить від латинського кореня “regio”, що у перекладі означає країна, край, область. Цей термін з'явився ще у другій половині XIX століття для позначення країни, області.

В економічній літературі найчастіше фігурують два поняття регіону, причому, досить часто між поняттями регіон та “район” ставиться знак рівності. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто.

У західних країнах термін регіон практично не використовується. Буквальний зміст слова регіон - це район. Називати регіоном ті чи інші території прийнято у випадках, коли вони мають якісь специфічні ознаки щодо інших територій. Із визначень представників російської економічної науки (С.Барзілов, В.Сігов, М.Некрасов), концептуальними параметрами, що обумовлюють поняття регіон є: географічне положення (розташування, величина території та кількість населення); виробничо-функціональні особливості (специфіка переважаючих видів діяльності); соціологічні особливості (норми спілкування, поведінки). У сучасній економічній науці найбільше розповсюдження отримали чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.

Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки. У багатьох державах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації та федералізації). Одна із головних функцій регіональної влади - регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавної та місцевої влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функціонування регіональних економік у системі національної економіки.

Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладом може слугувати захист торгової марки місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє із національними і транснаціональними корпораціями. Розміщення філіалів корпорацій, їх механізми ціноутворення, розподіл робочих місць та замовлень, трансфертів доходів, сплати податків спричинює значний вплив на економічний стан регіонів. У найменшому ступені, ніж сучасні корпорації, регіони володіють значним ресурсним потенціалом для саморозвитку.

Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання тощо. Вказані три парадигми у теорії регіону охоплюють проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання та соціального контролю.

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що проживають на певній території) висуває на передній план відтворення суспільного життя (населення і трудових ресурсів, освіти та охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища) та розвиток системи розселення. Вивчення проводиться у розрізі соціальних груп із їх особливими функціями та інтересами. Даний підхід ширше економічного. Він охоплює культурні, освітні, медичні, соціально-політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла відчищену увагу.

Ефективність державного управління економічним розвитком в регіоні передбачає дослідження проблем взаємозв'язку регіональної економіки та регіональної політики. При цьому необхідно чітко розуміти, що регіональна економіка в процесі свого розвитку виражає відносини, які виникають між центром країни і регіонами, між самими регіонами, а також всередині регіонів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продукту виробничої діяльності. Безумовно, регіональна політика є важливою частиною економічної політики держави і охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних та економічних заходів, які здійснюються як центральними, так і місцевими органами влади і направлені на регулювання розміщення продуктивних сил. Регіональна політика держави - це сфера діяльності з управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов'язана із взаємовідносинами між державою та районами, а також районів між собою. Її головна ціль - створення умов для входження в ринок усіх зацікавлених регіонів, підприємств та громадян, для розкриття і розвитку їхніх цільових здатностей і підприємливості з врахуванням територіальної специфіки.

Проблема створення всезагальної теорії раціонального розміщення економіки по території країни поки не вирішена. Мають місце лише окремі спроби врахувати фактор розміщення при налагодженні раціональних економічних зв'язків. При цьому обґрунтування розумного розміщення галузей і виробництв базується на аналізі потреб країни в цілому і окремих районів у певних видах продукції, наявності виробничих потужностей, сировинних, паливно-енергетичних і трудових ресурсів.

Регулятивні інститути

Інститути - досить важливе поняття при вивченні системи управління економічним розвитком. Згідно із визначеннями класиків інституціоналізму, інститути - це “правила гри” у суспільстві, тобто створені людиною обмежувальні рамки, на основі яких організуються взаємовідносини між людьми. У вузькому значенні слова “інститут” - це порядок, закріплений у формі закону, установи. У більш широкому значенні термін “інститут” застосовують для позначення організацій або установ, що формують соціально-економічне середовище ринкового господарства, а також різні неформальні відносини, регульовані традиціями, неписаними правилами поведінки, досягнутими угодами тощо. Тобто інституціональна сфера розглядає формальні й неформальні обмежувальні (регулятивні) рамки, які організують відносини між людьми в суспільстві. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути - неписані правила, звичаї, традиції, принципи.

В організаційній структурі системи державного регулювання економікою виділяються інституціональні структури державного управління, наприклад, банківська система (Центральний банк, державні, комерційні банки), фінансова система (сукупність місцевих, державного бюджетів) тощо. До загальновизнаних правових регулятивних інститутів відносять конституцію держави, кодекси, що регулюють чи інші сфери суспільного життя, закони, постанови, суди, прокуратуру і т.д. Серед економічних та адміністративних інститутів можна виокремити податкову систему, системи державного кредитування, субсидування, пенсійного забезпечення, ліцензування, ціноутворення, штрафних санкцій тощо. За способом дії регулятивні інститути державного регулювання економіки поділяються на планові та ринкові регулятори. Планові регулятори - це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори - об'єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.

3.4 Типи і моделі економічних систем та їх еволюція

Розмаїття наукових поглядів щодо функціонування економічних систем обумовило численну диференціацію підходів до їхнього розмежування. В економічній науці найпоширенішими підходами до типологізації економічних систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності.

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис - система продуктивних сил та економічних відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип економічної системи (суспільно-економічної формації - історичного типу суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва) (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Структура суспільно-економічної формації

У найпоширенішому трактуванні реалізації формаційного підходу виділяють п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, капіталістичну (буржуазну) і комуністичну (перша фаза якої отримала назву соціалістичної). Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. При капіталізмі, стверджував К.Маркс, ринкова економіка досягає найвищої точки розвитку і починає заперечувати саму себе. “Могильником” капіталізму виступає робітничий клас, покликаний знищити приватну власність на засоби виробництва. Перехід до загальнонародної власності і позаринкового, тобто не опосередкованого грішми, розподілу продукції означав встановлення комунізму. Перехідний до комунізму період він називав соціалізмом. В уявленнях основоположників марксизму комунізм був вінцем розвитку людського суспільства, останньою суспільно-економічною формацією. Ф.Енгельс навіть проголосив, що вся історія людства до встановлення диктатури пролетаріату є його передісторією.

Варто зауважити, що формаційний підхід до історії в Радянському Союзі був закріплений у спрощеному і вульгаризованому вигляді. В центрі всесвітньої історії поставили Європу, в центрі європейської - Росію. Тривалість формацій стали датувати з точністю до одного дня. Вважалося, зокрема, що капіталізм розпочався в Росії з підписання царського указу про скасування кріпосного права, а соціалізм -- з проголошення радянської влади.

Для історії Азії, яка не вміщувалася в рамки рабовласництва або феодалізму, класики марксизму винайшли так званий азіатський спосіб виробництва. Він досить точно описував закономірності саме російської історії, хоч її більшовики прагнули подати як магістральний шлях у розвиткові людства. Тому азіатському способу виробництва не знайшлося місця у формаційній п'ятичленці. Вся історія людства в інтерпретації ленінізму начебто засвідчувала неминучість соціалістичної революції в Росії і наступної перемоги комунізму в планетарному масштабі. Комунізм зображувався як суспільство загального благоденства, в якому всі матеріальні і духовні блага розподілятимуться за потребами.

Інший підхід - цивілізаційний - покладає в основу типової класифікації економічних систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку. Існує кілька трактувань і цивілізаційного підходу до типології економічних систем. Найбільш часто термін “цивілізація” вживається як синонім культури взагалі й позначає історично визначений рівень розвитку суспільства, виражений у типах і формах організації життя та діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

За цивілізаційним підходом виділяють декілька цивілізаційних систем у рамках, які не виходять за межі предмету економічної теорії. Найпоширенішими у літературі є три класифікації економічних систем за цивілізаційним підходом (табл. 3.2).

Таблиця 3.2

Класифікація економічних систем за цивілізаційним підходом

Американські вчені Дж. Гелбрейт, Д.Белл, У.Ростоу, А.Тоффлер, французький соціолог Р.Арон, голландський економіст Я.Тінберген та деякі інші, класифікуючи економічні системи за ступенем індустріального розвитку суспільства, виокремлюють доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне та інформаційне (дехто його називає технотронним) суспільства. Доіндустріальна економічна система, вважають вони, була характерна для докапіталістичних суспільств, тобто для первіснообщинного, рабовласницького та феодального. Характерною рисою цієї системи є виробництво сільськогосподарської продукції і низький рівень розвитку товарно-грошових відносин. Індустріальна економічна система, за твердженням авторів цієї концепції, мала місце в розвинутих капіталістичних країнах до середини 50-х років XX століття, а також в СРСР і деяких соціалістичних країнах Східної Європи в 70-80-х роках минулого століття. Індустріальне суспільство характеризується масовим виробництвом промислових виробів. В 1970-80-х роках в розвинутих країнах, на думку західних вчених, утвердилося постіндустріальне суспільство, яке надалі почало переростати. Постіндустріальне суспільство характеризується розвитком сфери послуг. Таке суспільство характеризується високим рівнем комп'ютеризації й автоматизованої праці. Комп'ютеризація докорінно змінює інформаційні функції, перетворює інформатику на елемент технологічного процесу, один з найважливіших факторів збільшення продуктивності праці. Комп'ютеризація широко застосовується у виробництві і невиробничій сфері, вносить радикальні зміни в діяльність з управління суспільними процесами.

Класифікація економічних систем на основі способу організації господарської діяльності враховує такі ознаки: форму власності на чинники виробництва; хто і як ухвалює основні економічні рішення; спосіб координації економічної діяльності; мотиви. що стимулюють ведення економічної діяльності. За цим критерієм виділяють такі типи економічних систем:

- традиційна економічна система;

- планова (демократична і командна) економічна система;

- ринкова (класичний капіталізм, змішана економіка, соціальна ринкова економіка) економічна система;

- трансформаційна (перехідна, транзитивна) економічна система.

Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є те, що:

- виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

- спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

- соціально-економічний застій “рельєфно” виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

- розвиток техніки обмежений, оскільки він об'єктивно підриває підвалини традиційної системи;

- стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;

- зубожіння і бідність основної маси населення;

- нерозвиненість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Зважаючи на викладене, нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Існує два види планової економіки: демократична планова економіка і командна планова економіка. Демократична планова економіка припускає як суспільну. так і приватну власність на економічні ресурси. Планування має загальний. а не детальний характер. для більшості учасників економіки плани мають рекомендаційний характер. тобто макропланування має індикативний характер. Виконання планів обов'язкове лише для державних підприємств (імперативне планування). Елементи демократичної планової економіки є як у розвинених країнах (Франція, Німеччина), так і в тих, що розвиваються (наприклад, в Індії з 1951 р. розробляються п'ятирічні плани соціально-економічного розвитку країни).

Командна планова економіка (адміністративно-командна економіка) представляє собою більш жорстку модель, характерну для колишнього СРСР, а також для низки країн Східної Європи і Азії.

Адміністративно-командна модель господарювання сформувалася у 30-х роках XX ст. спочатку в СРСР, а відтак була поширена на всі країни соціалістичного табору. Ця модель заснована на соціалістичній ідеї необхідності панування державної власності на засоби виробництва, одержавлення всього народного господарства і централізованого планування. За цієї моделі існує затратний механізм використання національних ресурсів, а також дисбаланс між платоспроможним попитом і наявністю товарної маси, тотальний дефіцит у магазинах продовольчих і непродовольчих товарів.

Вона заснована на державній власності на економічні ресурси. Приватна власність майже повністю виключається. Планування охоплює всі сфери економічної діяльності, а виконання плану є обов'язковим для всіх (директивне планування). В умовах командної економіки управління всіма підприємствами здійснюється з єдиного центру. Тому безпосередні виробники обмежені у прийнятті економічних рішень. Вони не мають можливості самостійно вибирати постачальників сировини. устаткування. а також здійснювати збут продукції. У свою чергу. споживачі обмежені у виборі пропонованих продуктів. Підсумком цього є відсутність конкуренції. гальмування зростання якості продукції. продуктивності праці і введення інновацій. Панування адміністративних методів у колишніх соціалістичних країнах призвело до постійного дефіциту товарів і послуг. Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом з тим, такій економіці притаманний і цілий ряд достоїнств (переваг): по-перше, вона має великі можливості оперативного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, перерозподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий перерозподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масового безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи суспільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізованих коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Отже, планова економіка - це економіка, при якій матеріальні ресурси складають державну власність, а напрям і координація економічної діяльності здійснюється за допомогою централізованого планування, управління і контролю. Планова економіка функціонує на базі суспільної власності на економічні ресурси. Основні економічні рішення приймаються централізовано у вигляді планів соціально-економічного розвитку. За допомогою виконання планів досягається збалансованість економічної діяльності.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

- панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

- ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;

- дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;

- поведінка учасників (суб'єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

- кожен господарюючий суб'єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;

- економічна влада окремих виробників і споживачів так “розсіяна”, що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція ”всіх проти всіх, а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи “вільного” ринку.

Ринкова економіка сформувалася в XVIII ст. і є найгнучкішою економічною системою, яка під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників має властивість трансформуватися і видозмінюватися.

Змішана економіка склалася у високорозвинених країнах, де крім пануючої приватної капіталістичної власності досить значною є частка державного сектору в народному господарстві. Про це переконливо свідчить практика Західної Європи. Скажімо, державний сектор Франції охоплює близько третини її економічного потенціалу. Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання. На сьогодні змішана економіка представляє собою цілісну економічну систему, яка виступає адекватною формою сучасного розвиненого суспільства. Складові її елементи спираються на такий рівень продуктивних сил і на такі тенденції соціально-економічного розвитку, які об'єктивно потребують доповнення ринку державним регулюванням, приватногосподарської ініціативи соціальними гарантіями, а також включення в економічну структуру суспільства постіндустріальних засад. На відміну від класичного капіталізму для змішаної економіки характерним є панування колективної приватної власності у формі акціонерних та інших товариств.

Соціальна ринкова економіка - це найрозвиненіша форма ринкової економіки, в якій принцип свободи і ринкового господарювання поєднується з соціальним порядком і соціальним прогресом. Соціальна ринкова економіка - це продукт природного історичного розвитку суспільства. властивий усім країнам з ринковою економікою. Саме поняття “соціальна ринкова економіка” з'явилося в Німеччині і пов'язане з ім'ям Людвіга Ерхарда. Досить часто таку економіку називають соціально-орієнтованою змішаною економікою. На відміну від змішаної економіки соціальна економіка орієнтована на досягнення як економічних, так і соціальних цілей.

Особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм є трансформаційна (перехідна) економіка, тобто перехідна економіка - це економіка, яка перебуває в процесі переходу (трансформації) від однієї економічної системи до іншої. Часто економічні системи країн колишнього СРСР, які перебувають в умовах переходу від планової командної економіки до ринкової, називають транзитивними.

Для колишніх соціалістичних країн, у тому числі й України, головною проблемою перехідного періоду є, з одного боку, формування змішаної соціально-орієнтованої економіки. а з другого - формування інформаційного суспільства і закладення підвалин економіки знань. Перелік головнях завдань перехідного процесу до ринкової економіки витікає із особливостей планового господарства. які повинні зникнути в перехідний період. До них перш за все належать: лібералізація цін; зміни в відносинах власності; формування ринкової інфраструктури господарювання; зміни форм соціальних гарантій; відкриття економіки тощо.

Моделі змішаної економіки

Для кожної економічної системи макро- чи міжнародного рівня характерні свої національні моделі змішаної економіки, так як країни відрізняються поміж собою особливостями історичного процесу, рівнем економічного розвитку, соціальними та національними факторами. Реально в різних країнах і регіонах складаються різні моделі організації господарства. Вони відрізняються один від одного своїм специфічним поєднанням форм власності, ринку та державного регулювання, капіталу та соціальності, економічної і постекономічної складових. Ця особливість залежить від багатьох факторів: рівня і характеру матеріально-технічної бази, історичних та геополітичних умов формування суспільного устрою, національних та соціокультурних особливостей країни, впливу тих чи інших соціально-політичних сил і т.п. Більш того, в змішаній економіці, як правило, може домінувати та чи інша сторона параметрів.

Загалом, економісти виокремлюють два типи національних моделей змішаної економіки, яким властиві стійкі внутрішні характеристики і принципи організації, зокрема англосаксонську (сучасну американську, притаманну США) і німецько-японську, на основі яких розбудовуються інші, специфічні, національні моделі змішаної економіки. Англосаксонська модель вважається більш прагматичною, порівняно з європейською чи японською і спрямованою на максимально швидке отримання найбільшого фінансового прибутку. Вона представляє собою ліберальний некоординований варіант організації економічної системи суспільства. Натомість, німецько-японська модель, на відміну від англосаксонської, більшою мірою схильна до вирішення соціальних аспектів розвитку. За своїми ознаками вона є неліберальною і координованою державою. Інколи перша модель ще називається “поганим капіталізмом”, а друга - “хорошим”. Порівняльна характеристика обох моделей наведена в табл. 3.3.

Таблиця 3.3

Характеристика англосаксонської і німецько-японської моделей змішаної економіки

Іншим варіантом типологізації змішаної економіки, за своїми ідеологічними ознаками і вихідними принципами організації, є виділення консервативної, ліберальної і соціал-реформістської моделей змішаної економіки. Консервативну модель змішаної економіки відстоюють американські економісти Л.Мізес, Ф.Хайєк, М.Фрідмен та інші. Вони вважають, що втручання держави в економіку повинне обмежуватися лише створенням сприятливих умов для розвитку приватного сектора і активізації ринкових важелів, тобто забезпеченням правил гри на ринку і проведенням відповідної бюджетної та податкової політики. Цим вимогам в якійсь мірі відповідає економічна система США. Ліберальну модель змішаної економіки розробляють знову ж таки американські економісти Дж. Гелбрейт, Д.Белл, А.Тофлер, та інші. На їх думку, в сучасному суспільстві забезпечується раціональна взаємодія державного і приватного секторів економіки, впроваджуються системи макроекономічного планування, програмування і прогнозування, відбувається переорієнтація приватного сектора економіки на вирішення соціальних проблем. Згідно з цими ознаками до ліберальної або змішаної економіки можна віднести економічну систему, що має це сьогодні в Японії, Німеччині та інших країнах. Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в систему демократичного соціалізму.

Цінності суспільства та форми політичного правління визначають основні прототипи економічних систем. На цій основі український вчений Б.Гаврилишин виділяє такі основні економічні системи: (а) вільне підприємництво; (б) узгоджене вільне підприємництво; (в) адміністративно-командна економічна система.

а) Економічна система вільного підприємництва. Індивідуалістсько-конкуренційні цінності та політичне правління у формі боротьби за владу породжують систему, в якій панує приватна власність, вільний ринок та гонитва за максимізацією прибутку, які уряд затверджує нормою закону, що створює суперницькі відносини між урядом, бізнесом та робітництвом. Економічну систему з такими характеристиками часто називають системою вільного підприємництва і прикладом її називають США.

б) Економічна система узгодженого вільного підприємництва. Групово-кооперативні цінності при колеґіально-політичному правлінні породжують систему своїми рисами схожу на попередню, але можливостями досягнення згоди у питаннях загальнонаціональних цілей, пріоритетів, узгоджені економічних зусиль уряду, бізнесу (а в деяких країнах і робітництва) набагато ефективнішу і гуманнішу. Таку економічну систему Б.Гаврилишин назвав системою узгодженого вільного підприємництва і розрізняє її три моделі: німецьку, французьку та японську.

в) Адміністративно-командна економічна система. Еґалітарно-колективістські цінності при унітарному політичному правлінні не можуть створити економічну систему іншою, ніж такою, яка характеризується державною або "колективною" власністю, максимізацією виробництва продукції, абсолютно заорганізованим ринком, вирішальною роллю уряду (чи як у колишньому СРСР - комуністичної партії) у розв'язанні економічних питань, що здійснюються через централізоване планування та адміністративний розподіл ресурсів. Економічна система з такими ознаками є "звичайною" адміністративно-командною системою. Найяскравішим прикладом цієї системи був СРСР.

Крім цих трьох основних характерних прототипів економічних систем, Б.Гаврилишин розглядає ще два гібридні варіанти, які особливо помітні: (г) розподільчий соціалізм та (ґ) ринковий соціалізм.

г) Економічна система розподільчого соціалізму. Ця економічна система є своєрідним поєднанням соціалістичних цілей та економічних систем вільного підприємництва. Зразком цієї системи є Швеція, але у різних варіантах вона існує і в інших скандинавських країнах. Основний принцип системи полягає у розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства та його розподілу. Перша виконується на основі вільного підприємництва приватним сектором, друга - прямим втручанням соціалістичного уряду з метою усунення, на його погляд, несправедливості у розподілі.

ґ) Економічна система ринкового соціалізму. Це особлива економічна система, яка існувала у колишній федеративній Юґославії. Основою цієї системи була така головна ідея: робітництво своєю працею створює вартість, а, отже, має право нею розпоряджатися. Вважалося, що цю функцію не може ефективно виконувати уряд, навіть якщо він представляє партію пролетаріату. Ті, хто працюють на будь-якому підприємстві, повинні мати змогу впливати на рішення, які стосуються того, яку роботу виконувати і як, хто буде ними керувати і за якими принципами повинна здійснюватись матеріальна винагорода.

3.5 Національні та міжнародна економічні системи

Сучасна економічна система не є лише сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою чотирьох рівнів, що взаємодіють між собою (рис. 3.3). Оскільки остання не є сукупністю індивідуальних виробників одного рівня, розрізняють чотири рівні економічної системи суспільства: глобально-економічний; макроекономічний; мезоекономічний; мікроекономічний.

Глобально-економічний рівень економічної системи включає світову (планетарну) економіку й економіку міждержавних об'єднань (СНД, ЄС, ВТО, АСЕАН і т. ін.). До цих двох суб'єктів глобально-економічного рівня економічної системи як власні суб'єкти належать міжнародні і міждержавні фінансово-економічні інститути (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський валютний фонд, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації, світові підприємницькі мережі та ін.).

Рис. 3.3. Рівні економічної системи

Мікроекономічний рівень пов'язаний з локальною й індивідуальною економікою, до якої належать підприємства, фірми, організації, заклади, установи, окремі індивіди, родини, домашнє господарство, тобто тут водночас перебувають потужні підприємства, середній і малий бізнес.

Найбільшу кількість суб'єктів охоплює мезоекономічний рівень, до якого належать економіка територіально-регіональних комплексів, галузева економіка, економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо), економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової). Всі ці види економік, у свою чергу, складаються з територіально-регіональних і галузевих об'єднань, вільних економічних зон, територіально-виробничих комплексів, інфраструктурних інститутів окремих ринків, банківських і біржових об'єднань.

Макроекономічний рівень стосується економік окремих країн та їх суспільно-державних інститутів. Тобто головною ланкою економічної системи макрорівня є національна економіка. Національна економічна система - це сукупність взаємопов'язаних механізмів та інструментів розвитку і функціонування національної економіки. Всі елементи цієї системи знаходяться в певних співвідношеннях один з одним. Національна економічна система - це складна макроекономічна структура, яка визначається як взаємодія та взаємоузгодженість окремих сегментів ринку (ринку економічних ресурсів, товарів та послуг, грошей та валюти, капіталу, цінних паперів тощо) та окремих їх елементів.

Спосіб взаємозв'язку між елементами та компонентами національної економічної системи, внутрішня її організація визначають економічну структуру країни. Структура національної економіки - це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо. Виражені в абсолютних (натуральних і вартісних) та відносних величинах співвідношення (пропорції) між певного типу взаємопов'язаними елементами економіки дають змогу конкретної якісно-кількісної оцінки структури національної економіки, оцінки її ефективності та оптимальності. Залежно від змісту економічних явищ та процесів, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, розрізняють такі основні види структури економіки: відтворювальну; галузеву; територіальну (регіональну); соціальну; секторальну; зовнішньоекономічну; техніко-економічну (рис. 3.4).

Рис. 3.4. Види структур національної економічної системи

Складовими елементами сучасної міжнародної економічної системи є насамперед національні економічні системи, що представляють собою сукупність взаємопов'язаних в організаційному, технологічному та економічному плані галузей і сфер господарської діяльності країн, які через зростання їхньої відкритості у взаємодії одна з одною формують світові ринки і перетворюють виробництво товарів та послуг на міжнародну економічну діяльність - другу складову міжнародної економічної системи. Окрім того, міжнародна економічна система включає регулятивні механізми національного, міждержавного та наднаціонального рівнів і систему міжнародних економічних відносин (МЕВ).

Отже, міжнародна економічна система - це сукупність елементів світової економіки з властивими їм характеристиками, у процесі взаємодії яких виникають загальні властивості та якості, закони і закономірності функціонування цієї системи. Головна ж сфера функціонування міжнародної економічної системи - світове господарство. Незважаючи на існування значної кількості визначень даної категорії, найбільш точним є: сукупність національних господарств у їхній взаємодії через систему міжнародних економічних відносин. Саме вони виявляють стосунки між країнами в економічній сфері, охоплюючи коопераційні і відтворювальні зв'язки.

Формування світового господарства відбувається на основі процесу інтернаціоналізації господарського життя, тобто процесу виникнення та розвитку зв'язків між національними господарствами, їхнього зближення та посилення взаємозалежності економічних суб'єктів різних країн, що є об'єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил суспільства. Наслідком інтернаціоналізації виробництва стає розвиток міжнародного поділу праці (МПП) як вищого ступеня суспільного поділу праці між країнами, що проявляється у спеціалізації окремих країн на виробництві певної продукції та знаходить свій вияв у міжнародній спеціалізації виробництва та міжнародному виробничому кооперуванні. Рисою розвиненого міжнародного поділу праці є те, що в систему його зв'язків втягнуті майже всі країни світу. Кожна з них знайшла або намагається знайти своє місце в системі економічних взаємозв'язків, породжених міжнародним поділом праці. Останнє стосується передусім постсоціалістичних країн.

Щодо структури сучасних міжнародних економічних відносин, то вона включає такі форми:

- міжнародна торгівля - обмін товарами і послугами між державно оформленими національними економіками;

- міжнародний рух капіталу - переміщення капіталу між країнами світу в пошуках найвигіднішої сфери вкладення;

- міжнародна трудова міграція - переміщення працездатного населення між країнами, викликане причинами переважно економічного характеру;

- світова валютна система - закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин, яка опосередковує і сприяє реалізації всіх інших форм МЕВ, забезпечуючи систему міжнародних розрахунків.

Міжнародні економічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях: з одного боку, залежно від ступеня, масштабів та регулярності взаємодії суб'єктів господарювання (економічні контакти, економічна взаємодія, економічне співробітництво, економічна інтеграція); а з другого - залежно від сфери діяльності: мікро - на рівні суб'єктів; мезо - на рівні галузей; макро - на рівні країн; мета - на рівні регіональних угруповань. Ядром сучасних МЕВ виступає міжнародна економічна діяльність суб'єктів господарювання (насамперед, підприємств), спрямована на отримання прибутку переважно за рахунок зовнішніх факторів. При цьому слід зазначити, що в кожній країні є підприємства, діяльність яких обмежена національним ринком, хоча частка таких підприємств має тенденцію до зменшення. Досить представницьку групу складають підприємства з орієнтацією як на національні, так і міжнародні ринки. І, нарешті, існують фірми, які працюють виключно на зовнішній ринок.

Аналіз розвитку міжнародного бізнесу та його результативності буде неповним, якщо не враховувати те середовище, яке на нього впливає. Оскільки кожний із суб'єктів МЕВ є відкритою системою, то його діяльність залежить від зовнішнього світу. Фактори, які впливають на діяльність суб'єктів, бувають двоякого роду: прямого впливу і опосередкованого впливу. До першої групи зараховують такі фактори, які безпосередньо впливають на дії суб'єктів МЕВ, - економічна поведінка постачальників, споживачів, конкурентів, дія законів та установ державного регулювання. Щодо опосередкованих факторів, то вони не мають безпосереднього впливу на дії суб'єктів МЕВ. До цих факторів належать: стан економіки країни, міжнародні політичні події, соціально-культурні чинники. Сукупність названих факторів створює середовище розвитку міжнародних економічних відносин, тобто своєрідну ауру, яка супроводжує і опосередковує міжнародний бізнес, пов'язаний з пересуванням через національні кордони ресурсів, товарів, послуг, інформації, капіталу та робочої сили. Якщо суб'єкт господарювання розпочинає свою виробничу, комерційну чи інвестиційну діяльність, то він повинен враховувати зовнішнє середовище і його вплив на стратегію поведінки фірми на світовому ринку.

3.6 Формування глобальної економічної системи

Сучасний етап в еволюційному розвитку світової економіки характеризується посиленням тенденції до глобалізації, яка проявляється у виході національних економічних систем і національних ринків на рівень глобальної економічної системи. Глобальна економічна система - світогосподарська система, в якій національні процеси виробництва, обміну і споживання благ втрачають свою автономність і відбуваються як єдиний процес.

Таким чином, більш повне трактування категорії світового господарства і визначає його як глобальну економічну систему, яка самовідтворюється на рівні продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних аспектів правових і політичних відносин. Головне протиріччя глобальної економічної системи пов'язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав; 3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Концепції глобальної економічної системи:

1. Теорії імперіалізму і неоколоніалізму - пояснюють структуру світу як боротьбу між провідними державами за нові ринки, джерела сировини, сфери прикладання капіталу, за посилення їхнього політичного і культурного впливу. Під імперіалізмом розуміється така стадія розвитку, коли склалося панування монополій і фінансового капіталу, отримав визначальну роль вивіз капіталу, почався розподіл світу міжнародними трестами і вже закінчився розподіл усієї території землі найбільшими капіталістичними країнами» (В.Ленін). Засновниками теорії імперіалізму є О.Бауер, Р.Гільфердінг, В.Ленін.

2. Теорія модернізації - виходить з того, що всі існуючі в історії людські суспільства біполярні. Теорія базується на розходженнях у розумінні традиційного і сучасного, зв'язує перехід до сучасного економічного зростання з духовними цінностями, а не тільки з матеріальним інтересом, з переходом соціальної структури до її мобілізаційного типу. Традиційні суспільства керуються індивідами, що не підготовлені до нововведень, а сучасні - індивідами, що застосовують нові ідеї і речі під впливом раціонального мислення і практичного досвіду. Методологічними передумовами теорії модернізації є погляди М.Вебера, Т.Пірсона, Ш.Эйзенщтада.

3. Теорія (метатеорія) залежності була висунута групою латиноамериканських економістів і соціологів. Її засновник - відомий аргентинський економіст Р.Пребиш. Її вихідний момент - теза про те, що капіталістична система у світовому масштабі одночасно породжує економічний розвиток і слаборозвиненість на міжнародному, національному і локальному рівнях. Прихильники теорії залежності і нерозвиненості стверджують, що капіталістична система активно сприяє недорозвиненості третього світу і що гармонійний розвиток неможливий, поки ця система існує.

4. Концепція світової системи - ґрунтуючись на динамічній зміні поділу праці, вона поділяє світ на центральні (світові ядра), периферійні і напівпериферійні країни. Концепція тісно зв'язана з положенням про державну залежність, відповідно до якої розриви в економічному розвитку між центром і периферією визначають основне протиріччя світової системи. Концепція світової системи також тісно зв'язана з теорією нового міжнародного поділу праці (НМРТ) Ф.Фробела, яка звертає увагу на наслідки змін у глобальній виробничій стратегії ТНК в останні десятиліття.

5. Теорія глобальної взаємозалежності. Термін глобальна взаємозалежність був введений американським політологом С.Хоффманом, а концепція розкрита Р.Купером. Ріст взаємозалежності країн у глобальному економічному просторі піддає національні платіжні баланси усе більш частим і сильним впливам ззовні, у результаті чого уряди повинні приділяти усе більшу увагу проблемі збереження зовнішньої рівноваги, координувати використання всієї сукупності інструментів, що знаходяться в розпорядженні держав.

РЕЗЮМЕ

1. Єдиного та універсального визначення наукової категорії економічної системи не існує. У найзагальнішому вигляді її можна представити як об'єктивну єдність закономірно пов'язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. Сутність економічної системи визначається і залежить від конкретної історичної сукупності економічних відносин, яка відповідає певному рівню розвитку продуктивних сил і розвивається на основі дії об'єктивних економічних законів.

2. Структура економічної системи представляє собою сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв'язків між ними, до яких відносять: економічні відносини, продуктивні сили суспільства, механізм господарювання (підсистеми економічної системи). На рівні національної економічної системи виділяються шість основних груп елементів сучасних економічних систем: домашні господарства; підприємства різних видів, форм і господарської спеціалізації; сектори економіки; кластери; внутрішні регіони; регулятивні інститути.

3. Найпоширенішими підходами до типологізації економічних систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій. Цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифікації економічних систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Класифікація економічних систем на основі способу організації господарської діяльності враховує такі ознаки: форму власності на чинники виробництва; хто і як ухвалює основні економічні рішення; спосіб координації економічної діяльності; мотиви. що стимулюють ведення економічної діяльності.

4. Соціальна ринкова економіка - найрозвиненіша форма ринкової економіки, в якій принцип свободи і ринкового господарювання поєднується з соціальним порядком і соціальним прогресом. Даний тип економічної системи є продуктом природного історичного розвитку суспільства, властивий усім країнам з ринковою економікою і, на відміну від змішаної економіки, орієнтована на досягнення як економічних, так і соціальних цілей суспільно-економічного розвитку.

5. Базовими капіталістичними моделями сучасного економічного устрою вважаються “англосаксонська” (сучасна американська) і “рейнська” (німецько-японська). Англосаксонська модель є більш прагматичною, порівняно з рейнською, і спрямована на максимізацію фінансового прибутку. Рейнська модель більшою мірою направлена на вирішення соціальних аспектів розвитку. Розглянута градація моделей капіталізму є лише поверхневою, узагальнюючою і може бути поглиблена на цілу низку специфічних національних економічних моделей.

6. Сучасна економічна система є складною субординованою системою економічних чотирьох рівнів, що взаємодіють між собою: глобальний економічний рівень (світова економічна система), макроекономічний рівень (національні економіки), мезоекономічний рівень (економіка окремих територій та регіонів, ринків та ринкових інфраструктурних підсистем, галузеві економіки), мікроекономічний рівень (економіка індивіда, домашнього господарства, фірми, організації, установи).

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Економічна система

Структура економічної системи

Продуктивні сили суспільства

Економічні відносини

Господарський механізм

Власність

Суспільна, приватна, змішана власність

Пучок прав власності

Домашнє господарство

Підприємство

Сектор економіки

Кластер

Внутрішній регіон

Формаційний підхід до

Традиційна економічна система типологізації економічних систем

Планова економічна система

Цивілізаційний підхід до

Ринкова економічна система типологізації економічних систем

Трансформаційна економічна система

Національна економічна система

Міжнародна економічна система

Глобальна економічна система

Соціальна ринкова економіка

Рівні економічної системи

ТЕМА 4. ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

к.е.н., доц. Кудінова А.В.

4.1 Суспільний поділ праці

4.2 Сутність та види економічної діяльності

4.3 Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність

Вивчення даної теми передбачає з'ясування студентом сутності категорії «економічна діяльність», її змісту та основних видів; ролі суспільного поділу праці в економічному розвитку, умов, в яких формується і реалізується міжнародна економічна діяльність.

Після опанування даної теми студент зможе використати набуті знання при написанні рефератів, есе, курсової роботи, підготувати науковий виступ по будь-якому виду економічної діяльності, специфіці суспільного поділу праці тощо, а також використати набуті знання при вивченні проблем, пов'язаних з економічною діяльністю, в Україні та в інших країнах світу.

4.1 Суспільний поділ праці

Поділ праці - це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі.

Особливості поділу праці:

1. поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил;

2. поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами - в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства;

3. поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такій спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.

Розвиток поділу праці поглиблює товарний обмін, стає важливим процесом розвитку ринкової економіки.

Поділ праці є важливим чинником подолання суперечності між безмежними потребами і обмеженістю ресурсів. Однак цей чинник діє у певних межах і тому не стосується всіх економічних ресурсів, зокрема тих, що обмежені природою і не відновлюються після виробничого споживання. Інакше кажучи, поділ праці не може відновити запаси нафти, газу, вугілля, залізної руди та інших природних ресурсів.

Проте поділ праці може успішно долати обмеження виробничих можливостей. І це досягається завдяки тому, що поділ праці є важливим чинником підвищення продуктивності праці. Історія свідчить, що людство саме тому приділяло увагу поділу праці, що він зумовлював значне зростання її продуктивності.

Суспільний поділ праці - процес, що постійно розвивається і поглиблюється. Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних сил суспільства. Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем відіграє вирішальну роль. Він визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб'єктами господарювання.

З огляду на складність генетичної природи суспільного поділу праці його однозначне теоретичне тлумачення неможливе. Про це свідчить розмаїття основних трактувань суспільного поділу праці як економічної категорії. Відповідно до них суспільний поділ праці є: складовою виробничих сил суспільства; технологічною формою існування виробничих сил; підсистемою економічних відносин суспільного виробництва; формою організації взаємодії виробничих сил і економічних виробничих відносин; способом функціонування останніх.

Ще в ХІХ ст. один з видатних представників економічної науки Дж.С.Мілль зазначав, що вплив поділу праці на виробництво набагато глибший, ніж можна уявити на підставі прийнятих тлумачень цього питання. Принципово для правильного розуміння категорії є два аспекти. По-перше, СПП - це комплексна категорія, яка пов'язує технологічний процес із суспільним процесом виробництва, тобто соціалізує технологічну будову виробництва, надаючи їй суспільних якостей. По-друге, суспільний поділ праці виступає як самостійна продуктивна сила, як фактор зростання суспільної продуктивності праці.

Першим великим суспільним поділом праці було відокремлення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство й тваринництво. Це вже були зачатки виникнення товарного виробництва. Однак зауважимо, що обмін відбувався не всередині племен, а на стиках їх зіткнення. Причиною виникнення першого поділу праці був розвиток виробничого досвіду членів общин та поява принципово нових засобів праці, а головне - нових потреб.

Другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господарства. Передумовами виникнення другого поділу праці були поява металевих знарядь праці, винахід технології металообробки і підвищення продуктивності праці. Цей етап вважають особливо помітним кроком у зародженні товарного виробництва. Це сприяло подальшому зростанню продуктивної сили праці, її спеціалізації та кооперації, поглибленню обміну виробничої діяльності людей у зв'язку з виробництвом матеріальних і духовних цінностей, які використовує людина, виникненню гончарного виробництва, ткацтва, ковальського ремесла.

Третій суспільний поділ праці - ознаменувався відокремленням торгівлі (купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства. Це був новий крок до розвитку товарно-грошових відносин.

Подальший поділ праці пов'язаний з виникненням і розвитком машинної індустрії, формуванням нових галузей виробництва. В промисловості поділ праці охопив підприємства, багато з яких почали спеціалізуватися на виробництві окремих видів продукції.

Вираженням прогресивного розвитку суспільного поділу праці стали галузева, територіальна і міжнародна спеціалізація виробництва, що досягла в сучасних умовах особливо глибоких масштабів.

В умовах всебічного поділу праці, масового виробництва товарів створюється сприятливі умови для дії економічного закону поділу праці. Суперечність закону проявляється між необхідністю масового виробництва в умовах ускладнення процесу праці, недостатнього рівня його продуктивності та обмеженими можливостями існуючої системи спеціалізації праці. Засобом подолання суперечності є поділ паці, що веде до зростання продуктивності праці. Кількісним вираженням закону є коефіцієнт ефективності поділу праці (Ке.п.п. = П1/П2, де П1, П2 - продуктивність праці відповідно до і після впровадження поділу праці). Формами вияву закону є, по-перше, територіальний поділ праці; по-друге, поділ праці між галузями суспільного виробництва і окремими підприємствами; по-третє, поділ праці між окремими працівниками, що обумовлений поділом праці на підприємстві.

Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями народногосподарської структури; основними організаційно-економічними формами реалізації; сферами суспільного виробництва; видами.

За вертикальними рівнями народногосподарської структури СПП можна зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні економічно самостійні суб'єкти господарського життя - підприємства та підприємці. Це рівень безпосереднього виробництва чи одиничний рівень СПП. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість господарських галузей, об'єднаних загальним рівнем суспільного поділу праці.

Рівні СПП окреслюють вертикальну структуру виробництва та його організацій в масштабах народного господарства країни та світової економіки в цілому. Ступінь деталізації техніко-економічних характеристик окремих видів праці зростає від вищого до нижчого рівня цієї структури - від загального поділу праці (між великими галузями виробництва: промисловість, сільське господарство, транспорт та зв'язок, торгівля тощо) через часткове (всередині великих галузей) до одиничного (подетальне, повузлове, технологічне).

Основними організаційно-економічними формами реалізації СПП є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація та комбінування.

Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва є основою формування і розвитку товарних, у тому числі ринкових відносин.

Економічною формою поділу праці є спеціалізація. Спеціалізація - це поділ старих і формування нових галузей суспільного виробництва, а також поділ праці всередині галузі. Найголовнішою ознакою спеціалізації є виробництво певного продукту чи частини його. Спеціалізація веде до того, що виробник, як правило, виробляє продукцію не для себе, а для інших членів суспільства, отже, спеціалізація обумовлює об'єктивну необхідність товарного обміну між членами суспільства.

Наявність такого обміну внаслідок спеціалізації веде до удосконалення виробництва. Уже давно відомо, що відсутність спеціалізації, так звана самозабезпеченість у господарстві, породжує неефективність виробництва. В «Економіксі» Р.Макконелла та С.Брю відмічається, що «людина, яка береться за все, може бути досить яскравою особистістю, але вже продуктивністю праці вона явно не відзначається».

Які переваги забезпечує спеціалізація виробництва?

1. збільшується продуктивність праці. Це пов'язано з тим, що спеціалізація створює умови для організації безперервного (поточного) процесу виробництва, застосування найдосконаліших засобів праці, впровадження механізації та автоматизації виробництва, досягнення повного і ефективного використання технологічного устаткування, удосконалення структури підприємств.

2. спеціалізація дає можливість краще використати головну продуктивну силу - людину на основі врахування її індивідуальних відмінностей і здібностей. Як відомо, люди не однакові за своїми фізичними і розумовими здібностями. Є працівники, які відрізняються досить високою фізичною підготовкою. Вони можуть успішно виконувати важку роботу. Інші ж від природи не мають достатніх фізичних сил для важкої роботи, але здатні виконувати роботу, де переважає частка розумової праці. У таких людей є здібності до аналітичної розумової діяльності. Поділ праці дає можливість це враховувати.

3. спеціалізація на виконанні певної роботи формує кваліфікацію працівника. Давно відомо, що у більшості випадків людина не може однаково спритно виконувати багато видів діяльності. Проте вона може досягти неабиякої майстерності у деяких видах робіт.

4. спеціалізація у виконанні виробничих функцій веде до економії часу, позбавляє виробництво від зайвих витрат, особливо під час зміни одного виду діяльності іншим.

5. спеціалізація дає можливість краще використовувати регіональні особливості. Наприклад, в Україні у сільському господарстві немає потреби виробляти товарну продукцію за її видами в усіх регіонах країни. Так, картопля дає високі врожаї у Чернігівській, Житомирській, Волинській областях. А на Одещині, Херсонщині через природні умови її вирощують значно менше. На півдні України отримують високі врожаї пшениці, вирощують баштани та інші культури.

Проте спеціалізація має не лише переваги. Вона несе з собою і деякі негативні наслідки. У ряді випадків спеціалізація в промисловості робить працю робітників монотонною та нудною. Робітнику протягом дня, місяця, року треба виконувати одноманітну роботу - закручувати гайки або монтувати якусь одну деталь. Недоліком спеціалізації економісти називають і залежність суспільства від спеціалізованих працівників, а також складність виміру поділу праці, що призводить до непередбачених диспропорцій між ланками спеціалізованого виробництва (в одних регіонах виникають надлишки спеціалізованої продукції, що створює проблему їх реалізації, а в інших відчувається гостра нестача комплектуючих деталей та вузлів, що стримує розвиток виробництва).

Проте в кінцевому підсумку спеціалізація забезпечує більше переваг, ніж недоліків, і людство використовує цю форму організації виробництва для підвищення продуктивності праці.

Сьогодні у промисловості існують три види спеціалізації:

- предметна - спеціалізація підприємства на виготовленні однорідної закінченої продукції;

- подетальна - виробництво окремих частин і деталей головного продукту;

- технологічна (стадійна) - відокремлення окремих стадій єдиного технологічного циклу.

При аналізі промислового виробництва застосовується система показників спеціалізації:

- частка основної продукції в загальному обсязі продукції, що виробляється;

- кількість конструктивних і технологічно однорідних груп, видів і типів виробів;

- частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів, що одержані ззовні, в загальному обсязі продукції, яка виготовляється.

У сільському господарстві залежно від їхнього значення галузі поділяють на основні, додаткові та підсобні. Основні галузі визначають спеціалізацію господарства, регіонів, областей. Їхня частка в товарній і валовій продукції, матеріальних і трудових витратах найвища. Додаткові галузі створюються для раціональнішого використання робочої сили, засобів праці та відходів виробництва основних галузей. Підсобні галузі призначені для обслуговування основних і додаткових галузей, а також для переробки продукції, яка швидко псується і погано транспортується.

У сільському господарстві склались такі основні форми спеціалізації:

– зональна (територіальна) - виробництво в регіоні тих видів продукції, для яких є найсприятливіші природні та економічні умови;

– господарська - спеціалізація агропромислових і сільськогосподарських підприємств на виробництві певного виду продукції;

– внутрішньогосподарська - відокремлення підрозділів підприємств з виробництва чітко визначених видів робіт (або продукції);

– технологічна (стадійна) - перетворення окремих стадій (часткових процесів) єдиного виробничого процесу будь-якого кінцевого продукту на самостійні виробництва;

– внутрішньогалузева - господарства або їхні підрозділи займаються виробництвом різних продуктів, що є продукцією однієї галузі.

Спеціалізація тісно пов'язана з кооперуванням, розвиток якого заснований на посиленні та поглибленні спеціалізації.

Кооперація - це особлива форма тривалих раціональних виробничих зв'язків між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими підприємствами, які не мають таких зв'язків. Там де існує спеціалізація, має бути і кооперація. Ці організаційно-економічні форми взаємопов'язані й зумовлюють одна одну, перетворюють процес виробництва на суспільну комбінацію праці.

Залежно від рівня СПП та пануючої форми економічних зв'язків кооперація виробників набуває тієї чи іншої конкретної форми. На одиничному рівні, тобто на рівні окремих складних виробництв, кооперація має характер сталих прямих зв'язків між підрозділами підприємства. Кооперативні зв'язки між підприємствами здебільшого набувають форми товарних потоків, коли на основі ринкових розрахунків здійснюється обмін продукцією.

Відповідно до форм спеціалізації в промисловості існують три форми кооперування:

- предметне (агрегатне) - головне підприємство випускає кінцеву продукцію і отримує від інших підприємств різні вироби;

- подетальне - на головне підприємство надходять від ряду спеціалізованих підприємство вузли і деталі;

- технологічне - підприємство поставляє іншим підприємствам поковки, штамповки, литво, тобто продукцію окремих стадій виробничого процесу.

Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма СПП виявляється в досягненні певного обсягу чи масштаб спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування кількісних пропорцій обміну.

Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій. По суті, комбінування презентує процес міжгалузевої інтеграції (багато профільне виробництво) на одиничному рівні суспільного поділу праці.

4.2 Сутність та види економічної діяльності

Однією з головних відмінностей людини від тварин є його відносини з природою: якщо тварина є елементом живої природи, який пристосовується до умов навколишнього середовища, то людина не просто пристосовується, вона прагне підкорити її через свою діяльність.

Діяльність - це специфічна для людини форма активності, що спрямована на доцільну трансформацію навколишнього середовища. Ціль діяльності визначається потребами індивіда та суспільства. Будь-яка діяльність складається як мінімум, з трьох компонентів: цілі, процесу та результату.

Економічна діяльність - сукупність дій на різних рівнях господарювання, в результаті яких люди задовольняють свої потреби завдяки виробництву та обміну матеріальними благами та послугами.

Діяльність стає економічною тоді, коли вона ставить за мету або має наслідком виробництво та обмін товарами чи послугами, що визнаються корисними або рідкісними. Дане поняття нерідко використовується і в загальному сенсі: в цьому випадку воно характеризує обсяг всього економічного життя протягом певного періоду часу та на певній території. Тоді використовуються такі узагальнені показники, як валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП).

Тобто економічна діяльність - це форма активної участі людини в суспільному виробництві. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (реалізують програму або ціль) і діють на основі певних правил та процедур. Однак цілі і характер таких багаточисельних організацій (підприємств, фірм, компаній) різні.

Основні види економічної діяльності:

- сільське господарство, лісове господарство, рибальство;

- промисловість;

- будівництво; діяльність транспорту та зв'язку;

- торгівля;

- фінансова діяльність; операції з нерухомим майном;

- державне управління; освіта; охорона здоров'я;

- послуги; діяльність у сфері культури та спорту тощо.

Що є спільного між всіма цими видами? Це, по-перше, те, що діяльність будь-якої компанії у будь-якій сфері спрямована на досягнення основної мети бізнесу - отримання прибутків та управління і мінімізацію витрат. По-друге, це наявність сукупності дій робітників з використанням засобів праці, що необхідні для „перетворення” ресурсів в готову продукцію. Тобто мова йде про виробничу діяльність.

Коли ми чуємо чи промовляємо слово „виробництво”, то уявляємо різні підприємства, на яких створюються конкретні блага: продукти харчування, одяг, взуття, машини, верстати, літаки, будинки тощо. Все це є результатами людської праці. І звідси робимо висновок, що виробництво - це процес створення життєвих благ, необхідних для існування і розвитку людського суспільства.

Таке визначення є цілком правильним. Однак воно не враховує того, що людська праця створила певне благо у взаємодії з природою, без цього виробництво неможливе. Це дуже важливо розуміти. Адже людська праця протягом багатьох тисячоліть не створювала нових речовин: вона лише надавала існуючим нових форм. Людська діяльність зводилась до користування готовими матеріалами і силами природи. Вивчаючи властивості, що притаманні дарам природи (лісу, кам'яного вугілля, зерна), людина своєю працею змінювала їхню форму, надавала їм нових якостей та пристосовувала до своїх потреб. У цій зміні власне і полягала сутність виробництва.

Природа поставляє матеріали та енергію, запаси яких створюють межі виробничих можливостей. Проте ці межі змінюються у двох напрямах - зменшення і розширення. Перший виявляється в тому, що більшість природних ресурсів обмежені та невідтворювані. Інтенсивне використання їх призводить до вичерпання. Водночас розвиток НТП сприяє економнішому, раціональнішому використанню природних ресурсів, заміни їх штучними (синтетичні волокна, пластмаси, нові види енергії тощо), що сприяє розширенню виробничих можливостей. Отже, людина спроможна не тільки використовувати природні багатства, а й відкривати нові джерела для розвитку виробництва.

Виробництво - це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця - людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Проте створення матеріальних благ у певних межах може здійснюватися і без безпосередньої участі людини (автоматизоване виробництво, хімічний процес тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується у сферу регулювання, управління.

Праця і виробництво - не тотожні поняття. Виробництво - це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення - засобами виробництва. Якщо вироблено продукт, процес виробництва відбувся. Може статися, що праця мала місце, але продукт з якихось причин не створено. Таке виробництво має незавершений характер.

Процес виробництва здійснюється результативно, тобто з певною продуктивністю або ефективністю, яка залежить від того, як поєднуються його фактори (земля, праця, капітал, підприємницькі здібності, інформація) і наскільки повно вони використані. При цьому важливе значення мають як кількісні та якісні параметри факторів виробництва, так і їхня майнова належність, від якої багато в чому залежить мотивація праці учасників процесу виробництва. Коли відомо, які і як використовуються фактори виробництва, кому вони належать, можна більш-менш об'єктивно визначити рівень процесу виробництва.

Для ефективної виробничої діяльності важливим є визначення цілей створення і функціонування підприємства. Провідну ціль господарської діяльності компанії, тобто чітко окреслену причину її існування, у світовій економіці прийнято називати місією. Переважна більшість сучасних компаній своєю місією вважає виробництво товарів та послуг для задоволення потреб ринку та отримання максимально можливого прибутку.

В практиці господарювання кожна фірма як складна виробничо-економічна система здійснює багато конкретних видів діяльності, які можна поєднати в окремі напрямки (рис.4.1).

Рис.4.1. Головні види виробничої діяльності

Науково-дослідна і проектно-конструкторська діяльність

Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне вдосконалення є фундаментальними закономірностями економічного життя людства. Вихідною сферою, де народжуються найбільш революційні інновації і доводяться до стадії практичного впровадження є наука.

Наука - це особливий вид людської діяльності, спрямований на виробництво нових знань про природу, суспільство та мислення, які матеріалізуються в нових засобах праці, нових технологіях та предметах споживання. Вони, в свою чергу, зумовлюють і формують необхідні умови для подальших кількісних та якісних зрушень у сфері наукових досліджень, технічних розробок виробництва і споживання. Така приблизно схема дії НТП, що є безперервним процесом розвитку науки, техніки, технології, виробництва і споживання.

Наукова робота - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань. Основними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Процес створення та освоєння нової технології починається з науково-дослідної діяльності (фундаментальних досліджень), спрямованих на одержання нових наукових знань і виявлення найбільш суттєвих закономірностей, корисних для задоволення суспільних потреб.

Мета науково-дослідної роботи - виявляти нові зв'язки між явищами, пізнати нові закономірності розвитку природи та суспільства безвідносно до їх конкретного використання. Науково-дослідна діяльність поділяється на теоретичну (наукові відкриття, обґрунтування нових понять та уявлень, створення нових теорій) та пошукову (відкриття нових принципів створення виробів і технологій, нових, невідомих раніше, властивостей матеріалів та їх поєднань).

Саме розвиток фундаментальної науки має приоритетне значення, оскільки вона є генератором ідей, відкриває шляхи в нові сфери виробництва та споживання. Відомо, що позитивний вихід науково-дослідної діяльності у світовій науці становить лише 5%. Зрозуміло, що в умовах ринкової економіки займатися цими дослідженнями галузева і, тим більше, наука окремих підприємств не може собі дозволити. Тому вони фінансуються, як правило, з державного бюджету та конкурентній основі але це не виключає залучення на їх виконання й позабюджетних (приватних) коштів.

Проектно-конструкторська діяльність - своєрідний перехід від лабораторних умов до експериментального виробництва, через створення (модернізацію) зразків і технологій, що можуть бути передані після відповідних випробувань у серійне виробництво чи безпосередньо споживачу. На цій стадії відбувається остаточна перевірка результатів теоретичних досліджень, розробляється відповідна технічна документація, виготовляються і випробуються зразки нової техніки. Завершальною стадією процесу дослідження наукової розробки є освоєння виробництвом нової технології чи виробу. Саме у виробництві знання матеріалізуються, а дослідження знаходять своє логічне завершення.

Інвестиційна діяльність

Інвестиційна діяльність -- це сукупність цілеспрямованих дій по вкладанню грошових коштів та інших цінностей в проекти, а також забезпечення віддачі вкладів.

Інвестиційна діяльність представляє інвестиційний процес в реальних умовах, з акцентом на організаційні засади його реалізації та управління цим процесом. Як правило, інвестиційна діяльність розглядається стосовно конкретного інвестиційного проекту та підприємства (юридичної особи), що здійснює інвестиційний процес (рис. 4.2).

Що же може бути інвестицією? Все, що вкладається в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект: кошти; паї, банківські депозити, боргові зобов'язання, інші цінні папери; нерухомість; устаткування, транспортні засоби, товарно-матеріальні цінності; майнові права (щодо матеріальних, нематеріальних і фінансових активів) або права користування; інформація у будь-якій формі (документованій, електронній); знання, навички, досвід і вміння людей, їх ноу-хау.

Головним суб'єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який вкладає власні, позичені або залучені кошти в об'єкти інвестування, приймає рішення щодо форм і способів їх використання, несе повну майнову та фінансову відповідальність за результати використання інвестованих коштів.

Суб'єктами інвестиційної діяльності є всі юридичні, фізичні особи, державні та недержавні установи, які беруть участь у реалізації інвестиційного проекту.

Макроекономічні умови для інвестиційної діяльності створюються відповідною державною політикою, яку реалізують органи центральної виконавчої влади та Національний банк. Для України це передусім Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Мінпраці, галузеві міністерства та комітети, Державна податкова адміністрація, Антимонопольний комітет. Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти (централізовані бюджетні інвестиції), розвиваючи підприємства державного сектора економіки, так і опосередковано:

Рис.4.2. Чинники та передумови інвестиційної діяльності

1) впливаючи на інвестиційне середовище (створюючи макроекономічний інвестиційний клімат, розвиваючи грошово-кредитну сферу, розвиваючи і регулюючи банківську діяльність, діяльність інвестиційних посередників, фінансуючи і стимулюючи академічну науку, діяльність дослідницьких науково-технічних і проектних організацій);

2) регламентуючи умови фінансової та господарської діяльності підприємств (податки, норми амортизації, охорона праці, екологічні нормативи, стандартизація продукції).

Інноваційна діяльність - це взаємозалежна та узгоджена послідовність дій, що допускає використання проміжних і кінцевих результатів науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт для втілення їх у новому чи удосконаленому товарі за допомогою технологічного процесу виготовлення продукції.

Поняття «інновація» часто вживається поряд з поняттями «новизна», «нововведення», однак вони не тотожні. Новизна означає винахід, раціоналізацію, удосконалення продукту, технології, процесу, що не обов'язково може бути впроваджене у виробництво. Нововведення означає впроваджену у виробництво новизну. При цьому комерційний ефект не завжди може бути досягнутий, тоді як інновація й інноваційна діяльність завжди зумовлюють одержання комерційного ефекту.

Основним причинами виникнення та поширення інновацій є: конкурентна боротьба (бажання одержати на ринку конкурентні переваги та максимізувати прибуток); зростаючий попит споживача; зростання технічного потенціалу; пошук вирішення проблем, які виникають в економічній діяльності; реалізація знань, підтримка та забезпечення престижу компанії; винахідництво, наукові відкриття, інтернаціоналізація науки.

Таким чином, інновація - це процес, в якому наукова ідея або технологія виготовлення доводяться до стадії практичного використання і починають давати економічний ефект (рис.4.3).

У сучасному розумінні інноваційна діяльність з'являється як матеріалізація науково-технічного прогресу. Вона спрямована на практичне використання науково-технічного результату й інтелектуального потенціалу з метою отримання нового чи поліпшення існуючого продукту, способу його виробництва та задоволення потреб суспільства в конкурентоспроможних товарах і послугах.

Рис.4.3. Класифікація інновацій

Як і на будь-яку діяльність, на інноваційну діяльність людини впливає низка чинників, як тих, що стримують її, так і тих, що їй сприяють, зокрема:

- економічні (відсутність джерел фінансування, високий економічний ризик, слабкість матеріально-технічної бази, наявність необхідної господарської та науково-технічної інфраструктури, розвиток конкуренції);

- організаційні (орієнтація на усталені ринки та короткострокову окупність, консерватизм, міжнародна науково-технічна кооперація, створення інноваційної інфраструктури);

- юридичні (недосконалість законодавчої бази з питань інноваційної діяльності);

- соціально-психологічні (опір змінам, страх невизначеності, відсутність матеріальних стимулів, моральна винагорода, можливість самореалізації).

Яким же чином компанії, що активно займаються інноваційною діяльністю отримують прибуток? По-перше, є економічний ефект від здійснення інновацій в організації. Він знаходить прояв в прибутках від ліцензійної діяльності, впровадження нових винаходів, поліпшення використання виробничих потужностей, підвищення організаційного рівня. По-друге, є економічний ефект від продажу нововведень власної розробки й покупних (приріст доходу робітників, поліпшення умов праці, зниження викидів в атмосферу, зниження витрат виробництва).

Етапи формування інноваційної моделі на підприємстві

І. Визначення потреби в інноваціях (обізнаність у проблемі, визнання потреби у новації, переконання членів організації у необхідності інновацій).

ІІ. Збір інформації про інновацію (початкові відомості про інновацію. Пошук інновації).

ІІІ. Попередній вибір інновацій (розробка нововведення, оцінка інформації, вибір інновації).

ІV. Прийняття рішення про впровадження інновацій

V. Впровадження (пробне впровадження, повне впровадження, використання інновацій)

VІ. Інституціоналізація (процес відбору і пристосування - рутинизація, модифікація).

Інноваційна діяльність є складовою частиною інноваційного розвитку економіки і є важливим аспектом відтворення виробничих відносин. Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особливості, передбачає три загальні складові: систему державної підтримки фундаментальних досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень; максимальне стимулювання малого інноваційного підприємства.

Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань тощо. Чому це важливо? Провідні, промислово розвинені країни розробляють і здійснюють інноваційні програми у пріоритетних наукових і технологічних напрямках (біотехнології, мікроелектроніки, комп'ютерних технологій, генної інженерії тощо), тобто у напрямках, які здатні забезпечити високі норми прибутку. На цій основі змінюється структура виробництва, безперервно збільшується обсяг і питома вага наукомісткої продукції. Трудомісткі, технологічно застарілі, "невигідні" й такі, що забруднюють довкілля, виробництва ліквідуються або переводяться у країни, що розвиваються. Все це перетворює інноваційний процес на головний фактор економічного зростання найбільш розвинених країн. Сьогодні 25% приросту виробництва у розвинених країнах викликано прямими матеріальними інвестиціями капіталу, приблизно 35% -- підвищенням кваліфікації робочої сили і більш як 40% економічного зростання цих країн є результатом використання наукових знахідок, винаходів, застосування технологічних інновацій.

Торговельно-маркетингова діяльність

Досвід розвинутих країн світу переконливо свідчить, що основною формою економічної життєдіяльності підприємств в умовах ринкової економіки є маркетинг. У перекладі з англійської маркетинг означає „робити ринок”. На відміну від ринку як системи відносин, пов'язаних з реалізацією суспільного продукту, маркетинг являє собою певну форму діяльності підприємства в ринковому секторі економіки.

Економічні передумови становлення маркетингу.

1. Нецінова конкуренція, оскільки в таких умовах на перший план замість цінової конкуренції висувається конкуренція за споживача товарів. Щоб зацікавити споживача, необхідно гнучко й оперативно реагувати на його потреби, поліпшувати сервіс, підвищувати якість товару, надавати інші послуги. Споживача дедалі більшою мірою цікавить не стільки ціна, скільки якість товару, його післяпродажна експлуатація й обслуговування.

2. Швидкі темпи науково-технічного прогресу. Сучасний НТП, з одного боку, забезпечує величезну різнорідність товарів, а з іншого - виключно високі темпи їх оновлення (наприклад, поява нової моделі електронно-обчислювальної машини веде до того, що вже через 18 місяців конкуренти пропонують аналогічну, а через 36 місяців ця модель замінюється принципово новою, досконалішою). НТП переносить боротьбу за споживача з ринку у сферу наукових досліджень, які зосереджуються на вивченні потреб споживачів (які постійно змінюються під впливом швидкого розвитку продуктивних сил), на розробці та виготовленні нових товарів, нових послуг, цікавих для споживача.

3. Розвиток транспорту, зв'язку, засобів науково-технічної інформації. Завдяки цьому фактору стало можливим оперативно реагувати на зміни потреб і коливання ринкової кон'юнктури.

4. Економічні кризи надвиробництва. Так, криза 1929-1933 рр. примусила шукати нові, ефективніші форми життєдіяльності капіталу через заміну пріоритетів: з „ринку виробника” на „ринок споживача”. Відбулася глибока прив'язка виробництва до споживача.

Принципи маркетингової діяльності:

§ всебічне і глибоке пізнання ринку, зростаючих запитів споживачів (тобто не просто „споживач завжди правий”, а „споживач - король”);

§ пристосування до ринку, випуск товарів, що відповідають попиту („відшукайте потреби і задовольніть їх”);

§ активний вплив на ринок, формування попиту (через рекламу, виготовлення товарів, „створення” споживачів).

Традиційно в маркетинговій діяльності підприємств переважала так звана товарна орієнтація, тобто намагання поліпшити якість товарів без врахування інших потреб (смаків, попиту тощо) споживачів. Передбачалося, що головним у боротьбі за споживача є пропонування на ринку кращих і якісніших товарів. Звичайно, така концепція мала багато переваг, оскільки була спрямована на насичення ринку добротними товарами й сприяла поліпшенню задоволення потреб населення. Однак вона мала й певні небажані для підприємства наслідки.

В 30-50-ті роки ХХ ст. на перший план висувається концепція „збутової орієнтації” маркетингу, яка передбачала забезпечення максимізації продажу за допомогою реклами та інших методів впливу на покупця з метою заохочення його до здійснення покупки.

Розвиток суспільного виробництва, НТП, висуває в 50-60-ті роки іншу концепцію маркетингу, яка дістала назву „ринкової орієнтації”. Суть її полягає в детальному аналізі ринку з метою виявлення товарів, що користуються підвищеним попитом, і забезпечення максимуму продажу саме цих товарів. Дана концепція не заперечує двох названих вище. Але від них вона істотно відрізняється тим, що в ній йдеться про виробництво і продаж нових, якісніших товарів, для яких заздалегідь відомі споживачі й реалізація яких не стане проблемою.

Концепція „ринкової орієнтації” стала можливою лише завдяки НТП, який дає змогу оперативно й швидко переорієнтуватися на серійне виробництво саме тих товарів, на які існує підвищений попит. Масовий випуск цих товарів забезпечує фірмі високі доходи. Водночас він означає краще задоволення потреб споживачів.

Приблизно з середини 60-х років у своїй діяльності підприємств почали переходити від „ринкової орієнтації” до „маркетингового управління”. Це - принципово нова концепція, яка широко використовується і сьогодні. Суть її полягає в довгостроковому (перспективному) плануванні й прогнозуванні, що спирається на дослідження ринку, товару і покупців; у використанні комплексних методів формування попиту й стимулювання збуту; в орієнтації на „ринкові новинки”, які задовольняють вимоги старанно „вирахуваних” потенційних покупців. Даний підхід передбачає детальне вивчення кожного споживача, його інтересів та потреб, і на основі цього - розробку довгострокової цільової організації виробництва, розрахованого на конкретну особу. Така концепція маркетингу нерідко називається соціально-етичною, оскільки вона полягає у глибокому аналізі не лише потреб, а й нахилів, звичок окремих споживачів і орієнтацію виробництва на їх задоволення. Тобто йдеться про потреби не суспільства в цілому, а окремого споживача, задоволення суспільних потреб досягається через реалізацію інтересів кожного член суспільства.

Таким чином, торговельно-маркетингова діяльність - це процес планування і втілення замислу ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів, послуг шляхом обміну, що задовольняє цілі окремих осіб і організацій.

4.3 Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність

Світогосподарські зв'язки стають сьогодні одним із важливих факторів економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їхнього розвитку.

Однією з фундаментальних закономірностей розвитку сучасного суспільно-історичного прогресу є інтернаціоналізація економічних відносин. На цій основі формується структурно цілісна система світового господарства. Базовою основою інтернаціоналізації економічних відносин є поглиблення міжнародного поділу праці. Ґрунтуючись на розвитку національних структур виробництва, міжнародний поділ праці виступає як економічний фундамент, на якому заснована вся будівля світогосподарських зв'язків.

Як економічна категорія міжнародний поділ праці - це зумовлена певним рівнем розвитку продуктивних сил специфічна форма поділу суспільної праці, що, перерісши межі національних економік, призводить до спеціалізації окремих країн і господарських структур на виробництві певної продукції та її взаємному обміні.

Об'єктивний характер міжнародного поділу праці визначається, по-перше, природно-географічними умовами (природним багатством, кліматом тощо); по-друге, технічним прогресом (рівнем НТП, технічним і науковим потенціалом); по-третє, соціально-економічними умовами (рівнем економічного розвитку, соціальною інфраструктурою, соціально-політичним устроєм тощо).

Міжнародний поділ праці - спеціалізація країн (їх господарюючих суб'єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах.

Міжнародний поділ праці (МПП) можна охарактеризувати як важливий етап розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, який спирається на економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і призводить до взаємного обміну результатами виробництва між ними в певних кількісних та якісних пропорціях.

МПП - складна, багаторівнева система світогосподарських зв'язків. Вона постійно розвивається, наповнюючись на кожному етапі суспільного прогресу новим змістом. Формуючись на основі технічного і технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил, МПП відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства, ступінь розвитку продуктивності праці. Безпосереднім його наслідком є розвиток міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва. Вони, у свою чергу, зумовлюють всебічний розвиток міждержавного обміну, а також структурні перетворення більш високого порядку - інтернаціоналізацію в рамках світогосподарських зв'язків усього циклу відтворювального процесу - виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ.

Переваги міжнародного поділу праці:

- участь у МПП дає змогу повніше користуватися перевагами спеціалізації на рівні країни, раціональніше використовувати свої ресурси, збільшувати загальний обсяг виробництва;

- виробництво товарів може бути ефективним лише за умов масового виробництва і відповідно витрат, що постійно зменшується. Місткість же внутрішнього ринку часто є недостатньою для використання переваг великомасштабного виробництва повною мірою. Особливо це стосується невеликих країн;

- МПП сприяє повнішому задоволенню потреб населення країни. Інакше багато країн залишились би без товарів, до яких звикло його населення, але власних можливостей для їх виробництва немає або воно нераціональне;

- участь у МПП призводить до посилення до конкуренції та підвищення якості вітчизняних товарів;

- поглиблення МПП є своєрідним фундаментом для політики мирного співіснування та успішного політичного співробітництва країн (наприклад, Європейський Союз).

Процес формування міжнародного поділу праці особливо інтенсивно почав розвиватися після завершення переходу провідних країн до машинного виробництва, тобто приблизно з середини ХІХ ст. Найсуттєвішою зміною у всесвітньому поділі є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі.

Сучасні тенденції у міжнародному поділі праці:

1. Пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих матеріалів.

2. Фундаментальні зміни в міжнародному поділі праці пов'язані з всебічним розвитком процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації. Нині жодна країна не здатна вести дослідницькі розробки у всіх областях науки та техніки. Це призвело до утворення та інтенсивного розвитку міжнародного ринку науково-технічних знань - торгівлі ліцензіями, науковою інформацією, „ноу-хау”, науково-технічними консультаціями, науковими та іншими видами інтелектуального обміну.

3. Дуже важливим структурним елементом міжнародного поділ праці стала інтернаціоналізація сфери послуг. Продаж послуг все тісніше переплітається з виробництвом і збутом товарів, експортом капіталу, інтелектуальним обміном. Провідна роль у процесі інтернаціоналізації сфери послуг належить транснаціональним корпораціям.

РЕЗЮМЕ

1. Економічна діяльність відіграє важливу роль в економічному розвитку. Найрозповсюдженим є тлумачення економічної діяльності як «сукупності дій на різних рівнях господарювання, в результаті яких люди задовольняють свої потреби завдяки виробництву та обміну матеріальними благами та послугами».

2. Основними видами економічної діяльності є сільське господарство, лісове господарство, рибальство; промисловість; будівництво; діяльність транспорту та зв'язку; торгівля; фінансова діяльність; операції з нерухомим майном; державне управління; освіта; охорона здоров'я; послуги; діяльність у сфері культури та спорту тощо.

3. Спільним для всіх видів діяльності є сукупність дій робітників з використанням засобів праці, що необхідні для «перетворення» ресурсів в готову продукцію, тобто виробнича діяльність, яка, в свою чергу, складається з науково-дослідної, проектно-конструкторської, інноваційної, торговельно-маркетингової, інвестиційної діяльності.

4. Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем відіграє вирішальну роль. Він визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб'єктами господарювання.

5. Першим великим суспільним поділом праці було відокремлення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство й тваринництво. Другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господарства. Третій суспільний поділ праці -відокремлення торгівлі (купецького капіталу).

6. Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями народногосподарської структури (мікро-, галузевий та загальний рівень); основними організаційно-економічними формами реалізації (спеціалізація, кооперація, концентрація, комбінування); сферами суспільного виробництва; видами.

7. Міжнародний поділ праці - спеціалізація країн (їх господарюючих суб'єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Сутність економічної діяльності

Сутність поділу праці

Види економічної діяльності

Особливості поділу праці

Сутність виробничої діяльності

Основні етапи формування

Основні види виробничої діяльності суспільного поділу праці

Сутність міжнародного поділу праці

Сучасні тенденції у міжнародному поділі праці

Класифікація СПП

Сутність міжнародної

Сутність, роль та види економічної діяльності спеціалізації

Кооперація та її види

Сутність концентрації та комбінування

ТЕМА 5. ТОВАР І РИНОК

д.е.н., проф. Мельник О.М.,

к.е.н., доц. Галабурда М.К.,

к.е.н., доц. Михайлюк М.А.,

к.е.н. Соболєва В.М.

5.1 Економічні блага. Товар і його характеристки.

5.2 Гроші. Грошовий вимір вартості товару.

5.3 Сутність і функції ринку. Суб'єкти і об'єкти ринкових відносин.

5.4 Попит, пропозиція та ринкова ціна.

5.5 Конкуренція, монополія, олігополія.

Після вивчення основних характеристик найважливіших суб'єктів економічної системи можна перейти до розгляду специфіки взаємодії між ними, яка відбувається на ринку.

Ознайомившись з даною темою студент буде знати:

- що таке економічні блага та якими є умови їхньої появи;

- що таке гроші та які їх основні типи;

- що таке ринок та які його функції, суб'єкти та об'єкти;

- що собою являють попит, пропозиція та ринкова ціна;

- що таке конкуренція, монополія та олігополія;

Ознайомившись з даною темою студент буде вміти:

- відрізняти економічні блага від усіх інших;

- орієнтуватись в основних сучасних функціональних формах грошей;

- бачити механізм взаємодії ринкового попиту та пропозиції;

- орієнтуватись в основних формах конкуренції;

а) існування певної людської потреби;

б) потенційні властивості предмету у задоволенні цієї потреби;

в) людське усвідомлення означених потенційних властивостей;

г) володіння предметом, що дозволить використати перераховані вище властивості.

Наслідком обмеженості наявної кількості економічних благ є наступне:

В реальному житті існує надзвичайно велика кількість видів економічних благ, а відповідно, слід ввести критерії їх поділу за тими ознаками, які суттєво впливають на економічні процеси виробництва, обміну, розподілу та споживання. В економічній теорії до таких критеріїв відносять такі ознаки, як:

характер використання;

суб'єкти споживання;

подільність та можливість відлучити від споживання;

За характером використання виділяють такі, що безпосередньо споживаються індивідами (кінцеві блага) й такі, що використовуються фірмами як ресурси в процесі виробництва кінцевих благ (композитні блага). Слід зауважити, що існують випадки коли окремі економічні блага мають ознаки і кінцевих і композитних благ (електроенергія, паливо тощо).

Економічні блага можуть споживатись різними суб'єктами економічної системи -- окремим індивідом, групою індивідів або колективом та державою як найбільшою організаційною формою суспільного об'єднання. А тому, в економічній науці виділяють блага індивідуального, групового та державного споживання.

Особливого значення для розуміння економічних процесів набуває поділ на приватні та суспільні блага. До приватних благ відносять такі, що можуть бути поділені між індивідами, при цьому існує можливість відлучити будь-яку особу від їх споживання за допомогою таких економічних інструментів, як ціна. До суспільних благ відносять такі, що не можуть бути поділені між індивідами та від споживання яких практично не можливо або не бажано відлучити жодного з індивідів.

Таким чином, функціональні властивості економічних благ у задоволенні людських потреб, поряд із змінами у самих потребах в залежності від чисельності груп, що споживають економічні блага формують економічний вибір в суспільстві, економічну поведінку кожного із його членів. Безмежність потреб, бажання кожного максимально задовольнити власні потреби виступає рушійною силою при мотивації людей до економічної діяльності, обмеженість ресурсів навпаки, стримує можливості їх задоволення та формує передумови для пошуку найбільш раціонального шляху у досягненні добробуту. Припущення про раціональний характер економічної поведінки, за якого кожен індивід намагатиметься максимально повно забезпечити власні потреби при мінімізації затрат є такою абстракцією, яка допоможе зрозуміти принципи економічного вибору в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання.

Розвиток суспільних відносин, який тісно пов'язаний із еволюцією самого суспільства призвів до спеціалізації економічної діяльності та формування ринків на яких економічні агенти обмінювали надлишкові наявні блага на необхідні. Благо винесене на обмін називають товаром. Зрозуміло, що необмежені у споживанні блага такі, як повітря, сонячне світло, вода тощо, при всій безперечній корисності для життєдіяльності людини, не будуть мати попиту на ринку. Адже їх можна отримати для споживання і без будь-якої плати. Однак у випадку винесення на обмін економічних благ, які є не тільки корисними, а й знаходяться у обмеженій кількості, формується така відмінна риса товару, як здатність обмінюватись на інший товар у певних пропорціях.

Звідси випливає, що будь-якому товару притаманні такі властивості як цінність (споживна вартість) та вартість (мінова вартість). Використання синонімічних термінів споживна вартість (цінність) та мінова вартість (вартість) обумовлені як лінгвістично -- термін value в англійській мові потребує змістовного уточнення, так і використанням в учбовій літературі класичних методів аналізу. Цінність товару залежить від суб'єктивного усвідомлення функціональних властивостей предмету у забезпеченні потреб, тобто від корисності товару. В процесі дослідження суб'єктивних закономірностей формування цінності було запропоновано кардинальний та ординальний метод аналізу корисності. За допомогою кардинального методу визначають додаткову корисність отриману від споживання додаткової одиниці товару -- граничну корисність.

Рис. 5.1. Корисність від споживання

На рисунку 5.1 проілюстровано графічний метод визначення граничної корисності. Як видно із графіка, з кожною наступною одиницею спожитого блага Q гранична корисність Mu зменшується. Загальний рівень задоволення потреби U зростає до величини насичення цим благом, що, зрештою, може викликати навіть відразу до цього блага (від'ємний рівень граничної корисності і скорочення загального рівня задоволення від споживання).

Прикладна неспроможність такого методу очевидна, на практиці неможливо кількісно виміряти задоволення людини від споживання. Саме тому відомий італійський соціолог і економіст В.Парето запропонував змінити напрям аналізу і сконцентрувати аналітичну увагу на індивідуалістичних перевагах (ophelimite) при виборі декількох наборів благ. При аналізі двох благ, з'являється ще одна вісь -- кількість товару Q2. Якщо об'єднати всі можливі комбінації максимального задоволення від споживання двох благ, ми отримаємо криву байдужості, яка дозволяє аналізувати поведінку споживача без кількісного визначення рівня корисності.

За допомогою кривих байдужості (рис. 5.2.) можна проілюструвати якою кількістю одного блага Q1 готовий пожертвувати індивід заради додаткової кількості іншого Q2. Кожна точка на кривій байдужості є рівнозначною для споживача. Множинність кривих байдужості формує карту байдужості, яка виражає переваги споживача та дозволяє визначити його ставлення до будь-якого набору двох благ. Чим далі буде знаходитись крива байдужості від початку координат, тим більшим є рівень задоволення потреб у індивіда. Як буде показано далі, саме цей підхід лежить в основі сучасної теорії ринкового ціноутворення.

Рис.5.2. Криві байдужості.

Вартість товару як друга його властивість залежить більшою мірою від об'єктивних детермінант -- кількості основних факторів виробництва (землі, праці, капіталу) вкладених у виробництво товару. Кожен фактор виробництва робить свій внесок у створенні вартості товару, а величина цього внеску визначається в процесі товарного обміну. У своєму спрощеному вигляді вартість товару можна виразити функцією:

V = f (N,K,L)

V -- вартість товару ; N -- затрати робочої сили; K -- затрати капіталу; L -- затрати землі.

Важливо відмітити інший погляд на товар та його вартість, який використовується в альтернативних до основної течіях економічної науки. Згідно підходу, запропонованого Смітом і Рікардо та остаточно обґрунтованого Марксом товар є результатом праці, який виноситься на обмін. Це звужує поняття товару як економічного блага, яке є об'єктом обміну, і дозволяє виокремити серед них ту частину, яка створена в результаті прикладання праці на виробництві. Необхідною умовою існування системи товарного виробництва, системи, що заснована на обміні продуктами праці є сполучення суспільного поділу праці і приватної власності на засоби виробництва. Саме ці рушійні сили обумовлюють двоїстий характер праці вкладеної у товар, а отже і двоїсту природу самого товару. Крім того, чи не найважливішим положенням цієї теорії було твердження про неможливість порівняти споживну вартість різних товарів.

Мінова вартість Товар Споживна вартість

Абстрактна праця Конкретна праця

Суспільний Товарне Приватна власність

поділ праці виробництво на засоби виробництва

Рис.5.3. Концепція двоїстого характеру праці, вкладеної у товар.

Двоїста природа походження товару буде очевидною, якщо зосередити аналітичну увагу на характері праці, що була витрачена на його виробництво. Витрачену працю можна розглядати як з позиції конкретних способів прикладання розумових та фізичних здібностей людини для виготовлення певного виду блага, так і абстрагувавшись від конкретики -- з позиції фізіологічних витрат людської робочої сили. Такі види праці називаються, відповідно, конкретною і абстрактною. Якщо конкретна праця буде мати прояв при будь-якому способі виробництва, то суспільна природа абстрактної праці може бути виявлена лише за умови товарообміну або товарному способі виробництва. Абстрактну працю можна охарактеризувати і як витрати простої праці без спеціальної кваліфікації, посильної кожному члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця -- кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки працівника.

Тепер, повернувшись до концептуальної схеми, можна побачити, що споживна вартість, яка визначається рівнем затрат конкретної праці втіленої у товарі є необхідною, але не достатньою умовою для обміну та визначення мінової вартості. Другою складовою внутрішнього змісту товару виступає мінова вартість, як вкладена в товар праця -- те спільне, що знаходить вираження у міновому співвідношенні товарів. Кількісні характеристики праці, вкладеної в товар, втілюються у величині мінової вартості товару. Мінова вартість визначається суспільно-обумовленими затратами абстрактної праці та вимірюється через вартість іншого товару на який обмінюється даний товар або через гроші. При цьому грошовий еквівалент ціни товару не обов'язково повинен дорівнювати його міновій вартості, грошовий вимір, згідно такого підходу -- форма прояву мінової вартості. А мінова вартість, навпаки, є величиною природного тяжіння ціни товару.

Таким чином, мінова вартість і споживна вартість залишаються ключовими категоріями для розуміння об'єктивних законів та суб'єктивних закономірностей процесів обміну. При цьому слід враховувати, що на сучасному етапі розвиток товарного виробництва, виробництва товарів для обміну, обумовив появу принципово нового виду товарів, в якості яких виступають нематеріальні блага (різного роду послуги, елементи культури, мистецтва тощо), для яких визначення рівня затрат конкретної та абстрактної праці ускладнюються розмаїттям національної специфіки суспільно-обумовлених способів їх виробництва.

Отже, на відміну від простої форми вартості при розгорнутій формі еквівалентами окремого товару (товару А) в обміні виступає велика кількість інших товарів, а мінові пропорції вже отримують усталений характер, що пов'язано зі зростанням регулярності обміну.

Інакше кажучи функція міри вартості розпадається на дві підфункції: засобу вираження вартості інших товарів та засобу уособлення одиниці вартості, який використовується як лічильна одиниця при вираженні вартості цього товару.

Проте гроші не просто вимірюють вартість, а представляють її в русі, переході від одного суб'єкта економічної діяльності до іншого, в оплаті за отримання певних речей і послуг, тобто є купівельним засобом (засобом придбання необхідного товару). З появою кредитних відносин стає можливим спочатку отримати товар, а розрахуватись за нього пізніше. У такому випадку гроші стають засобом платежу (засобом покриття наявних зобов'язань). Функція купівельного та платіжного засобів інтегрується у функцію засобу обігу. Адже через ці функції товари приводяться в реальний рух.

Важливою є також така функція грошей як засіб збереження вартості. Хоча при цьому різні автори називають її по різному -- засіб утворення скарбів, засіб заощадження, засіб нагромадження. Але суть цієї функції одна й та сама -- збереження у грошовій одиниці тієї купівельної сили, яка характеризує її як одиницю вартості, тоді, коли гроші тимчасово випадають з обігу.

Узагальнюючи усе вищенаведене основні функції та підфункції грошей можна викласти таким чином:

1. Міра вартості:

а) засіб вираження вартості;

б) засіб уособлення одиниці вартості (масштаб цін);

2. Засіб обігу:

а) купівельний засіб;

б) засіб платежу;

3. Засіб збереження вартості чи засіб нагромадження.

3. Еволюція та типи грошей. Як уже зазначалось раніше виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому потрібно зазначити, що у того товару, який стає ще і грішми, з'являється окрім основної споживної вартості як предмету побуту та споживання ще і додаткова споживна вартість -- бути загальним еквівалентом.

На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей.

Проте худоба, зерно, хутро та інші види продуктових грошей мали певні вади у якості загального еквіваленту. Це в першу чергу неможливість довільного поділу таких продуктів без втрати ними своїх споживчих властивостей, а також неможливість тривалого зберігання деяких з цих продуктів. Саме через ці обставини поступово почався перехід до нових грошей, які отримали назву металевих. Металеві гроші -- це такі гроші, матеріальне тіло яких виготовлено з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу.

При цьому, якщо характеризувати систему організації металевого грошового обігу, то вона також постійно вдосконалювалась. Якщо на початкових етапах функціонування цих грошей у обігу знаходились зливки (зливок -- переплавлений у певну форму шматок металу), вага та проба яких іноді досить суттєво різнились (проба -- вміст чистого металу у сплаві), то у подальшому їх замінила монета Слово “монета” вперше з'явилось в Римі як титул богині Юнони в 279 р. до н.е. В подальшому при її храмі (Юнони -- Монети) почалось здійснюватись карбування грошей, які і отримали відповідну назву. (певна кількість металу визначеної форми, ваги та проби з відповідним державним клеймом). Монета з'явилась як розвинута форма зливка і початково відрізнялась від нього лише зовнішньо. Проте за зовнішнім переходом від одного виду грошей до іншого приховується більш глибока відмінність, пов'язана з тим, що повноцінна монета -- це не тільки товар, який відіграє роль загального еквівалента, але й знак вартості. У монеті не тільки міститься, а й зовні позначена наявність певної вартості чи певних витрат на її виробництво, що і надає їй можливості бути грішми як загальним еквівалентом.

У відповідності до розвитку грошової форми вартості можна говорити про те, що продуктові та металеві гроші є двома підвидами повноцінних грошей. Повноцінні гроші -- це ті, які є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовленню їх матеріалу на рівні номінального знака вартості, який на них позначений.

Повноцінна монета як певний вид грошей та форма прояву металево-грошової форми вартості являє собою зародок появи нового типу грошей -- неповноцінних. Але власний розвиток останньої розпочинається тільки з моменту відокремлення грошового знака від повноцінних грошей. Її першим щаблем є обіг неповновагових монет з дорогоцінних металів, які втратили частину ваги внаслідок природнього стирання у процесі обміну. Особливість, з огляду на яку в обігу неповновагова монета може представляти повновагову, потім була використана для цілеспрямованого випуску неповноцінних монет з неблагородних металів, поява яких стала ознакою переходу до другого етапу. Через значно менші витрати виробництва на виготовлення неповноцінних монет їх реальний вартісний зміст уже майже зник. Залишився лише його грошовий знак, який позначений на матеріальному тілі, яке просто нагадує матеріальне тіло попередника. З переходом до паперових грошей зникає і будь-який натяк на цю згадку, а грошовий знак остаточно відокремлюється від реальної вартості, позначуваної ним.

Паперові гроші -- це такі гроші, які являють собою лише знаки вартості, що примусово випускаються в обіг при появі дефіциту державного бюджету, та є обов'язковими для приймання на території певної країни. Оскільки реальна вартість паперових грошей майже відсутня, то методом підтримання їх примусового курсу на початкових етапах їх запровадження було часткове збереження їх обміну на повноцінні гроші.

Паралельно з появою паперових грошей відбувалась поява іншого виду неповноцінних грошей -- грошей кредитних. Кредитні гроші -- це такі гроші, які являють собою боргові зобов'язання суб'єктів економіки, і завдяки цьому виконують роль знаків вартості у обігу. Першою формою кредитних грошей став вексель. Вексель -- це комерційне боргове зобов'язання, яке передбачає сплату певної суми грошей певною особою у визначений строк. Поява векселя зумовлена продажем товарів у кредит, коли покупець, не маючи у даний момент грошей, зобов'язується сплатити їх продавцю за отриманий від останнього товар тоді, коли гроші у нього з'являться. При цьому сам кредитор може розрахуватись за придбані ним товари у третіх осіб отриманим від власного боржника зобов'язанням, поставивши попередньо на векселі свій іменний підпис -- індосамент. Таким чинним векселі (переміщаючи товари) самі переходять із рук у руки, виступаючи своєрідною формою грошей. Однак цей рух векселів має дуже вузькі межі, оскільки не всі продавці можуть погодитись отримати у сплату за свій товар боргове зобов'язання невідомої особи. Цю проблему вирішила поява банкноти -- боргового зобов'язання (векселя) банку. Банки, скуповуючи звичайні векселі, розплачувались за них своїми власними векселями. У цьому випадку векселедавцем виступала не окрема особа, а банк, який був не тільки більш відомим, а й більш платоспроможним, ніж будь-який інший комерційний векселедавець, що давало змогу значно розширити сферу кредитних відносин. Поступово банкнота починає функціонувати і як звичайний засіб обігу, витісняючи монети.

Таким чином монети з недорогоцінних металів, паперові та всі види кредитних грошей можна віднести до неповноцінних. Неповноцінні гроші -- це ті, витрати на виготовлення яких є значно меншими ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений.

4. Сучасні функціональні форми грошей. Можливість існування різноманітних функціональних форм грошей закладена в самій їхніх природі. Ця можливість обумовлена багатоплановістю грошових відносин. Окрім того різноманітність функціональних форм грошей визначається не тільки різноманітністю сфер їхнього застосування, а й тим фактом, що саме товарне господарство весь час розвивається, що обумовлює розвиток і тих форм в яких гроші у ньому застосовуються. При цьому застарілі функціональні форми грошей не завжди зникають повністю. Вони можуть досить тривалий час продовжувати співіснувати з новими формами.

Різні функціональні форми грошей поєднуються у певні агрегати. Грошовий агрегат -- це встановлене законодавством відповідно до принципу ліквідності специфічне угрупування грошових форм. Під ліквідністю розуміється можливість використання певного об'єкту в ролі засобу обігу.

Першим угрупуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М0, який являє собою готівку чи гроші поза банками. Грошовий агрегат М0 має найбільшу ліквідність. Тобто його можна практично миттєво обміняти на будь-який товар. Тому здебільшого його використовують як загальний купівельний засіб. Структурними елементами агрегату М0 є:

монети (серед них є як золоті та срібні, так і білонні, що виготовлені зі сплавів недорогоцінних металів), що карбуються в країні і є обов'язковими для використання у всіх розрахунках на її території;

банкноти, що являють собою різновид кредитних грошей, емісія яких здійснюється центральними банками (в Україні Національним банком). Банкнота має загальну оборотність і володіє як і монета абсолютною ліквідністю.

Другим угрупуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М1. Його ще називають грошовою масою у вузькому розумінні. Функціональні форми грошей, що поєднані у агрегат М1 використовується переважно у функції не тільки купівельного, а й платіжного засобу. Структурними елементами грошового агрегату М1 є готівкові гроші (агрегат М0) та трансакційні депозити.

Трансакційні депозити -- це вклади фізичних та юридичних осіб у комерційні банки й ощадні установи, кошти з яких можуть бути відразу передані іншим особам у вигляді відповідних платежів при надходженні розпорядження власника рахунку. Трансакційні депозити являють собою вклади до запитання на поточні рахунки (для фізичних осіб) та розрахункові рахунки (для підприємств). Вони можуть не приносити відсотків, а лише дають змогу їхнім власникам користуватись чеками та електронними переказами (в тому числі і через різні види платіжних карток). За своїм обсягом трансакційні депозити, що забезпечують безготівковий обіг грошей, є найпоширенішими у економічно розвинутих країнах. За їх допомогою у країнах Заходу здійснюється понад 90 % усіх видів оплат. Нині система безготівкового обігу ґрунтується на використанні новітньої електронної техніки. Оскільки структура банківських та інших установ, які здійснюють відповідні операції, постійно розширюється, то це підвищує ліквідність трансакційних депозитів, наближаючи її до рівня ліквідності готівки.

Наступним угрупуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М2. Його називають грошовою масою у широкому розумінні. Функціональні форми грошей агрегату М2 використовуються не тільки у якості засобу обігу, а й у якості засобу нагромадження чи збереження купівельної спроможності. Його структурними елементами є грошовий агрегат М1 та строкові депозити, що отримали назву “майже грошей” або “грошових активів”. Строкові депозити являють собою гроші, які зберігаються на безчекових ощадних рахунки в комерційних банках та ощадних установах, про що їх власники отримують певні свідоцтва -- сертифікати. Перетворення цих грошей на готівку чи інший високоліквідний платіжний засіб обумовлене певним строком. Гроші на таких рахунках застосовуються здебільшого у функції засобу нагромадження, а не засобу обігу, а тому їх ліквідність є більш низькою.

Ще нижча ліквідність у тих грошей, які клієнти зберігають на рахунках відкритих для ведення банками довірчих операцій. Сукупність цих активів та грошового агрегату М2 становить грошовий агрегат М3. У деяких країнах виділяється також агрегат L, який включає до свого складу агрегат М3, казначейські векселі та деякі інші грошові активи.

5. Закони грошового обігу. Виконуючи функцію засобу обігу, гроші безперервно переміщуються від одного суб'єкта економіки до другого. Такий рух грошей прямо чи опосередковано обслуговує купівлю-продаж товарів, тобто реалізацію створеного суспільного продукту. Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом.

Між процесами реалізації суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв'язок, який отримав назву законів грошового обігу. Ці закони визначають кількість грошей необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Так, за умов нерозвинутості кредитних відносин суть закону грошового обігу полягає у тому, що кількість грошей, які знаходяться у обігу, визначається сумою цін всіх товарів, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової одиниці. Цей зв'язок можна виразити формулою:

Причому Кгр -- це кількість грошей, які знаходяться у обігу; Т -- кількість товарів; Ц -- ціни товарів; Шо -- швидкість обігу грошової одиниці.

К Маркс, проаналізувавши вплив розвитку кредиту, дещо модифікував цю формулу ввівши у неї нові показники: К -- сума цін товарів, проданих у кредит цього року; П -- сума цьогорічних платежів за попередніми борговими зобов'язаннями; ВВ -- сума взаємопогашених платежів. В результаті формула набула вигляду:

Проте потрібно окремо зазначити, що закони грошового обігу діють по різному при функціонуванні повноцінних та неповноцінних грошей. При функціонуванні повноцінних грошей, вартість яких визначається значними витратами на виготовлення їх матеріального тіла, поява у обігу певного надлишку таких грошей не викличе зміни загального рівня цін (за умови незмінності витрат виробництва як на виготовлення самих грошей, так і товарів). Такі гроші при появі їх надлишку в обігу просто тимчасово випадуть з нього, утворюючи скарб для своїх власників. Оскільки повноцінні гроші можуть зберігатись тривалий час без втрати своєї купівельної спроможності, то вони і лежатимуть у запасах до того моменту, коли у обігу не з'явиться дефіцит грошей, який призведе до їх зворотного залучення у обіг. Тобто в умовах функціонування повноцінних грошей не рівень цін товарів залежить від кількості грошей у обігу, а навпаки, кількість грошей, які перебувають у обігу залежить від рівня цін.

У той же час перехід до неповноцінних грошей зумовлює зовсім інші наслідки. Оскільки витрати виробництва на виготовлення матеріального тіла неповноцінних грошей є незначними, то випадіння їх з обігу та утворення скарбів з таких грошей при появі їхнього надлишку не відбувається. Тобто при появі надмірної кількості неповноцінних грошей, останні не зникають з обігу, а продовжують там знаходитись. Це призводить до того, що в умовах перевищення кількістю грошей потреби у них грошового обігу, відбувається загальна зміна номінального рівня цін. Тобто можна говорити про те, що з переходом до неповноцінних грошей відбулась зміна механізму підстроювання економічних параметрів та відновлення рівноваги, внаслідок чого змінюється не кількість грошей у обігу, а рівень цін товарів, що призводить до появи інфляції. Інфляція -- це процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці, який стає результатом загального зростання цін.

Причиною інфляції є порушення закону грошового обігу, внаслідок чого кількість наявних неповноцінних грошей у обігу перевищує потребу у них. Це і викликає зростання загального рівня цін. Провідним чинником появи інфляції є зростання грошової маси. Проте саме по собі зростання грошової маси може і не спричиняти інфляції. Інфляція з'являється лише тоді, коли темпи зростання грошової маси випереджають не тільки темпи зменшення швидкості обігу грошової одиниці, а й темпи зростання суспільного продукту, реалізацію якого і обслуговує грошова маса.

Саме тому до чинників інфляції окрім зростання грошової маси можна віднести зростання швидкості обігу грошової одиниці та зменшення загального обсягу суспільного продукту. Вплив кожного з цих чинників може призвести до порушення законів грошового обігу, внаслідок чого кількість неповноцінних грошей у обігу перевищить потреби у них, що і зумовить початок процесу інфляції чи знецінення грошей.

Таким чином, можна говорити про те, що розвиток товарного господарства призвів до розвитку процесів обміну. На зміну бартерному обміну прийшов обмін за допомогою грошей. І саме цей процес є найголовнішим у правильному розумінні такої економічної категорії як ринок.

Взагалі в економічній літературі приводиться безліч різних визначень категорії “ринок”. Так, у підручнику “Економікс” ринок розглядається як “інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів та послуг”. Див. Кэмпбелл Р. Макконнел, Стэнли Л.Брю. Экономикс. Т.1, М., 1992, с.61. В іншому посібнику під ринком розуміється “обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і обігу” Гальчинський А.С.,Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч. посіб.- К.Вища шк.,1998, с.157. . Одні економісти вважають ринок механізмом, за допомогою якого “покупці і продавці взаємодіють для визначення ціни і кількості товарів чи послуг” Пол.А.Самуэльсон, Вильям Д.Нордхаус. Экономика: пер. с англ. -- М.: 1997, с.67., інші -- що це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів Див. Пол Хейне . Экономический образ мышления. М., 1991, с.204. тощо. Така велика кількість різних визначень поняття ринок не є випадковою. Вона закономірна і обумовлена тим, що різні автори звертають увагу ті чи інші сторони відповідного явища, виходячи з інтересів власного дослідження. Це свідчить про складність самого цього економічного явища. Проте у подальшому ми, виходячи з власних інтересів, будемо розуміти під ринком сукупність відносин з приводу обміну товарів, які здійснюються за допомогою грошей.

Більш повно сутність ринку стане зрозумілою після розгляду тих функцій, які він виконує. До головних функцій ринку слід віднести: відтворювальну, регулюючу, стимулюючу, контрольну та інтегруючу.

Відтворювальна функція ринку полягає у тому, що оскільки ринок займає опосередковане положення між виробництвом і споживанням, то без його функціонування неможливе нормальне відновлення не тільки окремих матеріальних об'єктів, а й самого суспільства. Він стає одним з тих елементів, що забезпечує безперервність усього економічного процесу.

Регулююча (чи розподільча) функція ринку полягає у тому, що зміна цін сигналізує про порушення існувавших раніше пропорцій у виробництві різних благ, а отже, про необхідність перерозподілу ресурсів між різними галузями. А це регулює співвідношення між кількістю різних товарів, що виробляються у суспільстві.

Контрольна функція ринку полягає у тому, що його механізм дає можливість споживачам контролювати виробництво, купуючи лише те, що вони вважають за потрібне. Тим самим споживач постійно перевіряє те, що виробляється у суспільстві та постійно підлаштовує виробництво під свої потреби.

Стимулююча функція ринку полягає у тому, що ним заохочуються ті виробники, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництва, застосовує найновіші досягнення науки та техніки, що веде до підвищення ефективності виробництва. Саме у таких виробників витрати виробництва будуть нижчими, що веде до відповідного зростання їхніх доходів при незмінних цінах на виготовлену продукцію. Всі інші виробники за таких умов отримують збитки та змушені звільняти місце на ринку тим, хто працює краще.

Інтегруюча функція ринку заключається в тому, що ринок «зшиває» чи об'єднує розрізнених виробників та споживачів в єдине ціле, в економіку через систему товарно-грошових зв'язків.

Формування ринку та відповідних відносин здійснювалось на протязі багатьох віків та під впливом багатьох обставин. Але все одно можна виділити головні умови, без яких формування ринку є неможливим. До таких умов належать:

· по-перше, наявність та поглиблення суспільного поділу праці,

· по-друге, розвиток приватної власності, який веде до економічного відокремлення товаровиробників, отримання ними економічної та юридичної незалежності, можливості вступати у рівноправні відносини з приводу купівлі-продажу товарів;

· по-третє, наявність самих грошей.

Якщо подібних умов не створено, то говорити про появу ринку не можна.

Якщо перейти до характеристики суб'єктів ринкових відносин, то відразу помітно, що на ринку (як і у будь-якій сфері де відбуваються обмінні процеси) взаємодіють між собою лише два суб'єкти -- покупці та продавці. Покупці -- це ті суб'єкти ринкових відносин, які мають гроші і збираються за них придбати необхідний їм товар. Продавці -- це ті суб'єкти ринкових відносин, які мають певний товар і збираються за нього отримати необхідні їм гроші. При цьому поза сферою ринкових відносин кожен з цих суб'єктів може виконувати й інші економічні ролі -- бути виробником, постачальником, посередником, споживачем і т.д.

Можна також зазначити, що коли говорять про те, що на ринку взаємодіють виробники та споживачі, відбувається певна підміна понять. В цьому випадку поняття «ринок» підміняється поняттям «ринкова економіка». Структурно різниця між цими поняттями полягає у тому, що «ринкова економіка» є поняттям більш широким ніж поняття «ринок». Справа у тому, що ринок являє собою лише частину відносин обміну. В той же час поняття «ринкової економіки» як певного різновиду економіки взагалі охоплює не тільки відносини обміну, а й відносини з приводу виробництва, розподілу та споживання.

Головними суб'єктами ринкової економіки є домогосподарства та підприємства. Крім того, ще одним суб'єктом економіки є держава, проте у випадку характеристики ринкової економіки роль держави є незначною, а тому при вивченні цього типу економіки її (державу) іноді взагалі не розглядають.

Домогосподарства -- це той суб'єкт економіки, який являє собою сім'ю, що складається з однієї чи кількох осіб, яка самостійно веде свою діяльність. В межах економіки домогосподарство виступає основним постачальником всіх економічних ресурсів, в обмін на які воно саме отримує гроші, що витрачаються на придбання тих товарів, які задовольняють потреби осіб, що складають відповідне домогосподарство.

Підприємство -- це другий суб'єкт ринкової економіки, який являє собою виробника товарів. В межах економіки підприємство виступає основним постачальником тих товарів, які задовольняють потреби домогосподарств. В обмін на ці товари підприємство отримує від домогосподарств гроші, що витрачаються на придбання тих економічних ресурсів, які дають можливість здійснювати процес виробництва товарів.

Функціонування ринкової економіки дає можливість вирішити три головні проблеми. 1) Що необхідно виробляти і в якій кількості? 2) Ким, за допомогою яких ресурсів і якою технологією будуть вироблені необхідні товари? 3) Для кого призначені вироблені товари? Ефективне використання обмежених ресурсів є одним з основних завдань ринку. Вирішення цього завдання здійснюється з урахування інтересів всіх суб'єктів, що виходять на ринок, оскільки всі вони виявляються взаємопов'язаними через ринковий обмін.

Історичний досвід свідчить, що в країнах з ринковою економікою основною формою власності є приватна, там забезпечена свобода підприємництва та вільний рух капіталів та товарів.

Крім того, умовами формування ринку є вільний доступ виробників до економічних ресурсів, інформації та функціонування великої кількості фірм, що виробляють однорідну продукцію. Суб'єкти ринкових відносин є економічно та юридично незалежними, вони мають свободу вибору покупців, постачальників та вільну систему ціноутворення.

У змішаній ринковій економіці крім розгляду таких головних суб'єктів економіки як домогосподарства та підприємства долучається також вивчення діяльності ще й держави, оскільки у цій економіці її значення і роль істотно зростають.

Держава -- це той суб'єкт змішаної ринкової економіки, який являє собою політичну організацію, що наділена правом примусу по відношенню до всіх інших суб'єктів економіки. В межах економіки держава виступає: 1) збирачем податків з домогосподарств та підприємств, 2) монопольним виробником та постачальником суспільних благ, які задовольняють потреби всіх суб'єктів економіки; 3) покупцем тих економічних ресурсів, які дають можливість здійснювати процес виробництва суспільних благ; 4) суб'єктом, який може надавати підприємствам чи домогосподарствам певні дотації чи допомоги за наявності певних умов. Саме завдяки цьому держава має можливість модифікувати функціонування ринкової економіки, спрямовуючи її на вирішення тих проблем, які вважає найважливішими.

Основними об'єктами ринкових відносин є всі види товарів, що постачаються на ринок. До них відносяться:

1) споживчі товари;

2) засоби праці;

3) робоча сила або праця;

4) земля та інші природні ресурси;

5) нерухомість: виробничі будівлі та житло;

6) грошово-кредитні ресурси.

Ринок як місце обміну наявних благ -- є певного роду абстракцією, яка передбачає дотримання ряду передумов:

Закономірності ринку товарів, таким чином, залежать від закономірностей поведінки покупців (законів попиту) та закономірностей поведінки продавців (законів пропозиції).

Рисунок 5.5. Функція попиту.

Рис.5.6. Виробнича функція

Як зображено на рисунку 5.6., крива виробничої функції стрімко зростає від початку координат. Це означає, що початкові витрати ресурсу L на виробництво товару забезпечують випереджальні темпи зростання випуску товарів порівняно із темпами залучення ресурсів. Більш інтенсивне використання ресурсів темпи зростання випуску продукції скорочуються (функція ТР від точки А до С) та після досягнення певного рівня (точка С) починає скорочуватись загальний випуск продукції. Згідно основного припущення про раціональну поведінку учасників ринку фірма намагатиметься не тільки знижувати виробничі витрати, а й максимізувати прибуток. Оптимальним обсягом випуску товарів буде рівень за якого забезпечуватиметься максимальний прибуток.

Зі збільшенням випуску продукції прибуток буде зростати до тих пір, поки виручка від продажу наступної одиниці товару (гранична виручка) буде перевищувати приріст загальних витрат на його виробництво (граничні витрати). Прибуток фірми буде досягати максимуму, коли граничні витрати стануть рівними ціні товару.

Рис. 5.7. Функція пропозиції.

З'ясування факторів попиту і пропозиції дає можливість розглянути те, яким чином ці дві сили врівноважуються між собою і яким чином формується ринкова ціна. Ринкова рівновага передбачає встановлення рівноваги між попитом і пропозицією наявних благ. Стан рівноваги є ідеалізованим випадком, який в реальній дійсності ніколи не зустрічається. Однак такий випадок можна назвати нормальним в тому сенсі, що економіка вільної конкуренції прагне до такого стану. Щоб уявити взаємодію попиту і пропозиції на ринку, слід об'єднати ці функції на одному графіку (рис. 5.7.).

Рис. 5.8. Ринкова рівновага.

Крім факторів попиту і пропозиції, рівень рівноважної ціни обумовлений характеристиками самого ринку. Характеристики ринку залежать від умов його функціонування, об'єктів купівлі продажу тощо. Сукупність характеристик ринку визначають його структуру або тип. Найбільш поширеними в економічній науці є типізація ринків на ринок досконалої конкуренції, монополії, монополістичної конкуренції та олігополії. Ми розглянули формування рівноважної ціни на ринку досконалої конкуренції, умови функціонування якого призводять до формування єдиної для всіх ринкової ціни. Чим коротшим буде період дослідження, тим більшу роль у формуванні рівноважної ціни відіграватиме попит, чим довшим -- тим більшої ваги набуватиме пропозиція.

--участь суб'єктів ринку у контролі за ринковими цінами.

Досконала конкуренція базується на приватній власності та господарській відокремленості суб'єкта економіки. Їй притаманні такі внутрішні особливості:

Отже, за умов досконалої конкуренції економіка функціонує на засадах “невидимої руки”, регулюючись механізмом цін. Ринкова ціна чутливо реагує на зміни попиту і пропозиції, визначаючи необхідні обсяги виробництва, що запобігає явищам надвиробництва, розв'язує економічні проблеми без втручання державного регулювання, стимулює використання науково-технічних досягнень, передових форм і методів організації праці й управління.

Нецінові методи конкуренції полягають у завоюванні переваг за рахунок ефективнішого використання досягнень НТП, що виявляється у зміні властивостей товару, створенні нових товарів для задоволення тих самих потреб, оновленні властивостей товару відповідно до зміни моди, урізноманітненні асортименту послуг, що супроводжують його реалізацію.

Вона притаманна більшості економік тих країн, де існує не розвинуте законодавство, державний бюрократизм, низька ділова культура тощо.

Коли ціна опускається нижче рівноваги, тобто попит на товари значно перевищує пропозицію на них, виникає дефіцит товарів, що загострює боротьбу серед покупців. Вони намагаються купити речі дешевше, однак перемагає той, хто пропонує вищу ціну. Це призводить до підвищення цін, що спричиняє купівлю товарів за вищою ціною, а внаслідок подорожчання товарів зменшуються обсяги їх купівлі, вони з'являються у продажу і дефіцит зникає. Попит і пропозиція знову стають збалансованими. Врівноваження попиту і пропозиції та встановлення рівноважної ціни закон конкуренції здійснює через його взаємозв'язок із законом попиту і законом пропозиції.

Це означає, що підприємець виробляє і продає один або кілька товарів, що не мають схожих субститутів (лат. substituo-- підставляю, заміщую) (товарів-замінників) і які не виробляє і не продає ніхто інший, а тому споживачам не залишається можливості вибору.

Монополії класифікують за такими ознаками: