Особливості інноваційної політики розвинених країн

Особливості інноваційної політики розвинених країн

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретичні основи державної інноваційної політики

1.1 Головні засади та завдання ДІП

1.2 Принципи формування та реалізації інноваційної політики

2. Державна науково-технічна та інноваційна політика у розвинених країнах

2.1 Державна інноваційна політика в США

2.2 Державна інноваційна політика в Японії

2.3 ДІП в Великобританії, Франції та Німеччині

3. Процес формування ДІП України

3.1. Принципи і пріоритети інноваційної політики України

3.2. Інструменти здійснення державного впливу в інноваційній сфері

Висновки

Перелік посилань

ВСТУП

Дослідження особливостей формування та реалізації інноваційної політики у розвинених країнах є актуальним для України, бо саме сьогодні держава намагається увійти в Європейське співтовариство, належне місце в якому вона зможе посісти лише за умови опанування інноваційного шляху розвитку.

Втручання держави в регулювання інноваційної сфери об'єктивно необхідне, оскільки існують відмови ринку, подолання яких є одним із найбільш важливих завдань держави.

Спільними для всіх сучасних моделей державної інноваційної політики (далі - ДІП) є інструменти, за допомогою яких держава впливає на інноваційну сферу. Наприклад, широке використання податкових пільг, побудова інноваційної інфраструктури, стимулювання винахідництва. На мою думку, в процесі розвитку інноваційної сфери в Україні, органам державної влади необхідно звернути увагу на ці інструменти й, адаптувавши їх до умов вітчизняної економіки, широко використовувати.

Інноваційна сфера не є однорідним утворенням, її складовими виступають такі підсистеми: новатор, організація, зовнішнє середовище.

Новатор - це винахідник, що безпосередньо проводить дослідження і розробки та займається впровадженням нової техніки, нових форм організації праці і управління, розробляє нову ідею продукт чи послугу шляхом творчого процесу. Це той, хто продукує новинку від ідеї до її застосування (входить до складу організації).

Організація - юридична особа, що виводить новинку на ринок та її комерціалізує з метою отримання комерційного ефекту, складна техніко-економічна і соціальна система. Підсистема, де зароджується новинка, яка просуває її до споживача, здійснює її комерціалізацію (входить до складу зовнішнього середовища).

Зовнішнє середовище - сукупність факторів, які сприяють або перешкоджають інноваційній діяльності, система факторів мікро- та макросередовища, ринкові умови господарювання, що їх формує держава.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Головні засади та завдання ДІП

При всьому різноманітті форм и прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних органів в усіх промислово розвинених країнах простежується дещо загальне, що дозволяє виокремити інноваційну політику в якості специфічного елемента системы державного регулювання. Так, відзначається погодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі; це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсові.

Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу: вона націлюється на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів і інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат.

Нарешті, загальна риса інноваційної політики - облік особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, вирогіного характеру, високого ступеня ризику і т.д.

Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, використовуваних різними країнами.

Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється й у сфері інновацій.

Унаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, - тих, у яких країна може домогтися лідируючого положення на світовому ринку.

Зокрема, виділяють американську, японську і європейську моделі інноваційної політики.

Основи державної інноваційної політики повинні базуватися на наступних принципах:

1. органічній єдності науково-технічного прогресу (далі - НТП) з економічним, соціальним і духовним розвитком суспільства;

2. демократизації і децентралізації керування, розвитку самоврядування в сфері науки і техніки;

3. першочерговій державній підтримці науково-дослідних робіт світового рівня, а також робіт, що забезпечують рішення найважливіших проблем держави, шляхом вибору науково-технічних пріоритетів і концентрації на їхній реалізації;

4. збалансованому розвитку фундаментальних, прикладних досліджень і розробок за рахунок прямої державної підтримки, економічного стимулювання інноваційної діяльності підприємств;

5. підтримці конкуренції і підприємництва в науково-технічній сфері, здійснення антимонопольних заходів;

6. сприянні розвиткові ринку науково-технічної продукції, збалансованого розвитку, наукового, освітнього і виробничого потенціалів;

7. багатоваріантності і рівноправності усіх форм організації науково-технічної діяльності, об'єднанні колективної й індивідуальної науково-технічної творчості;

8. максимальному використанні можливостей світової науки і техніки для забезпечення науково-технічного прогресу в країні.

Державні органи покликані здійснювати моніторинг і прогнозування інноваційних процесів в країні і за кордоном, а часто і пошук найбільш ефективних передових технологій для широкого впровадження.

Особливе місце займає державна експертиза інноваційних проектів, оскільки окремим організаціям, що здійснюють нововведення, важко оцінити всі їхні можливі ефекти в загальноекономічному масштабі.

1.2 Принципи формування та реалізації інноваційної політики

Витрати на науку сьогодні в Україні складають незначну частку ВВП, причому частка держави в цих витратах близько 40 % (з урахуванням реального виконання бюджету) і це негативно позначається на науці і на економіці в цілому.

В умовах обмежених ресурсів, якимі виткористовує держава для збереження і розвитку науково-технічного потенціалу, найважливішою проблемою є концентрація їх на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки.

Під пріоритетними напрямкам розвитку науки і техніки розуміються тематичні області досліджень і розробок, що забезпечують основний внесок у науково-технологічний розвиток і в досягнення поточних і довгострокових соціально-економічних цілей розвитку країни.

Урядовою комісією з науково-технічної політики 21 липня 1996 року затверджені наступні пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки: фундаментальні дослідження, інформаційні технології й електроніка, виробничі технології, нові матеріали і хімічні продукти, технології живих систем, транспорт, паливо й енергетика, екологія і раціональне природокористування.

Загальна схема формування і реалізації пріоритетних напрямків НТП містить у собі шість основних фаз:

1. Міністерство науки з урахуванням вимог до НТП з боку найважливіших (пріоритетних) галузевих, міжрегіональних і міжнародних соціально-економічних програм, а також власних цілей розвитку науки, її потенціалу формує критерії і правила виділення пріоритетних напрямків НТП і критично важливих технологій.

2. Дається прогноз можливостей НТП різними фінансованими організаціями, Міністерством науки. Він включає оцінку результатів і перспектив перехідних пріоритетних розробок, у тому числі закордонних, а також цілеспрямований моніторинг нових перспективних ідей і розробок, що можуть внести істотний вклад у рішення виявлених проблем і реалізацію науково-технічної політики. Завершується створенням у Міністерстві науки бази даних по перспективних проектах, що доцільно розглянути на державному рівні.

3. На основі прогнозу можливостей НТП, пріоритетів світової науки, критеріїв і правил добору пріоритетних напрямків НТП, зведені і галузеві підрозділи Міністерства науки формують розширений перелік можливих пріоритетних напрямків НТП.

4. Попередній добір критично важливих технологій і уточнення пріоритетних напрямків (Міністерство науки). Формування пропозицій по переліку держзамовлень в області НТП, програм міжнародного технічного співробітництва й інших держзамовлень в області НТП. Виділення підрозділів Міністерства науки і головних організацій, відповідальних за пророблення пропозицій по пріоритетних напрямках, держзамовленням в області НТП, програмам міжнародного технічного співробітництва й ін.

5. Підрозділами Міністерства науки, відповідальними за конкретні пріоритетні напрямки, розробляються концепція кожного пріоритетного напрямку і пропозиції по їхній структурі. Міністерство науки формує перелік держзамовлень, програм і інших проектів по держзамовленню в області НТП.

6. Проводиться узгодження з Міністерством науки і Міністерством економіки переліку пріоритетних напрямків, держзамовлень в області НТП, програм міжнародного технічного співробітництва й інших проектів. Результат представляється в Уряд.

2. ДЕРЖАВНА НАУКОВО - ТЕХНІЧНА ТА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА У РОЗВИНЕНИХ КРАЇНИХ

2.1 Державна інноваційна політика в США

Здійснення науково-технічної політики США базується на добре розвитий інституціональній структурі. Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільовий.

Адміністративно-відомча форма виявляється у виді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосереднього сприяння інноваціям. Так, у США в 1980 р. був прийнятий закон Стівенсона-Вайдлера "Про технологічні нововведення", що передбачає ряд мір стимулювання промислових інновацій:

1. створення для їхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій у рамках апарата виконавчої влади ;

2. надання сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями;

3. заохочення приватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок у розвиток науки і техніки.

Яскравим прикладом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мичиганскому університеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено 17 млн. дол. Основна його задача - розробка й експериментальна експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем і інших засобів автоматизації виробництва . Усього з 133 млрд. дол., що витрачаються в США на НДДКР у 1988 р. на долю федерального уряду приходилася майже половина - 49,3%.

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій припускає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі й у малих наукомістких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д. Контрактне фінансування являє собою один з елементів розповсюдженої в даний час системи контрактних відносин - договорів між замовниками і підрядчиками (у даному випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НДДКР - наприклад, в аерокосмічній області , - а фірма-виконавець НДДКР є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретний поділ праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Строго обмовляються взаємні зобов'язання й економічні санкції. У США в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат на НДДКР.

Особливе місце в системі "прямих" заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в області НДДКР і кооперацію університетів із промисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана усвідомленням об'єктивної необхідності, з одного боку, доведення передових наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації, з іншого - створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у промислових компаній, що вирішують у першу чергу виробничі і комерційні задачі. Узагалі, по справедливому зауваженню А.Я.Лівшиця, "ринок не дає ефекту в ситуаціях, коли є нестаток у здійсненні великих інвестиційних проектів, із тривалими строками окупності, високим ступенем прибутку і невизначеності у відношенні майбутньої норми прибутку". Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків і інших перспективних формувань, успішно реалізуючі складні інноваційні ідеї, - наочний приклад ефективності державної підтримки таких ідей, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, але і реально відчувають переваги спільної роботи.

Державна підтримка створення таких організаційних формувань здійснюється в розвитих промислових країнах переважно у виді спеціальних програм різних урядових відомств (у США це в основному Міністерство енергетики і Національний Науковий Фонд - ННФ). Так, у даний час ННФ здійснює чотири програми по організації співробітництва науково-дослідних установ і промислових фірм США: "Промислово-університетські кооперативні дослідницькі центри", організацію кооперації промисловості з університетами у виконанні дослідницьких проектів, фінансової допомоги окремим особам або фірмам у сфері дрібного бізнесу, і фундаментальних знань про процес технологічних нововведень

Непрямі методи, використовувані в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, на стимулювання самих інноваційних процесів, а з іншого боку - на створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторської діяльності. Це лібералізація податкового й амортизаційного законодавства, законодавчі норми та створення соціальної інфраструктури.

2.2 Державна інноваційна політика в Японії

В Японії питаннями інноваційної політики держави займаються вищі державні органи влади. Прем'єр-міністр Японії очолює Раду по справах науки. У його склад входять керівники ряду міністерств, а також представники найбільших приватних промислових корпорацій. Рада по справах науки формулює стратегічну лінію науково-технічного розвитку країни і визначає розміри витрат на НДДКР із державного бюджету, Керування по науці і техніці здійснює розробку і реалізацію найбільш великих національних програм (космічні дослідження, розробка апаратури для ядерних реакторів і ін.). У його рамках функціонує Японська корпорація розвитку досліджень, що займається підтримкою нових наукомістких фірм.

Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП) відіграє ключову роль у розробці промислових НДДКР і їхньому впровадженні. Контроль за виконанням конкретних напрямків робіт здійснюється Керуванням по науці і техніці. Під егідою МЗТП знаходиться і Японська асоціація промислової технології, що займається експортом і імпортом ліцензій. Керування національної оборони стимулює деякі дослідження в ракето- і авіабудуванні , а також електронної промисловості, що мають як військове, так і цивільне застосування.

Механізм, за допомогою якого японська держава реалізує свою інноваційну політику, досить простий. Після визначення пріоритетного напрямку досліджень МЗТП пропонує усім великим корпораціям з відповідним виробничим профілем взяти участь у реалізації програми. Міністерство надає корпораціям свої наукові лабораторії, "підключає" до досліджень ведучих вчених і фахівців з університетів, однак не робить скільки-небудь істотної фінансової підтримки. Основної ж витрати, зв'язані з проведенням НДДКР, колективно здійснюють корпорації-учасниці. Результати досліджень і розробок, а також ноу-хау повідомляються всім зацікавленим компаніям. Японський уряд не виділяє значних засобів на фінансування промислових НДДКР, так само як і не гарантує компаніям ринків збуту для нової продукції, але воно вживає протекціоністських заходів для захисту національного ринку і тим самим допомагає корпораціям "встати на ноги" на передових напрямках НТП. Тому японські виробники наукомісткої продукції на внутрішньому ринку практично не випробують тиску з боку іноземних конкурентів.

Самою серйозною зміною, що відбулася в концепції державного регулювання НТП Японії в 80-і роки, був намір уряду цієї країни вже в найближче десятиліття вивести її у світові лідери в новітніх, ще остаточно не сформованих галузях і виробництвах (нові матеріали, мікроелектроніка, біотехнологія, оптроника).

Японська модель також припускає створення технологічного пріоритету, але при цьому упор робиться на конкретні технології. За останні 10 років технологія будівництва великих танкерів була замінена в ролі ведучих технологій виготовлення роботів. Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, що повинні бути досягнуті, і стимулюється їхній розвиток для того, щоб потім переводити на нові технології все народне господарство.

На сьогоднішній день у Японії, державні витрати на НДДКР збільшилися до 3,5 % ВВП, в основному на фундаментальні дослідження і генерування принципово нових ідей. Державна політика Японії спрямована на перетворення країни з імпортера ліцензій у їхнього експортера.

Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП) Японії не тільки визначає стратегію загального і галузевого розвитку промисловості і зовнішньої торгівлі, але і має у своєму розпорядженні досить великий арсенал засобів і методів, що дозволяють конкретизувати цю стратегію. Крім традиційних економічних і адміністративних способів впливу на розвиток експортного виробництва й експорту, таких як пільгове кредитування і страхування експорту, часткове звільнення експортерів від сплати податків, пряме субсидування, державна комплексна допомога експортерам, сприяння їхньої збутової діяльності і т.п., японські державні органи широко використовують і непрямі методи: цільовий розподіл фінансових ресурсів, наданих приватними банками і зосередження їх у пріоритетних галузях, сприяння організаціям у придбанні передової іноземної технології, контроль за науково-технічним обміном із закордонними країнами.

Японська модель інтеграції науки і виробництва, науково-технічного прогресу припускає будівництво досконало - нових міст-технополісів, зосереджуючих НДДКР і наукомістке промислове виробництво.

Стратегія технополісів - це стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі розвитку мережі регіональних центрів вищого технологічного рівня, а тим самим - це стратегія інтелектуалізації всього японського господарства.

2.3 ДІП в Великобританії, Франції та Німеччині

Ці країни входять у Євросоюз і займають відповідно 3 (2,3 % ВВП), 5 (2,4 % ВВП) і 4-і (2,2 %) місця у світі по абсолютній величині витрат на НДДКР. З федерального бюджету НДДКР фінансується на 35-45 %.

Євросоюз велику увагу приділяє активізації інноваційної діяльності. До основних напрямків інноваційної політики Євросоюзу відносяться :

1. Вироблення єдиного антимонопольного законодавства.

2. Використання системи прискореної амортизації устаткування.

3. Пільгове оподатковування НДДКР.

4. Заохочення малого наукомісткого бізнесу.

5.Пряме фінансування організацій для заохочення інновацій в області новітньої технології.

6. Стимулювання співробітництва університетської науки й організацій, що роблять наукомістку продукцію.

Основою інноваційної політики Євросоюзу є "План розвитку міжнародної інфраструктури інновацій і передачі технологій", прийнятий у 1985 році. Головна мета даного документа - прискорення і спрощення процесів втілення результатів наукових досліджень у готових продуктах на національному і наднаціональному рівнях, а також сприяння поширенню інновацій Євросоюзу .

З 1988 року діє програма "ВЕЛЬЮ" по поширенню в Євросоюзу результатів НДДКР.

У відповідь на падіння частки європейських компаній на ринках високих технологій були прийняті:

1. ЭСПРИТ - Європейська стратегічна програма наукових досліджень у сфері технології інформаційних систем

2. РАСІ - дослідження передових способів зв'язку в Європі (ціль - проведення спільних НДР в області інтегрованого широкополосного зв'язку )

3. ЭВРИКА - комплексна програма, спрямована на стимулювання появи шляхом альянсів між європейськими групами могутніх промислових компаній, здатних протистояти конкуренції, особливо з боку американських і японських корпорацій і організувати скоординовані європейські НДДКР у шести областях : оптроніка, нові матеріали, великі ЕОМ, могутні лазери, прискорювачі часток, штучний інтелект.

Стимулювання інноваційної діяльності в Євросоюзі здійснюється приблизно на тих же принципах, що прийняті у світовій практиці.

3. ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ ДІП УКРАЇНИ

3.1 Принципи і пріоритети інноваційної політики України

Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" і доповнення до інших законодавчих актів, що повинні забезпечити введення цього закону в життя, дають гарантії функціонування науки як сфери діяльності. Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави в технологічних розробках.

Закон закладає основи переходу від базового до переважно цільового фінансування науки, чітко розмежовує функції Президента, Кабінету Міністрів, парламенту й інших структур у забезпеченні життєдіяльності науки.

На законодавчому рівні закріплена норма фінансування наукової і науково-технічної діяльності цивільного призначення.

Науково-технічна політика визначає основні цілі, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Держава покликана створювати сучасну інфраструктуру науки і готувати науково-технічні кадри, надавати державне фінансування і пріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки. Держава також веде статистику в науково-технічній сфері, забезпечує створення ринку науково-технічної продукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень, нових технологій і техніки, здійснює експертизу науково-технічних проектів, налагоджує науково-технічне співробітництво з іншими державами.

Головні принципи державної науково-технічної політики Україні:

1. Демократизація і децентралізація керування в сфері науки і техніки;

2. Облік вимог екологічної безпеки ;

3. Підтримка (першочергова) науково-технічних робіт, що забезпечують дозвіл найважливіших проблем розвитку України шляхом добору науково-технічних пріоритетів;

4. Збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

5. Підтримка конкуренції і підприємництва в науково-технічній сфері;

6. Створення і розвиток ринку науково-технічної продукції;

7. Участь науково-технічної громадськості у формуванні і реалізації державної науково-технічної політики.

Функції по реалізації державної науково-технічної політики виконують органи державного керування і недержавні структури, що у сукупності можна розділити на п'ять рівнів:

І рівень - Верховна Рада України;

ІІ рівень - Кабінет Міністрів України;

ІІІ рівень - міністерства, відомства й інші центральні органи керування;

ІV рівень - місцеві органи державної влади і керування ;

V рівень - організації, установи і підприємства, що є спільником у здійсненні науково-технічної політики.

Науково-технічну діяльність загальнодержавного значення фінансують з бюджету і державних позабюджетних фондів. Для фінансування і матеріально-технічної підтримки мір щодо забезпечення розвитку і використання досягнень науки і техніки в Україні формується Державний інноваційний фонд. Інші види науково-технічної діяльності здійснюють фінансування з власних і притягнутих засобів усіх суб'єктів науково-технічної сфери.

Пряме державне регулювання науково-технічної діяльності здійснюють за допомогою таких форм і методів: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формування і реалізація національних, державних і міждержавних науково-технічних програм, формування і розміщення державного замовлення, бюджетне фінансування визначених видів науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічної експертизи, створення системи науково-технічної інформації, ведення патентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації і сертифікації продукції в науково-технічній сфері, формування і заохочення науково-технічних кадрів.

З метою створення економічно сприятливих умов для науково-технічної діяльності держава застосовує фінансово-кредитні і податкові важелі:

1. Створення інноваційних фондів, сприяння організації і діяльності комерційних інноваційних банків, систем страхування науково-технічної діяльності;

2. Введення пільгового оподатковування і кредитування, застосування прискореної амортизації основних фондів підприємств, що виконують роботи з пріоритетних напрямків науково-технічного прогресу чи є спільником у формуванні інноваційних фондів.

Головним засобом реалізації загальнодержавних (національних) науково-технічних програм є державні (міжвідомчі ), галузеві (багатогалузеві ) і регіональні (територіальні ) програми.

Державні наукові і науково-технічні програми формує Міністерство України по справах науки і технологій на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних основах.

Обсяги фінансування загальнодержавних (національних) науково-технічних програм щорічно визначає Верховна Рада України під час прийняття Закону України про Державний бюджет України.

Положення про державні наукові і науково-технічні програми затверджує Кабінет Міністрів України.

3.2 Інструменти здійснення державного впливу в інноваційній сфері

Україна належить до держав з високим науковим потенціалом. Це передусім визнані у світі наукові школи, вагомі, а нерідко й унікальні досягнення в багатьох сферах - розробці нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці, телекомунікаціях та зв'язку. Держава, її політичне керівництво, органи законодавчої та виконавчої влади повинні створити такі умови, які забезпечували б не лише примноження цього потенціалу, а насамперед максимальну його віддачу. Держава має стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором досліджень і розробок на найсучасніших напрямах науково-технічного прогресу.

Треба кардинально поліпшити фінансування науки шляхом як збільшення бюджетних видатків, так і залучення позабюджетних асигнувань. Першочергової державної підтримки потребує фундаментальна наука, що є основою створення власних високих технологій і важливим чинником оновлення наукового потенціалу. Необхідно зміцнити правові засади діяльності Національної академії наук України, посилити її роль у координації фундаментальних наукових досліджень, виробленні та проведенні державної політики в цій сфері.

На сучасному етапі актуалізується проблема зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ, оснащення їх комп'ютерною технікою, новітнім обладнанням та приладами, створення належно оснащених регіональних та міжгалузевих центрів спільного користування. Необхідно підвищувати рівень комерціалізації результатів наукових досліджень, зменшувати інноваційні ризики високотехнологічних підприємств та венчурного капіталу за допомогою спеціальних фондів, увести в практику державне замовлення на впровадження у виробництво пріоритетних інновацій.

Невідкладним завданням є інституційне забезпечення державної науково-технічної та інноваційної політики, що передбачає:

- удосконалення чинної та розроблення нової нормативно-законодавчої бази науково-технічної і дослідної діяльності, фінансової й організаційної підтримки науки;

- створення сучасної патентно-інформаційної бази з довідково - пошуковим апаратом, використання світових досягнень інформатики в патентній технології;

- вироблення державної політики приватизації установ науково-технологічної сфери;

- удосконалення систем стандартизації та сертифікації, а також системи державної статистики науково-технічного прогресу, наближення її до європейських стандартів;

- застосування системи стимулювання, зокрема через податкові преференції кооперації науки і виробництва, а також механізмів регіональної підтримки науково-технічної діяльності, інноваційного перерозподілу робочої сили;

- розвиток і поглиблення міжнародного співробітництва в інноваційній сфері, її інформаційному та консалтинговому забезпеченні, трансферті технологій, насамперед з країнами ЄС та Росією.

Потребує вдосконалення та розширення правова база інноваційної діяльності; міжнародної науково-технологічної кооперації; регулювання ринку інновацій; оцінки інтелектуальної власності, експорту й імпорту продукції, виробленої з її застосуванням; податкового, кредитного та страхового стимулювання інноваційних підприємств і організацій.

Слід ужити всіх необхідних заходів для збереження кадрового потенціалу науково-технічної сфери, заохочення молоді до участі в науковій та науково-технологічній діяльності, зокрема шляхом поповнення наукових організацій фахівцями, підготовленими за державним замовленням. Треба запровадити спеціальні гранти для молодих учених, створити спеціалізовані ради для захисту кандидатських і докторських дисертацій з новітніх спеціальностей, ширше практикувати підготовку кадрів вищої кваліфікації в зарубіжних навчальних закладах.

На часі також зміцнення інженерної системи, яка зберігає свій потенціал і є базовим ресурсом української економіки під час її переходу в інноваційну фазу розвитку. Це потребує підвищення престижності інженерної праці та рівня її оплати, відновлення на сучасних засадах системи перепідготовки та підвищення кваліфікації інженерних кадрів.

Визначальні складові інноваційного розвитку - інтеграція науки та виробництва, об'єднання промислового, банківського та торговельного капіталу в потужні структури, здатні продукувати високотехнологічні, конкурентоспроможні товари та послуги. Відповідно організаційною основою реалізації інноваційної політики має стати створення фінансово-промислових груп, зокрема транснаціональних, а також горизонтальних та вертикальних холдингових компаній, науково-технічних центрів, технополісів, технопарків. У перспективі вони стануть стрижнем науково-технологічного та інноваційного процесу. Окремі з таких структур можуть формуватися і розвиватися через механізми вільних економічних зон.

Водночас Уряд має невідкладно визначити та здійснити конкретні заходи, спрямовані на підтримку венчурних фірм та малих підприємств інноваційної спрямованості.

ВИСНОВКИ

Україна володіє значним інтелектуальним та науково-технологічним потенціалом. Тому основним завдання ДІП в Україні є навчитися ефективно використовувати наявний потенціал для найшвидшого розвитку суспільства Вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає основи довгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого та виробничого призначення.

Отже, я вважаю за необхідність в інноваційній політиці України, задля виходу на рівень вискорозвинутих держав, притримуватися таких принципів: всебiчна пiдтримка науково-дослiдних, дослiдно-технологiчних та дослiдно-конструкторських, венчурних, впроваджувальних та iнших iнновацiйних організацій, удосконалення правової бази та посилення стимулiв розвитку мережi технологiчних iнкубаторiв, технопаркiв, технополiсiв та iнших ефективних форм поєднання наукової дiяльностi з промисловим виробництвом i капiталом, застосування системи стимулювання, зокрема через податковi знижки, кооперацiї науки i виробництва, iнновацiйно орiєнтованого перерозподiлу робочої сили, створення багатофункцiональної системи наукового забезпечення розвитку промисловостi, в тому числi галузевих i регiональних науково-технiчних центрiв, науково-технiчних служб, налагодження тiсної взаємодiї наукових органiзацiй сфери промисловостi з науковими установами Нацiональної академiї наук України, Мiнiстерства освiти i науки України, посилення наукового забезпечення циклу “наука -- технiка -- виробництво -- збут” тощо.

Перед урядом України, який здійснює економічні трансформації, стоїть завдання здійснення перебудови всього комплексу економічних відносин відповідно до потреб ринкової економіки, потреб запровадження інноваційного типу розвитку та побудови основ постіндустріального суспільства. Для досягнення цього нелегкого завдання, на мою думку, доцільно скористуватися досвідом країн, що вже пройшли шлях побудови моделі інноваційного розвитку і таким чином стали лідерами на міжнародній арені.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. - К.: КНЕУ, 2005. - 440 с.

2. Державне регулювання економіки / За ред. І.Р. Михасюка. - Львівський національний університет ім. Франка. Підручник. - К.: Атака, Ельга - Н, 2000. - 592 с.

3. http://www.nas.gov.ua/scinn/ Науково - практичний журнал «Наука та інновації».

4. http://www.in.gov.ua/ Державне агентство України з інвестицій та інновацій.

5. http://www.day.kiev.ua/26729/ Инновационная политика для Украины /ДЕНЬ/