Основні етапи еволюції економічної думки

Основні етапи еволюції економічної думки

1. Основні етапи еволюції економічної думки. Сучасні економічні теорії і школи

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких та римських мислителів (Ксенофонта, Аристотеля, Платона, Катона, Варрона, Коллумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів та явищ почала складатися лише в XVI-- XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру.

Меркантилізм. (16-17 ст.). Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багатство ототожнювали з накопиченням грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Д. Юм.

Фізіократи. (18 ст.). На відміну від меркантилістів, перенесли акцент дослідження безпосередньо на природу і виробництво. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля -- безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Hope.

Класична політична економія. (17 - поч. 19 ст.). Виникла з розвитком капіталізму. Її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядають як саморегулюючу систему.

Марксизм, (сер. 19 - 20 ст.) або політична економія праці. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти. Однак положення марксизму про заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму не мали належної наукової обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження. Тому нині вони піддаються справедливій науковій критиці.

Маржиналізм -- теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, виходячи з універсальної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних дій індивіда. Представники маржиналізму -- К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні напрями і школи, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослідження. Концептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інституціоналізм, неокласичний синтез.

Неокласицизм. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом та сукупною пропозицією. Засновники теорії -- А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники -- Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейган та ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію суспільного вибору, теорію реальних очікувань та ін. Особливою популярністю користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

Монетаризм (60-90 рр. 20 ст.) -- теорія, яка приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної кон'юнктури, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання товарної маси, динамікою цін і швидкістю обертання грошей.

Кейнсіанство (30-70 рр 20 ст.) -- одна з провідних сучасних теорій, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс.

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, інстинкти і та ін.

Неокласичний синтез -- узагальнююча концепція, представники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напряму економічної теорії.

2. Економічна думка Середньовіччя. Меркантилізм

Хронологічні межі епохи середньовіччя охоплюють період з V до середини XVII ст., який у європейських народів був пов?язаний із зародженням, пануванням та розкладом феодалізму.

Економіка доби середньовіччя була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в період пізнього середньовіччя. Те, що можна розглядати як вияви економічної думки, просякнуте духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення суті економічних процесів та явищ. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.

Раннє середньовіччя (5 - 10 ст.) - економічна думка відобразила проблеми розкладу общини, становлення феодальних відносин, поєднання в економіці різних укладів (патріархального, рабовласницького, феодального) тощо.

Класичне середньовіччя (11 - 15 ст.) - економічна думка відобразила проблеми розквіту феодалізму, економічного та політичного піднесення міст, розвитку товарного виробництва, еволюції феодального помістя, урізноманітнення феодальних повинностей тощо.

Пізнє середньовіччя (16 - 17 ст.) - економічна думка відобразила початок розкладу феодалізму та зародження капіталізму, виникнення мануфактур, широкий розвиток товарно-грошових відносин, процес первісного нагромадження капіталу, формування внутрішнього та зовнішнього ринків тощо.

Економічна думка країн Сходу у середні віки успадкувала основні ідеї мислителів стародавнього світу щодо питань управління країною, оподаткування населення, збагачення держави, організації сільського господарства як пріоритетної галузі економіки. її характерною рисою була натурально-господарська орієнтація, алегоричність та невіддільність від символічного характеру східної культури.

Економічна думка середньовічної Індії відобразила жорстку станову ієрархію суспільства та специфіку індійської землеробської общини як саморегульованого соціально-економічного організму. Економічні ідеї не виділялись із комплексу релігійно-політичних учень і відігравали незначну роль у морально-етичних міркуваннях.

Джерелами, які дають уявлення про економічну думку середньовічної Індії, є дхармашастри (трактати про доброчесність), коментарі та нібандхи (скорочені виклади) дхармашастр, адміністративно-податкові інструкції та трактати про політику. Економічні ідеї, викладені у цих творах, спрямовані на стабілізацію існуючого устрою, забезпечення добробуту та процвітання панівних верств, збагачення держави. Значна увага приділялась питанням розподілу доходів, оподаткування, ціноутворення тощо.

Економічна думка середньовічного Китаю, відображена у династійних історіях, енциклопедіях, зібраннях імператорських указів та творів державних чиновників, засвідчує конфуціанське світосприйняття, перебудоване в дусі часу. Виступаючи складовою учення про управління країною та підтримку народу, вона підпорядковувалась вирішенню завдань збереження соціального миру в державі, управління фінансами та збагачення суспільства шляхом активної господарської діяльності правителів та чиновників.

Основним джерелом процвітання країни проголошувався розвиток землеробства як головного виду занять, запоруки достойного правління і суспільного порядку. Торгівля і ремесло розглядалися як другорядні види занять, ставилось завдання зменшити кількість ремісників та торгівців на основі активного залучення їх до сільськогосподарської праці. Особливо засуджувалось та адміністративно обмежувалось заняття великою торгівлею та лихварством.

Значне місце в економічній думці середньовічного Китаю посідає принцип рівноваги, згідно з яким правитель повинен був контролювати ринкове ціноутворення, послаблюючи сезонні коливання цін та сприяючи їх встановленню на "справедливому" рівні за рахунок формування та накопичення централізованих запасів продукції. З метою вирішення фінансових проблем держави обґрунтовувалась ідея зменшення споживчих витрат при дотриманні рівня добробуту підданих відповідно до їх соціального статусу.

Економічна думка арабських країн у період середньовіччя розвивалась під впливом ісламу, викладеного в Корані -- священній книзі мусульман.

Значне місце у Корані посідає регламентація торговельних відносин, яка базується на визнанні виключно важливого значення торгівлі. На основі того, що "Аллах дозволив торгівлю", торговельний прибуток визначається як нормальне явище. У Корані відображено прихильне ставлення до виправданого ризику у торгівлі, вміщуються настанови купцям щодо неухильного дотримання договірних зобов?язань. Водночас Коран засуджує лихварство, оголошуючи його породженням сатани. Аллах дозволив торгівлю і заборонив ріст (позичковий процент), -- зазначається у Корані2. У зв?язку з цим Священна книга мусульман містить вимогу точності при сплаті боргів, жорстко регламентує процедуру укладання угоди та запису боргу.

Багато важливих економічних ідей міститься у творах видатного мислителя арабського Сходу Ібн Хальдуна.

У своїх працях Ібн Хальдун:

Висунув концепцію "соціальної фізики", в основі якої лежить визнання Закономірного прогресу людського суспільства, зумовленого економічними чинниками. Мислитель наголошував на тому, що в основі суспільного життя лежить необхідність об?єднання людей для сумісного задоволення потреб. Рушійну силу поступального розвитку людства він вбачав у матеріальному виробництві, праці як основних джерелах багатства та доходів.

Зазначивши, що "...умови, в яких живуть покоління, відрізняються залежно від того, як люди добувають засоби для існування", Ібн Хальдун висунув власну періодизацію суспільного прогресу. На думку мислителя, людство у своєму розвитку пройшло три етапи:

стан дикості, характерний для початкового періоду розвитку людського суспільства;

стан примітивності, пов?язаний із заняттям землеробством та скотарством;

стан цивілізації, зумовлений розвитком ремесел, торгівлі та науки, і утворенням та зростанням могутності міст.

Виокремив необхідний і додатковий продукт, пов?язавши виробництво останнього із періодом цивілізації. На думку мислителя, у сільському господарстві виробляється лише необхідний продукт, оскільки у землеробстві та скотарстві продукуються блага, достатні для задоволення першочергових потреб. Створення надлишкового продукту, який перевищує засоби, необхідні для існування людини, можливе лише у містах, де є надлишок робочих рук, широко застосовується поділ праці, розвивається промисловість та торгівля. Відтак цивілізацію та виробництво додаткового продукту Ібн Хальдун пов?язував з існуванням ринку та інтенсивного обміну продуктами праці.

Основою суспільного порядку проголосив приватну власність як вічний та незмінний дар природи. На думку арабського мислителя, навіть при збільшенні індивідуального достатку ніколи не зникне становий поділ суспільства за майновою ознакою та принципом "верховенства".

Висловив цікаві ідеї про товар, його властивості, ціноутворення та роль ринку. Аналізуючи просте товарне виробництво, Ібн Хальдун узалежнював ціни від факторів попиту та пропозиції: кількості товарів, що пропонуються на ринку, демографічної ситуації в країні, природних чинників, розміру державних податків та зборів тощо. На думку арабського мислителя, економічне піднесення країни сприяє зростанню чисельності міського населення і викликає зниження цін на предмети першої необхідності та зростання цін на предмети розкоші; у період погіршення економічного становища в державі відбуваються зворотні процеси. "Незаконні побори, -- зазначав Ібн Хальдун, -- сприяють дорожнечі, оскільки торговці включають у ціну своїх товарів усе, що вони витрачають, у тому числі і витрати на засоби свого існування". Відтак дослідник, був прихильником помірних податків та зборів як важливого чинника економічного піднесення країни. "Найдієвішим засобом розвитку суспільного життя є зменшення розміру податку", -- зазначав арабський мислитель. Вказав на трудове походження вартості, виходячи з того, що більша частина нагромадженого та безпосередньо корисного для людини рівноцінна вартості людської праці. "У всьому, що купується і перетворюється на гроші, -- зазначав арабський мислитель, -- обов?язково міститься людська праця...". Звідси він робив висновок, що в основі акту купівлі-продажу "рівноважного (еквівалентного) обміну... за вартістю"4 лежить принцип прирівнювання рівновеликої кількості затраченої праці. Важливу роль відводив грошам, стверджуючи, що золото і срібло є мірою вартості "усього того, що люди створюють своєю працею", "предметом зберігання", "основою доходів, накопичень і скарбів". На думку Ібн Хальдуна, дорогоцінні метали не створюють багатства. Так, наприклад, у землі Судану є багато золота, однак країна залишається бідною, оскільки добробут народу залежить не від наявності дорогоцінних металів, а від розвитку суспільного життя, що базується на працелюбності населення. Водночас мислитель звертав увагу на те, що золото і срібло мають стабільну вартість і тому є зручною формою зберігання багатства. Ібн Хальдун був прихильником повноцінних грошей і категорично засуджував псування монет правителями, яке набувало все більшого поширення у середні віки. Він писав про те, що люди, які "перетворюють мідь у срібло і золото -- злодії, найгірші із злодіїв, адже вони привласнюють це золото".

Великого значення надавав торгівлі, розглядаючи її поряд із землеробством та ремісництвом як природний спосіб добування необхідних засобів для життя, прагнення людини до отримання доходу (торговельного прибутку) за рахунок дешевої купівлі та дорожчого продажу. Водночас він виступав проти надмірної дорожнечі, засуджуючи спекулятивні наміри купців, особливо спекуляцію хлібом, яка погіршує становище бідних верств населення. Відстоюючи низькі ціни на хліб, Ібн Хальдун зазначав, що "в силу особливого значення цього товару, необхідно віддати перевагу його важливості для прожитку над вигодами купців".

Економічна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохоплюючим впливом християнства. Розвиток середньовічного суспільства країн Західної Європи умовно можна поділити на три періоди, які відображають еволюцію економічного, соціального та політичного устрою та визначають своєрідність економічних поглядів та ідей.

Яскраве уявлення про економічні ідеї раннього середньовіччя дають "Варварські правди" (Бургундська, Салічеська, Баварська та ін.) -- записи права германських племен, які осіли в Римській провінції, створивши королівство, а також господарські регламенти ("Капітулярій про вілли", "Саксонський капіту-лярій") -- своєрідні інструкції для управителів великих феодальних помість.

Найбільш типовою є "Салічеська Правда" -- зведення законів салічних (північних) франків, складене на початку VI ст. за розпорядженням франкського короля Хлодвіга, яке доповнювалось протягом чотирьох наступних століть його послідовниками. 

"Салічеська Правда": дає уявлення про соціально-економічний устрій Франкського королівства: панування натурального господарства, достатньо міцних общинних порядків, пріоритетність права общинної власності на сільськогосподарські угіддя. Сільська община, до складу якої входили вільні сім?ї, визнавалася законною формою землеволодіння. Захищався суверенітет общини, зазіхання на її майно, проголошувалась рівність усіх вільних франків перед законом. Водночас общинні принципи організації суспільного життя поєднувалися з визнанням рабства, колонату, великого землеволодіння. Раби кваліфікувалися як панське майно, їх вбивство передбачало відповідну компенсацію власнику; відображає процеси розкладу родового устрою і початку диференціації суспільства на основі розвитку приватного землеволодіння та відособлення окремих домогосподарств. Поняття приватної власності у "Салі-чеській правді" немає, проте фіксується зародження земельного аллоду у вигляді обмеженого права успадкування земельного наділу та нерухомості в межах великої сім?ї прямими спадкоємцями померлого по чоловічій лінії.

Важливим джерелом історії економічної думки раннього середньовіччя є капітулярії -- інструкції з управління феодальним маєтком. Так, виданий на початку IX ст. королем франків Карлом Великим (742--814) "Капітулярій про вілли" (Закон про маєтки) відобразив економічні погляди та економічну політику середньовічного суспільства щодо організації та управління феодальним маєтком.

У період класичного середньовіччя економічна думка Західної Європи розвивалась під впливом канонічної доктрини, яка трактувала економічні проблеми з позицій античної традиції (Аристотель) і християнської ідеології (Августин Блаженний). Виправдовуючи панування церкви в умовах феодального устрою, каноністи прагнули підпорядкувати явища суспільного життя церковним правилам (канонам). Становлення канонічної доктрини пов?язане з ім?ям болонського монаха Граціана, який склав у XII ст. "Зведення канонічного права".

Економічні погляди раннього християнства знайшли яскраве відображення у працях відомого релігійного мислителя, єпископа у північноафриканських володіннях Римської імперії Аврелія Августина Блаженного (354-- 430 pp.), який створив авторитетне релігійно-християнське учення, засноване на безальтернативних принципах релігійно-етичного підходу до економічних проблем. Його твори (близько 40 томів літературного спадку) справили значний вплив на подальшу еволюцію суспільної думки і до ХНІ ст. слугували фундаментом християнської ідеології.

Економічні ідеї пізнього канонізму набули систематизованого викладу у працях італійського монаха домініканського походження Фоми Аквінського (1225 або 1226--1274 pp.). Його твір "Сума теології" (1273) став свого роду енциклопедією католицизму, яку і донині широко використовують у Вати-кані.

У дослідженні економічних явищ та процесів Фома Аквінський (Аквінат) опирався на вчення Аристотеля. Водночас він розвинув багато власних економічних ідей, трактуючи проблеми економічного життя з релігійно-етичних позицій. Розуміючи неспроможність застосування економічних учень античності та раннього канонізму до пояснення господарського життя розвинутого феодалізму, мислитель висунув багато суперечливих суджень. Формулюючи певне положення, він наводив всі відомі з авторитетних джерел (Біблії, творів богословів, античних філософів) докази "за" і "проти", детально їх розглядав і намагався примирити, використовуючи принцип подвійної оцінки (софістика, схоластичний спосіб міркувань).

Економічна думка в Україні періоду середньовіччя сягає своїм корінням історії Київської Русі та започаткування державності східних слов?ян. 

Важливе місце серед першоджерел, які уможливлюють дослідження розвитку економічних ідей на теренах Київської Русі, належить "Руській правді"-- першому давньоруському зведенню законів. Це своєрідний кодекс феодального права, спрямований на регламентацію станових взаємин, майнових відносин, захист прав власності феодальної знаті на землю і залежних селян, отримання грошових і натуральних виплат тощо.

Економічна думка періоду розпаду Київської Русі та феодальної роздробленості відобразила сепаратизм боярських вотчин та занепад торговельних відносин. Писемні джерела цього періоду проникнуті ідеєю державності та народної єдності. Тривога за долю землі, яка потерпає від князівських чвар, звучить у відомому "Повчанні дітям" Володимира Мономаха (поч. XII ст.), "Слові о полку Ігоревім" (1185), "Молінні Даниїла Заточеника" (поч. ХVІ ст.).

Твори великого київського князя Володимира Мономаха, відомі як "Повчання" (кінець XI -- початок XII ст.), містять важливі узагальнення та спостереження щодо економічної складової суспільного устрою; обґрунтовують норми та правила управління державою, спрямовані на зміцнення панівних відносин; відображають прагнення упорядкувати суспільне життя на основі моральних принципів; засуджують гонитву за багатством, жадобу до накопичення грошей, насильство та надмірну експлуатацію пригноблених верств населення. Розуміючи значення розвитку землеробства, скотарства, ремесла та торгівлі для зміцнення могутності держави, Володимир Мономах закликає правителів держави піклуватись про свою землю та підданих, дбаючи про злагоду та соціальний мир.

Кінець XIII -- початок XIV ст. пов?язані з формуванням української народності та виокремленням української мови з давньоруської мовної основи. Господарські документи XIV--XV ст. засвідчують подальший розвиток економічної думки в Україні. У жалуваннях і позичкових грамотах, статистичних записах (інвентарях, люстраціях) йдеться про розвиток сільськогосподарського виробництва і ремесла, торгівлі та лихварства. Численні господарські документи дають уявлення про тогочасну систефму повинностей, облік доходів та майна.

Тривалий період панування меркантилізму віддзеркалив основні тенденції розвитку економічної думки та економічну політику більшості європейських країн XV--XVIII століття.

Головні передумови генезису меркантилізму:

поступове витіснення натурального господарства товарним, виробництвом, розвиток товарообігу, поглиблення товарно-грошових відносин і розширення торговельних зв?язків;

інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі, виникнення світового ринку, започатковане великими географічними відкриттями XV--XVI ст.;

ліквідація політичної роздробленості у західноєвропейських країнах, бурхливий процес становлення централізованих національних держав, їх утвердження у системі світогосподарських зв?язків, утворення перших колоніальних імперій Нового світу;

Меркантилізм походить від лат. merkari -- торгувати, mercantile перекладається з англійської та французької як торговий.

поглиблення суспільного поділу праці, виникнення мануфактурного виробництва, створення великих підприємств, зорієнтованих на зростаючий ринковий попит та задоволення експортних потреб;

розширення сфери діяльності та кардинальна зміна ролі торговельного капіталу, безпосередня участь купців у національній промисловості, поява перших монополістичних об?єднань торговців;

розвиток наукового знання, започаткований першою науковою революцією XVI--XVII ст.; посилення прикладного значення наукової діяльності; ліквідація ідеологічної монополії релігійного мислення.

Меркантилізм як перша спроба наукової систематизації економічної діяльності залишив помітний слід у розвитку економічної думки: з меркантилізмом пов?язані перші спроби осмислення загальноекономічних проблем на рівні національної економіки в цілому, початок виокремлення економічної науки у самостійну галузь людського знання та започаткування спеціальної літератури економічного характеру;Економічна думка середньовіччя. Меркантилізм винайдений А. Монкретьєном термін "політична економія" дав назву економічній науці, залишаючись незаперечним аж до початку XX ст.; збагативши економічну думку концепцією загальної комерціалізації господарського життя, меркантилісти ввели у науковий обіг ряд важливих економічних категорій (торговельний баланс, національне багатство та ін.); меркантилісти поставили проблему економічної ролі держави, виявили суттєві закономірності в області товарно-грошового обігу, кредитних відносин, які у подальшому набули широкого обґрунтування; суттєве значення мало подолання релігійних догм середньовіччя, уявлення про торгівлю як різновид паразитизму, натурально-господарських поглядів та нормативізму. Перехід до прагматичної оцінки господарських рішень сприяв розвитку мистецтва економічних досліджень; важливим кроком вперед стало використання емпіричного методу дослідження, який хоч і був одностороннім та неповним, все ж сприяв започаткуванню фактологічної основи економічного аналізу; меркантилісти близько підійшли до усвідомлення ринкового механізму кругообігу доходів як важливого фактора стимулювання внутрішнього попиту та економічного зростання. У подальшому ця ідея стала предметом гострих дискусій, посівши значне місце у теоретичній системі Дж. М. Кейнса; меркантилісти започаткували теорію міжнародної торгівлі, показали прямий зв?язок зовнішньої торгівлі з внутрішнім розвитком країни тощо.

Наголошуючи на необхідності історичного підходу до оцінки меркантилізму, необхідно зазначити, що ідеї представників цього напрямку економічної думки виражали дійсні закономірності та потреби економічного розвитку, що здійснювався у національних рамках за активного сприяння держави. Слід також враховувати, що протекціонізм до цього часу поширений у світовій економічній практиці. Водночас обговорення сучасних проблем становлення ринкової економіки в колишніх командно-адміністративних країнах та країнах, що розвиваються, актуальність питань досягнення оптимальних обсягів нагромадження капіталу, підтримки національних товаровиробників та боротьби за ринки збуту дають додатковий імпульс релятивним трактуванням меркантилізму, породжуючи нові дискусії про сутність та значення цього напряму в історії економічних учень.

3. Загальна характеристика класичної політичної економії, етапи її розвитку та основні представники

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. Завершення епохи первісного нагромадження капіталу, буржуазні революції та прихід буржуазії до влади, бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики сприяли подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва. Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб?єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної". 

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII -- на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному. Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції. Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"1, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Виходячи з класово-формаційної аргументації, марксисти слідом за своїм учителем вважали, що на початку XIX ст. відбувся перехід від "класичної" (наукової) до "вульгарної" (ненаукової) політичної економії, родоначальники якої (Ж.Б. Сей, Т. Мальтус та ін.) відійшли від трудової теорії вартості, ухопившись "за зовнішню видимість явищ".

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі, перетворившись у наші дні у загальновизнаний для більшості західних та вітчизняних дослідників. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Так, наприклад, відомий дослідник історії економічної думки М. Блауг у своїй знаменитій книзі "Економічна теорія в ретроспективі" відносить до класиків політичної економії "всіх послідовників А. Сміта аж до Дж. С. Мілля і Дж.Е. Кернса.

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хронологічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

Слід зауважити, що відмінності у визначенні хронологічних меж класичної школи відображають різні методологічні підходи до періодизації історії економічних учень; складність та неоднозначність самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейні традиції; багатогранність переходів від однієї наукової традиції до іншої тощо.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII -- середина XVIII ст.) -- започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) -- формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) -- розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-ор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) -- завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Економічні погляди В. Петті:

-вплив меркантилізму, поступове подолання меркантилістських уявлень та ідей

-обгрунтуванн пріоритетності розвитку промисловості як основи високої конкурентоспроможності країни у зовнішній торгівлі

-дослідження мінової вартості

-зведення вартості до грошової форми

-розуміння грошей як важливого стимулу економічного розвитку

Економічні погляди П. Буагільбера

-різка критика меркантилізму, доведення безпідставності й шкідливості протекціонізму

-захист інтересів селянства, обґрунтування пріоритетності с/г виробництва як основи економічного піднесення країни

-дослідження споживчої вартості, речового змісту багатства як суми споживчих вартостей

-ігнорування грошової вартості, дослідження прямого товарообміну

-розуміння грошей (золота, срібла) як чинника порушення природної рівноваги товарного обігу.

Їх об'єднує:

-визначення завданням економічної науки пізнання об'єктивних економічних законів, подібних до законів природи

-перехід від емпіричного, описового методу дослідження до виявлення причинно-наслідкових залежностей

-трактування праці як джерела вартості та багатства

-розуміння багатства як сукупності товарів, створених людською працею

4. Економічне вчення А. Сміта. Теорія «невидимої руки» та «економічної людини» А. Сміта

Адам Сміт (1723--1790) -- видатний англійський економіст, з іменем якого пов?язане становлення економічної теорії як науки. Започаткувавши систематизований виклад економічних знань та глибокий теоретичний аналіз економічних явищ та процесів, він зайняв особливе місце в історії економічної думки.

Геніальна праця ученого "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) започаткувала народження ліберальної економічної теорії і стала справжнім проривом у світовій економічній думці. У ній А. Сміт уперше перейшов від аналізу окремих проблем до теоретичних узагальнень та систематизації економічних знань.

Трактуючи політичну економію як науку про об?єктивні закони виробництва і нагромадження багатства, А. Сміт розвинув методологію економічних досліджень. Вчений: Широко застосовував абстрактно-логічний, причинно-наслідковий (казуальний) методи, спрямовані на виявлення глибинних закономірностей економічних явищ та процесів, розкриття структури економічної системи, простеження внутрішніх зв?язків економічних категорій. Прагнув поєднати езотеричний та екзотеричний підходи, що сприяло збагаченню арсеналу методології економічного дослідження. Водночас подвійність підходів ученого виявилась у суперечливості та неоднозначності його теоретичних міркувань. Виокремив дві сторони економічної теорії: а)позитивну, спрямовану на виявлення глибинних закономірностей економічного розвитку, природних об?єктивних законів, які управляють економікою, теоретичне дослідження умов виробництва та нагромадження багатства; б)нормативну, спрямовану на розробку рекомендацій для економічної політики держави (уряду), здатної забезпечити економічним суб?єктам можливість добувати "достатній дохід або засоби існування".

Рушійними силами економічного розвитку вчений вважав економічну свободу та конкуренцію господарюючих суб?єктів, гармонізацію їх інтересів на основі пріоритетного розвитку особистого інтересу, механізму ринкової саморегуляції та невтручання держави в економічне життя.

Концепція "економічної людини", яка керується у своїй діяльності особистими економічними інтересами і потребами. Намагаючись з?ясувати спонукальні мотиви економічної діяльності господарюючих суб?єктів, учений виходив з того, що поведінкою людей керує егоїзм та турбота про власну вигоду, "природне прагнення... до поліпшення свого становища". Абстрагуючись від усіх інших мотивів поведінки економічних суб?єктів, А. Сміт писав про те, що особистий інтерес є головним мотивом, який спонукає людей до співробітництва, оскільки "Не через доброзичливість м?ясника, пивовара чи булочника очікуємо ми одержати свій обід, а через дотримання ними їхніх власних інтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не говоримо їм про наші потреби, а лише про їхні вигоди.

Відтак учений аналізував суспільство як сукупність егоїстів, зосереджених на нагромадженні багатства. Варто зазначити, що існування егоїстичних інтересів визнавали ще англійські філософи XVII ст. (Т. Гоббс та ін.), які трактували їх як руйнівну силу, закликаючи до державного авторитаризму. А. Сміт не сприйняв ці ідеї і був солідарним з французькими раціоналістами (К. Гельвецієм та ін.), які проголосили людський егоїзм природним фактором суспільного поступу. У зв?язку з цим вчений робив особливий наголос на значенні особистого інтересу як могутнього стимулу прогресивного розвитку людського суспільства.

Таким чином, в основі аналітичної моделі "економічної людини" (gomo economicus), запровадженої А. Смітом, лежать припущення, що індивід як суб?єкт економічних відносин є:

незалежним, здатним приймати самостійні рішення;

егоїстичним, таким, що прагне максимізувати власну вигоду;

раціональним, здатним порівнювати вигоди і втрати та оцінювати наслідки своїх дій;

поінформованим про свої потреби і можливості їх задоволення.

Учення про "невидиму руку ринку" -- механізм стихійної координації економічної поведінки та узгодження економічних інтересів суб?єктів господарювання за умов ринкової конкуренції. Трактуючи ринковий механізм як "очевидну і просту систему звичайної свободи", А. Сміт стверджував, що ринкова економіка влаштована таким чином, що індивід (економічна людина), який "має на увазі лише власний інтерес... переслідує лише власну вигоду... невидимою рукою спрямовується до мети, що зовсім не входила до його намірів... Переслідуючи власні інтереси, людина часто реальніше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це робити". Таким чином, стихійні об?єктивні закони ринкових сил спонтанно забезпечують пріоритетність суспільних цінностей і спрямовують зусилля окремих індивідів, які не думають про сприяння суспільній користі, у русло загальних інтересів. Саме завдяки вільній конкуренції підприємців і через реалізацію їх приватних інтересів ринкова економіка найдоцільнішим чином забезпечує суспільні потреби і генерує ефективний розподіл ресурсів.

5. Еволюція класичної політичної економії в першій половині 19 ст. Роботи Мальтуса, Сея, Мілля

Перша половина XIX ст. пов?язана з розгалуженням, поділом класичної політичної економії на окремі течії, адаптацією ідей класиків до нових реалій соціально-економічного розвитку, виникненням нових поглядів на розвиток економічних процесів та явищ, формуванням критичного напряму політичної економії.

Трансформація класичної політекономії у кінці XVIII -- першій половині XIX ст. була зумовлена:

новою економічною ситуацією, пов?язаною із завершенням процесу первісного нагромадження капіталу та промисловою революцією, яка сприяла розвитку машинного виробництва та піднесенню економіки розвинутих країн;

утвердженням системи вільної конкуренції на основі визнання свободи підприємницької діяльності, скасування цехів, гільдій та інших феодальних обмежень господарської діяльності;

демографічними зрушеннями, швидким зростанням кількості населення, його майновим розшаруванням, загостренням соціальних суперечностей, розвитком робітничого руху;

формуванням національних ринків, періодичними кризовими потрясіннями економік розвинених країн, загостренням боротьби за зовнішні джерела збуту тощо.

Нова економічна та політична ситуація, пов?язана з піднесенням економіки та ускладненням механізмів функціонування ринку, знайшла відображення у творах Д. Рікардо, Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора, Дж. С. Мілля, Г.Ч. Кері та інших економістів нової хвилі, які не лише зберегли класичну традицію, але і збагатили її новими ідеями, продовживши започаткований А. Смітом багатофакторний, різнобічний та ґрунтовний аналіз економічних явищ та процесів. Не зачіпаючи засадних принципів економічних досліджень, започаткованих А. Смітом, економісти-класики стали першовідкривачами теорій, які пізніше були покладені в основу неокласичного напрямку в економічній науці.

Видатним представником економічної думки в Англії на початку XIX ст. був Томас Мальтус (1766--1834), який на відміну від Дж. Мілля та Дж. Мак-Куллоха полемізував з Д. Рікардо, намагаючись критично переосмислити його економічні погляди. Результати наукових пошуків вченого знайшли відображення у працях "Дослідження про закон народонаселення" (1798), "Дослідження про наслідки хлібних законів" (1814), "Дослідження про природу і зростання ренти" (1815), "Принципи політичної економії" (1820) та ін.

Беззастережно приймаючи ідею економічного лібералізму та примноження багатства суспільства за рахунок розвитку сфери виробництва, вчений намагався виявити фактори і передумови економічного зростання, взаємозв?язок між темпами зростання економіки та народонаселення, можливості протидії кризам надвиробництва. Його заслугою стало збагачення класичної економічної теорії новими науковими підходами та ідеями. Переслідуючи практичну мету, "покращання участі та збільшення щастя нижчих класів суспільства", Т. Мальтус:

Виклав своє розуміння проблем економічного зростання на основі дослідження взаємозалежності економічних та позаекономічних (демонаселення, його праця викликала дискусії, а також критику та звинувачення у цинізмі й людиноненависництві. У 1803 р. вчений видав книгу під своїм іменем. Успіх, який принесла публікація твору, спонукав автора до доповнення та вдосконалення видання. З часом зі стислого памфлету книга перетворилась у трактат, який перевидавався за життя Т. Мальтуса шість разів щоразу більшим тиражем.

Головне, до чого вчений мав намір привернути увагу, полягало в тому, що "якщо зростання населення не затримується якими-небудь перешкодами, то це населення подвоюється кожні 25 років і, отже, зростає у кожний наступний двадцятип?ятирічний період у геометричній прогресії"1. Водної час "засоби існування за найбільш сприятливих умов застосування людської праці ніколи не можуть зростати швидше ніж у арифметичній прогресії". Цю об?єктивну тенденцію вчений продемонстрував на умовному прикладі, "Припустимо, що сучасне населення земної кулі становить 1 мільярд, -- тис. Мальтус, -- тоді людство розмножується як: 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 25(1 водночас засоби існування зростають як: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. По завершенні двох століть кількість населення відносилась би до засобів існувані як 256 до 9; після закінчення трьох століть як 4096 до 13, а по завершені 2000 років це відношення було б безмежним і незліченним"3. Прагнення Мальтуса до того, щоб його краще зрозуміли, примусило вченого, за словами Ватера, "занадто різко підкреслити значення своєї доктрини і сформулювати її вкрай абсолютно". Наприклад, він стверджував, що виробництво може зростати в арифметичній прогресії, і багато авторів вважали, що він надавав цим словам абсолютного значення, тоді як насправді це був лише спосіб коротко викласти... думку. В дійсності ж у перекладі сучасною мовою він мав на увазі те, що тенденція спадної віддачі, на якій заснована система його доказів, починає діяти різко після того, як продукт острова подвоюється. Подвійна кількість праці може дати подвійний продукт, але кількість праці, збільшена у чотири рази, навряд чи збільшить продукт у три рази; кількість праці, збільшена у вісім разів, не приведе до чотирикратного зростання продукту.

Обґрунтував теорію розподілу, засновану на аналізі вартості створюваного продукту; збагатив класичну теорію ренти. Виступивши з критикою трудової теорії вартості Д. Рікардо та вказавши на її суперечливість вчений поклав в основу власного підходу ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус ототожнював останню з працею, витраченою на виробництво товарів. Відтак він зводив вартість до витрат виробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал. Трактуючи прибуток як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, англійський дослідник визначав дохід капіталіста як такий, що безпосередньо включається у вартість (ціну) товару поряд з працею і незалежно від неї. Звідси випливав цілком логічний висновок, що праця найманих робітників є джерелом лише однієї частини вартості товару -- тієї, яка відповідає заробітній платі. Останню вчений зводив до прожиткового мінімуму -- мінімальної кількості життєвих засобів, необхідних для підтримки фізичного існування робітників.

Теорія заробітної плати Т. Мальтуса заснована на визначенні оплати праці важливим економічним чинником обмеження приросту населення. Згідно із обґрунтованим ученим "залізним законом заробітної плати" стабільна рівновага населення підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Т. Мальтус звертав увагу на те, що зростання попиту на працю може спричинити зростання заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум. Однак, на його думку, "надмірна схильність до розмноження" за цих умов сприятиме зростанню чисельності населення, що в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці, повернувши заробітну плату до вихідної величини. Водночас зменшення заробітної плати обмежуватиме зростання населення в наступний період і т.д.

Як і Д. Рікардо, Т. Мальтус розрізняв номінальну (грошову) та реальну (залежну від ціни засобів існування робітників) заробітну плату. Наголошуючи на тому, що важливе значення має не абсолютна сума грошей, які отримує робітник, а та кількість необхідних засобів існування, яку він може придбати на свою заробітну плату, вчений звертав увагу на те, що за умов, коли відчувається нестача продовольства порівняно з населенням, абсолютно все одно, будуть нижчі верстви отримувати два мільйони чи п?ять.

Виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації на основі аналізу способу розподілу суспільного продукту та взаємозв?язку між попитом, споживанням і заощадженнями.

Визначаючи основним стимулом нагромадження прагнення підприємців до отримання прибутку, вчений констатував, що останній забезпечується за рахунок збільшення платоспроможного попиту та досягнення високого рівня зайнятості населення. Слід зазначити, що зростання зайнятості Т. Мальтус не вважав фактором збільшення фонду заробітної плати. Він стверджував, що за сталих розмірів номінальної заробітної плати нарощування обсягів виробництва та зростання пропозиції товарів сприятиме зниженню цін, уможливлюючи зростання реальної заробітної плати. Таким чином, зміни, які відбуваються у межах "природного" рівня фонду заробітної плати не матимуть негативних наслідків і не вплинуть на скорочення у подальшому обсягів виробництва. Обґрунтував необхідність державного регулювання товарообміну між країнами на основі аналізу впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток.

На думку більшості дослідників, теорія "третіх осіб" Мальтуса має важливе значення для аналізу механізмів, які діють в економіці, що перебуває у стані "перегріву". За цих умов зниження норми нагромадження та перерозподіл доходів на користь третіх осіб, які забезпечують непродуктивне споживання, виступають важливим засобом "охолодження" кон?юнктури. У цьому контексті заслуговують на увагу ідеї вченого щодо підвищення ставок оподаткування з метою зменшення нагромадження капіталів, а також організації громадських робіт як тимчасового заходу обмеження безробіття. На думку Т. Мальтуса, тенденція до зменшення обсягу продуктивного капіталу не може слугувати запереченням громадських робіт, що вимагають залучення значних сум за рахунок податків, оскільки певною мірою це саме те, що потрібно.

Еволюція класичної політичної економії у Франції пов?язана з іменем видатного послідовника та популяризатора учення А. Сміта, найавторитетнішого економіста, лектора і публіциста першої половини XIX ст. Жана Батиста Сея (1767--1832), який сприйняв, систематизував і творчо розвинув ідеї своїх попередників, обґрунтувавши ряд фундаментальних економічних принципів.

Теоретико-методологічні особливості економічних досліджень Ж.Б. Сея знайшли відображення у його основних працях: "Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства" (1803), "Англія та англійці" (1814), "Катехізис політичної економії" (1817), "Повний курс політичної економії" (1828--1829).

Пропагуючи концепцію економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб?єктів ринкової економіки, Ж.Б. Сей:

Чітко виклав своє бачення предмета та методології економічної науки. "Знання істинної природи багатства... всіх труднощів, які доводиться долати для його придбання, знання того, як воно розподіляється в суспільстві, як можна користуватися ним, а також всіх наслідків цих різноманітних факторів, -- писав учений, -- становить науку, яку прийнято тепер називати політичною економією"1. Заслугою автора стало визначення політичної економії як науки про виробництво, розподіл та споживання багатства, яке в подальшому набуло широкого визнання.

Започаткував суб?єктивну концепцію цінності. Трактуючи виробництво як процес впливу людини на природу, результатом якого є створення багатства, Ж.Б. Сей ототожнював товарну форму останнього з сумою корисних речей. На відміну від попередників, французький дослідник не вважав працю вартісною основою товарів, зазначаючи, що А. Сміт зробив хибний висновок стосовно того, що всі вартості є уречевленою людською працею. Наголошуючи на тому, що корисність становить "першооснову цінності" товарів, Ж.Б. Сей писав: "люди визнають за предметом певну цінність... лише щодо його застосування: що ні на що не годиться, тому не дають ніякої ціни".

Трактуючи корисність як "здатність відомих предметів задовольняти різні потреби людини", вчений був переконаний у тому, що "виробництво не створює матерії, але створює корисність", яка "надає предметам цінність". Виходячи з того, що "Цінність кожного предмета, поки вона не встановлена, абсолютно довільна і невизначена"5, французький дослідник вважав мірилом останньої ціну. Він обстоював думку про те, що "ціна предмета слугує... правильною вказівкою корисності, яку люди визнають у предметі, якщо тільки обмін предметами, що між ними відбувається, не порушується ніяким для їх корисності стороннім впливом, подібно до того, як барометр показує атмосферний тиск лише постільки, поскільки ніякий сторонній вплив не порушує впливу атмосфери на нього".

Аналізуючи пропорції обміну, Ж.Б. Сей визначив ціну як результат взаємодії попиту та пропозиції, зазначаючи, що зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції. На думку французького дослідника, під впливом конкуренції покупців та продавців ціни тяжіють до рівня витрат виробництва, які складаються із оплати виробничих послуг (заробітної плати, прибутку, ренти). Стверджував, що будь-яка праця, спрямована на створення корисностей з допомогою сил природи, капіталу та праці є продуктивною. Вчений не лише завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну і непродуктивну працю, але і переглянув підходи А. Сміта до вирішення цієї проблеми. Визначивши критерієм продуктивності корисність, французький дослідник наголошував на тому, що остання може втілюватись як у матеріальній, так і в нематеріальній формах.

Виходячи з того, що виробництво означає продукування корисних послуг, вчений визнавав будь-яку корисну працю (в тому числі працю вчителів, лікарів, торговців) продуктивною.

Обґрунтував теорію трьох факторів виробництва, засновану на ідеї про визначальну роль корисності у формуванні цінності. Зазначаючи, що усі види промислового виробництва "складаються із трьох різних операцій", вчений стверджував, що у процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, земля і капітал, кожен з яких надає корисну послугу при створенні цінності. Як "продуктивні послуги" ці фактори є рівноправними джерелами цінності та основними чинниками зростання суспільного багатства. Водночас кожен фактор робить свій внесок у виробництво, створюючи свою частину цінності. Цей внесок (тією мірою, якою його визнано корисним) відображають відповідні факторні доходи.

На думку вченого:

праця породжує заробітну плату як винагороду за послуги робітників; капітал породжує прибуток підприємців як плату за їх продуктивні послуги; земля породжує ренту як відповідну винагороду землевласників. Розвиваючи ідею Сміта про те, що вартість (а значить і ціна) складається із доходів, Ж.Б. Сей відкидав можливість експлуатації за умов вільного підприємництва, Він наголошував на тому, що підприємці, робітники та землевласники взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва. "Господар і робітник, -- писав Ж.Б. Сей, -- однаково потребують один одного; оскільки перший не може отримати ніякого прибутку без допомоги другого".

Важливо зазначити, що характеризуючи підприємців як посередників між "продуктивними послугами" і споживачами, які беруться "за свій рахунок, на свій ризик і на свою користь виробити певний продукт", Ж.Б. Сей трактував підприємницький дохід як винагороду за важливу суспільну функцію раціонального поєднання усіх факторів виробництва.

Стверджував, що робітники не можуть претендувати на весь продукт праці, оскільки винагорода за їх внесок обмежується заробітною платою. Визначаючи останню природною ціною праці, вчений писав про те, що вона "зазвичай ніде не піднімається вище того, що є необхідним для підтримки життя".

Стверджуючи, що будь-яке виробництво не лише збільшує пропозицію товарів, але і породжує доходи, на які купуються всі товари, вчений був переконаний у тому, що "кожний продукт з моменту його виробництва відкриває собою збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності... Як тільки останній виробник закінчив свій продукт, нічого він так сильно не бажає, як продати його, щоб цінність цього продукту не залишалася марною у його руках. Але не менше поспішає він позбутися і грошей, отриманих від продажу цього продукту, щоб не залишалася також у нього на руках і цінність отриманих грошей. Але позбутися грошей можна лише купівлею якого-не-будь продукту. Із цього видно, що один лише факт виробництва товару в момент його здійснення відкриває збут для інших продуктів".

Таким чином, Ж.Б. Сей був "економістом пропозиції", який головну увагу приділяв виробництву, виходячи з того, що корисна продукція завжди знайде своїх покупців. Водночас надмірне споживання вчений трактував як процес, який підриває основи нагромадження та призводить до скорочення виробництва і доходів.

Вбачаючи головний інтерес усіх виробників у обміні одних товарів на інші, Ж.Б. Сей відводив грошам роль пасивного знаряддя обміну, тимчасового посередника в товарообмінних операціях, підкреслюючи, що вони "ніякого іншого застосування мати не можуть". Метафорично порівнюючи гроші з візками, які перевозять цінність продуктів, вчений визначив їх як "товар, який кожний бажає придбати не в силу тієї користі, яку він міг би доставляти сам собою, а в силу тієї легкості, з якою він міг би обмінюватися на предмети, необхідні для споживання"2. Звідси вчений робив висновок про те, що гроші виконують лише тимчасову роль у процесі обміну і як тільки відбулися угоди, "завжди виявляється, що за продукти заплачено лише продуктами".

Ідеї Ж.Б. Сея лягли в основу подальшого дослідження проблем взаємодії попиту та пропозиції, економічної рівноваги, теорії граничної корисності, підприємництва, циклічності економічного розвитку і знайшли відображення у неокласичному напрямі економічної думки. До теоретичних здобутків видатного французького вченого, які в подальшому набули розвитку та визнання, слід віднести:

визначення політичної економії як науки про закони, які управляють виробництвом, розподілом та споживанням суспільного багатства;

теорію трьох факторів виробництва, яка лягла в основу факторного аналізу і методу виробничої функції, які широко використовуються у сучасних економічних дослідженнях;

суб?єктивну концепцію цінності, засновану на аналізі корисності та мотивів ринкової поведінки виробників і споживачів;

концепцію підприємництва, визначення підприємця як організатора, новатора і носія технічного прогресу;

теорію ринків, засновану на аналізі загальної економічної рівноваги та взаємовідносин покупців і продавців.

У подальшому ставлення до "закону ринків" Ж.Б. Сея розділило економістів на прихильників класичних ліберальних традицій та альтернативних (передусім кейнсіанських) підходів. У XX ст. ідеї вченого знайшли продовження у теорії "Supply-Side" (підхід "з боку пропозиції"), згідно з якою труднощі збуту та нерівномірність цінової динаміки автоматично долаються стихійним ринковим механізмом без втручання держави та неспроможного уряду.

Відомим послідовником рікардіанської школи був видатний англійський учений, філософ, економіст, громадський діяч Джон Стюарт Мілль (1806-- 1873) -- завершувач класичної політичної економії та один із засновників соціального реформізму.

Теоретико-методологічні особливості наукових досліджень вченого знайшли відображення у працях "Про предмет політичної економії та про її метод" (1836), "Про деякі невирішені питання політичної економії" (1844) та ін. Найбільш повно і виразно економічні погляди Дж. С. Мілля викладені у його основній праці "Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848), яка стала своєрідним підсумком розвитку економічної науки у першій половині XIX ст. і майже півстоліття (до появи книги А. Маршалла) була основним підручником з економіки у багатьох європейських університетах.

Вбачаючи своє завдання в узагальненні, систематизації та оновленні теоретичної спадщини класичної школи з урахуванням "нових подихів епохи", вчений підкреслював, що "в дискусіях останніх кількох років народилося багато нових ідей". Відтак він уважав доцільним "здійснити повний перегляд всієї політичної економії хоча б лише для того, щоб внести в неї результати цих пошуків і гармонічно поєднати їх з принципами, встановленими раніше кращими мислителями цієї науки".

"Основи політичної економії" Дж. С. Мілля складаються із "Попередніх зауважень" автора та 5 книг:

перші три книги ("Виробництво", "Розподіл", "Обмін") присвячені аналізу співвідношення факторів виробництва, природи та чинників економічного зростання, сутності заробітної плати та прибутку, аналізу вартості, ціни, грошей, кредиту, міжнародної торгівлі тощо; четверта книга ("Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл") досліджує передумови та обмеження економічного зростання; п?ята книга ("Вплив уряду") присвячена аналізу традиційних для класичної школи питань ролі держави у ринковій економіці.

Визначальним в економічних поглядах Дж. С. Мілля є:  Ґрунтовна розробка найважливіших проблем методології економічної науки. Вчений: одним із перших визначив предмет політичної економії через поведінку людини та її здатність оцінювати ефективність різних засобів для досягнення цілі. Дж. С. Мілль виходив з того, що економічна наука розглядає людину як істоту, яка бажає володіти багатством і здатна порівнювати ефективність різних засобів для досягнення цієї мети. Вона повністю абстрагується від усіх інших людських пристрастей і мотивів, окрім тих, які можна вважати вічними антагоністами прагнення до багатства, а саме: відрази д праці і бажання негайно користуватися дорогими насолодами; розмежував позитивне і нормативне знання, виокремивши власне "науку" і "мистецтво ведення справ" (рис. 5.2). Характеризуючи політичну економію як абстрактну науку, яка продукує абстрактні істини і може застосовуватися до конкретних умов лише з відповідними застереженнями, вчений звертав увагу на те, що передумовою мистецтва ведення справ служить не одна із наук, а наука в цілому, або ряд окремих наук. Відтак усвідомлення вузькості предметної галузі економічної науки компенсувалось у Дж. С. Мілля широким міждисциплінарним підходом до вирішення завдань прикладного характеру; різко протиставив закони виробництва і закони розподілу, аналізуючи їх як самостійні, по суті не пов?язані між собою розділи економічної науки; наголошував на необхідності аналізу економічних процесів не лише у "стаціонарному та незмінному" стані, але і в "стані поступального розвитку", вказуючи на нагальну потребу додати динаміку політичної економії до її статики.

Для дослідників історії економічних учень значний інтерес становить ідея Дж. С. Мілля про позитивний вплив інфляції на економічне зростання. Виходячи з того, що інфляційне підвищення цін сприяє зниженню реальної величини боргів, учений стверджував, що це призводить до перерозподілу багатства на користь виробників як основних дебіторів.

Вчений здійснив глибоке та оригінальне дослідження природи кредиту та його значення у ринковій економіці. "Виступаючи абсолютно необхідним для перетворення всього капіталу країни в продуктивний, -- писав Дж. С. Мілль, -- кредит слугує також засобом кращого використання виробничих можливостей країни". Визначаючи норму позичкового процента співвідношенням попиту та пропозиції позичкових фондів, Дж. С. Мілль стверджував, що у кінцевому підсумку позичковий процент детермінується реальними силами, вирівнюючись із нормою прибутку на капітал.

Таким чином, в "Основах політичної економії" Дж. С. Мілля знайшли відображення найважливіші теоретичні проблеми економічної науки того часу.

До теоретичних здобутків вченого слід віднести:

розробку методологічних основ політичної економії, подальший розвиток методу економічних досліджень;

узагальнення та систематизацію основних ідей класичної школи;

започаткування викладу економічних проблем відповідно до фаз суспільного відтворення (виробництво -- розподіл -- обмін -- споживання);

поглиблення та доповнення учення класиків новими оригінальними ідеями, які увійшли до скарбниці світової економічної думки (дослідження проблем економічного зростання, взаємодії ціни, попиту та пропозиції, суті капіталу і процента, торговельних криз, міжнародної торгівлі тощо);

збагачення проблематики економічної науки за рахунок залучення до аналізу соціальних проблем, започаткування соціального реформізму тощо.

Упродовж другої половини XIX ст. "Принципи політичної економії" Мілля були беззаперечною настільною книгою економістів. Це щось більше ніж компіляція, простий переказ того, що було раніше. Навіть у суто теоретичному плані книга повна справжніх відкриттів.

Подальший розвиток ринкових відносин, пов?язаний з розкладом та занепадом дрібного виробництва, майновим розшаруванням населення, концентрацією багатства на одному полюсі й злиденності -- на другому, загостренням соціальних суперечностей та кризових явищ в економіці, сприяв переосмисленню ідей класичної школи щодо гармонії приватних і суспільних інтересів. У першій половині XIX ст. у європейській економічній думці був започаткований критичний напрям у політичній економії.

Не відмовляючись від теоретичних канонів класичної школи, представники цього напрямку виступили з критикою капіталізму та деяких ідей А. Сміта і його послідовників. Вони прагнули поліпшити існуючий суспільний устрій шляхом його реформування.

6. Критика класичної школи в роботах представників західноєвропейського утопічного соціалізму

Класична школа політичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічній науці, але це не виключало можливості існування відмінних думок і поглядів. Початок 19 століття став періодом не тільки розвитку економічної класики, а й появи нових течій і напрямків економічної науки, представники яких гостро критикували основні теоретичні положення класиків, пропонували інші шляхи й методи вирішення нагальних економічних проблем.

В історії економічної думки виділяють два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних ідей:

ранній утопічний соціалізм, який знайшов яскраве втілення у фантастичних проектах видатних мислителів XV--XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Мельє, В. Вінстенлі, Г. Бабефа, Т. Мюнцера та ін.

Найважливішими передумовами виникнення цих проектів став розклад феодалізму, первісне нагромадження капіталу в західноєвропейських країнах, яке супроводжувалось розоренням селянства та зубожінням переважної більшості населення. Твори ранніх соціалістів-утопістів відобразили ідеологію антифеодального протесту, прагнення до скасування феодальних привілеїв та залежностей, зміни відносин власності й розподілу, утвердження справедливого і щасливого суспільства;

пізній утопічний соціалізм, заснований на ідеях перебудови капіталістичного суспільства, які знайшли відображення у працях видатних західних вчених.

Значний вплив на формування суспільної думки цього періоду справили праці ранніх соціалістів-утопістів, видатних просвітників-енциклопедистів Д. Дідро, Ж.Л. Д?Аламбера, Вольтера, Ж.Ж. Руссо, які заклали ідеологічне підґрунтя антифеодальних перетворень, а також ідеї представників класичної політичної економії щодо необхідності подолання перешкод на шляху технічного прогресу, зростання суспільного багатства як основної мети економічної політики, спрямованої на поліпшення добробуту людства. Водночас представники пізнього утопічного соціалізму виступили проти класичної теорії вічного та незмінного ринкового "природного порядку", протиставивши їй ідею суспільного розвитку та еволюційного переходу від капіталізму до нового, гуманного та справедливого суспільства.

Критикуючи суспільний устрій, заснований на приватній власності та вільній конкуренції, К.А. Сен-Сімон, Ш. Фур?є, Р. Оуен здійснили перші спроби систематизованого викладу соціалістичних ідей та практичного втілення омріяного ідеалу.

На відміну від прагматичних теорій XV--XVIII ст., які були спрямовані на дослідження господарської реальності та матеріальних умов розвитку економічної діяльності, соціалістичні утопічні концепції відобразили мрії та фантастичні проекти видатних західноєвропейських мислителів, твори яких дуже часто нагадували емоційні проповіді, заклики та настанови. Незважаючи на різноманітність підходів та ідей, можна виділити деякі спільні риси, притаманні більшості соціалістичних утопічних учень:

емоційну критику феодального та капіталістичного устроїв за їх неспроможність забезпечити справедливий розподіл багатства та ефективне використання матеріальних і людських ресурсів;

заперечення приватної власності та вільної конкуренції як основи експлуатації та соціальної нерівності. "Усі комуністичні утопії, починаючи з Платона і Мора і закінчуючи егалітарними письменниками XVIII ст. -- Маблі, Морелі, Годвіном, Бабефом, -- зазначають відомі дослідники історії економічних учень Ш. Жід і Ш. Ріст, -- засновані на критиці приватної власності";

розуміння розвитку людського суспільства як історичного процесу, пов?язаного із заміною наявного ладу новим, більш прогресивним і справедливим суспільним устроєм тощо.

Утопічна думка прагнула охопити усі сторони людського життя і мала на меті безпосередню практику, пропускаючи стадію пізнання світу і часто вважаючи цю стадію вже пройденою.

Яскравим представником раннього періоду розвитку соціалістичних утопій був англійський письменник-гуманіст, державний діяч Томас Мор (1478-- 1535), знаменитий памфлет якого дав назву новій течії суспільної думки. "Утопія", або "Золота книга, настільки корисна, наскільки і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію" була опублікована у 1516 р. і після того перевидавалась багато разів.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільства Т. Мора:

Відсутність приватної власності. Акцентуючи увагу на тому, що "там, де є приватна власність, де все вимірюється грошима, навряд чи коли-небудь буде можливим справедливе і щасливе управління державою", Т. Мор стверджує, що "розподілити все порівну і справедливо, а також щасливо управляти справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність".

Відсутність грошей і торгівлі, прямий продуктообмін між містом і селом. У творі Т. Мора зазначається, що на острові Утопія "кожне місто поділене на чотири рівних частини. Посередині кожної частини є ринок з різними товарами. Туди кожне господарство звозить певні свої вироби, кожний вид яких розміщують в окремих сховищах. Будь-який голова господарства просить те, що потрібно йому самому і його близьким, причому без грошей, взагалі без будь-якої винагороди забирає все, що тільки попросить".

Епоха XV--XVI ст., пов?язана з виникненням раннього утопічного соціалізму, ввійшла в історію Європи як похмурий та жорстокий період

До представників раннього утопічного соціалізму належить також італійський монах-бунтівник, філософ Томазо Кампанелла (1568--1639), автор знаменитої утопії "Місто Сонця" (1602). Твір написаний у формі діалогу між завідувачем монастирського притулку і заїжджим моряком, який під час однієї з мандрівок на невідомий острів побачив "місто Сонця".

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Т. Кам-панелли:

Відсутність приватної власності, майнової нерівності, злиднів та експлуатації. Засуджуючи приватну власність як основу експлуатації, Т. Кампанелла вважав її головною причиною крайніх злиднів і багатства, які "роблять людей негідниками, хитрими, лукавими, злодіями, підступними, знедоленими, брехливими, лжесвідками, ...пихатими, гордовитими, невігласами, зрадниками, які розмірковують про те, чого не знають, дурисвітами, хвастунами, бездушними, кривдниками і т.д.".

Завдяки общинному устрою у місті Сонця немає майнової нерівності, оскільки усі спільно володіють речами і не відчужують їх у власність. При цьому спільними у соляріїв (жителів міста Сонця) є не лише майно та житло, але жінки і діти також.

Представником раннього утопічного соціалізму був також Томас Мюнцер (біля 1490--1525) -- німецький мислитель-бунтівник, який закликав до заколоту з метою встановлення "тисячоліття царства Христа". Пропагуючи необхідність переходу суду і влади до братства бідняків, передачі землі селянам, німецький соціаліст-утопіст стверджував, що простий народ є носієм божественної справедливості, здатним побудувати безкласове суспільство, засноване на засадах рівності й справедливості. Розмах революційних подій у Німеччині та успіхи Реформації переконували його в реальності та неминучості світових соціально-політичних переворотів та утвердження "царства Божого" на Землі.

Під час Селянської війни Т. Мюнцер був натхненником найрішучіших заколотів. Радикальна програма повстанців знайшла відображення у "Статейному листі"(1525). У цьому ж році німецький проповідник очолив загони повсталих селян у Мюльхаузені. Примусивши капітулювати заможних бюргерів, Т. Мюнцер заснував "вічний християнський" магістрат із бідних і землевласників. Він виступав за конфіскацію дворянських і монастирських володінь і пропагував спільність майна. Т. Мюнцер поводив себе як пророк. Відпустивши довгу бороду на кшталт "батьків-патріархів", у багатому одязі він з?являвся перед народом, щоб вершити суд на основі закону Мойсеева. Перед ним носили червоний хрест і меч.

Пізній утопічний соціалізм представлений працями відомих мислителів XVIII--XIX ст. К.А. Сен-Сімона, ПІ. Фур?є та Р. Оуена (табл. 6.1). На думку французьких дослідників історії економічних учень, К.А. Сен-Сімон і його однодумці були "істинними попередниками колективізму", оскільки прагнули "...на місце громадської самодіяльності і вільної ініціативи людини поставити економічну діяльність, всебічно передбачену і узгоджену". Водночас ПІ. Фур?є, Р. Оуен та їх послідовники були "соціалістами-асоціаністами", які прагнули до того, щоб "індивід не загубився у масі" і намагались "зберегти його з допомогою організації маленьких автономних груп".

Французький мислитель Сен-Сімон Клод Анрі де Рувруа (1760--1825) був яскравим представником пізнього утопічного соціалізму. Його економічні ідеї знайшли відображення у творах "Про промислову систему" (1821), "Катехізис промисловців" (1824), "Нове християнство" (1825) та ін.

Обґрунтовуючи еволюційно-історичний підхід до вивчення людського суспільства, вчений, на відміну від представників класичної школи, не визнавав капіталістичний устрій вічним та природним. 

Відтак К.А. Сен-Сімон розробив оригінальну схему історичного прогресу. Він стверджував, що у процесі еволюції людство послідовно проходить рабовласницьку, феодальну і промислову епохи. Процес зміни одного суспільного устрою іншим відбувався у результаті складного процесу переплетення розвитку знань і продуктивної діяльності. Ключовими факторами поступального розвитку суспільства, на думку вченого, є наука та індустрія.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою К.А. Сен-Сімона:

Панування великого машинного виробництва, прихід до влади індустріальної еліти. Уважаючи індустрію "єдиним джерелом всіх багатств та добробуту", К.А. Сен-Сімон зазначав, що в майбутньому справедливому суспільстві "Промисловці стануть першим класом у суспільстві; найвидатніші промисловці візьмуть на себе безоплатне управління державними фінансами, вони будуть визначати становище, яке повинні займати інші класи стосовно один одного.

Оригінальну модель справедливого суспільного устрою запропонував відомий представник пізнього утопічного соціалізму Шарль Фур?є (1772--1837). Поставивши за мету створити соціальну науку, засновану на гармонії та справедливості, він, як і К.А. Сен-Сімон, поклав в основу свого учення ідею історичної закономірності еволюції людського суспільства. Вчений запропонував власну схему прогресивного розвитку людства, засновану на переконанні, що історичний цикл людства охоплює 80 тис. років.

У грудні 1803 р. Ш. Фур?є опублікував у місцевій газеті статтю "Всесвітня гармонія", у якій повідомив про власне відкриття "законів соціального руху". У 1808 р. він анонімно видав книгу "Теорія чотирьох рухів і всесвітніх доль", яка залишилась майже непоміченою. Напружено працюючи над розвитком своїх ідей, вчений у 1822 р. написав працю "Теорія всесвітньої єдності", а у 1828 р. -- книгу "Новий rocподарський і соцієтарний світ, або відкриття способів привабливої і природовідповідної праці, розподіленої в серіях за пристрастю".

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Ш. Фур?є: Ліквідація експлуататорського характеру приватної власності і поступове підпорядкування її інтересам суспільства шляхом створення асоціацій вільних виробників (фаланг4), пов?язаних між собою взаємодопомогою і обміном надлишками. "Перше завдання політичної економії, -- писав дослідник, -- полягає в тому, щоб навчитися перетворювати найманців у власників із спільними інтересами".

Найвидатнішим представником утопічного соціалізму в Англії був Роберт Оуен (1771 --1858), автор праць "Виклад раціональної системи суспільства" (1830), "Книга про новий моральний світ" (1840), "Новий погляд на суспільство або досвід про принципи утворення людського характеру " (1813), "Доповідь графству Ленарк про план полегшення спільних бід" (1821) та ін.

На відміну від французьких утопістів, які заперечували класичну політичну економію, Р. Оуен був прихильником трудової теорії вартості Д. Рікардо. Він зазначав, що фізична праця, правильно спрямована, є джерелом загального народного добробуту. Звідси англійський мислитель робив соціалістичні висновки про необхідність реалізації прав виробників на повний продукт їх праці шляхом знищення приватної власності й нетрудових доходів.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Р. Оуена:

Відсутність приватної власності, організація кооперованої праці на засадах суспільної власності, рівність у правах і обов?язках. "Коли все, за винятком лише предметів особистого користування, перетвориться у суспільне надбання, а суспільне надбання буде завжди в надлишку для всіх, коли припинять своє існування штучні цінності, а потрібними будуть лише внутрішні цінні блага, -- писав учений, -- тоді будуть належним чином зрозумілі незрівнянні переваги системи суспільної власності над системою приватної власності із злом, яке вона викликає.

Великого значення англійський дослідник надавав профспілкам, завдання яких він вбачав у викупі підприємств у приватних власників та передачі їх добровольцям-кооператорам. Мислитель був переконаний, що успішний приклад перших добровільних кооперативів стане поштовхом до масового кооперативного руху, який охопить усю країну.

Незважаючи на те, що твори соціалістів-утопістів не мали серйозної теоретичної основи, вони відобразили пошуки ідеального справедливого суспільства та справили значний вплив на еволюцію економічної думки.

Видатні мислителі-утопісти:

започаткували глибоку критику існуючого суспільного ладу, його суперечностей і спонукали до роздумів над проблемами еволюції людського суспільства;

висловили ряд цікавих здогадок про напрямки майбутньої еволюції суспільства, сприяли розвитку суспільної свідомості й віри в можливість побудови більш досконалого суспільного устрою;

вплинули на розвиток робітничого руху, соціалістичних ідей незважаючи на суперечливість і нереальність теорії та провали комуністичних експериментів.

Твір Т. Мора "Утопія" справив значний вплив на розвиток економічної думки соціалістичного спрямування, а його назва позначила напрям досліджень, спрямованих на зображення ідеального суспільного устрою і пов?язаних з нереальними планами перебудови суспільства.

Утопічний соціалізм К.А. Сен-Сімона вплинув на багатьох дослідників і мав численних послідовників. Після смерті мислителя його учні -- С.А. Базар, Б.П. Анфантен, Б.О. Родрігес посилили радикалізм основних ідей вченого, перетворивши сенсімонізм на релігію "з культом, з мораллю, з організованими проповідями ...з апостолами, які йшли у далекі країни з благовісним словом"1. У праці "Виклад доктрини Сен-Сімона" (1828--1829) вони виступили з різкою критикою приватної власності як основи експлуатації, права успадкування, усіх привілеїв від народження, наголошуючи на тому, щоб "...всі знаряддя праці, землі, капіталу, які утворюють нині розрізнений фонд приватних власників", необхідно з?єднати в "суспільний фонд і щоб цей фонд експлуатувався асоціацією і ієрархічно так, щоб завдання кожного було відображенням його власності, а його багатство -- міркою його справ". На думку французьких дослідників історії економічних учень ПІ. Жідаі Ш. Ріста, в ученні сенсімоністів "закладені зародки майже всіх критичних і конструктивних ідей, які будуть характеризувати соціалізм протягом XIXJ століття" . Відгук технократичного соціалізму К.А. Сен-Сімона можна також знайти в теоріях "індустріального суспільства" XX ст.

Ідеї III. Фур?є теж знайшли своїх прихильників та послідовників (В. Консідерана, А. Годена та ін.). У Франції деякий час існувала школа фур?єристів! які з 1841 по 1844 р. організували ряд асоціацій, прагнучи на практиці реалізувати утопічні проекти французького дослідника. Однак ці асоціації проіснували недовго. Соціалісти виявились людьми, які володіли глибоким відчуттям і розумінням прихованих джерел людської поведінки, яких економісти зовсім не брали до уваги. У плутанині сумбурних промов і творів соціалістів приховані мудрі спостереження і важливі міркування, з яких філософи і економісти можуть взяти багато повчального. Незважаючи на утопізм та суперечливість учення Р. Оуена, численні п вали його комуністичних експериментів, ідеї англійського соціаліста-уто ста справили значний вплив на розвиток економічної думки, робітничий оперативний та профспілковий рух, формування фабричного законодавство тощо.

7. Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії. Марксизм і сучасність

Марксизм виник як учення про суспільно-економічні формації та їх зміну, причому зміна формацій визнавалась основою періодизації всесвітньо-історичного процесу розвитку людства. У формуванні економічних передумов марксизму головну роль відіграв промисловий переворот у Англії та інших капіталістичних країнах. Фабрична система викликана небувалий розвиток продуктивних сил і показала прогресивність капіталізму. Політичні передумови генезису марксизму були створені антифеодальними революціями епохи виникнення капіталізму. Соціальною базою марксизму стало формування пролетаріату як класу, позбавленого засобів виробництва, і виникнення й посилення робітничого руху.

Марксистська політична економія була започаткована у 40-ві pp. XIX ст. Засновниками оригінального напряму економічної думки стали видатні німецькі мислителі К. Маркс (1818--1883) і Ф. Енгельс (1820--1895). Активна участь у революційно-демократичному русі, прагнення довести необхідність докорінних соціально-економічних перетворень та дати теоретичне обґрунтування революційної боротьби пролетаріату проти капіталістів спонукали цих учених до дослідження економічних процесів і явищ, у яких вони вбачали першоджерела суспільного розвитку. Відтак марксизм став не просто вираження великодушних устремлінь, а оригінальною науковою системою.

Обґрунтовуючи неминучість загибелі капіталізму під натиском його внутрішніх суперечностей, К. Маркс та Ф. Енгельс створили цілісну картину еволюції людського суспільства, яка охопила усі соціальні науки: філософію, історію, політичну економію, політологію тощо. Економічне учення марксизму стало своєрідним теоретичним узагальненням досвіду капіталістичного розвитку європейських країн епохи вільної конкуренції.

Усвідомлення того, що "...анатомію громадянського суспільства слід шукати в політичній економії", спонукало К. Маркса до поглибленого вивчення! економічної літератури. Важливим етапом становлення його наукової системи стала підготовка "Економіко-філософських рукописів" (1844), у центрі яких знаходиться проблема відчуження праці. Пов?язавши останню з типом власності на засоби виробництва, з одного боку, а з другого -- з самою особистістю людини, вчений зосередив увагу не лише на відносинах праці та капіталу, але і на гуманістичній спрямованості економічного прогресу.

Після того, як у 1845 р. Франція за настійною вимогою Пруссії вислала) К. Маркса із країни, він переїхав у Бельгію і з 1845 по 1848 р. жив у Брюсселі, відмовившись від свого німецько-французького громадянства. У цей періоді була опублікована відома праця вченого "Злиденність філософії" (1847), і також підготовлені у співавторстві з Ф. Енгельсом "Святе сімейство" (1844) та "Німецька ідеологія" (1845--1846). У період революційних подій у Європі) К. Маркс та Ф. Енгельс брали активну участь у роботі міжнародної організації "Союз комуністів". У 1848 р. вони написали її програму "Маніфест Koмуністичної партії", який став першим системним викладом особливого класового світогляду марксизму.

Після того, як у Європі розпочалися лютнева і, відповідно, березнева революції, К. Маркс, висланий як небажана персона із Брюсселя, повернувся у Німеччину, щоб там разом з однодумцями впливати на перебіг подій. У Кельні він очолив "Нову Рейнську газету", в якій у 1849 р. опублікував роботу "Наймана праця і капітал". Це був перший крок на шляху створення цілісної економічної доктрини марксизму.

У 1849 р. революція в Німеччині поступилася силам реакції та реставрації. Після притягнення до суду та звинувачення у "підбурюванні до повстання" К. Маркс був висланий з країни. Він переїхав у Париж, а згодом -- у Лондон, де і прожив до кінця свого життя. Фінансові справи сім?ї К. Маркса у цей період складалися не просто. їх вирішенню сприяв Ф. Енгельс, який постійно надавав К. Марксові матеріальну підтримку, а у 1869 p., успадкувавши хімічні заводи у Манчестері, призначив для друга щорічну ренту.

Лондонський період К. Маркса пов?язаний із напруженою роботою у бібліотеці Британського музею, підготовкою численних праць з філософії, економіки, історії, активною участю у міжнародному робітничому русі. Саме в Лондоні К. Маркс написав "Капітал", який він вважав потужною ідеологічною зброєю пролетаріату в боротьбі з буржуазією, головною працею свого життя. Над цим твором вчений працював понад 40 років. Ф. Енгельс назвав цю працю "Біблією робітничого класу" .

Найважливіші історичні передумови формування марксизму:

промисловий переворот, який відбувся на початку XIX ст. спочатку в Англії, а потім і в інших західноєвропейських країнах; виникнення фабричної системи та розвиток машинного виробництва; піднесення економіки розвинених капіталістичних країн на основі прискорення технічного прогресу, зростання продуктивності та підвищення інтенсивності найманої праці;

зміна соціальної структури суспільства в процесі первісного нагромадження капіталу, який супроводжувався масовим розоренням селян і ремісників, вибитих із дрібнотоварного укладу, що складався протягом століть; формування пролетаріату як особливого класу, який відрізнявся від робітників мануфактур та дрібних товаровиробників більшою згуртованістю та організованістю;

загострення соціальних суперечностей у результаті погіршення становища найманих робітників: зростання фізичних, психічних, нервових навантажень;

виникнення масового безробіття та жахливої злиденності, які знайшли правдиве відображення у праці Ф. Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" та у 3--7-му відділах І т. "Капіталу" К. Маркса (10--14-годинний робочий день, нічні зміни та робота у вихідні без компенсації, масове застосування дитячої праці, починаючи з 7--8-річного віку, виробничий травматизм тощо);

соціальні потрясіння, боротьба робітничого класу за свої права, посилення організованості робітничих виступів, які набували все більш активних і загрозливих форм (збройне повстання ліонських робітників у Франції 1931 і 1834 pp. з вимогами підвищення заробітної плати і розширення прав робітників; масовий організований чартиський рух робітників на захист своїх інтересів у Англії (1830--1850 pp.); повстання сілезьких ткачів у Німеччині! проти жорсткої експлуатації і безправного становища тощо);

періодичні кризи надвиробництва, потрясіння ринкової економіки, які засвідчували неспроможність саморегулюючого конкурентного механізму забезпечити високу ефективність та соціально-економічну стабільність суспільства.

Перші статті Ф. Енгельса, присвячені проблемам робітничого руху були опубліковані у 1839 р. у журналі "Телеграф". У 1844 р. у "Німецько-французькому щорічнику" була надрукована його політекономічна праця "Нариси до критики політичної економії", в якій вчений здійснив спробу систематизації відомих йому економічних теорій від меркантилістів до Дж. Мілля, а також висловив міркування щодо різних форм власності як основи відмінних типів суспільного устрою. Зазначивши, що монополія приватної власності є причиною криз та зубожіння населення, Ф. Енгельс пов?язував усунення суперечностей капіталістичного суспільства з ліквідацією останньої. За оцінкою К. Маркса ця робота була геніальною, в ній "...були уже сформовані деякі загальні принципи наукового соціалізму". Проблеми детермінізму суспільного устрою панівною формою власності знайшли відображення у підготовлених у співавторстві з К. Марксом "Святому сімействі" (1844) та "Німецькій ідеології" (1845--1846).

У 1845 р. Ф. Енгельс опублікував працю "Становище робітничого класу в Англії", в якій обґрунтував правомірність класової боротьби, виходячи із жахливого злиденного становища робітничого класу в середині XIX ст. в одній із найрозвинутіших країн того часу.

Приводом для написання праці Ф. Енгельса "Анти-Дюринг" (1877--1878), послужили публікації німецького філософа Євгенія Дюринга. Критикуючи суб?єктивний ідеалізм Є. Дюринга, вчений дав розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії. Історичний матеріалізм та відкриття таємниці виробництва додаткової вартості він виокремив як видатні досягнення марксизму, які перетворили соціалізм на науку. По-новому трактуючи предмет економічної науки, ф. Енгельс стверджував, що політична економія у широкому розумінні є наукою про закони виробництва та обміну матеріальних благ у людському суспільстві. У вузькому розумінні -- це наука, яка вивчає виробничі відносини певної суспільно-економічної формації.

Характерні риси методології К. Маркса:

абстрактно-теоретичний підхід, що вирізняється глибинним проникненням у сутність економічних явищ та процесів, виокремленням їх найсуттєвіших рис та побудовою системи логічно взаємопов?язаних та взаємообумовлених наукових категорій;

лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. 

важлива складова системи економічних поглядів К. Маркса -- теорія грошей і капіталу. На основі дослідження двоїстої природи товару, історичної еволюції товарного виробництва та обміну, розвитку форм вартості (одиничної, розгорнутої, загальної, грошової) К. Маркс дав власне тлумачення природи грошей.

Значну увагу автор "Капіталу" приділив дослідженню функцій грошей. На думку вченого, гроші є: 1) мірою вартості, оскільки "перша функція золота полягає в тому, щоб дати товарному світові матеріал для вираження вартості, тобто для того, щоб виразити вартості товарів як однойменні величини, якісно однакові і кількісно порівняні". Відтак ціну К. Маркс визначав як грошове вираження уречевленої в товарі праці;

2)засобом обігу, оскільки вони виступають "як посередники у процесі обігу товарів".

3) засобом утворення скарбів, коли "товар продають не для того, щоб купити інші товари, а для того, щоб замінити товарну форму грошовою...". 4) засобом платежу, оскільки "з розвитком товарного обігу розвиваються відносини, завдяки яким відчуження товарів відокремлюється в часі від реалізації їх ціни. ...Продавець стає кредитором, покупець -- боржником". 5) світовими грошима, які виходять "за межі внутрішньої сфери обігу... і функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі".

Сучасні дослідники вважають теоретичну систему К. Маркса одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманні наукові помилки і прозріння і без якого було б не повним мозаїчне полотно сучасної економічної науки: "Коли б наука могла сьогодні вирішити підняті Марксом проблеми, то він належав би минулому. Оскільки цього дотепер не сталося, то Маркс залишається нашим сучасником".

Визнаним вкладом в економічну науку є теорія реалізації Маркса, яку було також сформульовано з позицій трудової теорії вартості. Маркс не наполягає на абсолютизації вартісних показників, він указує лише на те, що вони відображають тенденцію, котра є об'єктивною і, здійснюючись, спричиняє обов'язкові наслідки на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Він пояснює природу циклічності, криз надвиробництва, визначає фази циклу, аналізує наслідки цих явищ. Усе це високо оцінюється сучасною економічною наукою.

Загальна оцінка марксистського вчення має враховувати і його помітний внесок у розвиток системного аналізу. Звичайно, не можна вважати цілком вичерпним погляд Маркса на визначення проблем капіталістичного виробництва лише крізь призму соціальних, класових відносин, однак вплив цих відносин на стабільність економіки та суспільства є безперечним, що, зрештою, визнає сучасна економічна наука.

Нині марксистське економічне вчення знов опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її з допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки більшість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не піддаються кількісному аналізу.

8. Історична і нова історична школи у Німеччині

Формування економічної думки в Німеччині на початку XIX ст. відбувалося у своєрідних історичних умовах, які відобразили специфіку соціально економічного розвитку країни та підготували підґрунтя для появи неортодоксальних теорій.

Історичні передумови виникнення німецької історичної школи: Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії, збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносин Промисловий переворот відбувся у Німеччині на півстоліття пізніше, ніж Англії та Франції. До 1840 р. за умов приблизно однакової кількості населення (близько 27 млн) Німеччина добувала у 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разів менше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни ніж Англія. Загальмованість соціально-економічного розвитку країни була зумовлена слабкістю національної буржуазії, економічним та політичним пануванням великих земельних власників. У Німеччині численні феодальні повинності не були знищені буржуазною революцією, а обмежувались шляхом поступових державних реформ та викупу феодальних повинностей.

Історична школа в політичній економії виникла в Німеччині і пройшла в процесі своєї еволюції певні етапи.

1 етап - стара історична школа (40 - 60 рр. 19 ст.)

Вільгельм Рошер, Бруно Гільдебранл, Карл Кніс.

-формувалась в умовах економічної та політичної роздробленості Німеччини, слабкого розвитку національної індустрії, відсутності єдиного внутрішнього ринку тощо

-заперечувала загальні закони економічного розвитку та необхідність теоретичного аналізу

-підміняла економічну теорію історією національного господарства, надавала пріоритет емпіричному методу досліджень та фактозбираню

2 етап - нова історична школа

1) Перша хвиля (70 - 90 рр. 19 ст.) - Густав Шмоллер, Луйо Брентано, Карл Брюхер

2) Друга хвиля (90 рр. 19 ст. - перша третина 20 ст.) - Вернер Зомбарт, Макс Вебер

-формувалась в умовах економічного та політичного обєднання Німеччини, посилення робітничого руху та загострення соціальних проблем

-визнавала існування об'єктивних економічних законів, однак заперечувала їх відкриття шляхом логічних обґрунтувань

-полемізувала з неокласиками (австрійською школою), марксизмом, пропагувала ідеї класового миру та соціального партнерства

-розпалася на дві течії (консервативну та буржуазно-ліберальну)

Їх об'єднує:

-історичний метод дослідження

-негативне ставлення до доктринальних положень класичної політичної економії

-несприйняття утопічного соціалізму, марксизму

-визнання першості національних інтересів, дослідження національного господарства з урахуванням його історичного розвитку

-обгрунтування пріоритетної ролі у досягненні загальнонаціональної та соціальної злагоди

Теоретико-методологічним підґрунтям формування німецької історичної школи стало учення видатного мислителя, політика та державного діяча, активного поборника національної єдності Німеччини Фрідріха Ліста (1789-- 1846).

У своїй головній праці, яка має красномовну назву "Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торговельна політика і німецький митний союз" (1841), вчений виступив з критикою класичної школи, виокремивши три основні її недоліки:

"химеричний космополітизм", ігнорування специфічних національних інтересів;

"мертвий матеріалізм", виключну увагу до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил;

"дезорганізуючий індивідуалізм", здатний стати на заваді індустріальному піднесенню нації".

Вважаючи підхід класиків до вивчення явищ господарського життя недостатньо глибоким, Ф. Ліст розробив власну теоретичну систему (табл. 7.1), в основу якої поклав історичний метод дослідження, заснований на вивченні економічних явищ та процесів у історичному контексті:

осмисленні еволюції господарського розвитку різних держав у просторово-часовому вимірі;

зіставленні господарського розвитку різних націй;

залученні до аналізу правових, культурних, морально-етичних чинників, особливостей природного середовища, ментальності народів тощо.

Таким чином, науковою заслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування нових теоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженість підходів, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національної специфіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але і збагатили економічну науку новими підходами до трактування предмета та методології економічного аналізу.

Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, яка склалася в Німеччині у 40-ві -- 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817-- 1894), Б. Гільдебранда (1812--1878) та К. Кніса (1821 -- 1898), саме у працях цих авторів історична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічної думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник "стара" почали вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась "нова" (молода) історична школа. Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх І Рошер -- провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць "Програма лекцій з історичного методу" (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI--XVII століть" (1851), "Система політичної економії" (1854--1894), "Історія національної політичної економії" (1874) І та ін.

Виразником ідей "старої" історичної школи був також професор Марбурзького, Цюріхського та Бернського університетів Бруно Гільдебранд, який знаходився у більшій, ніж В. Рошер, опозиції до класичної школи. У праці "Політична економія сучасного і майбутнього" (1848) вчений:

поставив за мету "перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів". Ставлячи під сумнів існування універсальних узагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стільки удосконалення (як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічної науки.

Стверджуючи, що предмет дослідження політичної економії становлять закони господарського розвитку націй, вчений був переконаний, що простежити останні можна шляхом вивчення історії та здійснення статистичних досліджень. Відтак абстрактному методу класиків Б. Гільдебранд протиставляв емпіричний підхід та фактозбирання.

Найпослідовнішим провідником ідей "старої" історичної школи був Карл Густав Адольф Кніс (1821 --1898) -- німецький економіст, дослідник економічної історії, професор Марбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзького університетів. У праці вченого "Політична економія з погляду історичного методу" (1853) знайшли відображення та систематизований виклад найважливіші методологічні підходи "старої" історичної школи.

Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різних народів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції, традиціях та здібностях різних націй.

Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині:

сприйняли основні наукові цінності концепції "національної економії" Ф. Ліста, сформулювали альтернативні класичній політекономії методологічні положения, яких згодом дотримувались їх наступники;

звернули увагу на відносну цінність економічного знання, еволюцію понять, оцінок і теорій у процесі історичних та інституційних змін;

вказали на необхідність використання історичного методу дослідження;

обґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребують мобілізаційних зрушень нації для трансформування економіки.

Водночас представники старої історичної школи:

-- не зробили навіть спроби, користуючись історичним методом дослідження, побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній;

Представники старої історичної школи перш ніж перейти до будь-яких узагальнень намагалися зібрати весь фактичний матеріал про відповідні події в попередній період і в теперішній час. Вони були впевнені, що такий метод дозволить їм зробити висновки більш ґрунтовними, ніж холодні і байдужі до людини дедуктивні побудови англійських економістів.

Б. Селігмен відкинувши поняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод дослідження, втратили саму економічну теорію, поступово підмінивши її економічною історією та економічною політикою; вивчення проблем та механізмів функціонування ринкової економіки замінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.

У 70--80-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова або молода історична школа. Вона стала безпосередньо наступницею старої історичної школи, об?єднавши нове покоління дослідників, які прагнули розвинути історичний метод та застосувати його до аналізу нових економічних процесів та явищ.

Ядро "першої хвилі" теоретичних надбань нової історичної школи становили твори Г. фон Шмоллера (1838--1917), Л. Брентано (1844--1931), К. Бюхера (1847--1930), А. Вагнера (1835--1917) та інших вчених, які поставили перед собою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на його основі господарські явища і процеси з метою вирішення практичних проблем формування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвитку нації. Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених до соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвитку суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальної рівноваги. Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, "молоді історики" надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливу на економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищах вони вбачали відображення та матеріалізацію соціальної психології народу як головної рушійної сили розвитку суспільства.

На відміну від старої історичної школи, молода історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії:

-- консервативну, яку очолив Г. Шмоллер -- прихильник традиційних підвалин німецького суспільства, монархії та націоналізму;

-- буржуазно ліберальну, яку очолив Л. Брентано -- прихильник поступового реформування буржуазного суспільства на шляху розвитку профспілкового руху та досягнення "класового миру".

Засновником нової історичної школи та лідером її консервативного напряму був видатний німецький економіст, професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів іноземний почесний член Петербурзької Академії наук (1901) Густав Шмоллер, автор праць "Основи загального учення про народне господарство" (1872), "Народне господарство, наука про народне господарство та її методи" (1897) та ін.

Одним із провідних представників "першої хвилі" нової історичної школи І був доцент Берлінського, а згодом -- професор Мюнхенського університетів іноземний член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1895) Людвіг Йозеф (Луйо) Брентано (1844--1931) -- активний діяч Спілки соціальної політики, провідний ідеолог її буржуазно-ліберального крила. Найважливіші економічні погляди вченого знайшли відображення у його працях: "Сучасні робітничі гільдії" (1871--1872), "Про відношення заробітної плати і робочого часу до продуктивності праці" (1877), "Класична політична економія" (1888) та ін.

Теоретико-методологічні особливості нової історичної школи знайшли відображення у працях Карла Бюхера (1847--1930) -- відомого дослідника економічної історії, автора книги "Виникнення народного господарства" Брентано, безсумнівно, належав до числа найбільш талановитих представників німецької історичної школи.

Намагаючись надати історії і політичній економії науковий характер, він водночас усвідомлював, ідо їм притаманні риси мистецтва, оскільки лише останні оживляють ці науки.

Ця праця сприяла започаткуванню нової хвилі "молодих істориків", які спрямували свої зусилля на подолання розриву між історичними та теоретичними дослідженням попередників.

Найбільш виразно економічні погляди К. Бюхера відобразились у запропонованій ним періодизації економічної історії людства та поясненні генезису капіталізму на основі розвитку структури ринку.

На основі мінової концепції вчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:

I -- самодостатнє натуральне господарство, діяльність якого підпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад "нецивілізованих народів", антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєтки раннього середньовіччя);

II -- міське господарство, у якому рух продукції від виробника до споживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування місцевого ринку);

III -- народне господарство зі сформованим національним ринком та значною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якому торгівля набуває широкого розвитку).

На противагу старій історичній школі "нові історики" не обмежувались обґрунтуванням необхідності застосування історичного методу в економічних дослідженнях, а широко використовували його на практиці. Заперечуючи класичний (неокласичний) підхід до аналізу економічних процесів та явищ, вони стверджували, що закони економіки не можуть бути відкриті шляхом дедуктивних, логічних обґрунтувань, а потребують емпіричних спостережень, індукції та дослідження народного господарства у конкретних реаліях його історичного розвитку.

9. Виникнення та етапи розвитку школи маржиналізму

Маржиналізм, відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині 19 ст.

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Об?єктивна зумовленість появи маржиналізму була пов?язана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60--70-ті pp. XIX ст.:

глибокими якісними змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв?язків та ринкової кон?юнктури;

переходом економіки у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв?язків між економічними агентами;

актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржинальній революції сприяли також якісні зміни у розвитку наукового знання, які відбулися у другій половині XIX ст. і були пов?язані:

з кризовим станом класичної політичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та ідеї безмежних можливостей розширення виробництва;

прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

еволюцією гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризи позитивізму та формування нових парадигм.

Радикальні зміни, які відбулися в економічній науці наприкінці XIX ст., отримали назву "маржинальної революції" (від фр. marginal -- грань, межа), пов?язаної з переходом від абстрактно-наукового аналізу, заснованого на логіко-філософських категоріях, до дослідження конкретних господарських проблем на основі широкого використання граничних величин та нової теорії цінності.

Характерні ознаки маржиналізму :

Суб?єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і явищ, дослідження та тлумачення перебігу подій на основі їх суб?єктивної оцінки господарюючими індивідами; перетворення політичної економії в науку про поведінку, яка вивчає схильності, бажання, інтереси та очікування суб?єктів господарювання. 

Маржинальна теорія означає не просто інший спосіб дослідження проблеми вартості, вона знаменувала собою інший підхід до економічного аналізу. Як умови, що визначають господарські рішення, стійко утвердились психологічні фактори.

Основні ідеї маржиналізму виникали у XIX ст. в різних країнах. Концепції спадної граничної корисності, граничного аналізу, функціональних залежностей для виявлення рівноваги господарських систем були вперше сформульовані у 30--50-ті pp. XIX ст. Р. Дженінгсом, С. Лонгфілдом, П. Ллойдом в Англії, Ж. Дюпюї, А. Курно у Франції, У. Тюненом та Г. Госсеном у Німеччині.

Водночас основні ідеї попередників маржиналізму не були зрозумілі сучасникам, вони залишались непоміченими, були "перевідкриті" заново і гідно оцінені лише у кінці XIX ст. В історії економічних учень виділяють два етапи маржинальное революції 

1-й етап (70--80-ті pp. XIX ст.) -- започаткування "суб?єктивного напряму" в політичній економії та теорії граничної корисності як основ: цінності.

Хронологічно цей етап пов?язаний із виходом у світ трьох книг: "Теорії політичної економії" B.C. Джевонса (1871 p., Англія), "Основ учення пр(^ народне господарство" К. Менгера (1871 p., Австрія), "Елементів чисто політичної економії" Л. Вальраса (1874 p., Швейцарія). Незважаючи н відмінності у соціально-економічних умовах та традиціях економічної думки трьох різних країн, ці книги мали фундаментальну єдність у трактуванні основних проблем економічної теорії та методів їх вирішення. Водночас лідер маржинальної революції довгий час не знали про існування один одного, о кільки в ті часи економічні твори рідко перекладались іноземними мовами не було всесвітнього наукового товариства економістів, єдиної системи на: кової інформації тощо. Так, наприклад, книга засновника маржиналізму К. Менгера "Основи учення про народне господарство" (1871) була перекладена англійською мовою лише через 80 років після її написання. Початок маржинальної революції не був помічений сучасниками. Про те, що вона відбулася, вперше заявив Л. Вальрас. Водночас у 80-ті pp. XIX ст. розпочалося активне поширення маржиналізму і нова методологія економічних досліджень поступово зайняла панівні позиції в економічній науці.

2-й етап (90-ті pp. XIX ст.) -- започаткування неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб?єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинальної революції знайшли відображення у творах А. Маршалла, Д.Б. Кларка, В. Парето та ін.

Залучення нового методологічного інструментарію сприяло розвитку та збагаченню методології економічних досліджень на основі впровадження математичного моделювання економічних процесів як засобу реалізації концепції економічної рівноваги на мікрорівні. Водночас відбулося звуження предметного простору економічної науки в результаті вилучення з аналізу соціальних та макроекономічних проблем.

Маржинальна революція 70-х pp. минулого століття стала відомою в історії економічної думки головним чином завдяки спростуванню панівної на той час теорії цінності, заснованої на виробничих витратах. Крім того саме в результаті цієї революції відбулася заміна старої теорії абсолютно новою концепцією, згідно з якою ціна залежить від суб?єктивних індивідуальних виборів, виражених в граничних величинах. Під впливом робіт Джевонса, Вальраса і Менгера увага була перенесена з довгострокових історичних факторів у сфері виробництва, які задають напрямок економічного розвитку, на розробку системи законів, які визначають, яким чином дані ресурси розподіляються для задоволення потреб атомізованих і анонімних агентів. Попит став ключем до ціноутворення. Таким чином мікроекономіка стала полем дослідження для економістів.

10. Кембріджська економічна школа. А. Маршалл та його роботи

Кінець 19 - початок 20 ст. характеризувався зростанням концентрації і монополізації капіталістичного виробництва. Дані явища визвали суттєві зміни в умовах функціонування підприємств, ускладнили процес виробництва і обігу, на що і відреагували економісти. Теорія англійської (кембриджської) школи предствалена дослідженнями А. Маршалла, Ф. Еджворта, А. Пігу.

Найбільший внесок в економічну теорію зробив професор Кембриджського університету Альфред Маршалл, який є автором таких значних робіт, як «Економіка промисловості» 1889, «Промисловість і торгівля» 1919, «Гроші і торгівля» 1923. Особливу популярність вченому принесла робота «Принцип політичної економії» 1890, в якій систематизовані і узагальнені положення пострікардианської політичної економії, австрійської школи і інших течій економічної думки. Дана робота дала початок новому напрямку в економічній науці, який пізніше отримав назву неокласичного налізу. По суті А.Маршалл поставив завдання створення синтетичної теорії вартості на основі різних теорій, що знайшло підтримку як і у прибічників неокласичного напряму, так і його противників.

У центрі уваги економістів кембриджської школи був механізм ринкового формування цін. А.Маршалл визнавав лише функціональний аналіз, тому всі три параметри ринку (ціну, попит, пропозицію) він розглядав разом, у їх взаємодії. Свій висновок А.Маршалл сформулював так: ні попит, ні пропозиція не мають вирішального значення з погляду визначення ціни; попит і пропозиція - рівноправні елементи механізму ринкового ціноутворення. З одного боку, ринковий механізм, що діє в умовах необмеженої конкуренції, встановлює залежність попиту та пропозиції від ціни. З іншого боку, ринкова система діє в протилежному напрямі, визначаючи рух ціни співвідношенням попиту та пропозиції. Кембриджська школа широко використовувала поняття ринкової рівноваги - такого стану ринку, коли попит на певний товар дорівнює його пропозиції, тобто існує стала ринкова ціна - ціна рівноваги.

Активно використовуючи частково-рівноважний аналіз і графічний метод дослідження, А.Маршалл уперше поєднав в одній системі координат графіки попиту та пропозиції, що дістали назву «хрест» Маршалла.

Крива D - графік попиту, відображення закону спадання граничної корисності товару для споживачів, крива S - графік пропозиції, відображення закону зростання граничних витрат для виробників. Рівноважна ціна р і кількість q задовольняють як споживачів, так і виробників. За вищою ціною виробники могли б продати більшу кількість товару, але споживачі не куплять цієї кількості, і виробникам доведеться зменшити ціну від р1 в напрямі р. нижча ціна р2 спонукає споживачі до збільшення покупок, але виробники не відповідають адекватним зростанням кількості вироблюваної продукції, вони збільшать ціну від р2 до р. Ринкова вартість (цінність) визначається рівновагою попиту та пропозиції, граничної корисності продукту та граничних витрат виробництва.

Згідно з позицією А.Маршалла ідеальною є така картина ринкової взаємодії, коли попит і пропозиція однаково впливають на зміну ціни. Проте характер цієї взаємодії змінюється залежно від тривалості відрізку часу, що розглядається. У межах короткотермінового інтервалу пріоритет отримує попит, тому що пропозиція більш інерційна, потребує впровадження нових виробничих потужностей або нових умов виробництва. Величина пропозиція, таким чином, має постійний характер, а попит перетворюється на вирішальний ціноутворюючий характер, а попит перетворюється на вирішальний ціноутворюючий фактор. У межах довготермінового інтервалу роль головної ціноутворюючої сили виконують пропозиція та пов'язані з нею витрати виробництва. Чим довший період, тим сильніший їх вплив порівняно з дією фактора попиту.

Прагнучи поєднати теорію граничної корисності з теорією витрат виробництва, А.Маршалл провів реформу всередині маржиналізму - граничні характеристики почали застосовуватися не тільки для попиту та споживання, а й для пропозиції та виробництва. Було впроваджено поняття граничних витрат - витрат на виробництво останньої одиниці певного товару, які ототожнювалися з мінімальною ціною (ціною пропозиції). У граничних витратах теоретики кембриджської школи бачили суму доходів, які розподіляються між власниками окремих факторів виробництва, а саме: заробітної плати, відсотка на грошовий капітал і підприємницької доходу. При цьому останній поділявся на 2 частини: перша розглядалась як компенсація витрат праці підприємця з управління, а друга - як плата за ризик, пов'язаний з невизначеністю ринку.

Попит на певний товар лідер кембриджської школи поставив у залежність від трьох факторів - граничної корисності, ринкової ціни та грошового доходу, який використовується на споживання; вирішальне значення він надавав першому з них. А.Маршалл досліджував проблеми попиту на окремі товари й розробив концепцію еластичності попиту. Рух попиту визначається еластичним щодо ціни, якщо при зміні ціни на 1% попит на товар змінюється більш як на 1%. Формула еластичності щодо ціни має такий вигляд:

Е= зміна попиту на товар Х / зміна ціни на товар Х

Показник еластичності інтерпретується у практиці господарювання так:

1) Якщо еластичність попиту щодо ціни (на певному відрізку кривої попиту) дорівнює 1, то підвищення ціни не вплине на попит

2) Якщо Е більше 1 (попит еластичний), то незначне зниження ціни значно збільшить обсяг реалізації, а одержане зростання сукупного доходу перекриє збитки від зниження ціни

3) Якщо Е менше 1 (попит нееластичний), то підвищення ціни суттєво не зменшить обсягу реалізації й забезпечить додатковий прибуток

З ім'ям А.Маршалла пов'язана розробка неокласичної теорії грошей, викладеної в його праці «Гроші, кредит і торгівля» 1923. Основне рівняння цієї теорії виражає потребу у грошах з точки зору використання доходу:

М=кРУ

М - обсяг грошової маси, к - коеф. Маршалла, що визначає частину доходу, яку люди прагнуть залишити в готівкові формі (він обернено пропорційний до швидкості обігу грошей V, тобто k=1/V), Р - загальний рівень цін на товару, У - обсяг валового національного продукту (ВНП).

З кембриджських реформ почався масовий перехід економістів на шлях вивчення функціональних співвідношень економічних явищ та досліджень конкретних товарних ринків. Ідеї кембриджської школи панували в економічній науці до початку 30-х років 20 ст. Наступні кризові потрясіння показали необґрунтованість розрахунку А.Маршалла на високу ефективність ринкового механізму та його здатність забезпечити саморегулювання капіталістичного господарства. Стало зрозумілим, що явища капіталістичного відтворення не можна пояснити тільки мікроекономічно, з позицій ізольованого раціонального суб'єкта.

Концептуальний підхід та основні теоретичні здобутки А. Маршалла витримали перевірку часом і займають важливе місце в арсеналі сучасної економічної теорії. Перехід до неокласичної парадигми, який сприяв подальшому розвиткові економічної теорії, отримав назву "маршаллівської революції", яка полягала:

в розширенні предметного поля економічних досліджень, запровадженні нового категоріального апарату, збагаченні методології економічної науки;

започаткуванні мікроекономічного аналізу та дослідження економічних взаємозв?язків на системній та функціональній основі, що сприяло формуванню "єдиної мови" економічної теорії та відіграло важливу роль у професіоналізації економічної науки та утвердженні світового наукового співтовариства економістів;

розробці синтетичної теорії, заснованої на рівноправності фактора граничної корисності (попиту) та фактора витрат (пропозиції) у формуванні ринкової ціни;

включенні у економічний аналіз фактора часу, розмежуванні довгострокового та короткострокового періодів, що уможливило створення "загальної системи, в якій усі попередні теорії знайшли собі місце".

11. Австрійська школа граничної корисності та її вплив на розвиток неокласичної теорії

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840--1921), Фрідріх фон Візер (1851--1926) та Ейген Бем-Баверк (1851--1919).

Її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб'єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб'єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб'єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об'єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. 

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв'язка ми, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засад ними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб'єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об'єктивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йому законів повністю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб'єкти цілком однорідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільно необхідної праці, а праця -- її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб'єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості -- від найнеобхіднішої до найменш корисної. Отже, він був першим із представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат. Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його виробництво.

У своїй теорії Менгер дотримувався поглядів, що колишні витрати не впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри необхідності його для життєдіяльності людини.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та попиту на них обов'язково постає проблема, зв'язана з визначенням часу використання товару -- споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом строку використання втрачати якісь важливі властивості.

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони господарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа роз глядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх -- граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продукту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами виробництва, унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємодії людини і природи, а як матеріальна річ.

Ще однією важливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є обмеженість матеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага, предмети споживання були в необмеженій кількості і з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнити всі наші потреби, то зникла б необхідність в економічній діяльності. Обгрунтовуючи цю тезу, Візер, наприклад, зазначав, що перед Робінзоном також постали всі економічні проблеми, оскільки в нього був обмежений запас предметів споживання. Відтак робився висновок, що, правильно вирішивши проблеми робінзонівського (індивідуального) господарства, можна розв'язати всі економічні проблеми суспільства.

Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Капітал і прибуток» (1889), «Теорія Карла Маркса та її критики» (1896), а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант  нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб'єктивістською концепцією процента.

Як уже зазначалося, австрійські економісти, аналізуючи властивості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмінюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розрізняв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну). Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що притаманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корис ність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б на одну одиницю негайно позначається на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності зв'язува лося з формуванням цінності матеріальних благ.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший він зв'язував з утворенням суб'єктивної цінності, під якою він розумів індивідуальну оцінку блага суб'єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Якщо корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і його суб'єктивна цінність дорівнює нулю. Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянки води. Коли людина стоїть біля джерела, то склянка води не має жодної цінності, коли людина потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високої суб'єктивної цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що її забезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.

Теорія розподілу австрійської школи відома під назвою «теорія приписування» (рос. мовою «теория вменения»). Вона спирається на теорію трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництва австрійці й назвали виробничими благами. Кожному виробничому благу -- землі, праці і капіталу, -- за словами Бем-Баверка, має бути «приписана» (рос. «вменена») відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими факторами. «Приписування» (рос. «вменение») треба здійснювати з урахуванням граничної корисності «виробни- чих благ», визначених граничною корисністю вироблених з їхньою допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстата, наприклад, визначатиметься граничною корисністю витканої на ньому тканини і т. ін.

Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше, ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; по-друге, використання в якості головного об'єкта дослідження, не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживання над виробництвом.

12. Теоретична система і економічна програма Дж. Кейнса

Дж. М. Кейнс був видатним економістом, державним й політичним діячем, взагалі надзвичайно активною, різнобічно обдарованою людиною. У наукових творах Дж. М. Кейнс розглядав широке коло проблем, зокрема проблеми теорії ймовірностей, монетарної економіки тощо. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». На думку багатьох економістів, «Загальна теорія...» Дж. М. Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику розвинених країн і дотепер.

Слід звернути увагу на те, що вчення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембриджської школи. Економічна криза 1929--1933 pp. різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства, проголошуючи, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв'язки процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати так звану стокгольмську школу -- Б. Оліна, Е. Ліндаля; Ф. Кана у Великобританії та А. Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії -- теорію державного регулювання економіки. Необхідно засвоїти, що новизна ідеї Кейнса полягала у визнанні недосконалості та нездатності до саморегулювання системи ринкових економічних відносин, а отже, у визнанні потреби активного втручання держави в економіку.

Докладний розгляд економічного вчення Кейнса дасть можливість зрозуміти його наукове значення і вплив на дальший розвиток економічної теорії. Так, новаторство економічного вчення Дж. Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним. Це означає, що на відміну від інших економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями -- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це і зробило його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії.

Другою важливою складовою економічного новаторства Кейнса можна назвати обґрунтування концепції так званого «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованого державою попиту. Різко і аргументовано критикуючи тих економістів, які були прихильниками догматичних постулатів «закону ринків» Ж.-Б. Сея, у тому числі Кларка, Маршалла, Пігу, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високороз-винутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найефективнішого поєднання для отримання максимуму продукції тощо), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв'язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та доводить, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення. Тому в центрі теорії Кейнса -- проблема факторів, що визначають величину попиту та його зростання. Вихідним у вивченні цієї проблеми є зрозуміння того, що «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший -- це витрати суспільства на споживчі блага, другий -- на інвестиції (капітальні блага), інакше кажучи -- це споживчий та інвестиційний (виробничий) попит. Кейнс розглядає ефективний попит у зв'язку з дією трьох факторів: схильності до споживання, схильності до інвестицій, переваги ліквідності. Перший фактор -- схильність до споживання -- визначає величину споживчого попиту. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є в розпорядженні суспільства. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей показник зменшується, тобто зменшується і частка споживання в доході. Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є в суспільному розпорядженні, пов'язане з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а в психології людини. Це його твердження відоме під назвою «основний психологічний закон». Економічна сутність цього закону полягає в тому, що зі зростанням доходу збільшується і споживання, але меншою мірою, ніж збільшується дохід, оскільки зростає схильність до заощаджень. Це, зрештою, стримує зростання попиту і споживання. Дія «психологічного закону» може бути компенсована, на думку Кейнса, іншим фактором -- схильністю до інвестицій, що визначає величину інвестиційного (виробничого) попиту. Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, за Кейнсом, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс узалежнював від пропозиції грошових засобів та попиту на них. Збільшення інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги заощаджень, що постійно зростають, на думку Кейнса, може ліквідувати розрив між рівнем доходу та споживання. Це, однак, є можливим тільки тоді, коли інвестиції дорівнюватимуть заощадженням. Розглядаючи цей аспект концепції Кейнса, слід згадати, що докейнсіанська економічна думка виходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються до рівня заощаджень за допомогою норми процента і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди використовує на споживання лише певну частку своїх доходів, а решту -- заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельно з рішеннями про частку споживчих витрат у загальному обсязі доходу і цілком незалежно від розв'язання фірмами (приватним бізнесом) питання про рівень інвестицій. Економісти до Кейнса не звертали особливої уваги на той факт, що заощаджують споживачі, а інвестують -- виробники, тобто рішення про заощадження та інвестиції приймають різні люди, не погоджуючи їх між собою. Важливо зазначити, що Кейнс зробив цей висновок одним із засадничих пунктів свого аналізу.

Іще одним фактором, котрий впливає на ефективний попит, Кейнс називає переваги ліквідності. Таку саму назву мас і кейнсіанська теорія попиту на гроші. Ліквідність у Кейнса -- це можливість продати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу ліквіднішим, тому що побоюються значних фінансових втрат у разі зниження ділової активності. При цьому Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спонукати людину зберігати передовсім гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансакційний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал). Між сукупним попитом і фактором переваги ліквідності, на відміну від двох попередніх факторів, існує обернена залежність.

Отже, саме недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не варто пов'язувати економічні коливання виключно із зовнішніми факторами -- війною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини інфляції та безробіття пояснюються браком синхронності прийняття основних економічних рішень, зокрема, рішень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучасній капіталістичній економіці рівновага між заощадженнями та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, відстають від зростання заощаджень, виявляються меншими за останні, в результаті чого утворюються надлишкові заощадження, має місце відносне перенагромадження, і буспільство зазнає кризи або тривалої стагнації. Виходячи з цій концепції, Кейнс намагається з'ясувати і причини безробіття.

Наступним етапом має стати вивчення кейнсіанської теорії зайнятості. Слід звернути увагу на те, що вона дуже відрізняється від класичного підходу, згідно з яким існує рівноважна ціна для будь-якого виду товару, у тім числі товару «робоча сила»: коли створюється надлишок будь-яких товарів або їх починає бракувати, то достатньо відповідно знизити або підвищити ціни на них, для того щоб знову настала рівновага. На відміну від неокласиків Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку «ефективного попиту», а обсяг зайнятості -- від рівня виробництва «національного доходу», тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим. Кейнс усупереч панівним тоді економічним поглядам доводить помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогою держави «урізанню» заробітної плати як нібито основного засобу ліквідації безробіття, а й прямо казав, що «найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати». Революційний висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму не існує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість. Кейнс визнає, що безробіття -- органічно притаманне капіталізму явище, яке «неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм» та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції. Проте він стверджує, що економіка може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва і за високого рівня безробіття та інфляції.

Розглядаючи кейнсіанську модель макроекономічної рівноваги, обов'язково слід звернути увагу на теорію мультиплікатора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівноваги національного доходу більша за зміни того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття в макроекономічній теорії відоме як мультиплікаційний ефект. Кейнс дає таке пояснення його дії. Кожна інвестиція перетворюється на суму доходів індивідів, і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст національного доходу за певний проміжок часу дорівнював би, як ми вже зазначали, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витрачається й перетворюється на нові доходи, які, у свою чергу, знову витрачаються, і т. д. Зрештою приріст національного доходу через певний час буде значно більшим, ніж приріст початкових інвестицій, тобто він стає помноженою величиною початкових капіталовкладень. Сам же множник, або мультиплікатор, залежить від того, яку частку своїх доходів суспільство витрачає на споживання: що вища схильність до споживання, то більший мультиплікатор, і навпаки. 

Докладне вивчення теорії Дж. М. Кейнса дасть можливість зрозуміти, чому навіть він сам результатом свого дослідження вважав створення якісно нової економічної теорії. Вона, на його погляд, «указує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які нині в основному віддано приватній ініціативі...».

Спираючись на знання теорії Кейнса, далі слід перейти до вивчення запропонованої ним економічної програми державного регулювання економіки, тобто тих практичних рекомендацій, які розробив Кейнс для усунення недоліків системи ринкових економічних відносин. При цьому потрібно звернути увагу, що конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів. Основним стратегічним напрямом економічної політики, за Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльності Кейнс та його послідовники вважали основною причиною «великої депресії» 30-х pp. XX ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки -- недостатню схильність до інвестування, -- держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узяти на себе функції безпосереднього капіталовкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству. З-поміж найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

Необхідно зазначити значення теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії макроекономічної динаміки, що зумовлюється багатьма суттєвими моментами:

по-перше, це макроекономічний метод дослідження;

по-друге, він висуває на перший план проблему реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;

по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічного зростання;

по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну політику в одне ціле, покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.

У цілому економічна теорія та програма Кейнса справили величезний вплив на розвиток економічної науки та економічну політику провідних країн світу. Це була справжня революція в економічному мисленні.

13. Неокейсіанські теорії економічного зростання

В кінці 40-х років появились статті і книги Е.Домара, Д.Харрода, Е.Хансена, С.Харриса, У.Реліера, Д.Хамберга, Дж.Робінсн та інших авторів, які розвивали неокейсіанську концепцію економічного зростання. В основі її лежить досить спрощена модель, основні принципи якої були майже одночасно сформульовані Харродом і Домаром. Це модель основується на двох простих передумовах. Перша передумова - зростання національного доходу визначається лише одним фактором - нормою накопичення капіталу. Всі інші фактори - збільшення зайнятості, ступінь використання устаткування, покращення організації виробництва, які відображаються на зростанні капіталовіддачі, виключаються. Тому і попит на капітал при даній капіталоємності (або капіталовіддачі) визначається лише темпом зростання національного доходу.

І друга передумова: сама капіталоємність не залежить від співвідношення «цін» виробничих факторів (тобто прибутку і зарплати), а визначається лише технічними умовами виробництва, які мають тенденцію зберігати її незмінною (тобто «нейтральним технічним прогресом»).

Зв'язок між часткою інвестицій в національному доході і капіталомісткістю будується на основі передумови про рівність заощаджень, які характеризують пропозицію фондів для інвестування, і інвестицій, величина яких визначається попитом на ці фонди.

Харрод і Домар приходять до висновку, що умовою динамічної рівноваги при постійній нормі нагромадження капіталу, постійній капіталоємності являється стабільний, постійний темп зростання національного доходу.

Необхідність постійного темпу зростання національного доходу ні у Харрода, ні у Домара не ототожнюються з автоматичною можливістю таких темпів. Навпаки, обидва економісти, також як і їхні послідовники, підкреслюють складність вирішення проблеми динамічної рівноваги економіки. Цю складність Харрод показує, аналізуючи процеси розбіжності між темпом зростання, відповідним умовам динамічної рівноваги, - гарантованим темпом зростання і природним, або потенційно можливим темпом зростання. Ця розбіжність внаслідок хронічного пере накопичення капіталу, або, навпаки, перенапрузі економічних ресурсів, породжує тенденції або до тривалої депресії, або до інфляції. Розглядаючи розбіжності між фактичним темпом зростання і темпом зростання, який відповідає динамічній рівновазі, він приходить до висновку, що «економіка балансує на лезу ножа», оскільки немає автоматичних причин, які б сприяли швидкому відновленню порушеної рівноваги. Навпаки, відхилення від гарантованого темпу зростання, на думку Харрода, породжує кумулятивні причини, які спонукають фактичний темп зростання все далі відхилятися від лінії рівноваги, поки яка-небудь випадковість не припинить цей процес.

Економічна теорія Харрода, доповнена Домаром, аналізує не момент порушення рівноваги в економіці і відновлення його (статична рівновага Кейнса), а довгостроковий період стійкого економічного зростання (динамічна рівновага), теоретично обґрунтовуючи стабільні темпи зростання ринкової економіки.

Стабільний темп зростання виробництва, який забезпечується всім приростом населення (це, за Харродом, перший фактор економічного зростання) і всіма можливостями збільшення продуктивності, Харрод називає природним темпом зростання. Третім фактором зростання Харрод вважає розмір накопиченого капіталу.

Темп економічного зростання в цій моделі в кінцевому рахунку залежить від частки нагромадження в національному доході і капіталоємності продукції. Необхідно відмітити абстрактний характер моделі, так як в ній відображені лише самі загальні залежності процесу суспільного виробництва: між нагромадженням, споживанням і темпами зростання національного доходу при даних і незмінних техніко-економічних умовах. По суті, розглядається екстенсивний тип зростання.

Питання циклічного розвитку ринкової економіки від піднесень до спадів розроблялись в динамічній теорії циклу, найбільш відомим представником якої є американський економіст Е.Хансен. Основна рекомендація Хансена - розширення попиту за рахунок державного бюджету, що неминуче розв'язує інфляцію і зводить в кінцевому рахунку на нівець спроби подолати протиріччя між виробництвом і споживанням, так як фінансування здійснювалось би за рахунок державного боргу.

Неокейсіанці доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора. Акселератор (прискорювач) показує залежність приросту інвестицій від приросту доходу. Кожен приріст доходу визиває більший в процентному відношенні приріст інвестицій. Виходячи із взаємозв'язку мультиплікатора і акселератора неокейсіанці розробили схему безперервного, динамічного зростання економіки. Була створена теорія регулювання економіки в різних кон'юнктурних умовах (спаду і піднесення). Розроблено положення про регулювання через держбюджет з використанням стабілізаторів, які повинні автоматично реагувати на циклічні коливання, пом'якшувати ці коливання (в якості стабілізаторів виступають податки, виплати по соціальному страхуванню, субсидії).

З точки зору формування стратегії економічного зростання неокейсіанська концепція мала потрійне значення. По-перше, при всій спрощеності вона все-таки є корисним інструментом аналізу самих загальних зв'язків між виробництвом, споживанням і нагромадженням капіталу при даних техніко-економічних умовах. Ці моделі дали відповідний стимул для статико-економічних досліджень коефіцієнтів і пропорцій суспільного відтворення на протязі тривалих періодів часу (таких, як норма нагромадження капіталу, капіталоємність та ін..), які сприяли кращому розумінню динамічних процесів, що відбуваються в масштабах всієї економіки.

По-друге, неокейсіанські теоретики, підкреслюючи значення реалізації для забезпечення стабільних темпів економічного зростання, показали особливу роль впливу попиту на інвестиції для досягнення динамічної рівноваги. Розвиваючи теорію Кейнса, вони виступили за державне регулювання процесу нагромадження капіталу в тривалому періоді в цілях досягнення стабільних темпів зростання національного доходу. Вони також підкреслювали, що регулювання співвідношення між нагромадженням є головним напрямком анти циклічної політики.

По-третє, неокейсіанці вважали, що головним інструментом політики підвищення потенційно можливого рівня виробництва, і, як наслідок, підвищення темпів зростання економіки, являються інвестиції.

14. Причини виникнення, сутність та основні напрями неоліберальної економічної теорії

Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його "невидимої руки". Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929-- 1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права суб?єктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

обстоювання ідей природного порядку та природних прав;

заперечення будь-якого розширення державного втручання;

захист конкурентних принципів господарювання;

обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;

розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;

підтримка політики вільної торгівлі.

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції. По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об?єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін "ліберальний інтервенціонізм", під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку". Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур -- основоположні принципи нового економічного лібералізму.

Представники неоліберального руху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набирали обертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. ("колоквіум Ліппмана", названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана "Вільне місто", що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи).

У вільному суспільстві держава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміж людьми, що управляють власними справами.

У першій третині XX ст. засновано основні школи (рис. 12.5), які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі.

Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. П очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898--1984).

Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється, що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєво відрізняється. Представникам природничих наук необхідно розробити інструменти спостереження за досліджуваним об?єктом, методику експериментів, провести потрібні досліди, обробити отримані результати, що дасть змогу сформулювати базові положення для наступних теоретичних висновків.

Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896--1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926--1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого -- книга "Суспільний порядок" (1945), де він захищав об?єктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса "чарівником із Кембриджа" за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів). Втручання французької держави в економіку, "економічний дирижизм", передусім у формах націоналізації та планування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp. XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь "Про перешкоди економічній експансії" (1960), яка доводила потребу створення і стимулювання державою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом. Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле. Праці М. Алле продовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістський підхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив у подальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб?єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму (детальніше див. п. 10.3.2).

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб?єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Детальний розгляд ідейних настанов школи представлено у наступних параграфах цієї теми. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона.

Німецька школа неолібералізму В. Ойкена -- Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави -- організатора конкурентно-ринкових відносин.

15. Монетаризм як варіант неолібералізму. М.Фрідмен та його послідовники

В широкому розумінні монетаризм -- це філософія неолібералізму, втілена у відповідних теоретичних настановах та сукупності практичних рекомендацій. Власне розуміння завдань економічної науки, цілей і методів економічної політики, характеру економічних моделей, що використовуються для аналізу і прогнозування, дає змогу характеризувати монетаризм як цілісну, хоча й специфічну економічну концепцію. Беручи до уваги соціально-економічну спрямованість монетаризму та його провідну роль у масштабному протистоянні кейнсіанству, ця теорія є економічним супроводом консервативної політики. Конкретні монетаристські рекомендації обумовлені наявністю специфічної неоліберальної економічної філософії, чим можна пояснити гостроту дискусій з приводу монетаризму взагалі та необхідності й можливості його застосування у розвинених та постсоціалістичних країнах зокрема.

Американський монетаризм представляє «Чікагська школа» на чолі з Мілтоном Фрідменом (1912р.). представники цього напряму поставили перед собою завдання відновити і зробити знову привабливими образ нерегульованої ринкової економіки. Монетаристи піддали сумнівну і критиці основні постулати і висновки Кейнса. Виник монетаризм в 50-х роках 20 ст.

У широкому розумінні монетаризм -- це всі економічні доктрини, що і надають грошам першочергового значення та пов?язані з розробкою грошової кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Проте ї "монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х pp. чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст., згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більшою є кількість грошей в обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, доповнивши її емпіричними дослідженнями на основі економіко-статистичних моделей.

Ще у другій половині 50-х pp. з?явилися перші праці М. Фрідмена з теорії грошей та споживчої функції, а на початку 60-х pp. оформилися погляди щодо концепції економічного циклу -- так було започатковано новий напрям економічної науки. Його засновник у своїх працях неодноразово вказував на продовження ним певної "усної традиції" ліберальної думки, сформованої Ф. Найтом, Дж. Вінером та Г. Саймоном у Чиказькому університеті. Тому найперша назва нового напряму -- Чиказька школа неолібералізму, на чолі якої стояв М. Фрідмен. 

Сам термін "монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці, приписує грошовій масі роль вирішального фактора економічної кон?юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики -- прямого регулювання темпів зростання грошової маси -- на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та кредитно-грошовому регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки. Монетаризм асоціюється насамперед з ім?ям Нобелівського лауреата Мілтона Фрідмена, істотний внесок у розвиток цієї концепції внесли також А. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Д. Лейдлер, Р. Селден, Ф. Кейген, Д.Майдельман.

Монетаристи видвинули гасло: «Гроші мають значення», яке стало символом їх вчення. Вони трактують гроші не просто як значний економічний фактор, а я к головний центральний елемент господарської системи, який визначає стан економічної кон'юнктури і весь хід процесу відтворення. М. Фрідмен відіграв провідну роль у формуванні й утвердженні монетаристськоі доктрини. Він сформулював основні теоретичні положення монетаризму, розробив їх аргументацію.

М.Фрідмен сформулював ряд ключових положень монетаристського підходу: 1)стабільність і важливість функції попиту і пропозиції грошей 2)незалежність факторів попиту і пропозиції грошей 3)форма функції попиту і пропозиції. Він виступив проти кейнсіанського мультиплікатора споживання, тобто проти тези про те що зростаня доходу визиває відповідне зростання споживання. У 1957 р. у праці М. Фрідмена "Теорія споживчої функції" представлена гіпотеза перманентного доходу, що стала основою розробок монетарної політики й теорії циклічних коливань. М. Фрідмен виходив з того, що увесь поточний дохід (У), представлений споживанням (С) та нагромадженням (S), складається із перманентного і тимчасового компонентів.

Перманентний дохід (Ур) -- це дохід, який індивід сподівається отримувати впродовж тривалого часу. Його величина залежить від так званого горизонту споживання, обсягу нагромадженого капіталу, місця проживання, віку, професії, освіти, національності. Горизонт споживання -- це мінімальний часовий інтервал, протягом якого дохід залишається відносно сталим і розглядається індивідом як постійний. 

Тимчасовий, або випадковий дохід (У,) "відображає вплив усіх інших факторів, які людина відносить до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності". Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу в лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу: тільки за такої умови цей тип доходу не може серйозно вплинути на довгострокову споживчу поведінку. Згідно з гіпотезою перманентного доходу тимчасовий компонент не впливає на споживання, тобто весь отриманий тимчасовий дохід заощаджується. Це означає, що рівень довгострокового споживання визначаєті перманентним доходом, а рівень заощадження визначається невикористано часткою перманентного доходу та повним обсягом тимчасового доходу.

М. Фрідмен завжди дотримувався непохитних ліберальних переконань. Він відстоював свою думку в 50--60-х pp., в часи беззастережного домінуваніня ідей кейнсіанства, протягом 70--80-х pp. спостерігав зростаючий успішний власних теоретичних положень в умовах кризи кейнсіанства, у 90-х намагався "долучити" монетаризм до вирішення найболючіших проблем економічної трансформації країн з неринковою економікою. У працях "Капіталізм і свої бода" (1962), "Свобода вибору" (1980), "Тиранія статус-кво" (1984), написаних у співавторстві з дружиною, Роуз Фрідмен, вчений відроджує класичні ліберальні цінності.

Монетаристи приділяли значну увагу мікроекономічним аспектам функціонування економічної системи, що наочно проявилося в розробці теорії грошового попиту. У своїй інтерпретації кількісної теорії М. Фрідмен виходив з того, що попит на гроші окремого індивіда обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від використання альтернативних активів. Для доведення стійкості функції попиту на гроші використовувалось припущення про стабільність швидкості обігу грошей, що знайшло емпіричне підтвердження.

Важливим елементом концепції монетаристів є теза про екзогенний, тобто автономний, незалежний від функціонування економічної системи характер зміни грошової маси. Автономність грошової маси підкреслюється особливим, позаекономічним способом введення її у канали обігу. Наприклад, в одній з праць М. Фрідмена розглядається ситуація, коли гроші скидаються з літака і рівномірно розподіляються серед населення. Цим підкреслюється ключова ідея -- зміни грошової пропозиції "нав?язуються" господарству ззовні, не виступаючи реакцією грошової сфери на попередні зміни у сфері виробництва. Така "емісія" грошей ігнорує вплив виробничої сфери на грошовий обіг та різницю між окремими категоріями грошей (грошовими агрегатами).

Монетарна концепція, неоліберальна за своєю суттю, була випробувана республіканським урядом США при президентові Р. Ніксоні в 1969--1970 pp., хоча й не стала домінуючою (М. Фрідмен на той час був радником президента). Найбільшого успіху монетаристські настанови набули при наступному республіканському уряді США за часів так званої "рейганоміки".

Міжнародний аспект монетаризму. За переконанням М. Фрідмена, гнучкі обмінні курси забезпечать автоматичну рівновагу платіжних балансів, знімаючи проблему управління валютними резервами і сприяючи автономності економічних політик. У галузі міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Рух у напрямку гнучких курсів, починаючи з кінця 60-х pp., а в подальшому, починаючи з 1973 p., їх повсюдне поширення служать підтвердженням правильності його позиції. Разом з тим, плаваючі валютні курси додають невизначеності й стихійності міжнародним фінансовим відносинам, свідченням чого є світові валютні кризи, зокрема фінансовий крах 1987 р. та світова фінансова криза 1998 р.

Біля витоків міжнародного монетаризму стояли дві значні фігури Г. Джонсон та Р. Манделл, які впродовж тривалого часу керували роботої лабораторії міжнародної економіки в Чиказькому університеті. Прихильники цієї концепції -- Р. Дорнбуш, А. Лаффер, М. Майлз -- визнають гроші природу порушень у сфері міжнародних відносин, тезу про існування таї званої "світової інфляції", необхідність цінової стабільності як головного орієнтира політики національних урядів.

М.Фрідмен запроваджує поняття «портфель ативів». Господарюючий суб'єкт володіє портфелем активів (будівлі, устаткування, предмети тривалого користування, людський капітал, гроші).

Гроші - головний елемент портфелю активів, і якщо вони обезцінюються, то суб'єкт продає всі інші елементи (активи). Це відображається на національному доході, визиваючи зміни в потоках.

З точки зору монетаристів, вся сукупність негативних явищ капіталістичної економіки (кризи, інфляція, безробіття) являється наслідком неправильної грошової політики, тобто невідповідності грошової маси, що знаходиться в обігу, темпу зростання ВНП. Звідси основний висновок: все, що повинна робити держава в сфері грошової політики - це це підтримувати стійкі темпи зростання грошової маси на рівні 3-4% в рік («золоте правило» Фрідмена), причому незалежно від фази циклу, в якій знаходиться економіка, стану бюджету, рівня безробіття та інших макроекономічних показників.

Головна вимога монетаристів в галузі економічної політики - максимально скоротити витрати держави, тому що саме зростання цих видатків веде до надлишку грошей, і відповідно, до інфляції. Монетаризм також виходить із того, що ринкова економіка в свої основі являється збалансованим господарством, здатним до автоматичної саморегуляції. І єдине, що може зруйнувати цю здатність - диспропорція між темпом зростання продукції і темпом зростання грошової маси в обігу.

Ідеї монетаризму знайшли практичне використання в економічній програмі Р.Рейгана (Президент США 1980-1988). Ця програма одержала назву «рейганоміка» і включала в себе такі жорсткі заходи, як скорочення соціальних виплат працюючим і безробітним, зменшення зарплати, підвищення прямих і непрямих податків на осіб найманої праці. Одночасно були зменшені податки на підприємців і особливо податки на доходи крупних корпорацій. Здійснення названих заходів привело до різкого збільшення числа осіб, які живуть за межою бідності, але одночасно сприяло збільшенню пропозицій на ринку, стабілізації темпів економічного зростання.

В цілому монетаризм збагатив економічну науку теоретичними положеннями та практичними ідеями.

16. Теорія економіки пропозиції. Крива Лаффера

Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974--1975 pp., яка доповнила собою монетаристську теорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасного економічного консерватизму. Ідеї, які в подальшому визначили сутнісний зміст концепції, були висловлені у другій половині 70-х pp. XX ст. деякими американськими конгресменами і сенаторами під час обговорення стану і перспектив бюджетної політики. Характерно, що біля витоків цієї концепції стояли політики, економісти, практики з помірковано консервативними поглядами, а не науковці та економісти-теоретики. Розробляли й популяризували концепцію журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп, її прихильниками були багато представників адміністрації Р. Рейгана, а університетську науку представляв маловідомий професор з Південної Кароліни А. Лаффер (автор одноіменної кривої), його підтримували також М. Фелдстайн, П. Роберте, Р. Манделл. Вони визначили основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції:

1)орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію

2)зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивільнення частини прибутків для інвестування

3)скорочення витрат, передусім у соціальній сфері

4)регулювання пропозиції грошової маси

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму повязується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, зменшення податкового тягаря та скасування системи прогресивного оподаткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.

На думку автора, крива повинна показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30-35% доходів. У забороненій зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижуються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуванні, ухилення від сплати податків, переходу до «тіньового» сектора економіки тощо.

Монетаризм і економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р.Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років виглядали більше позитивними ніж негативними: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, тривала структурна перебудова американської економіки.

Теорія економіки пропозиції є найбільш практично орієнтованою концепцією з тих, які запропонував економічний консерватизм 80-х pp. XX ст. Ключове твердження економіки пропозиції -- розміщення й ефективне використання ресурсів має вирішальне значення для економічного зростання як у коротко, так і у довгостроковому періоді. Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції й ефективного використання факторів виробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування на стимули до праці й інвестування, а також інституційних обмежень, передусім пов?язаних з діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів.

Ідея про те, що зниження податкових ставок призводить до зростання державних доходів, відіграє вирішальну роль в теорії пропозиції.

Історія сепплай-сайд економікс і "рейганоміки" в цілому закінчилася в момент переобрання Р. Рейгана на посту президента США. В теоретичному плані економіка пропозиції не надала принципово нових ідей, причина її популярності в тому, що вона швидко "діагностувала" наявні економічні проблеми й запропонувала зрозуміле їх вирішення, яке швидко втілилося в політичні рекомендації. Ідеї сепплай-сайд економікс відповідали настроям широких суспільних верств, з їх допомогою вдалося вплинути на економічний світогляд населення. Разом з тим не можна заперечувати, що економіка пропозиції збагатила історію економічної думки, макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як "податковий клин", "оптимальна межа оподаткування", "крива Лаффера". Сепплай-сайд економікс ще раз довела, що існує тісний зв?язок економічної теорії і політики, й економічна концепція може стати рушійною силою економічного розвитку.

17. Неокласичний синтез. Роботи Дж.Хікса та П.Самуельсона

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40--50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.

У 50--60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичного синтезу набуває цілковитого визнання.

Школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.

Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки.

У 1947 р. побачила світ фундаментальна монографія П. Семюелсона "Основи економічного аналізу", яка сприяла формуванню його наукового авторитету, в ній активно використовувалися математичні методи економічного аналізу, досліджувалися проблеми ринкової рівноваги.

Його книжку «Економікс» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.

Самуельсон визначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільства, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює через низку явищ економічного та позаекономічного характеру -- від валового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв'язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.

У 1958 р. вийшла книга "Лінійне програмування та економічний аналіз", написана ним у співавторстві з Р. Дорфманом та Р. Солоу.

Одним з найвизначніших ідеологів та провідників кейнсіансько-неокласичного синтезу став також Дж. Хікс.

Джон Річард Хікс (1904--1989) -- видатний англійський вчений, один з найбільш відомих та впливових представників економічної науки XX ст., визнаний лідер неокейнсіанства, лауреат Нобелівської премії з економіки 1972 р. за розробку теорії загальної економічної рівноваги та добробуту, почесний професор Оксфордського та багатьох інших університетів. Його праці відіграли визначну роль у популяризації та розвитку кейнсіанства. Дж. Хікс став відомим як знавець та інтерпретатор теорії Кейнса.

З 1926 по 1931 р. у журналі "Економіка" було опубліковано ряд його статей, присвячених умовам формування заробітної плати та концепціям прибутку, в яких порушуються проблеми економічної невизначеності підприємницької діяльності.

У 1932 р. вийшла перша книга Дж. Хікса "Теорія заробітної плати", присвячена найбільш загальним теоретичним проблемам і передусім теорії цінності.

В ній досліджувалась модифікація вільного конкурентного ринку праці в умовах діяльності профспілок робітників і службовців, здатних протидіяти зниженню заробітної плати та встановленню її рівноважного рівня. Профспілкова діяльність розглядалася як фактор соціального партнерства. В книзі також містився детальний опис причин існування різних груп безробітних, але загальна методологія економічного аналізу була традиційного неокласичного спрямування, а тому не могла дати пояснення масового безробіття в умовах циклічного спаду. Також у цій праці Дж. Хікс аналізував зміни в розподілі доходів з врахуванням процесів заміщення між працею і капіталом, досліджував можливу еластичність такого заміщення.

У 30-ті pp. Дж. Хікс друкує ряд статей у провідних журналах. В статті "Ще раз про теорію цінності" (1934) переглядаються попередні підходи в теорії корисності, аналізуються співвідношення між доходом, попитом і цінами. Проблемам формування купівельної сили грошей була присвячена стаття Дж. Хікса "Пропозиція про спрощення теорії грошей" (1935), в якій автор констатував невдалість спроб застосування принципів граничного аналізу до теорії грошей і виступав за здійснення в цій галузі "маржинальної революції". У 1935--1938 pp. Дж. Хікс працював у Кембриджі. З 1938 р. -- професор політичної економії Манчестерського університету.

Дж. Хікс був одним з перших, хто відгукнувся на славнозвісну працю Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей". У 1936 р. вийшла стаття-рецензія Дж. Хікса на цю книгу "Теорія зайнятості пана Кейнса". У 1937 р. у статті "Кейнс і "класики": пропонована інтерпретація" вчений вперше виступив з ідеєю "синтезу" кейнсіанської і неокласичної теоретичних систем. У 1939 p. вийшла книга Дж. Хікса "Цінність і капітал", яка принесла Дж. Хіксу широку популярність та визнання. Серед найвидатніших теоретичних праць цього періоду книга Хікса вирізнялася широтою і послідовністю теоретичного аналізу. З часом за цією працею міцно утвердилася репутація "класичної праці", а видатний дослідник економічної теорії П. Семюелсон ставив її на один рівень з творами А. Курно, Л. Вальраса, В. Парето та А. Маршалла. Книга багаторазово перевидавалася в Англії та інших країнах. На думку Дж. Хікса, в 1972 р. (разом з американським економістом К. Ерроу) Нобелівську премію з економіки він отримав передусім завдяки книзі "Цінність і капітал" та працям, написаним у 1939--1946 pp., в яких розроблялися основи теорії економічної рівноваги та "нової економіки добробуту".

У книзі "Цінність і капітал" автором уперше після А. Маршалла здійснено упорядковане, системне викладення та аналіз базових засад неокласичної теорії. Також була здійснена спроба вийти за межі традиційних схем, дати оригінальне трактування вихідних постулатів неокласики. Новаторство здійсненого Дж. Хіксом аналізу полягала у розгляді господарських зв?язків у системі загальної рівноваги. До найбільш вагомих наукових заслуг вченого дослідники відносять розробку мікроекономічних основ теорії загальної рівноваги. 

Під час Другої світової війни Дж. Хікс видав низку праць, де розробляв проблеми функціонування місцевих бюджетів в умовах воєнної економіки. У 1945 р. вийшла його нова книга "Суспільний лад: вступ в економічну теорію", яка зарекомендувала себе в університетах англомовних країн як один з найпопулярніших навчальних посібників, що неодноразово перевидавався.

У 1950 р. вийшла його фундаментальна монографія "Розвиток теорії торгового циклу", у якій були викладені його погляди на проблему циклічності. Посилаючись на розробку теорії циклічності у світовій економічній літературі (Дж.М. Кейнс та ін.), Дж. Хікс висунув ідею створення загальної, синтезуючої концепції циклу. Викладені у праці власні погляди вченого базувались на принципах економічної динаміки, використанні моделі економічного зростання Р. Харрода. Вчений розглядав особливості циклічного руху економіки як відхилення відтрендової траєкторії розширеного відтворення.

Розробка фундаментальних проблем економічної теорії була продовжена ним у працях "Перегляд теорії попиту" (1956), "Капітал та економічне зростання" (1965). У праці "Теорії економічної історії" (1969) застосовувалися загальні закономірності, сформульовані економічною теорією, для здійснення історичного дослідження. За такого підходу метою дослідника був не простий опис конкретних історичних подій, а виявлення загальної тенденції, на тлі історичної конкретики. В цій же праці Дж. Хікс застосував свої напрацювання в галузі макроекономіки для ретроспективного аналізу економічного розвитку, приділивши увагу техногенним факторам економічного зростання та визначенню умов динамічної рівноваги.

Розробку теоретичних проблем сучасної інфляції найбільш повно здійснено у праці Дж. Хікса "Нариси про світову економіку" (1959), грошей -- в праці "Критичні нариси з теорії грошей" (1967). До аналогічної проблематики він повертався і пізніше, зокрема, у книзі 1977 р. "Економічні перспективи. Нові нариси про гроші і господарське зростання", де досліджував таке нове явище, як одночасне зростання цін і безробіття.

Проблематика наукових праць Дж. Хікса 70--30-х pp. була визначена впливом нових кризових економічних явищ у світовій економіці, що спричинили кризу кейнсіанській ортодоксії. У 1975 р. вийшла його книга "Криза кейнсіанської економічної теорії", у якій Дж. Хікс у найбільш розгорнутій формі виклав критичні зауваження щодо теорії Кейнса. У 80-ті pp. у полі зору науковця опинились проблеми структурно-циклічних спадів, високої інфляції, стагфляції, розбалансування бюджетної та фінансової систем та ін. Аналіз Дж. Хіксом сучасної грошової системи, факторів формування грошової пропозиції, причин прискорення інфляційних процесів містився у таких його працях, як "Методи динамічної економіки" (1985), "Гроші, процент і заробітна плата" (1982), "Класики і сучасники" (1983) та ін.

За визначні наукові заслуги Дж. Хікс був обраний членом Британської, Шведської королівських, Італійської національної академій наук, Американської академії наук і мистецтв. У 1960--1962 pp. обирався президентом Королівського економічного товариства.

Дж. Хікс одним з перших зрозумів, що для поєднання з неокласикою оригінальна теорія Дж. Кейнса має бути істотно перероблена. Внесок Дж. Хікса у розвиток Кейнсової теоретичної спадщини виявився настільки вагомим та всеосяжним, що для його позначення виник термін "хіксокейнсіанство" чи " хіксіанство".

18. Характеристика, етапи розвитку та основні представники інституціоналізму

Інституціоналізм -- один із основних напрямків сучасної економічної думки. Він виник на рубежі 19-20 ст. як реакція на нездатність маржиналізму вирішити завдання наукового аналізу виникнувши тоді змін в економіці. Глибокі структурні соціально-економічні перетворення капіталістичного суспільства на всьому протязі століття підтримували актуальність реформістських ідей інституціоналізму, його високий престиж в науковій сфері.

Важливою характеристикою інституціоналізму являється визнання в якості головної рушійної сили еволюції людського суспільства різних суспільних інститутів. Суспільні інститути можна визначити як конкретні структури за допомогою яких впорядковуються відносини між людьми, їх діяльність і поведінка, регулюються суспільне життя, забезпечується його стабільність. Під суспільними інститутами також розуміється сукупність соціальних норм і культурних зв'язків, які визначають стійкі норми соціальної поведінки, і сама система реальної поведінки людей в суспільстві у відповідності з цими нормами.

В якості інститутів розглядаються окремі заклади, що відповідає політичним, економічним, культурним, ідеологічним та іншим структурам суспільства. В залежності від сфер суспільних відносин можна виділити інститути економічні, в коло яких входять, наприклад, кооперування і розподіл праці, власність, заробітна плата, гроші, кредит, торгівля, професійні господарські обєднання та ін.., інститути політичні, найбільш суттєвими із яких є держава, політичні партії, суд, армія, інститути родини і сімї, такі як спадкоємність, шлюб, інститути релігійні, перш за все церква, релігійні культури. Прибічники інституціоналізму виходять із визнання важливості всіх видів інститутів для економічного розвитку суспільства.

Велике значення в інституціоналізмі приділяється проблемі формування інститутів - так званим процесам інституціоналізації суспільства, суть яких заклечається в становленні і ствердженні суспільно-економічних, політико-юридичних і традиційних норм, які регулюють формування інституціональних структур в різних сферах життя людей.

Крім інститутів, в якості головної і визначальної сили суспільного розвитку висувається соціальна психологія народу, народних характер, темперамент, менталітет і навіть інстинкти. Ці фактори проявляється в народних звичаях, традиціях і повсякденному укладі життя. Наголос на вивчення суспільної психології при аналізі економічних явищ і процесів типовий для інституціоналізму.

Слідуючими характерними рисами інституціоналізму являються заперечення здатності капіталістичного світу до саморегулювання, підтримка ідеї про необхідність державного регулювання економіки, критика багатьох, хоч далеко не всіх, принципів маржиналізму, рекомендації широко використовувати математичні методи при аналізі психологічних і економічних явищ і процесів.

Таким чином, можна виділити такі основні особливості інституціоналізму:

По-перше, інституціоналісти досить широко трактують предмет економіки. На їх думку, ця наука не повинна займатися чисто економічними відносинами. Важливо враховувати весь комплекс умов і факторів, які впливають на господарське життя - правових, соціальних, психологічних, політичних. Правила державного управління являють собою не менший, а можливо і більший інтерес, ніж механізм ринкових цін

По-друге, інтитуціоналісти вважають, що необхідно вивчити не стільки функціонування, скільки розвиток трансформацію капіталістичного суспільства. Вони виступають з критикою капіталізму, за розширення соціальних програм. Питання про соціальні гарантії занятості може стати важливішим питанням про рівень заробітної плати. Так проблема безробіття стає перш за все проблемою структурної незбалансованості.

По-третє на думку інституціоналістів, ринок далеко не нейтральний і не універсальний механізм розподілу ресурсів. Саморегульований ринок стає своєрідною машиною для підтримки і збагачення крупних підприємств. Основа влади крупних корпорацій - техніка, а не закони ринку. Визначальну роль відіграє тепер не споживач, а виробник.

По-четверте, інституціоналісти вважають, що необхідно відмовитися від аналізу економічних відносин з позиції так званої «економічної» людини. Необхідні не розрізнені дії окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій проти диктату підприємців. Державі необхідно взяти під свою опіку екологію, освіту, медицину.

Як течія економічної думки, інституціоналізм відносно молодий: його виникнення і формування як наукової школи відноситься до кінця 19 ст., але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму були широко розповсюджені в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму одержав назву так званої старої негативної школи (Т.Веблен, Дж.Р.Коммонс, У.К.Мітчелл, Дж.Гобсон).

Другий етап продовжувався з 40-х по 60-ті роки (пізній інституціоналізм). Ідеологи інституціоналізму цього періоду не тільки описували протиріччя, але і, виходячи із досвіду і фактів, висували пропозиції, які були направлені на здійснення реформ рузвельтівського «нового курсу». Вони вивчали демографію і антропологію, розробляли теорії профспілкового руху. (Дж.Кларк, А.Берлі, Г.Мінз).

З початку 70-х років розпочинається новий і поки що останній етап в розвитку інституціоналізму, який називають інституціонально-соціальним напрямком або неоінституціоналізмом (А.Лоув, Г.Мюрдаль, Дж.К.Гелберт, Р.Коуз, Дж.Бюкенен, У.Ростоу, П.Дракер, Р.Арон, Ж.Еллюль, Дж.Белл, О.Гоффлер).

19. Американський інституціоналізм початку 20 ст. Роботи У.Мітчелла та Дж.Коммонса

В ранньому американському інституціоналізмі виділяються три основні напрямки:

1)соціально-психологічний

2)соціально-правовий

3)емпіричний (конюнктурно-статистичний)

Всі вони, не дивлячись на спільність фундаментальних положень значно відрізняються один від одного в піходах, методиці аналізу і тратуванні причин і наслідків економічних явищ, ролі і значенні окремих інститутів в житті суспільства.

У витоків соціально-психологічного інституціоналізму стояв Т.Б.Веблен, американський економіст і соціолог. Досліджуючи економіку суспільства, він розробив психологічну теорію економічного розвитку, використовуючи дані соціальної психології, біології і антропології. Його найбільш важливими роботами були «Теорія бездіяльного класу», «Місце науки в сучасній цивілізації і інші нариси», «Інженери і система цін», «Теорія бізнесу і підприємництва».

В своїх роботах Веблен детально аналізує поведінку і мислення окремих соціальни груп людей, вивчає зміну умов розвитку суспільства і еволюцію техніко-економічних і соціальних інститутів суспільства, розглядаючи економічні явища як сталі традиції. Веблен ототожнював закономірності суспільного розвитку з біологічними і вважав, що еволюція суспільно-економічних структур суспільства являє собою процес їх природного відбору, в якому виграють найбільш пристосовані структури.

Веблен знаходився під сильним впливом ідей К.Маркса і виходив з того, що основою соціального життя любого суспільства є виробництво, при цьому обмежуючи його лише технологією.

Веблен став основоположником всіх сучасних індустріально-технократичних концепцій. Він запропонував виділити світ бізнесу і світ індустрії. Перший має справу с сферою обігу, а другий з сферою виробництва.

Предметом економічної теорії, на думку Веблена, є людська діяльність в усіх її проявах.

В кінці 19 ст. Джон Р. Коммонс створив соціально-правовий напрямок в інституціоналізмі. Його основні роботи: «Правові основи капіталізму» 1924, «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економіці» 1934, «Економічна теорія трудових дій» 1950.

Для методології Коммонса характерне поєднання ряду положень школи граничної корисності і юридичної концепції в економіці, яку сформулювали представники нової історичної школи в Німеччині. Головну увагу при проведенні аналізу економічної реальності Коммонс приділяє дослідженню таких інститутів, як сімя, держава, профспілки, корпорації, торгові обєднання, виділяючи перш за все юридичні, правові норми і аспекти їх функціонування.

Коммонс також стверджував, що економічні категорії і інститути перш за все проявляються через їх юридичне оформлення. Власність, наприклад, проявляється як речова (майно), не речова (гроші, боргові зобов'язання), як невідчутня (цінні папери).

Ринкові відносини в сучасному капіталістичному суспільстві вважав Коммонс, в силу різних причин можуть бути «нечесними» і «несправедливими». Зробити відносини обміну чесними можливо шляхом впровадження розумного законодавства і правильного використання законів. Різні прошарки суспільства повинні співробітничати між собою, а всі виникаючі неминучі конфлікти вирішувати виключно на юридичній основі.

Засновником імперичного (кон'юнктурно-статистичного) інституціоналізму принято вважати Уеслі Мітчелла. Його основні роботи: «Цикли ділової активності» 1913, «Лекції про типи економічної теорії» 1935.

В центрі уваги Мітчелла находиться поведінка людей в суспільстві. Він опирався на положення, що головний фактор економічного розвитку криється в психології людей, в їх традиціях і звичках, що Мітчелла цікавила перш за все суспільна психологія, а не психологія індивіда. Це пояснюється тим, що для мітчелла суть розвитку людського суспільства зводилась до вдосконалення колективних зв'язків між його членами.

В центрі досліджень Мітчелла знаходились циклічні явища і процеси в економіці, зокрема, проблема грошового обігу. Розпочинаючи аналіз, він пробував визначити, які фактори в найбільшому ступені впливають на економіку, а в ній на фінанси, гроші і кредит. Мітчелл вважав, що саме ці сфери являються найважливішими і їх розумне регулювання може попередити кризи. Встановивши, які фактори - психологічні, соціальні, культурні, релігійні - чинять максимальний вплив на хід господарської еволюції суспільства, Мітчелл спробував виразити їх кількісно, вивчаючи закономірності їх коливання.

Заслугою Мітчелла явилось створення моделі без кризового розвитку капіталізму, для чого, зокрема, прийшлося залучити величезний фактичний матеріал по еволюції національних економік. Конкретні цифри, які відображали господарський розвиток, були представлені ним як динамічні ряди натуральних і вартісних показників, далі оброблені за допомогою математичних методів вирівнювання динамічних рядів. Одержані дані об'єктивно відображали дійсний стан речей в економіці і були інтерпретовані вченим для створення узагальнених характеристик кон'юнктури.

В сфері теорії Мітчелл поділяв головну ідею інституціоналізму про необхідність посилення суспільного контролю над економікою. Він пропонував створити систему державного страхування від безробіття, ввести систему індикативного (рекомендаційного) планування американської економіки і т.д.

20. Неоінституціоналізм. Роботи Д.Норда, Г.Беккера, Дж.Бьюкенена

З 50--60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук -- філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80--90-х pp. XX ст.Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) -- Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін. 

Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини XX ст. інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов'язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для головного напрямку економіки (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо -- з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

Теорія суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М. Бюкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: «Формула згоди» (1962), «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Бюкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».

Спільно з Г. Таллоком він організував у політехнічному інституті штату Вірджинія «Комітет із вивчення прийняття неринкових рішень», який згодом було перетворено на «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал «Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.

Поява теорії була підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Бюкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найта і особливо шведського економіста К. Вікселя (1851--1926), якого він називає «основоположником сучасної теорії суспільного вибору».

Теорія суспільного вибору -- це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. "Раціональні політики" підтримують насамперед ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба за допомогою теорії суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, у тому числі на державну службу.

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Бюкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Політику Бюкенен трактує як обмін. «Політика, -- писав він, -- є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну».

Д. Норт, починаючи з аналізу колоніальної економіки і добробуту колоній, в основному займався вивченням прискореного соціально-економічного розвитку "довоєнного Півдня", тобто Півдня 1815--1860 pp. Проводячи дослідження на основі уточнених даних з використанням методів економічного аналізу, Д. Норт взявся за рішучий перегляд усталених наукових концепцій, автори яких стверджували, що господарство довоєнного Півдня було збитковим, застійним, із низькою продуктивністю праці, тобто дуже неефективним у зв?язку з примусовим характером праці. Воно сприяло занепаду підприємницького духу, призвело до низької ефективності розподілу ресурсів та доходів на душу населення на рабовласницькому Півдні.

Д. Норт здійснив ряд досліджень зростання економіки у межах вивчення економічної історії. Особливо плідними стали 1960--1966 pp., коли він був директором Інституту економічних досліджень при Вашингтонському університеті. Результати цих досліджень опубліковані в "Американському економічному огляді" у статтях "Кількісне дослідження в американській економічній історії" (1963) та "Структура економічної історії" (1965), а також узагальнені в книзі "Зростання і добробут в американському минулому: нова економічна історія" (1966). Починаючи з аналізу "колоніальної економіки" і добробуту колоній, Д. Норт в основному займався вивченням прискореного соціально-економічного розвитку довоєнного Півдня, тобто Півдня 1815--1860 pp.

У книзі "Зростання і добробут в американському минулому: нова економічна історія" (1966) Д. Норт підкреслює: рабство само по собі не призводило до зниження якості підприємницької діяльності, зменшення обсягу капіталовкладень, нераціонального розподілу капіталу між сільськогосподарським і промисловим виробництвом. За умов екстенсивного, в основному сільськогосподарського виробництва південні плантатори господарювали раціональніше, вони краще обробляли землі та ефективніше використовували капітал, працю рабів для одержання найбільшого прибутку. Але Д. Норт залишає поза увагою моральні й етичні аспекти цього процесу.

Поряд з Р. Фогелем у своєму аналізі економічного зростання Д. Норт дотримувався поширеного в американській економічній науці з кінця 50-х років екрномічного імперіалізму, тобто тенденції "вторгнення" економіки в суміжні галузі гуманітарного знання. Він здійснив спробу узагальнити ці нові тоді економічні підходи до різноманітної людської діяльності, культури, дозвілля, спорту, злочинності, соціального забезпечення та інших суспільних процесів і явищ. У книзі "Економіка суспільних проблем" (1971), написаній спільно з Р. Міллером, Д. Норт розглядає зазначені явища громадського життя, що породжують багато суперечностей у суспільстві, як окремі справжні галузі економічного дослідження: економіка заборони абортів, економіка моральної проституції, економіка наркоманії, запобігання злочинності, економіка медичного обслуговування, економіка ризику і страхування, економіка освіти тощо.

Особливо слід зазначити, що на відміну від більшості економістів-істориків (у тому числі Р. Фогеля) для Д. Норта характерне прагнення не стільки до кількісних і статистичних оцінок економічних параметрів, до побудови контр-фактичних моделей, скільки до аналізу реальних історичних явищ та подій і пошуку їх пояснень. Інструментом такого аналізу для Д. Норта є аналітичний апарат неоінституціональної економічної теорії. Нова економічна історія намагається інтерпретувати історичний процес перш за все з погляду еволюції інституцій.

У роботах Д. Норта поряд з новим поглядом на інституціональну структуру економіки і суспільства в цілому, своєрідною інтерпретацією прийнятого у інституціоналістів терміна "інституція" особливий інтерес становить новий підхід до аналізу еволюції інституціональної структури, визначення траєкторії минулого економічного розвитку країни і апроксимації її на сучасні і навіть на майбутні процеси. У працях ученого мають місце підходи до розуміння причин "провалів" тієї чи іншої економічної системи, створюється можливість зіставлення інституційної структури, а отже, і моделей різних економічних систем. Певною мірою це поки що лише підходи, методологія аналізу, але вона обіцяє вирішення цілого ряду незрозумілих питань економічного розвитку західних країн, країн "третього світу" та постсоціалістичних держав.