Характерні особливості та структура національної економіки

Характерні особливості та структура національної економіки

48

Вищий навчальний заклад

Харківський інститут економіки ринкових відносин та менеджменту

( ХІЕРВМ )

Контрольна робота

з дисципліни національна економіка

Виконав студент Перевірив

ІІІ курсу заочного відділення

економічного факультету

Півторонос Є.М.

Лубни 2008 рік

Заліковий модуль І. Характерні особливості та структура національної економіки

1. Інфраструктура національного ринку та її елементи

Вивчення історії господарського розвитку різних країн показує, що економіка кожної країни розвивається власним шляхом, використовуючи при цьому загальні розробки економічної теорії. Відсутність копіювання даних розробок, різне їхнє засвоєння, приводить до створення власної національно-економічної системи. Однак, недооцінка досягнень світової економічної думки може приводити до економічних криз, соціальної напруги, політичній нестабільності, а іноді до втрати державності, національної волі. Для запобігання таких наслідків, мабуть, необхідно знати й розуміти особливості національної економіки.

Економічна система кожної країни або національна економічна система має свої особливості, такі як особливості організації виробництва, розподілу, обміну, споживання національного продукту, які регулюються конституцією й законами, особливості економічного мислення, особливості підприємництва, торгівлі й т.д. Або говорячи більш узагальнено, у функціонуванні національної економіки задіяні різні економічні, політичні, соціальні, психологічні, історичні фактори. Така безліч складових, які характеризують «мистецтво ведення господарства» нації, може лякати своєю невизначеністю, відсутністю можливості їхнього виміру. І дійсно національна економіка є об'єктом вивчення різних економічних наук. Так, економічні відносини й закономірності розвитку в її окремих галузях вивчають такі дисципліни як економіка промисловості, економіка будівництва, економіка сільського господарства й т.д. Однак, якщо розглядати національну економіку як цілісну систему, наявність розроблених макроекономічних показників усуває цю проблему. Макроекономічні показники або показники витрат і результатів виробництва відображають економічну політику, національну ідеологію, форми організації виробництва, ставлення до праці, споживання й т.д. Говорячи інакше, вивчення національної економіки на базі положень загальної макроекономіки, її категоріях і законах дозволяє розкрити зміст основних понять національної економіки і виявити загальні закономірності її розвитку.

Товарний ринок

Основою економіки всякої держави є ринок товарів і послуг або, інакше кажучи, товарний ринок. Об'єктами товарного ринку є товари та послуги, суб'єктами -- виробники та споживачі, продавці та покупці.

Товар (англ. commodity, goods) -- це продукт праці (виріб, послуга), призначений для продажу, що задовольняє певні потреби підприємств або населення.

Більш загальна класифікація поділяє всі товари на такі групи, які наводяться в статистиці зовнішньої торгівлі:

сільськогосподарська сировина та продовольство;

паливо, мінеральна сировина та метали;

хімічні продукти;

машини, устаткування, транспортні засоби;

промислові товари народного споживання.

Залежно від типу споживачів розрізняють товари індивідуального споживання (споживчі товари) і товари виробничого призначення, а також відповідні їм ринки.

Товари індивідуального споживання призначені для задоволення особистих (індивідуальних) потреб. Ринок споживчих товарів має масовий тип споживання, множинну конкуренцію, його структура в значній мірі децентралізована. На цьому ринку переважають стандартні товари, канали товаропросування багатоступінчасті.

Споживчий ринок в Україні складається з чотирьох основних сегментів. Перший сегмент -- організований (врахований органами статистики, включаючи приватних підприємців, що торгують на речових ринках). Другий сегмент - продовольчий, третій - речовий, четвертий - продовольчо-приватний.

Товари виробничого призначення використовуються підприємствами, фірмами, організаціями. Це всіляке технологічне устаткування, будівельно-дорожня техніка, транспортні машини загального користування, паливно-сировинні товари тощо. Ринок товарів виробничого призначення має характерні параметри за своєю структурою, типом споживання (незначна кількість покупців), типом конкуренції, мотивації покупок, каналами товаропросування, високими вимогами до сервісу.

Послуги -- це товар, що не має матеріалізованої форми. Раніше економісти вважали, що послуги -- це лише непродуктивна витрата праці. Нині цей погляд змінився. В економічній літературі наводяться такі визначення: "Послуга є продукт продуктивності праці, виражений у вигляді нематеріальної споживчої вартості, корисного ефекту, що задовольняє які-небудь людські потреби незалежно від їх природи".

Цікаво, що основний приріст робітників, зайнятих у народному господарстві, як це не парадоксально, припадає на невиробничу сферу, у тому числі на сферу послуг (охорона здоров'я, освіта, побутове обслуговування, готелі, туризм, спорт тощо).

Товарний ринок може бути також роздрібним та оптовим.

Роздрібний ринок являє собою ринок покупців, що купують товари та послуги вроздріб, тобто поштучно, в основному для особистого споживання.

Оптовий ринок -- це ринок підприємств і організацій, що купують товари та послуги оптом, тобто значними .партіями, для їх подальшого використання у процесі виробництва, перепродажу або перерозподілу.

Таким чином, товарний ринок являє собою розвинений інтегральний ринок, елементами якого є ринки споживчих і виробничих товарів, а також ринок послуг, який забезпечує функціонування економіки у сфері виробництва, обміну і споживання.

Майновий ринок

Під майном розуміють сукупність речей та матеріальних цінностей, що знаходяться у володінні якоїсь особи. З поняттям "майно" нерозривно пов'язані поняття "власність" та "право власності".

Власність -- це належність майна, у тому числі засобів та продуктів виробництва, певним особам (окремим людям або колективам) за певних історичних умов, що відбивають конкретний тип відносин власності.

Право власності -- це право конкретних суб'єктів (осіб) на певні об'єкти (майно).

Право власності зводиться, як правило, до трьох правомочностей: права володіння, права користування та права розпоряджання майном. Право володіння -- це надана законом можливість фактичного володіння річчю та утримання її у власному володінні. Право користування -- заснована на законі можливість експлуатації майна, використання його корисних властивостей та/або одержання від нього плодів та доходів. Право розпоряджання майном -- це надана власнику можливість за своїм розсудом і у своїх інтересах чинити дії, що визначають юридичну долю майна. Ці правомочності тісно пов'язані між собою і лише у комплексі становлять юридичний зміст права власності.

Таким чином, власник -- це той, хто володіє, користується і за своїм розсудом розпоряджається належним майном.

Право власності -- це врегульовані законом суспільні відносини з володіння, розпоряджання та користування майном.

В Україні відносини власності регулюються відповідним розділом Цивільного кодексу, Законом "Про власність", а також низкою інших законодавчих актів.

Суб'єктами права власності визнаються Український народ, держава Україна, громадяни України та інших держав, особи без громадянства, а також юридичні особи України та інших держав.

Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Об'єктами права власності є природні ресурси, майно, а також майнові права.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпоряджання, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

Власність в Україні виступає в таких видах:

власність Українського народу;

приватна власність;

державна власність;

комунальна власність.

Власність Українського народу -- це земля, ЇЇ надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України.

Приватна власність -- це власність, що належить одній особі (фізичній або юридичній). Об'єктами права приватної власності є майно, грошові кошти, цінні папери, твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, інші результати інтелектуальної праці.

Закон надає право фізичним та юридичним особам мати в приватній власності, не обмежуючи кількістю і вартістю, майно як споживчого, так і виробничого призначення, використовувати його для підприємницької діяльності та одержувати від цього власну продукцію і доходи.

Колективна власність виникає на основі добровільного об'єднання майна фізичних та юридичних осіб.

Суб'єктами права колективної власності є господарські товариства, об'єднання громадян, кооперативи, трудові колективи орендних підприємств.

Об'єктами права колективної власності є грошові та майнові внески, виготовлена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

У державній власності перебуває майно, в тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

У комунальній власності перебуває майно, в тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Власність двох або більше осіб із визначенням часток кожної з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожної з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Сукупність майна держави, територіальної громади або підприємства називають фондами. Так, сукупність житла утворює житловий фонд, сукупність земельних ділянок -- земельний фонд, сукупність засобів виробництва (основних і оборотних) -- відповідно основні та оборотні фонди підприємств.

Майно поділяють також на рухоме і нерухоме.

До рухомого майна відносять устаткування, машини, механізми, транспортні засоби, передавальні пристрої, інвентар, худобу, товари тривалого користування тощо.

Під нерухомим майном розуміють майно, нерозривно пов'язане з землею. Це будівля, споруда, будинок, квартира, підприємство, як цілісний майновий комплекс.

З іншого боку, нерухоме майно -- це таке майно, відчуження якого відбувається в обов'язковому нотаріальному порядку, або яке підлягає обов'язковій реєстрації у відповідних державних органах.

Отже, до нерухомості відносять земельні ділянки, виробничі та сільськогосподарські будівлі, житлові будинки, квартири, садові будиночки, гаражі, будівельні матеріали.

Ринок нерухомого майна являє собою складний ланцюг взаємозалежних ланок, таких як:

землеустрій;

інженерно-геодезичні вишукування;

архітектурне проектування;

будівельна індустрія;

будівництво;

торгівля нерухомістю;

експлуатація житла.

Законодавство про власність є наріжним каменем функціонування майнових правовідносин. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Ринок праці

Праця -- це доцільна діяльність людини, спрямована на видозмінення та пристосування предметів природи для задоволення своїх потреб.

Термін робоча сила в широкому економічному розумінні означає сукупність фізичних і духовних здібностей людини до праці. При цьому мається на увазі не тільки здатність до праці окремої людської особистості, а й трудові ресурси суспільства в цілому, всіх людей фізичної та розумової праці.

Робоча сила -- це товар, І як усякий товар вона має свій ринок, на якому здійснюється його купівля-продаж -- ринок праці, або ринок робочої сили.

Суб'єктами ринку праці є працедавець (англ. employer), тобто будь-яка юридична або фізична особа, що має потребу в робочій силі і використовує найману працю, та найманий працівник (англ. еmployee), що пропонує (продає) свою робочу силу.

Як і на всякий товар, ціна на робочу силу визначається залежно від попиту та пропозиції. Вартість товару "робоча сила" виражається в розмірі заробітної плати, що у певний момент встановилася на тому чи іншому ринку праці (мал. 37).

Ситуація, що складається на ринку праці, характеризується зайнятістю населення та відсутністю або наявністю безробіття.

Зайнятість населення -- це система відносин між людьми з приводу забезпечення їх робочими місцями та участі працездатного населення у господарській діяльності суспільства.

Держава забезпечує зайнятість населення шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць та розвитку підприємництва.

Безробіття (англ. unemployment) -- це явище, коли частина економічно активного населення, що бажає працювати, не може застосувати свою робочу силу, коли пропозиція робочої сили різко перевищує попит на неї. Безробіття виникає тоді, коли кількість наявних робочих місць менша від тієї кількості, яка потрібна для працевлаштування всіх громадян.

Хто ж може вважатися безробітним?

Відповідно до Закону "Про зайнятість населення" безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Міжнародна організація праці (МОП) дає таке визначення: "Безробітний -- це людина, що хоче працювати, може працювати, але не має робочого місця.

Розрізняють кілька видів безробіття.

Класичне безробіття виникає при вивільненні (звільненні) працедавцями частини працюючих з метою підвищення заробітної плати працівникам, що залишилися.

Циклічне безробіття виникає в періоди загального економічного спаду, падіння загального обсягу виробництва, коли зайнятість у зв'язку з цим скорочується, а безробіття зростає. Циклічне безробіття виявляється в перевищенні пропозиції робочої сили над попитом на неї.

Фрикційне безробіття пов'язане з добровільним переходом працівників з однієї роботи на іншу. Коли людина має свободу вибору роду діяльності або місця роботи, в якийсь момент часу вона опиняється у положенні між попередньою та наступною роботами. Таким чином, фрикційне безробіття викликане незайнятістю працівників під час переходу з одного місця роботи на інше.

Структурне безробіття пов'язане з невідповідністю структури робочої сили структурі робочих місць. З часом у структурі виробництва відбуваються зміни, викликані науково-технічним прогресом, що, у свою чергу, змінюють структуру попиту на робочу силу. Через такі зміни попит на окремі види професій зменшується або припиняється зовсім. Одночасно збільшується попит на інші види професій, у тому числі нові, раніше взагалі не існуючі. Оскільки робоча сила реагує на такі зміни досить повільно, виникає структурне безробіття.

Технологічне безробіття є наслідком скорочення зайнятих на виробництві у зв'язку з його автоматизацією і впровадженням нових технологій.

Нарівні з явними, відкритими видами безробіття, існує також приховане безробіття, що характеризується недовикористанням робочої сили. Воно полягає у тому, що певна кількість осіб найманої праці змушена працювати (з ініціативи працедавця, а також через відсутність на ринку робочої сили робочих місць з повною зайнятістю) за умови меншої тривалості робочого часу (неповний робочий тиждень, скорочений робочий день тощо).

Приховане безробіття виявляється також у тому, що фахівці виконують роботу, яка потребує набагато нижчої кваліфікації, ніж та, якою володіє дана робоча сила. Приховане безробіття може переходити у відкрите.

В умовах ринку безробіття є неминучим явищем, тому законодавством багатьох країн передбачено захисні заходи, що пом'якшують негативні наслідки безробіття, насамперед, для жінок, що мають дітей, молоді, інвалідів, осіб, звільнених з місць ув'язнення, тощо!

Як уже зазначалося, ринок праці являє собою механізм здійснення контактів між покупцями робочої сили (працедавцями) і продавцями робочої сили (найманими працівниками).

На цьому ринку можуть здійснюватися як безпосередні угоди з найму робочої сили, так і за допомогою спеціально організованих установ -- бірж праці.

Біржа праці -- це установа, що здійснює посередництво між працівником і підприємцем при укладанні угоди купівлі-продажу робочої сили. Біржа праці також реєструє безробітних. Нині ці функції виконують головним чином державні біржі праці. Функції біржі праці в Україні виконує державна служба зайнятості, яка складається з Державного центру зайнятості Міністерства праці України, а також обласних, міських і районних (у містах) центрів зайнятості.

До основних функцій центрів зайнятості відносять:

облік непрацюючих (у тому числі безробітних);

облік незайнятих робочих місць;

призначення і виплату допомоги у зв'язку з безробіттям;

організацію перепідготовки кадрів;

кваліфікаційну експертизу.

Існують також приватні (комерційні) бюро з працевлаштування. Проте комерційні біржі праці та бюро з працевлаштування на відміну від державної служби зайнятості здійснюють лише добір кадрів і робочих місць, причому на платній основі. Всі приватні бюро з працевлаштування повинні одержати дозвіл (ліцензію) Міністерства праці України на здійснення своєї діяльності.

Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів Фонду державного соціального страхування на випадок безробіття. Фонд державного соціального страхування на випадок безробіття є цільовим страховим фондом, самостійною фінансовою системою і створюється на державному та місцевих рівнях за рахунок зборів на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття. Порядок розподілу коштів фонду затверджується КМУ разом з Державною програмою зайнятості населення на поточний рік.

Фінансовий ринок

Фінанси (від лат. financia) -- це система грошових відносин, що виражають формування і використання грошових фондів у процесі їх кругообігу.

Відповідно до своєї ролі в суспільному виробництві фінанси містять у собі такі ланки:

загальнодержавні фінанси;

фінанси суб'єктів господарювання;

фінанси населення.

Кожна ланка виконує свої завдання і їй відповідає особливий фінансовий апарат, але всі разом вони утворюють єдину фінансову систему держави. Разом з тим фінанси держави, суб'єктів господарювання та населення становлять єдиний фінансовий ринок.

Фінансовий ринок -- це сфера прояву економічних відносин між продавцями і покупцями фінансових ресурсів та інвестиційних цінностей, тобто інструментів утворення фінансових ресурсів.

До фінансових інструментів відносять коротко-, середньо- і довгострокові кредити та грошові вклади (депозити), цінні папери, валютні цінності, золото та інші дорогоцінні метали, страхові продукти.

Поняття "фінансовий ринок" є певною мірою узагальнюючим. На практиці воно характеризує доволі розгалужену систему окремих видів фінансових ринків з різноманітними сегментами (мал. 38).

Кожен з цих ринків має справу з різним типом фінансових інструментів, обслуговує різних клієнтів і діє у різних сферах господарської діяльності.

Кредитний ринок -- це сфера формування попиту та пропозиції на грошові фонди або позичковий капітал.

Під фондовим ринком (ринком цінних паперів) розуміють частину фінансового ринку, що належить до сфери кругообігу цінних паперів.

Валютний ринок -- це сфера економічних відносин, що виявляються при здійсненні операцій купівлі-продажу іноземної валюти та платіжних документів у валюті.

Ринок золота (ринок дорогоцінних металів) -- це ринок, на якому здійснюється регулярна купівля-продаж золота як промислового споживання, так і з метою накопичення або поповнення золотого запасу.

Страховий ринок -- це сфера економічних відносин з надання послуг зі страхування.

Фінансовий ринок поділяють також на грошовий ринок (короткострокові кредити та цінні папери тощо) і ринок капіталів (середньо- та довгострокові кредити, цінні папери тощо).

Грошовий ринок являє собою фінансовий ринок, призначений для здійснення операцій з надання і запозичення грошових фондів на короткий термін.

Ринок капіталів є фінансовим ринком, призначеним для операцій з надання і запозичення капіталів на тривалий термін.

До короткострокового капіталу відносять фонди, надані в позичку на термін від доби до року. До довгострокового капіталу відносять капітал, що інвестується або позичається на термін від п'яти і більше років. Капітал, наданий у позичку на термін У межах від одного до п'яти років, відносять до середньострокового.

На всіх фінансових ринках відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. Переміщення фінансових ресурсів здійснюється різними каналами, що називаються каналами фінансування.

Усі канали фінансування можна поділити на дві основні групи:

канали прямого фінансування, якими грошові кошти переміщаються безпосередньо від власників коштів до позичальників;

канали непрямого фінансування, якими кошти переміщаються від їх власників до споживачів за допомогою фінансових посередників.

При непрямому фінансуванні кошти спочатку акумулюються у посередників і лише після цього надходять у розпорядження позичальників.

До фінансових посередників відносять:

комерційні банки;

позичково-ощадні установи;

взаємні фонди грошового ринку;

інвестиційні банки;

інвестиційні компанії та фонди;

фінансові компанії;

страхові компанії;

¦ приватні пенсійні фонди;

дилінгові компанії;

трастові компанії та інші.

В умовах зростаючої глобалізації економіки фінансові ринки окремих країн існують не ізольовано один від одного, а знаходяться в постійному зіткненні та взаємодії. Нинішній світовий ринок характеризується утворенням світових фінансових центрів.

Світові фінансові центри -- це центри зосередження банків та інших фінансових інститутів, що здійснюють міжнародні кредитні і валютні операції, угоди з золотом, цінними паперами та іншими активами.

Комерційні банки є універсальними фінансовими посередниками на відміну від інших, що є спеціалізованими установами і, як правило, здійснюють одну або кілька однотипних фінансових операцій як винятковий вид діяльності. У цій главі буде докладно розглянуто саме банківську систему держави та основні види банківських операцій.

Ринок цінних паперів

Ринок цінних паперів, або фондовий ринок, призначений для акумулювання капіталу з подальшим його перерозподілом у вигляді інвестицій у виробничу і соціальну сфери народного господарства шляхом випуску, придбання та вільного розпоряджання цінними паперами їх власниками.

Цінні папери (англ. security) -- це грошові документи, що свідчать про право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, що їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Залежно від мети випуску цінні папери поділяються на комерційні та фондові.

Комерційні (товарні) цінні папери обслуговують процес товарообігу і певні майнові угоди. Це цінні папери, що закріплюють речові права власності або право застави на товари. До них відносять чеки, коносаменти, складські свідоцтва, заставні тощо.

Фондові цінні папери охоплюють папери, які обертаються на фондовому ринку. їх характерними ознаками є випуск у значних, заздалегідь встановлених розмірах, уніфікованість, вираження права на певну частку в акціонерному капіталі, майні чи облігаційному фонді.

Залежно від виражених у них прав цінні папери поділяються на пайові та боргові.

Лойові цінні папери -- це папери, що свідчать про наявність паю, участі або іншого інтересу у майні чи у підприємстві. До них відносять акції, сертифікати на акції, інвестиційні сертифікати.

Боргові цінні папери -- це папери, що засвідчують позичання коштів, які мають бути повернені позикодавцю в майбутньому, наприклад, вексель (боргове зобов'язання), облігація тощо.

За походженням цінні папери поділяються на два великих класи: основні та похідні.

Основні цінні папери -- це папери, в основі яких лежать майнові права на якийсь актив, такий як товар, гроші, капітал, майно, різного роду ресурси тощо.

Основні папери, у свою чергу, діляться на первинні та вторинні.

Первинні цінні папери ґрунтуються на активах, до яких не входять самі цінні папери. Це акції, облігації, векселі тощо.

Вторинні цінні папери -- це цінні папери, що випускаються на основі первинних. Вони підтверджують право володіння цінними паперами. До них належать варіанти, сертифікати, депозитарні розписки тощо.

Похідні цінні папери, або деривативи виражають майнові права (зобов'язання), що виникають у зв'язку зі зміною ціни покладеного в основу даного цінного папера біржового активу. Інакше кажучи, похідний цінний папір -- це цінний папір на якийсь ціновий актив: на ціни товарів (як правило, біржових товарів), на ціни основних цінних паперів (тобто на індекси акцій), на ціни валютного ринку (валютні курси), на ціни кредитного ринку (відсоткові ставки) тощо. До похідних цінних паперів відносять ф'ючерсні контракти (товарні, валютні, індексні, відсоткові та інші) й опціони.

Залежно від форми власності (типу емітента) розрізняють державні і недержавні цінні папери.

Державні цінні папери -- це облігації, казначейські векселі та інші державні зобов'язання, що випускаються центральними, місцевими органами влади та державними підприємствами з метою розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів.

Недержавні цінні папери -- це корпоративні цінні папери, що випускаються в обіг корпораціями (компаніями, банками, організаціями), а також цінні папери, що випускаються фізичними особами (наприклад, вексель).

Залежно від способу легітимації власника цінні папери поділяють на:

¦ папери на пред'явника, коли власником папера визнається особа, що володіє документом;

¦ іменні папери, що містять позначення власника в тексті документа;

¦ ордерні папери, що передбачають можливість бути переданими іншій особі шляхом передавального напису на зворотному боці документа (індосаменту).

Законом може бути виключена можливість випуску цінних паперів певного виду як іменних або ордерних або паперів на пред'явника.

Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту).

Індосамент - це передавальний напис, що учиняється на зворотному боці векселя, чека, коносамента та деяких інших цінних паперів для передачі прав по цих документах від однієї особи (індосанта) до іншої (індосату). Індосамент може бути іменним, ордерним (вказується особа, якій або в розпорядження якої передається документ) або бланковим (пред'явницьким). Індосамент за векселем або чеком покладає на індосанта відповідальність за платіж по цьому документу.

Цінні папери можуть існувати у формі паперових документів або записів на рахунках. Значне збільшення обороту цінних паперів викликало оформлення їх шляхом запису в книгах обліку або на рахунках, що ведуться на магнітних та інших носіях інформації. Таким чином, вони перейшли в безготівкову, фізично невловиму (безпаперову) форму. Тому на ринку цінних паперів випускаються, обертаються і погашаються як документарні цінні папери, так і бездокументарні.

Власник бездокументарних цінних паперів може не мати ніякого документа, крім виписки з реєстру, але при цьому його права будуть захищені навіть більш надійно, ніж при паперовій формі випуску. Безготівковий цінний папір не можна підробити. Крім того, він гарантує власнику максимальну ліквідність, тобто можливість швидко його продати з мінімальними витратами.

Емісійні цінні папери випускаються, як правило, значними серіями, у великих кількостях. Не емісійні випускаються поштучно або невеличкими серіями.

Цінні папери, що котируються, -- це цінні папери, які обертаються на фондовій біржі. Папери, які не допущені до купівлі-продажу на біржі й обертаються на позабіржовому ринку, одержали назву таких, що не котируються.

Строкові цінні папери випускаються на певний строк. Безстрокові цінні папери -- це цінні папери, в яких не зазначена дата їх погашення.

Нарівні з об'єктами фондового ринку, якими є цінні папери, виділяють також суб'єктів цього ринку. Суб'єктами ринку цінних паперів є:

емітенти цінних паперів;

інвестори;

торговці цінними паперами.

Емітент цінних паперів -- це юридична або фізична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати зобов'язання, що випливають з умов їх випуску.

Інвестор -- громадянин або юридична особа, що вкладає кошти у цінні папери від свого імені і за свій рахунок з метою одержання доходів.

Торговець цінними паперами -- юридична особа, для якої діяльність з цінними паперами з метою одержання доходу за рахунок проведення комісійних, комерційних і представницьких операцій на фондовому ринку є винятковою.

До торговців цінними паперами відносять:

фондові біржі;

інвестиційні компанії;

інвестиційні фонди.

Фондова біржа -- це фінансова організація, що спеціалізується на організації постійно діючої централізованої торгівлі цінними паперами на комісійній основі. Вона здійснює такі основні операції:

облік цінних паперів та їх зберігання;

прийняття цінних паперів до торгів за певних умов;

проведення аукціону;

організація оформлення угод з купівлі-продажу цінних паперів;

виконання централізованих взаєморозрахунків у межах біржового ринку;

здійснення централізованого курсового контролю та інформування учасників торгів щодо виконаних угод.

Інвестиційна компанія -- фінансова установа, що спеціалізується на комерційній та комісійній діяльності з цінними паперами як на централізованому ринку, так і на позабіржовому, шляхом:

аналізу стану ринку цінних паперів і проведення операцій на ньому у власних інтересах і за дорученням фізичних та юридичних осіб;

котирування цінних паперів і визначення цін їх купівлі-продажу на позабіржовому ринку;

організації проведення взаєморозрахунків і оформлення угод з купівлі-продажу цінних паперів;

організація нарахування і виплати доходів з цінних паперів;

надання консультаційних послуг у частині даних, що не становлять комерційної таємниці.

Інвестиційний фонд -- фінансова установа, що спеціалізується на акумулюванні коштів інвесторів і вкладенні їх у цінні папери. Управління фондом здійснює спостережна рада та інвестиційний керуючий, який від свого імені проводить операції на біржовому і позабіржовому ринках з формування портфеля цінних паперів. У зв'язку з цим інвестиційний фонд як юридична особа здійснює такі операції:

¦ залучення тимчасово вільних коштів фізичних та юридичних осіб шляхом їх вкладення у цінні папери інвестиційного фонду;

¦ організація виплати доходів власникам цінних паперів.

В Україні посередницька діяльність з випуску та обігу цінних паперів може здійснюватися також комерційними банками (як Універсальними, так і спеціалізованими інвестиційними банками) та довірчими товариствами (трастовими компаніями).

Як фінансові посередники на ринку цінних паперів комерційні банки можуть здійснювати такі операції:

¦ розміщення і зберігання цінних паперів;

комерційні, комісійні та довірчі операції з цінними паперами, у тому числі кредитування під забезпечення векселів та інших видів фінансових інструментів;

облік операцій з цінними паперами, власників іменних цінних паперів, прав інвесторів на передплату на цінні папери, випуск яких намічається;

котирування цінних паперів і визначення цін їх купівлі та продажу на позабіржовому ринку;

операції з нарахування і виплати доходів від цінних паперів;

інкасація та перевезення цінних паперів;

перевірка достовірності цінних паперів, випущених у паперовому вигляді;

продаж бланків векселів;

надання консультаційних послуг у частині даних, що не становлять комерційної таємниці.

Довірче товариство -- це юридична особа з додатковою відповідальністю, що здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителем майна щодо реалізації його прав власника. Товариство може здійснювати такі операції:

для громадян -- організація цілості майна та представницькі послуги;

для юридичних осіб -- розпорядження майном, агентські послуги, управління голосуючими акціями, переданими довірчому товариству шляхом участі в загальних зборах акціонерних товариств;

розміщення приватизаційних паперів.

Облік операцій з майном довірителів та його зберігання забезпечує комерційний банк на основі договору з довірчим товариством.

Страховий ринок

Особливою галуззю фінансового ринку є страховий ринок, або, інакше кажучи, ринок страхових послуг.

Страхування (англ. insurance) -- це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Світовий досвід свідчить про те, що страхування за рахунок спеціально створених фондів достатньо ефективно регулює економічний процес, забезпечуючи страховий захист підприємств, інтересів держави та соціальні гарантії громадян.

Нині страхування може здійснюватись у вигляді:

самострахування, коли підприємство самостійно створює резервні грошові фонди шляхом відрахувань від прибутку;

взаємного страхування, яке виникло ще в часи Давнього Риму і досі існує у вигляді товариств взаємного страхування для забезпечення страхового захисту його безпосередніх учасників;

комерційного страхування, яке виникло з розвитком товарно-грошових відносин, коли страхування стало прибутковим. Комерційне страхування може існувати лише у вигляді господарських товариств (за винятком товариства з обмеженою відповідальністю), оскільки залучає дуже великі капітали;

державного страхування, коли в особі страховика виступає держава.

Головними дійовими особами в страхуванні є суб'єкти страхування, до яких належать страховики, страхувальники, застраховані особи та вигодонабувачі.

Страховиками (страховими компаніями, страховими організаціями) визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю виключно для здійснення страхової діяльності та одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення такої діяльності.

В окремих випадках страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до чинного законодавства.

Страхувальники -- це юридичні особи або дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства.

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб, яких називають застрахованими особами. Застраховані особи можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з договором страхування.

Вигодонабувачі -- це особи, призначені для отримання страхової суми у разі смерті застрахованої особи (в період дії договору особистого страхування) або страхового відшкодування за договорами неособистого страхування.

Об'єктами страхування можуть бути майнові інтереси, пов'язані з:

¦ життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи -- особисте страхування;

¦ володінням, користуванням і розпорядженням майном страхувальника -- майнове страхування;

¦ відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або майну громадянина чи юридичної особи -- страхування відповідальності.

У будь-якому випадку метою страхування є страховий захист від наслідків настання певної несприятливої події. Передумовою виникнення страхових відносин є ризик настання такої події або страховий ризик.

Страховий ризик -- це певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

Страховий випадок -- подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій особі або вигодонабувачеві.

Страхова сума -- грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку.

Страхова виплата -- грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.

Страхові виплати за договором страхування життя здійснюються в розмірі страхової суми (її частини) або у вигляді регулярних, періодичних виплат обумовлених у договорі страхування сум.

Розмір страхової суми та розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством.

Страхове відшкодування -- це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування та страхування відповідальності при настанні страхового випадку.

Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) -- Це плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування.

У світовій практиці страховий платіж називають страховою премією. Термін "премія" (від англ. premium -- перший) означає, що платіж є початковою акцією в договорі страхування. Вважається, що без попередньої оплати премії страхування не набуває чинності.

Розмір страхового платежу залежить від двох величин: розміру страхової суми і страхового тарифу.

Страховий тариф -- це ставка страхового платежу (внеску) з одиниці страхової суми за певний період страхування.

Тарифна ставка -- ціна страхового ризику та інших витрат, адекватне грошове вираження зобов'язань страховика по укладеному договору страхування. Сукупність тарифних ставок і складає страховий тариф.

Розрізняють нетто-ставку і брутто-ставку.

Нетто-ставка -- це частка тарифної ставки, призначена для створення фонду виплат страхового відшкодування у майновому страхуванні і страхових сум в особистому страхуванні.

Брутто-ставка складається з нетто-ставки і так званого навантаження -- надбавки до ставки, що встановлюється з урахуванням витрат на ведення справи, відрахувань на попереджувальні заходи, одержання прибутку тощо. При взаємному і державному страхуванні до складу навантаження прибуток не включається.

Тарифні ставки обчислюються страховиком актуарно (математично) на підставі відповідної статистики настання страхових випадків. Виконують актуарні розрахунки спеціально підготовлені фахівці -- актуарії -- які мають відповідну кваліфікацію згідно із встановленими вимогами, що підтверджується відповідним свідоцтвом.

Актуарні розрахунки посідають важливе місце в діяльності будь-якого страховика, оскільки дають змогу забезпечити дотримання головного принципу страхування: розміри отриманих страхових платежів мають співвідноситись з розмірами страхових виплат.

Сукупність страхових ризиків (об'єктів страхування), прийнятих страховиком на страхування за певний період (як правило, за рік), називають страховим портфелем.

Встановлення оптимальних розмірів страхових платежів дає змогу страховику створювати збалансований страховий портфель, забезпечує фінансову стійкість і рентабельність страхових операцій.

Інформаційний ринок

Під інформацією (від лат. informatio -- виклад, повідомлення) розуміють задокументовані або привселюдно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі і навколишньому природному середовищі.

В Україні інформаційні відносини регулюються Законом "Про інформацію", відповідно до якого всі громадяни, юридичні особи та державні органи мають право на інформацію, що означає можливість вільного одержання, використання, поширення і зберігання відомостей, необхідних для реалізації їх прав, свобод, законних інтересів та здійснення їх функцій і завдань.

Залежно від характеру відомостей інформація буває:

кон'юнктурна -- характеризує стан ринку (рівень змін цінна товари та послуги, курси цінних паперів, банківські відсотки, біржові котировки тощо);

комерційна -- подає сукупність відомостей про попит і пропозицію на певні види товарів та послуг, співвідношення попиту і пропозиції (маркетингова інформація);

товари та послуги, що пропонуються, їх якість та конкурентоспроможність на внутрішньому ринку тощо);

фінансова -- сюди відносять відомості про фінансовий стан, платоспроможність та кредитоспроможність партнерів і конкурентів;

зовнішньоекономічна -- про обсяги імпорту-експорту, ціни, якість, конкурентоспроможність на зовнішньому ринку вплив на внутрішній ринок та інше;

науково-технічна -- про досягнення науки і техніки, винаходи, наукові розробки та дослідження, ноу-хау, патенти, ліцензії тощо;

статистична -- про динаміку кількісних та якісних змін в економіці (в основному на рівні народного господарства країни, галузі, регіону);

соціальна -- про зайнятість населення, розміри допомоги безробітним, їх кількість, рівень професійної підготовки та структуру, зростання цін на споживчі товари тощо;

правова -- про систему і джерела права, юридичні факти, правові відносини, правопорядок, правопорушення та боротьбу з ними;

довідково-енциклопедична -- словники, довідники, енциклопедії тощо;

масова -- газети, журнали, радіо, телебачення, кіно, відео тощо.

Останнім часом вплив інформаційних технологій на сучасне суспільство настільки великий, що говорять про інформаційний вибух і навіть про інформаційну революцію, порівнюючи її з промисловою революцією, яка призвела до корінного перетворення людського суспільства.

Інформатизація -- це процес якісного перетворення інформаційної сфери суспільства на основі забезпечення повного використання достовірних, вичерпних і своєчасних знань в усіх сферах людської діяльності. Серцевиною інформатизації є інформатика як синтез двох вихідних термінів -- інформація та автоматика.

Під інформатикою розуміють:

комплекс засобів автоматизованої техніки і технології;

інфраструктуру галузь економіки як сферу автоматизованого опрацювання та використання інформації;

галузь наукового знання, що вивчає процеси створення і передачі інформації та її автоматизованого опрацювання.

Інформатизація суспільства можлива лише на основі розробки і реалізації відповідної програми, що потребує величезних трудових, фінансових і матеріальних ресурсів. В Україні розроблена і діє Національна програма інформатизації.

Інформація є своєрідним товаром, що продається і купується на відповідному ринку.

Ринок інформації -- це сегмент ринку, що задовольняє потреби ділових кіл і населення в економічній, науково-технічній фінансовій, комерційній та інших видах інформації.

Сукупність дій, спрямованих на задоволення таких потреб становить інформаційну діяльність.

Інформаційна послуга -- це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їхніх інформаційних потреб.

Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення, передача і зберігання інформації. Підготовкою і наданням інформаційних продуктів та послуг займаються спеціалізовані інформаційні фірми.

Проблема Інформації у загальному випадку розділяється на два моменти -- збір необхідної інформації та доведення її до споживача. Відповідно до цього і постачальники інформаційних послуг можуть бути двох видів.

Перші -- це фірми, що спеціалізуються на зборі інформації, тобто такі, що створюють бази і банки даних. Відомості, які збирають вони, можуть бути трьох типів:

"короткотривалі", тобто поточні піни, біржові котировки, курси валют тощо;

повідомлення про події та їх аналіз;

довідкові відомості (інформація про фірми, ретроспективна інформація про ринки тощо).

Другі -- це фірми, що спеціалізуються на інформаційному обслуговуванні, тобто надають доступ до відомостей на комерційній основі. Такі фірми іноді називають оперативними інформаційними службами.

В Україні, як і в інших країнах, інформаційні фірми можуть запропонувати такі послуги:

відомості про запити тисяч інших партнерів;

ціни на міжнародних та внутрішніх біржах;

ринкові, державні та комерційні ціни на продовольство, промислову продукцію і товари народного споживання у різних містах України, а також можливість доступу до інших інформаційних ресурсів;

оперативне розміщення і публікація рекламних оголошень у періодичній пресі;

передача комерційних та виробничих пропозицій в усі області України і більше ста регіонів Росії, Білорусі, Молдови та інших країн;

прямий зв'язок "виробник -- покупець" без посередників, точні адреси та відомості про товар;

доступ до баз даних законодавчої та нормативної інформації України;

режим електронної пошти;

реклама розробок, продукції та послуг через абонентів комп'ютерної мережі.

2. Державне регулювання економікою. Механізм фіскальної політики

Державне регулювання економіки -- це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

Підтримуюча діяльність держави, (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. -- зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Макроекономічна ефективність означає:

забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління;

збалансований, пропорційний розвиток економіки;

-- повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства.

Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення:

соціальної справедливості;

ефективної зайнятості;

екологічної рівноваги;

задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.

Основні функції державного регулювання економіки

Цільова -- полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямків розвитку національної економіки.

Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.

Нормативна (регламентуюча) -- держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір.

Коригуюча -- зводиться до коригування (лат. -- виправляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення негативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.

Соціальна -- передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.

6.Безпосереднє управління неринковим сектором економіки -- це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.

7.Контролююча -- означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.

Мінімальні функції держави:

створення правової бази;

захист конкуренції;

забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;

мінімізація негативних екстерналій;

розподіл і перерозподіл доходів;

виробництво суспільних товарів і благ.

Державне регулювання економіки -- це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей.

Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки:

макроекономічний аналіз;

макроекономічне прогнозування;

планування соціально-економічного розвитку країни;

макроекономічне програмування;

організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки;

стимулювання бажаних процесів;

оперативне регулювання;

контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів;

національне рахівництво.

Об'єкти державного регулювання економіки -- сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності.

Конкретні об'єкти ДРЕ:

економічний цикл;

структура економіки;

умови нагромадження та інвестиційна діяльність;

науково-технічний прогрес та інноваційні процеси;

грошовий обіг та інфляція;

ціни;

платіжний баланс;

блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і пере підготовка кадрів, соціальний захист тощо);

умови конкуренції;

навколишнє середовище (екологічні проблеми);

регіони.

Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику.

Сучасні тенденції засвідчують необхідність скорочення обсягів субсидій і дотацій з державного бюджету та активнішого використання таких інструментів, як:

пільгове оподаткування;

прискорене амортизаційне списання основного капіталу;

кредит.

Обсяги витрат державного бюджету на господарські потреби змінюються залежно від стану економіки:

у період криз і депресій мають тенденцію до зростання;

у період перегріву економіки мають тенденцію до скорочення.

Дієвість державного регулювання економіки за допомогою бюджетних видатків обумовлюється:

обсягом коштів, що витрачає держава на зазначені потреби;

структурою, спрямуванням витрат;

ефективністю використання витрат.

Фіскальна політика -- діяльність держави щодо формування та регулювання державного бюджету (бюджетна політика), а також мобілізації коштів у державну казну з інших джерел.

Податки -- один з основних інструментів, який забезпечує ефективне державне регулювання економіки, виконуючи фіскальну (формує бюджетні надходження) та економічну функції (впливає на відтворення, стимулює або стримує його розвиток, посилює або зменшує нагромадження капіталу, розширює чи звужує платоспроможність населення).

Податки -- це обов'язковий платіж, який надходить у державний бюджет у визначених законодавством розмірах та встановлені строки.

Податкова система -- сукупність податків і податкових платежів, що сплачуються державі у визначеному законодавством країни порядку.

Види податкових надходжень

1. Податок на доходи:

-- прибутковий податок з громадян;

3. Завдання

Обґрунтуйте економічну політику уряду. Якщо індекс доходів становить 5%, а реальні доходи знизилися на 2%. Вкажіть причини зниження реальних доходів і розрахуйте індекс цін.

Розв'язання

Номінальні доходи -- характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції та оподаткування. Індекс номінальних доходів складає Рн = 1,05

Реальні доходи -- це номінальні доходи населення, скориговані на індекс споживчих цін.

Реальні доходи знизились за рахунок інфляції. Індекс реальних доходів складає Рр = 0,98.

Індекс цін розраховуємо за формулою Фішера:

Р= = =1,014.

Висновок: Ціни підвищилися на 1,4%.

Заліковий модуль ІІ. Розвиток національної економіки

1. Програма як принцип діяльності економічних агентів

Виробництво товарів і послуг здійснюється у межах національної економіки. У широкому розумінні національна економіка - це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території. У вузькому розумінні під національною економікою передовсім розуміють ділові підприємства та об'єкти інфраструктури.

Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або подібну продукцію, називають галуззю. Тому кажуть, що національна економіка складається з галузей. Співвідношення між обсягами продукції, які створені в окремих галузях, називають галузевою структурою національної економіки. У галузевій структурі прийнято виокремлювати галузі матеріального і галузі нематеріального виробництва.

 У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у вигляді речей, у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. Серед галузей матеріального виробництва провідними є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін. До нематеріального виробництва відносять культуру, освіту, охорону здоров'я, науку, побутове обслуговування населення тощо.

Історично національна економіка формується з утворенням централізованих держав та витісненням натуральної форми виробництва товарною. Товарна форма виробництва, як відомо, ґрунтується на поділі праці і передбачає виготовлення продуктів для обміну на ринку. За цієї форми виробництва люди задовольняють власні потреби, обмінюючись продуктами своєї праці. У національній економіці можна виділити дві сторони:

1) матеріально-речову, або фізичну, економіку;

2) монетарну, або грошову, економіку.

Фізична економіка охоплює ресурси -- працівників, природні багатства, капітал (засоби виробництва) та виготовлені життєві блага. Розвиток фізичної економіки характеризують за допомогою різних показників обсягів виробництва й споживання конкретних товарів і послуг, зайнятості населення тощо. Основними складовими монетарної економіки є гроші й ціни. Вони слугують своєрідним цементом, що пов'язує окремі частини товарної економіки. Через гроші й ціни розподіляються ресурси між підприємствами та галузями, визначається обсяг споживання. Гроші -- це питання життя й смерті кожної господарської одиниці в товарній економіці. Монетарна економіка обслуговує фізичну, але впливає на неї і має власні закономірності розвитку. Фізична й монетарна економіки утворюють складну єдність.

У національній економіці діють три основні економічні суб'єкти: домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава.

Домогосподарство -- економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку і використовує отримані за це доходи для купівлі товарів і послуг, які задовольняють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як поняття не завжди збігається з поняттям сім'ї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств у національній економіці дорівнює кількості сімей у країні.

Фірма -- це ділова одиниця, яка використовує куплені у домогосподарств ресурси для виробництва товарів і послуг і володіє та керує одним або багатьма підприємствами. У вітчизняній економіці -- кілька сотень тисяч ділових підприємств, а в економіці США їх більше 20 млн.

Держава виконує важливі економічні функції. Вона формує правове середовище, що визначає "правила гри", яких зобов'язані дотримуватися економічні суб'єкти. Через податки й трансфери держава перерозподіляє доходи; забезпечує суспільство благами громадського вжитку. В умовах різних зовнішніх і внутрішніх збурень держава намагається стабілізувати національну економіку і виконує низку інших економічних функцій.

У національній економіці у зв'язку з виробництвом величезної кількості товарів і послуг та наявністю такої ж кількості економічних суб'єктів доводиться розв'язувати безліч господарських проблем. Наприклад, що виробляти, тобто які блага та в якій кількості виробляти? Як виробляти блага? Які ділові підприємства мають це робити -- приватні чи державні? Для кого виробляти блага, тобто як розподіляти виготовлені блага між різними індивідами та домогосподарствами та багато інших. Отже, в національній економіці мають існувати відповідні механізми розв'язання цих проблем, тобто способи її організації.

2. Інституціональні форми інтеграції у світове господарство: європейська інтеграція в формі Європейського Союзу

Економічна інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, що у сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн: взаємопроникненням і переплетенням національних виробничих процесів; широким розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких їхніх форм; глибокими структурними змінами в економіці країн-учасниць; необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики; регіональністю просторових масштабів інтеграції, тому що необхідні передумови першорядно складаються між країнами, де установилися тісні господарські зв'язки.

За змістом інтеграція являє собою переплетення, взаємопроникнення і зрощування відтворювальних процесів країн регіону. З 1947 р. у світі було створено більш 60 інтеграційних угруповань, що визначалося цілим рядом передумов.

Передумови інтеграції:

- близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається або між промислово розвинутими, або між країнами, що розвиваються;

- географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону й історично сформованих економічних зв'язків;

спільність економічних і інших проблем, що постають перед країнами в області розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т. д. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реально постають перед країнами, що інтегруються;

- демонстраційний ефект. У країнах, що створили інтеграційні об'єднання, звичайно відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості і т. д.), що робить певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний ефект виявив себе, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов;

- «ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни, що залишилися за його межами, зазнають деяких труднощів, пов'язаних з переорієнтацією економічних зв'язків країн, що входять в угруповання, одна на одну. Це нерідко приводить навіть до скорочення торгівлі країн, що залишилися за межами інтеграції. У результаті вони також змушені вступити в інтеграційне об'єднання. Наприклад, після вступу Мексики в НАФТА, багато латиноамериканських країн поспішили укласти з нею угоди про торгівлю.

Спираючись на зазначені передумови, країни утворюють інтеграційні об'єднання, що, незважаючи на їх численність у сучасній світовій економіці і на різні рівні розвитку, переслідують приблизно однакові цілі. Основними цілями інтеграції можуть бути наступні:

1. Використання переваг економіки масштабів, що забезпечує розширення розмірів ринку, скорочення трансакційних витрат, часток прямих іноземних інвестицій. Цілі збільшення національних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційних угруповань Центральної Америки й Африки.

2. Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Така мета особливо характерна для країн ПСА і Близького Сходу. Тут важливе зміцнення взаєморозуміння і співробітництва в політичній, військовій, соціальній та інших неекономічних областях.

3. Рішення завдань торговельної політики. Регіональна інтеграція розглядається як спосіб зміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь, у рамках багатосторонніх переговорів у СОТ. Крім того, регіональні об'єднання дозволяють створювати більш стабільну основу для взаємної торгівлі, про що вже говорилося раніше.

4. Сприяння структурній перебудові економіки. Залучення країн, що створюють ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торговельних угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду. Більш розвинуті країни, залучаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренні їхніх ринкових реформ і в створенні там повноцінних містких ринків.

5. Підтримка молодих галузей національної промисловості, тому що для них виникає більш широкий регіональний ринок. Ця мета була провідною для інтеграційних об'єднань країн Латинської Америки й Африки до півдня від Сахари.

Об'єктивний зміст інтеграції складає переплетення, взаємопроникнення і зрощування відтворювальних процесів, що забезпечує більш ефективну взаємодію між країнами. Таким чином, економічна інтеграція має ряд сприятливих умов для взаємодіючих сторін:

1. Інтеграційне співробітництво дає суб'єктам, що хазяюють (товаровиробникам) більш широкий доступ до різного роду ресурсів: фінансових, трудових, матеріальних, до новітніх технологій; а також дозволяє робити продукцію в розрахунку на більш місткий ринок.

2. Економічне зближення країн у регіональних рамках створює привілейовані умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх деякою мірою від конкуренції з боку фірм третіх країн.

3. Інтеграційна взаємодія дозволяє вирішувати найбільш гострі проблеми соціального характеру.

Таким чином, у результаті інтеграції окремі групи країн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі і для міжрегіонального пересування факторів виробництва, ніж для всіх інших країн. Подібні регіональні утворення оцінюються позитивним фактором світової економіки, але за умови, що група країн, що інтегруються, лібералізуючи взаємні економічні зв'язки, не встановлює менш сприятливих, ніж до початку інтеграції, умов для торгівлі з третіми державами.

ЄС як найбільш розвинуте інтеграційне об'єднання

Європейський Союз (ЄС) був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1967 р. після злиття таких регіональних організацій:

Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.);

Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС;

Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ, 1957 р.)

З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору (1992 р.) ЄЕС стало називатися ЄС. Інтеграційний процес у ЄС йде двома напрямками -- всередину і вшир. Інтеграція вшир означає збільшення кількості повноправних членів Союзу й асоційованих членів. На даний час учасниками ЄС є 15 держав Західної Європи (за чергою вступу): з 1957 р. - Німеччина, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія; з 1973 р. - Великобританія, Данія, Ірландія; з 1981 р. - Греція; з 1986 р. - Іспанія, Португалія; з 1995 р. - Фінляндія, Австрія, Швеція. Крім того, у період з 1991 р. по 1995 р. були укладені угоди про економічне і торговельне співробітництво з країнами Східної Європи і колишнього СРСР. У 2004 р. членами ЄС стали 10 країн Центральної та Східної Європи - Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Латвія, Литва, а також Мальта і Кіпр.

Інтеграція всередину означає формування регіонального господарського механізму Західної Європи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню й уніфікації.

Виникнення ЄЕС мало за мету створення загального ринку і підвищення на цій основі економічної стабільності та життєвого рівня. Договір про ЄЕС визначив послідовність заходів:

1) скасування мита, імпортних і експортних кількісних обмежень, а також всіх інших торговельних обмежень на шляху руху товарів усередині співтовариства;

2) уведення загального митного тарифу і єдиної торговельної політики відносно третіх країн;

3) забезпечення вільного руху факторів виробництва (капіталу і робочої сили), свободи створення філій на території ЄЕС і вільної торгівлі послугами між країнами-учасницями;

4) проведення загальної аграрної і транспортної політики;

5) створення валютного союзу;

6) координація і поступове зближення економічних політик країн-учасниць;

7) уніфікація податкових законодавств;

8) вирівнювання внутрішньодержавних правових норм, що мають значення для загального ринку.

Зазначені цілі ЄЕС реалізовувалися поступово в міру його еволюції.

Перший етап еволюції ЄЕС - це етап створення зони вільної торгівлі (1958 - 1966 р.). На ньому були досягнуті перша, друга цілі, передбачені Римським договором. Крім того, з 1962 р. була введена в дію єдина сільськогосподарська політика, що передбачає для національних сільськогосподарських виробників можливість продавати свою продукцію за цінами, значно перевищуючими середньосвітові (на 30% і більше) - створений єдиний аграрний ринок. З підписанням у 1963 р. Яундської угоди ряд країн, що розвиваються, (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія) вступили в асоційовані відносини з ЄЕС, що означало для них можливість безмитного ввозу в ЄЕС промислових і традиційних сільськогосподарських товарів. У 1965 р. три європейські співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.

Другий етап - формування митного союзу (1968 - 1986 рр.). Відбулося подальше розширення сфери діяльності ЄС. Цілеспрямована аграрна політика доповнилася єдиною політикою в сфері охорони навколишнього середовища й в області досліджень і технологічного розвитку. Спільна науково-технічна політика на цьому етапі розвитку ЄС була зосереджена у вугільній, металургійній промисловостях й у ядерній енергетиці. У 1984 - 1987 рр. була прийнята «рамкова» комплексна програма, що вводила середньострокове планування науково-технічної діяльності. У її рамках з 1985 р. діє незалежна великомасштабна багатоцільова програма співробітництва 19 країн Європи - «Еврика».

У 1971 р. укладена Угода про створення зони вільної торгівлі між ЄС і ЄАВТ. У 1975, 1979 і 1984 рр. були прийняті Ломейські конвенції, на основі яких кількість країн, що розвиваються, асоційованих з ЄС, збільшилася з 20 до 66.

До цього ж етапу відноситься і початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введене спільне плавання валют деяких країн-членів ЄС у визначених межах (+2,25 - «валютна змія»), а з 1979 р. почала функціонувати європейська валютна система.

Третій етап - створення загального ринку (1987 - 1992 рр.). На основі Єдиного Європейського акта, а також підписаного в 1985 р. документа «White Paper» про програму створення внутрішнього ринку країни, ЄС ліквідував бар'єри, що залишилися, на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Найбільш великим досягненням інтеграційного процесу в цей період стало прийняття і реалізація Програми створення до кінця 1992 р. єдиного внутрішнього ринку ЄС, у результаті проведення якої між країнами ЄС були досягнуті наступні цілі:

усунуті всі тарифні і нетарифні обмеження у взаємній торгівлі товарами і послугами, ліквідовані всі обмеження на міждержавне пересування капіталу усередині ЄС і уведене взаємне визнання фінансових ліцензій;

усунуті національні обмеження імпорту промислових товарів із третіх країн;

уведені мінімальні технічні вимоги до стандартів, взаємне визнання результатів іспитів і сертифікації;

відкриті ринки державних закупівель для фірм інших країн ЄС.

У цей же період країни ЄС перейшли до проведення єдиної політики в окремих галузях: у енергетиці, транспорті, у питаннях соціального і регіонального розвитку.

Четверта Ломейська конвенція 1989 р. розширила число країн, що розвиваються, які знаходяться в асоціації з ЄС, до 69. У 1991 р. підписана Угода про створення Єдиного Європейського економічного простору (ЄЕП) між ЄС і трьома країнами ЄАВТ. Договором про ЄЕП передбачається вільний рух товарів, послуг, капіталів і людей між країнами Західної Європи; співробітництво в області науки, освіти, екології і соціального забезпечення; створення єдиної правової системи.

Четвертий етап - створення економічного союзу (з 1993 р. по теперішній час). Посилення політичної інтеграції і форсований розвиток валютного союзу на основі підписаного на початку 1992 р. у голландському місті Маастрихті договору про ЄС (набрав сили з 1 листопада 1993 р.). Для цього було заплановано пройти три етапи:

1-й етап - 1990 - 1993 рр. - валюти всіх країн включаються в спільне плавання в рамках європейської валютної системи й усуваються валютні обмеження;

2-й етап - 1994 - 1998 рр. - створюється Європейський валютний інститут і підсилюється координація макроекономічної політики;

3-й етап - з 1999 р. - взаємна фіксація курсів валют, уведення єдиної валюти і створення Єдиного європейського ЦБ.

Механізм функціонування ЄС ґрунтується насамперед на політико-правовій системі керування, в неї входять як загальні, або міждержавні, органи, так і елементи національно-державного регулювання. Як міждержавні органи керування ЄС виступають:

Рада Міністрів - законодавчий орган. На його рівні приймаються рішення з реалізації єдиної політики ЄС;

Європейська Рада - директивний орган, створений у 1974 р.; до його складу входять глави держав і урядів країн-учасниць ЄС;

Комісія Європейських Співтовариств (КЄС) - виконавчий орган, що має право подавати на затвердження Раді міністрів проекти законів. КЄС здійснює контроль за дотриманням митного режиму, за діяльністю аграрного ринку, за податковою політикою і т. д.; складається з 20 чоловік;

Європейський Парламент - представницький, консультативний і контролюючий орган, обирається з 1979 р. До нього входять 26 депутатів. Взаємодіє з КЄС і Радою міністрів, затверджує бюджет (який складається з внесків у розмірі 1,2 - 1,3% ВВП вхідних у ЄС держав і власних коштів);

Суд Європейських Співтовариств - вищий судовий орган, покликаний забезпечувати виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.

Крім перерахованих існують і інші владні структури. Наприклад, спільні фінансові інститути:

Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), що надає фінанси для стабілізаційних фондів Стабекс (фонд стабілізації доходів від експорту) і Сисмін (фонд стабілізації видобувної промисловості), надає надзвичайну допомогу у випадку природних лих, фінансує допомогу біженцям і структурні перетворення в країнах, що здійснюють економічні реформи;

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), головним завданням якого є сприяння вирівнюванню рівнів економічного розвитку країн-членів ЄС шляхом фінансування проектів державних структур у менш розвинутих країнах союзу, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в області транспорту, зв'язку, охорони навколишнього середовища, енергетики;

Європейський соціальний фонд орієнтації і гарантування сільського господарства (ФЕОГА); різного роду комітети, комісії, підкомісії.

У рамках ЄС сформований єдиний правовий простір. Правові документи, прийняті міждержавними органами ЄС, підрозділяються на дві категорії:

первинне законодавство, що включає міждержавні угоди про створення і розширення ЄС, а також інші угоди, що стосуються функціонування Союзу;

вторинне законодавство, представлене: регламентами; директивами; законодавчими актами, що містять загальні положення, які конкретизуються в спеціальних постановах країн-членів ЄС; рішеннями; рекомендаціями і думками.

У фінансовому аспекті ЄС володіє власними фінансовими коштами незалежно від бюджетів вхідних у нього країн. Розмір бюджету ЄС визначається Радою та Європарламентом і щорічно затверджується останнім.

Дохідна частина бюджету складається з:

1) власних коштів:

а) увізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні, що імпортує, і на зовнішньому ринку;

б) мита за загальним митним тарифом, крім мита ЄОВС;

в) визначеної частини відрахувань від ПДВ і інших коштів;

2) кошт, що нараховуються державами-учасниками ЄС. Кожна країна-учасниця ЄС виділяє 1,2 - 1,3 % свого ВВП.

У цілому вже реалізовані кроки інтеграції в рамках ЄС впливають на економіку країн-учасниць і на процеси інтернаціоналізації в масштабах усього світового господарства. Так, якщо в 1958 р. частка внутрішнього експорту ЄЕС складала 37% від загального експорту вхідних країн, а частка внутрішнього імпорту - 35% від загального імпорту, то в 1992 р. вони досягли 59% і 62% відповідно. За рахунок збільшення взаємної торгівлі країни Західної Європи менше інших країн світу піддаються зміні кон'юнктури світового ринку.

3. Завдання

Яким буде індекс зміни цін, якщо індекс ВВП знизився на 57%, а грошових доходів зріс на 100%?

Розв'язання

Індекс цін розраховуємо за формулою Фішера:

Р = = =1,068.

Висновок: ціни підвищилися на 6,8%.

Висновки

Національна економіка - це економічно й організаційно єдина система взаємопов'язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами.

Сучасну національну економіку характеризують низка ознак, які можна звести у декілька груп:

- національний суверенітет;

- ресурсо-виробничі;

- господарсько-організаційні;

- товарообмінні.

В цілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупності факторів цілісний організм, який функціонує за певними законами.

Для того, щоб Україна мала національну економіку потрібно провести структурну перебудову економіки з метою розвитку галузей які працюють на потреби держави. Це сільське господарство, машинобудування, машинобудування для легкої промисловості, машинобудування для харчової промисловості, розвиток легкої та харчової промисловості, розвиток галузей, які виробляють складну побутову техніку, скорочення добувної промисловості до потреб, металургії, виходячи з пріоритетів національних інтересів України. Національна економіка неможлива без розв'язання проблеми економічної безпеки. Економічна безпека формується виходячи із забезпеченості природними ресурсами, фінансування коштами, залежить від експорто- та імпортоорієнтації економіки.

В цілому економіка України, крім структурної перебудови, потребує оновлення основного капіталу, зміни технології і відповідно проведення ряду реформ, покликаних забезпечити ефективность виробництва.

Використана література

Анализ экономики. Страна, рынок, фирма. Под. ред. проф. В.Е. Рыбалкина. Учебник. - М: Международные отношения, 1999- 304 с.

М.И.Баканов, А.Д.Шремет. Теория экономического анализа. -М., 1996.

В.З.Баликоев Общая экономическая теория. Учебное пособие. - Новосибирск. Лада, 1999. - 678 с.

О.М.Бандурка, К.Я. Петрова, В.И.Удодова. Державне регулювання економіки. Харьков, 2000.

Гальперін В.М., Гребенников П.И, Леусский А.И.,Тарасевич Л.С. Макроекономіка.Учебник. Под ред. Л.С.Тарасевича С. - Петербург, 1997-718с.

Економіка України: потенціал, реформи, перспективи. Ред. В.Ф.Беседін, І.К.Бондарь, В.І.Пила, Н.А.Соколенко т.4,Київ, 1996.-429с.

В.И.Ляшенко.Фондовые индексы и рейтенги. Д.Сталер,1998 - 317с.

С.М.Меньшииков. Новая економіка. Основи экономических знаний. Учебное пособие. - М: Международные отношения, 1999. - 400с.

Мікроекономіка і макроекономіка. Підручник у двох частинах. За ред.С.Будаговської.Київ.Основи,1998.-517с.

Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М., Макроекономіка; Підручник. - к.: Либідь, 1999, - 288с.

Статистика. Підручник. С.С. Герасименко, А.В. Головач, А.М. Єріна та ін. За ред. С.С. Герасименка. Київ, 2000 - 467с.

Экономика и организация рыночного хозяйства. Под. ред. Б.К. Злобина. - М; Экономика, 20000 - 450с.

Державне регулювання економіки: Навч. посіб. - 5-те вид. стер. - К.: Знання, 2006 - 213 с. - (Вища освіта ХХІ століття). Дідівська Л.І., Головко Л.С.