|
|
Захист вітчизняного виробника
Захист вітчизняного виробника
38 Захист вітчизняного виробника. ПЛАН - Вступ 3
- 1. Проблема захисту вітчизняного виробника в контексті економічної безпеки країни 6
- 1.1 Вільна торгівля і протекціонізм - проблема вибору 6
- 1.2 Роль стандартизація та сертифікація у захисті економічних інтересів України 11
- 2. Практичні аспекти політики протекціонізму в Україні 14
- 2.1 Проблеми узгодження інтересів при проведенні політики захисту вітчизняного товаровиробника 14
- 2.2 Аналіз особливостей застосування політики протекціонізму на прикладі фармацевтичної галузі України 15
- 3. Політика по захисту вітчизняного товаровиробника: сучасний та шляхи оптимізації 19
- 3.1 Загальна характеристика вітчизняної політики по захисту товаровиробника 19
- 3.2 Аналіз підходів до проблеми захисту вітчизняного товаровиробника 23
- Висновок 36
- Список використаної літератури 38
ВступЗагострення кризи в економіці України вимагає чіткого усвідомлення дійсних перешкод економічному зростанню країни та розробки заходів щодо їхнього усунення. Досвід реформування доводить, що досі кроків по розбудові засад економічного зростання, підвищенню мотиваційних важелів в реальному секторі економіки зроблено не було. Значний рівень монополізації економіки України та нерегламентованість витрат монополістів всебічно сприяє тому, що вже на сучасному етапі українська продукція за рівнем цін переважно перевищила середньосвітові. Високі ціни вітчизняної продукції значно скорочують платоспроможний попит населення та орієнтують його на закупівлю іноземного товару, який за ціновими та неціновими характеристиками є більш привабливим. Скорочення обсягів виробництва продукції, зниження прибутку, підвищення запасів нереалізованої продукції та підтримання стабільності гривні значно погіршили стан фінансового забезпечення діяльності підприємств, про що свідчить постійне нарощення всіх видів заборгованості. Іншим ударом для національного виробника стало запровадження до нерозвиненого ринкового середовища та витратної економіки лібералізаційних принципів і швидких темпів інтегрування до світового співтовариства, що не спричинило, як очікувалося, підвищення конкурентоспроможності національного виробництва. Вітчизняне виробництво з деформованою структурою, дефіцитність споживчого ринку, старі методи державного управління при встановленні нових ринкових принципів спричинили значні негативні зрушення. Натомість, іноземний виробник, який не стикається з такою кількістю бар'єрів у країні свого базування, мав значно більше конкурентних переваг і, як правило, без зайвих перепон витісняв національного з ринків. Не розробленість антимонопольного законодавства, яке б кваліфікувало прояви монопольної поведінки, дозволяє нерезидентам позбавлятися конкурентів різними шляхами. В тому числі - зупинка діяльності українського підприємства-конкурента через оволодіння контрольним пакетом акцій. Неважко побачити, що зовнішньоекономічні процеси протягом останніх років повною мірою відтворюють збитки від внутрішніх кризових явищ. Співставлення внутрішніх і зовнішніх процесів свідчить про загальну природу обох. Цілком зрозумілим є той факт, що раціоналізація зовнішньоекономічних відносин відбудеться лише за умов концептуальних перетворень в політиці реформ і здійснення певних кроків у напрямі підвищення добробуту нації. Посилення інтенсивності зовнішньоторговельного обороту впливає на економічну безпеку України двобічно. З одного боку, експансія іноземних товарів сприяє витісненню вітчизняного товаровиробника та відволіканню коштів і сировинних ресурсів на розвиток іноземного виробництва. А з іншого - в умовах децентралізації каналів завезення імпортної продукції та зростанні човникової торгівлі, розширення обсягів продажу іноземних товарів виступає джерелом існування значної частини населення. Отже, експансія на внутрішній ринок з боку іноземних товаровиробників значною мірою підкріплена внутрішньою ініціативою. Таким чином, вирішення проблеми потребує застосування комплексних заходів поступового зупинення залежності від імпорту та створення відповідних умов всередині країни щодо розвитку національного виробництва. Розвиток цих процесів триває передусім через те, що стимули, які мають заохочувати національного виробника до покращання характеристик товару не працюють. Більш того, існуюче нормативно-правове регулювання погіршує ці характеристики. Український товаровиробник позбавлений і такої важливої конкурентної переваги, як місткий внутрішній ринок збуту продукції. Українські товаровиробник і споживач більшою мірою потерпають не внаслідок "зіткнення" з іноземним товаровиробником, а через відсутність злагодженої, комплексної системи заходів щодо внутрішнього регулювання, спрямованих на підвищення добробуту нації. Отже, в основі вирішення поточних і перспективних проблем знаходяться питання виправлення нераціональних внутрішніх зовнішньоекономічних потоків товарів за рахунок поліпшення умов розвитку національного виробника та оптимізації політики регулювання експортно-імпортних операцій. Таким чином основною метою курсової роботи є дослідження проблеми захисту вітчизняного виробника. Предметом курсового дослідження є теоретичні та прикладні проблеми пов'язані із протекціоністською політикою держави.Об'єктом дослідження є політика держави щодо захисту національного виробника в Україні.Методи дослідження. Для розв'язання визначених завдань, досягнення мети використовувався комплекс взаємодоповнюючих методів дослідження: методи системного аналізу, методи причинно-наслідкового аналізу, методи порівняльного аналізу, методи прямого структурного аналізу.Вагомий внесок у проблему дослідження питань захисту вітчизняного товаровиробника зробили такі зарубіжні та вітчизняні вчені як Балаян М.О, Бандурко П.П., Вергун С.В., Гаєвський Р.О., Кириченко О.А., Соколенко С. І., Соснін О.М. та ряд інших. Курсова робота складається з трьох розділів в яких послідовно розглядається необхідність та наслідки політики захисту вітчизняного виробника в Україні. 1. Проблема захисту вітчизняного виробника в контексті економічної безпеки країни1.1 Вільна торгівля і протекціонізм - проблема виборуТоргова політика завжди привертала увагу людей. Їх цікавило, чому одні держави, що володіли великою кількістю ресурсів, залишалися бідними, у той час як інші держави, що володіли лише людськими ресурсами, швидко багатіли. Це, а також пошук оптимальних шляхів розвитку зовнішньої торгівлі та захисту вітчизняного товаровиробника складають одну з найбільш складних, але і цікавих проблем економічної науки. Цим питанням займається цілий її розділ - міжнародна економіка. Згодом усередині нього сформувалися два великих наукових напрямки - свобода торгівлі (засновники А. Сміт., Д. Рікардо) і протекціонізм (засновники - А. Гамільтон і Ф. Ліст) [17, c. 25]. Основою школи вільної торгівлі є теорія порівняльних конкурентних переваг країн, сформульована Рікардо в його книзі "Принципи політичної економії й оподатковування". Суть цієї теорії полягає в тому, що якщо країни спеціалізуються на товарах, у яких вони мають найбільшу конкурентну перевагу, продаючи надлишки в обмін на товари інших країн, сукупне багатство економічних суб'єктів збільшується. Основою школи протекціонізму є доказ невідповідності умов, для яких сформульована теорія відносних переваг реальної дійсності. Це приводить до одержання найбільш развинутою країною левиної частки виграшу від торгівлі й уповільненню темпів економічного розвитку її партнерів під час відсутності коригувальної державної тарифної політики країни, що розвивається. Найбільше повно основні положення протекціоністської теорії сформульовані Лістом у його книзі "Національна система політичної економії". Після Другої світової війни здавалося, що школа свободи торгівлі здобула переконливу перемогу. По-перше, цілим рядом економістів було доведено, що протекціоністський митний тариф Сміта - Хоулі, введений у 1930 р. у відповідь на Велику Депресію в США, продовжив і підсилив наслідки Великої Депресії. По-друге, активний ріст зовнішньої торгівлі, що випереджає, у порівнянні з промисловим виробництвом до 1980-х років, на тлі митних тарифів, що знижуються, створив значну кількість багатства, в той час як у країнах, що використовували політику протекціонізму, економічний ріст сповільнився. По-третє, була сформульована й емпірично доведена "дилема укладеного" стосовно зовнішньої торгівлі: застосування окремими країнами принципів протекціонізму згодом приводило до їх використання всіма країнами і зниженню сукупного багатства [6]. Але 1980-і змінили ситуацію. По-перше, цілий ряд країн Африки і Латинської Америки, що відмовилися від протекціонізму на користь вільної торгівлі в 1960-і, зштовхнулися з уповільненням темпів економічного росту і зниженням сукупного багатства в 1980-х. По-друге, був емпірично доведений ріст структурного безробіття в розвитих країнах за рахунок посилення іноземної конкуренції. У третіх, протекціонізм поступився місцем неправильній грошово - кредитній політиці ФРС як основної причини виникнення Великої Депресії. Це було переконливо доведено роботами М. Фрідмана й А. Шварц. І по-четверте, був сформульований і емпірично доведений (але не пояснений) принцип митного захисту. Ведення державної тарифної політики завжди поліпшує умови торгівлі, а виходить, підвищує сукупне багатство країни. До аргументів критиків школи свободи торгівлі додалися також витрати структурної перебудови економіки при вільній торгівлі (згортання неконкурентоспроможних галузей і перенавчання працівників), витрати відмовлення від захисту молодих і стратегічних галузей при свободі торгівлі [17, c.29]. 1990-і роки з їхнім повсюдним використанням комп'ютерів і впровадженням в економічну науку складного економічного апарата принесли нові поразки прихильникам свободи торгівлі. По-перше, Лаура Дандреа Тайсон у своїй книзі "Динаміка торгівлі і зайнятості" поставила під сумнів ефективність вільної торгівлі для країн, що розвиваються. Вона зуміла своїм складним економетричним дослідженням довести три основних положення: 1) У міжнародній економіці існує цілий ряд аномалій (Тайсон приводить більш 50-ти таких аномалій), через які свобода торгівлі погіршує умови торгівлі значного числа країн, що розвиваються, що не може бути пояснене в рамках теорії конкурентних переваг; 2) торгова політика розвитих країн утрудняє країнам, що розвиваються, використання їхніх конкурентних переваг, приводячи до одержання розвитими країнами левиної частки виграшу від торгівлі; 3) хоча свобода торгівлі приводить до створення більшого числа робочих місць у країнах, що розвиваються, у короткостроковій перспективі, у довгостроковій перспективі її вплив на зайнятість не визначено, у той же час свобода торгівлі приводить до зниження соціальних і екологічних стандартів у всіх країнах через зростаючу міжнародну конкуренцію. Тайсон пояснює принцип митного захисту впливом аномалій у міжнародній торгівлі і вважає за необхідне створення спеціальної теорії міжнародної торгівлі для країн, що розвиваються. Однак, більш вагомим викликом прихильникам свободи торгівлі стали роботи Пола Робертса. Робертс, старший науковий співробітник Інституту Гувера в Стенфорді, серією своїх статей у ряді наукових журналів Америки, написаних у 2001-2002 р., поставив під сумнів застосовність теорії порівняльних переваг у сучасній міжнародній економіці. Суть ідей Робертса полягає в тому, що спеціалізація на основі порівняльних переваг країн, що дозволяє одержати виграш від торгівлі всім країнам, підривається високою мобільністю факторів виробництва. Країни, що проводять політику свободи торгівлі, замість структурного пристосування економіки випробують відтік факторів виробництва в країни з найбільшою продуктивністю. При цьому найбільшою продуктивністю факторів виробництва володіють країни з абсолютними перевагами, що змінює характер зовнішньої торгівлі [17, c.30]. Історично існували значні бар'єри на шляху міжнародної мобільності факторів виробництва. Нині, однак, зміна політичних систем у Східній Європі й Азії відкрило західним ТНК доступ до значної кількості дешевих людських ресурсів, а розвиток телекомунікаційних технологій привело до можливості інтеграції працівників у сфері послуг і високотехнологічних галузей поза залежністю від їхнього фізичного місця розташування. Усе це дозволило ТНК заміщати дорогі західні людські ресурси дешевими людськими ресурсами з країн, що розвиваються. Різниця в заробітній платі між розвитими країнами і країнами, що розвиваються, привела до виникнення абсолютних переваг у країн, що розвиваються, а міжнародна мобільність факторів виробництва - до зсуву як вигод від зовнішньої торгівлі, так і джерела факторів виробництва в країни, що розвиваються. Наявність значного числа дешевих людських ресурсів у країнах третього світу означає, що дана ситуація, під час відсутності коригувальної державної політики, збережеться й у довгостроковій перспективі. При цьому, буде відбуватися ріст безробіття, відтік факторів виробництва і відповідно зменшення багатства і рівня життя в розвитих країнах. Здавалося б, такий розвиток подій сприятливо для країн, що розвиваються. Однак, не все так просто. Аналіз результатів розподілу вигод від зовнішньої торгівлі, проведений у рамках школи ресурсоорієнтованої теорії економічного розвитку, показує, що рівень життя в країнах, що розвиваються, зростає незначно з припливом у них західних факторів виробництва (у формі іноземних інвестицій). Більш того, втрати соціального капіталу від зниження соціальних і екологічних стандартів через тверду конкуренцію країн, що розвиваються, за іноземні інвестиції нерідко перекриває вигоди від їхнього одержання. Значна кількість незайнятих людських ресурсів у країнах, що розвиваються, дозволяє міжнародним ТНК утримувати низьку заробітну плату для приваблюваних ресурсів, а низькі мита, нерідко встановлювані через входження країни, що розвивається, у міжнародні торгові угоди, низькі податки на ТНК і репатріація ними капіталу попереджають одержання країнами, що розвиваються основних вигод від додаткових конкурентних переваг. Таким чином, за рахунок зменшення багатства розвитих і в кращому випадку незначного збільшення багатства країн, що розвиваються, у довгостроковому періоді йде швидкий ріст багатства міжнародних монополій - ТНК, контрольованих глобалістськими економічними елітами [9, c.251]. В умовах жорстокої конкуренції на світових ринках торгові партнери України проводять цілеспрямовану політику виключно виходячи з власних національних інтересів. Ця політика спрямована на розширення ринків збуту своєї продукції. Свого часу переважала думка, що одностороння лібералізація зовнішньоекономічного режиму дозволить Україні якнайшвидше інтегруватись у світову економічну систему. Хоча, саме розвинені країни світу всупереч теоріям “вільної торгівлі” дуже активно використовують переваги протекціонізму для захисту власної економіки та підтримки національних експортерів. Широкий спектр захисних заходів, спрямованих на підтримку і підйом власного виробництва, передбачають угоди ГАТТ/СОТ. Але їх використання потребує політичної волі і ґрунтовної підготовчої роботи з боку відповідних органів влади, спрямованої на розробку конкретного плану заходів та обґрунтування можливості їх застосування у відповідності з правилами та процедурами ГАТТ/СОТ. В Україні набув чинності ряд законів про захист вітчизняного виробника від субсидованих імпортних поставок та поставок, які є об'єктом демпінгу, але поки що вони активно не використовуються. Слабкість позиції України призводить до того, що їй вже зараз відмовляють у праві використання механізмів державного регулювання, які передбачені міжнародним правом. При цьому слід розуміти, що без регулюючих функцій держави економічний простір займає тіньова економіка і мафія [3]. Україні забороняють використовувати стратегію економічного розвитку, яка поєднує ринкові механізми добросовісної конкуренції з протекціоністською політикою захисту конкурентноспроможних галузей економіки. Серед основних причин називається корупція у владних структурах. Це було закріплено в умовах надання Україні чергових траншів, які переважно спрямовувались на дерегуляцію, реструктуризацію та розвиток малого і середнього бізнесу. Хоча самі іноземні інвестори вважали корупцію ефективним інструментом прискореної лібералізації торгових режимів і забезпечення доступу своїх товарів на внутрішні ринки країн, які розвиваються. На сьогодні для України дуже актуальним є питання вибору економічної моделі з огляду на національну безпеку держави. Черговий Меморандум економічного розвитку України, підготовлений експертами Світового Банку за участю ряду українських урядовців, пропонує Україні по суті назавжди відмовитись від застосування захисних механізмів, передбачених указами Президента України, законами України, угодами СОТ, обравши так звану модель відкритої економіки на ринкових засадах конкуренції. З точки зору національної безпеки держави потрібно було б проаналізувати згаданий Меморандум, інші рекомендації для Президента і Кабінету Міністрів України, що їх саме тепер часто публікують міжнародні фінансові організації та спонсоровані іноземними державами центри і розглянути їх на Раді національної безпеки і оборони [2]. 1.2 Роль стандартизація та сертифікація у захисті економічних інтересів УкраїниОдним з ключових елементів забезпечення національної економічної безпеки є система технічного регулювання доступу продукції на внутрішній ринок. Розвиток цієї системи належить до компетенції Держстандарту України. Останнім часом у світі підвищується роль стандартизації і сертифікації у проведенні заходів, спрямованих на забезпечення національної безпеки, зокрема, якості експорту, захисту життя або здоров'я людини, тварин чи рослин, захисту навколишнього середовища, або запобігання шахрайським діям. Угода про технічні бар'єри в торгівлі СОТ визначає, що для досягнення згаданої вище мети, жодній країні не повинні створюватись перепони і вона може встановлювати такій рівень захисту, який вважає за потрібний. При цьому, слід враховувати, що інші захисні механізми національних економік, передбачені угодами СОТ, такі як тарифні та кількісні обмеження буде застосовувати все складніше, оскільки існує домовленість між країнами СОТ щодо зниження середньозваженого рівня тарифів до рівня 4-5% і заборони кількісних обмежень після 2005 року. Результати третьої міжміністерської конференції країн-членів СОТ у грудні 1999 року у м. Сієтл (США) підтвердили тенденцію зростання значення нетарифного регулювання, в першу чергу, технічного, у глобальній торгівлі. Було також відзначено, що лібералізація торгових режимів служить інтересам лише найбільш економічно розвинених країн і потужних національних корпорацій. Україна має врахувати досвід Сієтлу при визначенні умов приєднання до СОТ [11].Існуюча система стандартизації та сертифікації, створена з метою реалізації права України як суверенної держави на національне технічне регулювання, відповідає меті та принципам ГАТТ/СОТ, міжнародних настанов ISO/IEC та європейських норм серії EN 45000. Українська система технічного регулювання (стандартизації та сертифікації) докладно аналізувалась в ході складних переговорів з Світовим Банком (СБ) щодо виконання умов кредитної угоди про позику на розвиток підприємств (EDAL). На основі всебічного аналізу експерти СБ прийшли до висновку, що українська система стандартизації та сертифікації створена з метою реалізації права України як суверенної держави на національне технічне регулювання, відповідає цілям та принципам ГАТТ/СОТ, положенням настанов міжнародних організацій з стандартизації та європейським нормам. Законодавчою базою створення національної системи сертифікації є Декрет Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію та сертифікацію” від 10 травня 1993 року, підписаний прем'єр-міністром України Л.Д. Кучмою, яким Держстандарт визначений як національний орган з сертифікації, а також більше 30 законів і законодавчих актів України, в яких встановлені вимоги до сертифікації окремих видів продукції [11]. Національна система технічного регулювання визнана країнами - торговими партнерами України, які уклали з нею угоди у відповідності з положеннями статті 6 Угоди про технічні бар'єри в торгівлі, якими передбачена співпраця в галузі взаємного визнання результатів робіт з сертифікації [11]. Реформування національних систем стандартизації, сертифікації та акредитації спрямоване на підтримку вітчизняного виробництва та захист конституційних прав громадян на споживання безпечної та якісної продукції і базується на прагненні України до інтеграції у світову економіку, вступу у Світову організацію торгівлі, реалізацію Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу. В Україні існують сили, які підтримують намагання із зовні добитися односторонніх поступок для доступу на український ринок імпортної продукції. Їм сприяють дії окремих інституцій, що створюються і діють в Україні і які фінансуються за кошти платників податків інших країн, щодо підтримки аматорських пропозицій стосовно “реформування” українських систем сертифікації та акредитації. Під прикриттям гасел невідповідності української системи технічного регулювання міжнародній та європейській практиці, пропонується розподіл єдиної системи технічного регулювання на окремі відомчі або галузеві системи сертифікації. При цьому ті, хто готує подібні пропозиції, посилаються на “прогресивність” і “європейськість” російського досвіду. Хоча, цей досвід чітко показує, що відомчий підхід до підтвердження відповідності призводить до створення штучних бар'єрів в міжнародній торгівлі через складність, непрозорість, дублювання функцій та збільшення часу і вартості робіт щодо підтвердження відповідності. В першу чергу, російські виробники висловлюють незадоволення подібною системою через необхідність отримувати декілька сертифікатів у різних відомчих системах на один вид продукції, а перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Російській Федерації, на декілька порядків більше, ніж існуючий на сьогодні в Україні.У разі впровадження в Україні системи технічного регулювання, основаної на відомчому принципі, у торгових партнерів України з'явитися реальні підстави вимагати від України ліквідувати її як таку, що дійсно не відповідає вимогам угоди ТВТ ГАТТ/СОТ, УПС та інших міжнародних зобов'язань України. Можливо тому, найбільші торгові партнери України такі, як США, ЄС, Японія, Канада поки що ухиляються від ведення переговорів з Україною про укладення двосторонніх угод про взаємне визнання оцінки відповідності, але в той же час, не можуть звинуватити Україну у невідповідності системи її технічного регулювання міжнародним та європейським засадам [8].Нинішня ситуація вимагає скоординованої роботи і підвищення ефективності усіх структур, відповідальних за економічну безпеку держави. 2. Практичні аспекти політики протекціонізму в Україні2.1 Проблеми узгодження інтересів при проведенні політики захисту вітчизняного товаровиробникаУ будь-якої країни у довільний проміжок часу існують інтереси різних регіональних, соціальних або об'єднаних за типом діяльності груп, які мають у деяких випадках протилежну направленість. Під впливом цих груп урядом і парламентом можуть прийматися ті чи інші рішення, які можуть призвести до важких наслідків для суспільства взагалі. Найбільш суперечливим питанням є захист інтересів вітчизняного виробника, з іншого боку - на законодавчому рівні надзвичайно рідко можна зустріти вирішення проблеми захисту вітчизняного споживача, хоча для деяких видів продукції більшість є споживачами, а виробники складають тільки незначну частину від споживачів. У простішому випадку захист вітчизняного виробника визначає, за винятком прямих заборон на імпорт тих чи інших товарів, підвищення цін імпортованих товарів за рахунок митних зборів до рівня цін вітчизняного виробника. Це дозволяє вітчизняному виробнику зберегти попит на свій продукт на внутрішньому ринку [7]. Споживач змушений сплачувати за цей продукт підвищену ціну. Це не єдиний шкідливий наслідок існування “захисту”. Якщо ціни вітчизняного виробника вищі від світових, то одним з пояснень цього є використання для виробництва застарілої технології і знос обладнання, що не дозволяє використовувати енергозберігаючі та інші заходи. Оплата праці на Україні менша, ніж у більшості торговельних партнерів, звідси випливає, що різниця в оплаті праці, як у деяких розвинених країнах, є головною причиною введення обмежень на імпорт. Введення митних зборів на імпортований товар закріплює становище, коли немає сенсу проводити модернізацію виробничого процесу. Неможливо придбати нове обладнання і скоротити адміністративний апарат, якщо прибуток можна отримати без цих заходів. Отже, існування митних бар'єрів можливе на деякому обмеженому проміжку часу, який можна вважати достатнім для виконання технічного переобладнання підприємства. Важко зробити оптимізаційну модель, яка б ураховувала інтереси як виробника, так і споживача [12]. 2.2 Аналіз особливостей застосування політики протекціонізму на прикладі фармацевтичної галузі УкраїниПроведення державою протекціоністської політики у відношенні місцевих виробників саме по собі не є якимось особливим явищем - така практика реально існує в більшості індустріально розвитих країн світу. Проблема полягає в іншому: найчастіше в результаті застосування мір, основною метою яких є захист українського виробника, у програші залишається вітчизняний споживач.Розглянемо на прикладі фармацевтичної галузі України практику застосування протекціоністських заходів для захисту вітчизняного виробника фармпродукції. В останні роки в державному регулюванні вітчизняного фармацевтичного ринку одним із пріоритетів став захист українського виробника медикаментів. Видано більш 40 постанов уряду, у яких так чи інакше враховані інтереси національної фарміндустрії. При цьому засоби регулювання ринку можна умовно розділити на три категорії - тарифні міри, що безпосередньо приводять до підвищення вартості імпортованих лікарських препаратів, нетарифні обмеження на ввіз закордонних лікарських засобів і власне стимулювання вітчизняного виробництва медикаментів шляхом надання податкових і інших пільг, залучення інвестицій (останнє в нас практично не використовується) і ін. Існуюча політика введення митних тарифів на імпортні медикаменти прямо корелює з високим ступенем концентрації української фарміндустрії. Держава як би супроводжує процеси розширення номенклатури великих національних виробників шляхом підвищення митних тарифів і зборів на імпортні аналоги препаратів, які випускаються ними, що автоматично знижує цінову конкурентноздатність медикаментів, що поставляються з-за кордону [3]. Уведення всіляких нетарифних обмежень на імпорт створює конкурентні переваги усім без винятку українським підприємствам. До таких обмежень, зокрема, можна віднести необхідність одержання листа-узгодження на імпорт медикаментів в Україну, обов'язкове страхування відповідальності фірм-імпортерів перед третіми особами (споживачами лікарських засобів), а також дискримінаційну у відношенні закордонних виробників вартість експертизи імпортних лікарських засобів у процесі їхньої реєстрації в нашій країні. Ці й інші міри створюють численні адміністративні і фінансові перешкоди для впровадження закордонних препаратів на фармацевтичний ринок України. На обов'язковому страхуванні і вартості експертизи варто зупинитися більш докладно. Страхування відповідальності перед споживачами - це, безумовно, необхідна міра, однак поки в Україні немає даних ні про один випадок страхового відшкодування по цьому виді солідарної відповідальності. До того ж у відношенні препаратів вітчизняного виробництва такий механізм зовсім не передбачений. Перевага серед інструментів державного регулювання мір, спрямованих на обмеження імпорту, привело до того, що в кінцевому рахунку постраждали саме українські споживачі медикаментів. Це обумовлено рядом причин, серед яких можна виділити наступні: змушене збільшення витрат населення на придбання медикаментів. У результаті введення тарифних і нетарифних обмежень витрати, що згодом закладаються в ціну лікарських препаратів закордонного виробництва, значно зростають. У той же час досить часто виникають ситуації, коли вітчизняний виробник нового лікарського засобу може лише частково задовольнити загальну потребу ринку в ньому, - а держава вже "поспішає" захистити український завод новим підвищенням митних тарифів. Такі протекціоністські міри сприяють тому, що високоякісні імпортні препарати середньої цінової групи переходять у категорію більш дорогих. Як наслідок, знижується економічна доступність лікарських препаратів для населення. А з урахуванням невисокого рівня доходів більшості жителів України це приводить до скорочення споживання лік.Ситуація ускладнюється і внаслідок недостатнього фінансування витрат на придбання лік для населення з засобів бюджетів усіх рівнів. Так, за даними досліджень, проведених у рамках програми TACІS, у 2002 р. з державного бюджету на закупку медикаментів було виділено 0,40 долара США в розрахунку на одного жителя України. Відповідно всю іншу частину вартості (річний рівень витрат на душу населення в 2002 році склав за різними оцінками 6-8 доларів США) споживач повинний оплачувати самостійно [1].Крім того, надмірний захист вітчизняного виробника може негативно позначитися на якості українських лікарських препаратів. Тверда конкуренція на фармацевтичному ринку є безсумнівним благом для споживача, оскільки в кінцевому рахунку сприяє підвищенню якості препаратів і зниженню цін на них. В умовах штучного обмеження державою конкуренції ці процеси на українських підприємствах можуть сповільнитися. І це далеко не повний перелік негативних наслідків, до яких може привести протекціоністська політика, основний вектор якої спрямований убік захисту інтересів виробника, а не споживача.Заходи для захисту вітчизняного ринку лікарських засобів Україні безумовно необхідні. Однак для того, щоб ці міри в підсумку виявилися вигідні саме покупцю, необхідно змістити акценти вітчизняного протекціонізму у фарміндустрії від твердого обмеження конкуренції в інтересах національної фармацевтичної промисловості до стимулювання виробництва недискримінаційним шляхом.Насамперед, державі необхідний діючий аналітичний механізм оцінки реального ринкового потенціалу національних фармацевтичних виробників. Якщо кілька українських заводів здатні спільними зусиллями задовольнити 80-90% потреби ринку у визначеному препараті, то має сенс уводити розумні тарифні обмеження, у противному випадку подібні міри принесуть більше шкоди, чим користі, всім учасникам ринку, крім самого виробника . Крім того, недискримінаційний протекціонізм припускає введення пільг у сфері оподатковування, експортних гарантій, зовнішньоекономічних валютно-фінансових операцій, інвестицій і т.д. Зокрема, у Росії фармацевтичні підприємства одержують пільги по податку на прибуток при виробництві життєво важливих лікарських засобів. Мова може йти також про звільнення від оподаткування прибутку, що реінвестується у виробництво, про дозвіл увозити без обкладання ПДВ устаткування, матеріалів які використовуються для впровадження інноваційних технологій і розвитку виробництва, пільговому оподаткуванні прибутку від експорту фармацевтичної продукції і т.д. Усі ці міри не нові, світова практика підтвердила їхню ефективність і вигоду як для виробника, так і для споживача [1]. 3. Політика по захисту вітчизняного товаровиробника: сучасний та шляхи оптимізації 3.1 Загальна характеристика вітчизняної політики по захисту товаровиробникаПершочерговим завданням і обов'язком держави є захист вітчизняного виробника у пріоритетних, в першу чергу експортоспроможних галузях економіки України. Зовнішньоекономічна політика держави має бути інструментом такого захисту. Вже зараз Україна належить до числа країн, надзвичайно залежних від зовнішнього ринку. Так, у 2002 році 40 % українського ВВП було реалізовано за кордоном. В Японії ця цифра становить 10 %, Польщі - 19 %, Франції - 20 %. Тобто, вже сьогодні Україна без формального членства в ГАТТ/СОТ набагато інтенсивніше бере участь у міжнародній торгівлі, ніж її торгові партнери [5]. Аналіз ситуації, яка складається в результаті інтеграції України у світову економічну систему, свідчить про домінування на внутрішньому ринку готової імпортної продукції при збереженні сировинного характеру українського експорту. В Україні не існує політичного консенсусу з боку органів влади щодо питань зовнішньоекономічної політики. Досвід останніх років чітко показав, що торгові партнери України не поспішають відкривати свої ринки для українських товарів у відповідь на створення сприятливих умов для імпорту товарів з боку України. В умовах жорстокої конкуренції на світових ринках вони проводять цілеспрямовану політику, виходячи виключно з власних національних інтересів. Ця політика спрямована на розширення ринків збуту своєї продукції, вирішення питань національної безпеки цих держав. Для подальшої лібералізації доступу на український ринок торгові партнери спираються на своїх представників в Україні і кола, які з ними тісно пов'язані, зокрема, комерційними інтересами. Зростання імпорту дозволяє отримувати значні кошти, які можуть спрямовуватися на формування відповідної ідеології так званого "вільного, цивілізованого" ринку через засоби масової інформації, а також прийняття органами влади відповідних рішень. Розширення обсягів імпорту ініціює також і "тінізацію" економіки. Про це свідчать факти контрабандного ввезення імпортної продукції, заниження митної вартості товарів, несплати податків. Виробництво імпортної продукції по суті дотується з українського бюджету, коли продукція спільних підприємств звільняється від сплати податків, акцизів, не проходить сертифікацію. Тобто, створюються сприятливі умови для витіснення з власного ринку українського виробника за рахунок недобросовісної конкуренції [6]. Як наслідок, відбувається деіндустріалізація держави через поглиблення кризи високотехнологічних і переробних галузей, перетворення України на постачальника дешевої сировини. При цьому формується і відповідна структура товарообміну, в якій, наприклад, експортна продукція вітчизняного машинобудування складає менше 10 % і її доля постійно зменшується. І ця тенденція посилюється. Сьогодні існує реальна загроза повної деградації вітчизняного виробничого та інтелектуального потенціалу, ліквідація цілих галузей виробництва наукоємної та високотехнологічної продукції. А це, в свою чергу, призводить до ускладнення соціальної напруги у суспільстві через зростання безробіття, зниження рівня науки, освіти, кваліфікації, криміналізацію суспільства. Вихід із кризи можливий за рахунок виваженої податкової політики, кредитної політики, субсидування пріоритетних галузей економіки, реструктуризації заборгованості, яка зараз не дає можливості розгорнути виробництво і збільшити його. Але ми хотіли би зупинитися детальніше на забезпеченні добросовісної конкуренції. Для розгляду цього питання, звичайно, потрібна політична воля і консолідація всіх верств населення в Україні, які дозволять розглянути всі можливості, які надають угоди Уругвайського раунду ГАТТ/СОТ для України. Це тим більш важливо, що зараз стоїть питання вступу України у Світову організацію торгівлі, і від того, якими будуть умови вступу, як при цьому почуватиметься вітчизняний виробник, залежить дуже багато для майбутнього України [8]. Хочемо наголосити, що зараз не існує жодного уряду в світі, який би не регулював свій внутрішній ринок засобами тарифного і нетарифного регулювання. Коли Україна вступила до переговорного процесу приєднання до ГАТТ/СОТ, вона взяла на себе зобов'язання не збільшувати тарифи. Тоді треба розривати цей мандат і знову починати новий раунд переговорів з новим мандатом? Тоді можна збільшити тариф, наприклад, до 70 %, а потім його знизити до 10 %. Проте, коли ми вже взяли в середньому 10 %, то вирішувати питання тарифними засобами дуже важко. У зв'язку з тим, що нетарифне регулювання в світі зараз набирає особливих переваг, важко засобами угод Уругвайського раунду протистояти нетарифному регулюванню з боку промислово розвинених держав, а саме індустріальні держави використовують дуже широко нетарифне регулювання. Зовнішньоекономічна діяльність держави повинна бути спрямована на стимулювання експорту своєї продукції, а не на сприяння імпорту готової продукції, як це, на жаль, певною мірою відбувається сьогодні в Україні. Стимулювати експорт мають в першу чергу податкова і кредитна політика держави через відповідне субсидування експорту, реструктуризацію заборгованості, а також створення умов для добросовісної конкуренції. Натомість, в Україні податкова і кредитна політика фактично створюють перешкоди для експорту. Держава надає гарантії для товарних кредитів, стимулюючи імпорт і збільшуючи державний борг на 2,3 млрд доларів. За перше півріччя 2004 року основу українського експорту складали чорні метали та продукція з них - 39,61 %. Це три чверті продукції української металургії. Впродовж останніх років розпочато ряд антидемпінгових розслідувань проти українських виробників металопрокату в США, ЄС, Індонезії, тощо. Водночас, в Україні відсутні закони, що захищають виробника від іноземного демпінгу. Відсутні також механізми захисту від субсидованих поставок. Наприклад, причиною успішного проникнення сільськогосподарської продукції з ЄС на ринок України є дотації Євросоюзу. Угоди ГАТТ/СОТ дають можливість захисту від демпінгу і субсидованих поставок. Проте, ці можливості в Україні не використовуються [12]. В межах ГАТТ/СОТ існують можливості кількісних обмежень імпорту. Проте, Указ Президента України "Про порядок застосування обмежень імпорту товару відповідно до норм і принципів системи ГАТТ/СОТ" від 27.07.96 № 478 жодного разу міністерствами і відомствами України реалізований не був. Цим указом передбачалося використання квот по експорту та імпорту залежно від потреб українського виробництва. Квоти існують майже в усіх країнах світу, і квоти використовують і Сполучені Штати Америки, і Європейський Союз - всім відомі їхні квоти по сільськогосподарській продукції, по сталі, по текстилю тощо. Росія показала нам досвід дипломатичної роботи з приводу квот, коли встановила квоти для товарів Європейського Союзу по килимах на 200 млн екю, і Європейський Союз змушений був відмінити свої квоти по текстилю і трикотажу для російських виробників. Таким чином, Україна залишилася в дуже цікавій ситуації, тому що квоти колишнього Радянського Союзу по текстилю були поділені по всіх країнах, і Україна одержала деякі квоти по продукції, яку вона не виробляє. Плани щодо обміну ними з Росією закінчилися нічим, тому що вже мінятися нема чим - Росія не має квот по відношенню до Європи [12]. Прикладом занепаду цілої галузі внаслідок відсутності належного державного регулювання є переробка насіння соняшників і виробництво олії. Необмеження кількісних квот вивозу сировини, стратегічно важливої для переробних підприємств України, призвело до того, що вивозячи соняшник, допускаючи ерозію ґрунтів тощо, ми ввозимо готову олію, і не самого кращого гатунку. Змінити ситуацію ми не можемо, тому що в угоді з МВФ ми взяли на себе добровільні зобов'язання не вводити квоти на експорт. Від 1-го січня 1999 року ми беремо на себе добровільне зобов'язання не вводити квоти на імпорт відповідно до угоди про партнерство і співробітництво з ЄС. Забезпечити економічну безпеку держави, реальну підтримку вітчизняного виробника можна лише через проведення єдиної державної політики, спрямованої на вихід з кризи, стабілізацію економічної ситуації. Це може бути національна стратегія економічної безпеки, яка матиме короткострокові, середньострокові і довгострокові цілі і конкретні механізми їхнього досягнення. Крім того, необхідно забезпечити постійний моніторинг з боку відповідних державних структур за реалізацією цієї стратегії. Розвитком стратегії має стати створення відповідної нормативно-правової бази, яка встановлюватиме основні критерії економічної безпеки і регулюватиме діяльність суб'єктів економічної безпеки [16]. 3.2 Аналіз підходів до проблеми захисту вітчизняного товаровиробника В цьому параграфі наведено думки з приводу вітчизняної політики щодо захисту виробника які були висловлені рядом українських практиків і науковців на „круглому столі” що було проведено Українським незалежним центром політичних досліджень у жовтні 2003 року у м. Києві [11]. Тут наведено найбільш цікаві на нашу думку фрагменти доповідей, які ілюструють загальний настрій конференції. Висловлювання наведено у відповідності до оригіналу щоб не порушувати цілісності матеріалу.Тринєєв Геннадій Олексійович, заступник начальника відділу економіки міжгалузевих зв'язків Міністерства економіки України: „Питання захисту вітчизняного виробника дуже болюче і комплексне. І вирішити ми його сьогодні ґрунтовно не можемо. Так, дійсно, йдеться про захист товаровиробника від кого? Термін такий з'явився в 1995 році і він має право на життя. Якщо тут розібратися, то кожна країна у світі захищає свого товаровиробника тим чи іншим чином. Тут мається на увазі і тарифне регулювання, і тому подібне. Чому це робиться? Я переглянув список запрошених на цей "круглий стіл" - він дуже солідний, але тут немає промисловців, тих самих виробників... З чого почалася лібералізація, яка пройшла з 1991 року? З відкритих кордонів та з лібералізації цін. До чого це призвело? До відкритості, ми стали такими відкритими, що вивозь з нас і завозь до нас будь-що, кордони стали практично вільними. І що ж трапилося? Через просту товарну інтервенцію або завезення демпінгового товару не зовсім високої якості ми втратили свій внутрішній ринок. Якщо йдеться про офіційний термін, то треба говорити про підтримку вітчизняного виробника, це буде точніше. Бо підтримка може включати в себе і захист, і інші заходи. Тут не мається на увазі, що держава повинна діяти за указкою підприємців - піднімати мито, землетруси робити на кордоні і тому подібне. Це повинно бути в рамках цивілізованого, як робиться у цивілізованому світі. Але ця лібералізація цін, яка почалася в 1992 році, призвела до того, що кожне підприємство, кожен наш виробник раптом відчув, що він монополіст. Ось з чого все почалося. А коли воно починалося, то здавалося - буде все добре. Що таке чарівне слово, як "вільний ринок", за півроку вирішить всі наші проблеми, автоматично все відсіє, й у нас буде все, як за кордоном. Цього не сталося. Я не буду торкатися питання створення вільного і відкритого ринку, бо департамент не займається цими питаннями, хоча кожен з присутніх тут може засвідчити, що в будь-яких магазинах є досить широкий вибір товарів іноземного походження. І це свідчить про те, що наш ринок є вільним ще до вступу нашої України до системи ГАТТ/СОТ. Одночасно слід сказати, що товари, які надходять до нас, не зовсім високої якості, про що мають говорити фахівці із Держстандарту. Наші споживачі вже віддають перевагу товарам нашого вітчизняного виробництва. Тобто йде повільний процес пристосування населення України до тих умов, які створюються. Я хочу зупинитися на проблемах, які постають у кожній державі, а на Україні набули особливої гостроти. Отже, захист чи підтримка національного виробника? Підкреслюю, національного. Чому для України це питання є таким болючим? Ці проблеми існували ще за часів СРСР. Оскільки Україна складала якусь частку економіки СРСР, то вона була пристосована до його функціонування. Потім, та наша частка мала таку специфіку, що була пристосована для функціонування у складі економіки СРСР, але як самостійна економіка вона мала дуже специфічну структуру промисловості. Я можу навести такі офіційні дані. У 1990 році наша енергетика складала 3,2% структури, а в 1996 році - 12,7%, паливна промисловість - відповідно 5,7% і 12,1, чорна металургія - 11 і 21,9, а в 2002 році - ще більше. Машинобудування - 30,7 і 14,7, легка промисловість - 10,8 - 2,1. Тобто, як бачите, змінилася структура промисловості. Це пов'язано з падінням промислового виробництва взагалі. За ці роки ми вдвічі скоротили виробництво. До того ж треба до скорочення виробництва і до його зміни структури додати ще й специфіку нашої роботи. Директорат, який керує ще багатьма підприємствами незалежно від форми власності, має підготовку доісторичної давності. Йому важко пристосуватися до нових ринкових умов. Чому? Тому що, як багато хто знає, працювати на склад було дуже добре. Хтось планував, хтось давав план, а їхнє діло було, щоб воно крутилося і щоб склад заповнювався. А чи хто там купить і як купить, це підприємство не стосувалося... Хто працював на виробництві, той знає, що були ВТК, були рекламації і все таке інше. Але зараз нашим підприємствам надано згідно із законом про підприємницьку діяльність та законом про підприємство досить широкі права і можливості. Якщо ми всю вину покладемо на виробника, то від цього проблема не вирішиться. Держава мусить чітко усвідомити свою роль у цьому питанні і бути третейським суддею між ринком споживання і ринком виробництва, тобто створювати умови для його нормального функціонування. Але не захищати від іноземного виробника шляхом встановлення митних тарифів, введення заборон і т. ін. Ми вважаємо, що взагалі надходження іноземних товарів демонструє рівень зарубіжних розробок, рівень ставлення до безпеки, рівень комфортабельності тощо. Якщо порівняти, припустимо, той телевізор "Електрон" з його 8 кнопочками, з "Хітачі", в якому є 200 програм, то тут не треба займатися особливою арифметикою, аби зрозуміти, що людина, якщо має гроші, піде і купить "Хітачі". Отже, ціна наших товарів має бути значно нижчою, бо вони не мають тих функціональних можливостей, і того дизайну, і тої якості. Тому нашим виробникам треба до себе підходити з відповідними вимогами і думати про те, як знизити витрати на виробництво і зменшити собівартість своєї продукції. Я розумію, що на виробництві існує багато питань, які і зараз не вирішено. Тягарем для підприємств є соціальна сфера, яку не так просто передати в комунальну, хоча є цілий ряд постанов і Президента України, і уряду щодо такої передачі. Але як бути, якщо є такі міста, де є один завод, одна соціальна сфера? Хто ж там тримає комунальну власність? Той самий завод. Так що ж він, себе передасть? Тобто питання про зниження собівартості і валових витрат на виробництво продукції - не таке просте, як здається. Про це питання можна говорити й говорити. Виробники - це як діти, що зробиш... Один директор створив маркетингову службу, провів дослідження і тепер знає, що в нього є ринок, є споживачі продукції. І він працює спокійно. А другий наробив матеріальних запасів, а потім звертається: допоможіть продати. Треба вирішувати і це питання, бо за ним же стоять люди. Якщо б то був один директор, то питання було б простіше вирішувати: розірвав контракт і - йди собі. Але за ним стоїть цілий колектив, який має сім'ї, діти в школу ходять. Соціальне питання не таке просте. Ви живете в Києві і бачите по телебаченню, як до нас шахтарі приїздять. Треба, щоб ви з розумінням відносилися до проблем промисловості.” Соскін Олег Ігоревич, директор Інституту трансформації суспільства: „Тема, яку ми обговорюємо, є надзвичайно важливою і цікавою. Різні є думки і з приводу того, чи відбулася лібералізація торгівлі в Україні чи ні, чи потрібно підтримувати національного товаровиробника чи не треба. Передусім я хотів би зупинитися на такому базовому понятті, як торгівля. Торгівля - це перетікання вироблених продуктів праці із сфери виробництва в сферу реалізації. І кінцевою точкою торгівлі є знаходження саме того, хто споживає цей продукт праці. Тільки-но знайдеться той, хто споживає цей продукт праці, він в умовах ринку, а не соціалізму, перетворюється на товар. Таким чином, говорити про те, що потрібно захищати національного товаровиробника, - це повний теоретичний і категоріальний нонсенс. Тому що як тільки виробник став товаровиробником, його вже не потрібно захищати, бо продукт праці тільки тоді стає товаром, коли він знайшов свого покупця. Якщо він не знайшов свого покупця і споживача, то немає і товаровиробника. Це - абсолютна істина. Існування терміна "захист і підтримка національного товаровиробника", введеного в період правління певних урядів з 1995 року, свідчить про те, що до влади в Україні прийшли абсолютно безграмотні у теоретичному плані люди. Теза про захист національного товаровиробника мала свій розвиток в країнах третього світу, які обрали шлях соціалістичної орієнтації з 70-х років. Це була модель імпортозаміщення. Хто не знає цього, тому варто прочитати ці книжки. Ця модель вела до повної ізоляції будь-якої країни. Наприклад, вона застосовувалась у Танзанії, на Мадагаскарі й у Бірмі і сьогодні ці країни є найбільш стагнуючими і недорозвинутими. Вони не змогли вписатися в систему міжнародного розподілу праці. Проте якраз у 70-ті роки отримала розвиток інша концепція - вписування в міжнародний розподіл праці, тобто концепція дуже швидкого розвитку експортного сектора. До неї вдалися так звані нові індустріальні країни і звідси з'явилися тигри, звідси з'явилися ці латиноамериканські чудеса і т. ін. Але, на жаль, ми в Україні змушені розвиватися по спіралі, по тій само спіралі, яка була характерна для колишнього СРСР: саме ті, хто відповідає за теоретичне обґрунтування і розробку політики на макроекономічному рівні, на жаль, не знають законів світової економіки [11]. Отже, коли ми питаємо про те, чи була в Україні лібералізація торгівлі, то відповідь може бути одна: ніякої лібералізації в Україні не було. В Україні з радянських часів не було ринку, тому коли мені наводять цифри з радянського періоду і кажуть про якесь там виробництво і т. ін., то це, вибачте, смішно, бо відомо, яка тоді була статистика. Вона повністю була викривлена, вона не давала жодної реальної цифри. Окрім того, в Радянському Союзі ніколи не було ринку товарного виробництва. Було виробництво продуктів, які нікому були не потрібні і ні до чого практично не придатні. Це була самоїдська економіка, якщо її можна назвати економікою. Тому порівнювати ці два періоди - той етап, на якому зараз знаходиться Україна, і тодішній, коли вона була колонією в радянській імперії, - абсолютно безглуздо. Ми повинні підтримувати не національного товаровиробника, а національного споживача. А національний споживач голосує за той чи інший продукт праці своїми грошима. Гроші - це теж товар. Отже, слід підтримувати того виробника, хто виробляє гроші. Бо якщо він не виробляє гроші як загальний еквівалент, який є товаром над усіма товарами, то тоді такий виробник не потрібен, оскільки процес відтворення може існувати тільки за рахунок грошей. Україна сьогодні стикнулась із величезною проблемою, оскільки в зовнішній, формальній економіці вона грошей немає. Вони всі знаходяться або в задзеркаллі, або в тіньовій економіці, або вивезені за кордон. Всі ж знають, що поза банками в Україні сьогодні знаходиться 50% від всієї гривневої маси. Сьогодні відомо, що 10 млрд. доларів - це та валюта, яка перебуває в цьому американському еквіваленті і знаходиться в обігу всередині країни. Сьогодні відомо, що 30 млрд. доларів знаходяться за межами Україною. Що ж можна тут вдіяти? Потрібно з'єднати три частини економіки - паразитарну державну економіку, яка працює не на товар, а на те, щоб задовольняти потреби певних осіб, і тому на сьогоднішній день нічого не виробляє; здорову й ефективну неформальну економіку, так звану тіньову, яка на сьогоднішній день працює якраз за законами ринкового середовища. І ще нам потрібно підняти на поверхню третю частину економіки, так звану бартерну, яка виступає в натуральній формі. Там продукт праці не приймає грошової форми. Оце і є три економіки, які сьогодні існують в Україні. Питання полягає в тому, яким чином їх об'єднати. Об'єднати можна одним шляхом - за допомогою повної лібералізації всієї підприємницької діяльності в Україні, а не тільки торгівлі ... ... Не треба підтримувати національного товаровиробника. Потрібно, щоб податки платив той, хто купує. І він, сплачуючи податок, буде вирішувати, потрібен йому цей продукт праці чи не потрібен. Замість існуючих 37 податків слід ввести всього 4. Перший податок - 5% на купівлю. Але це не податок з продажу, а податок на купівлю. Половина його залишається в місцевому бюджеті, половина - йде на центральний бюджет. Цих грошей вистачить на те, щоб виконати всі соціальні програми. Другий податок - 10% на доход з фізичної особи, але тільки за основним місцем роботи, причому тільки за 40 годин робочого часу, як зазначено у трудовому законодавстві. Третій податок - пенсійний - становитиме 10% від заробітної плати. Ці кошти мають нараховуватися на відкриті індивідуальні депозитні пенсійні рахунки на кожну особу. Якщо найманий працівник, то половину має сплачувати він, а половину - його підприємство. Ті, хто використовує ці гроші, мають нараховувати на цей рахунок 10% річних. Для цього створюються 12 спеціальних інвестиційних фондів, які мають право використовувати ці гроші. І четвертий податок - на землю. Кожен громадянин України має отримати земельний сертифікат. Вводиться прогресуючий податок на землю - залежно від того, яка кількість у тебе землі, як ти її використовуєш і яка ціна цієї землі. Якщо землі більше 100 гектарів, береться податок 10% від доходу. І вводяться так звані імпортні мита на товари. От і все. Слід ввести імпортне мито на товари, що шкодять здоров'ю і довкіллю. Коли мені говорять, що імпортні товари низької якості, вибачте, це смішно. Один раз може людина проколотися і купити товар низької якості. Більше такого товару вона вже не купить, бо їй шкода своїх грошей. Єдине - мабуть, повинна бути така служба, куди я можу повідомити, що в такому-то місці я придбав такий товар. Але це не те, що ці комітети по захисту прав. Як тільки когось починають захищати, це значить, що мене хочуть обов'язково пограбувати. Або взяти той же комітет по стандартизації - це просто смішно, він же не потрібен. Зараз його як якусь акулу створюють. Слід ввести експортне мито на сировину. Сировину вивозити по низьких цінах немає сенсу, і країна, яка не може переробляти її, є взірцем безладдя на державному рівні. Слід зняти всі перешкоди для розвитку підприємництва, а для цього треба встановити повідомчий принцип реєстрації підприємства. Якщо я хочу створити приватне підприємство, я зайду в нотаріальну контору або зі своїм партнером, або сам і зареєструю його там, а потім відправлю повідомлення і копію статуту в районний суд і в податкову інспекцію. Податкова адміністрація ліквідується. Тільки в 6 країнах, з яких 4, що розвиваються, існує об'єднання податківців з поліцейськими силами. Це повне безглуздя.Слід зняти всі перепони для інвестиційної діяльності. Відомо, що кредити у всьому світі коштують від 5% до 15% річних залежно від того, якою є країна - стабільною чи нестабільною. У нас сьогодні ви не знайдете цих кредитів нижче за 25%. Навіть зарубіжні фонди, які у нас працюють, підняли рівень до 25% річних, щоб отримати річні кредити на інвестиційний чи ще якийсь проект. Скажіть, будь ласка, чи складно все це зробити? Абсолютно не складно. Таким чином, на сьогоднішній день нам потрібно здійснити абсолютно конкретні речі для того, щоб не ставилися навіть такі питання - лібералізація торгівлі та шляхи підтримки національного товаровиробника. Нам потрібно створити ринкове середовище, де будуть діяти об'єктивні економічні закони. Нам потрібно перейти до нормальної моделі капіталізму, але не державно-монополістичного зразка, а до народного капіталізму. Головна відмінність цих двох моделей полягає у тому, що в результаті створення державно-монополістичної моделі капіталізму створюється вузьке коло кланової ієрархії, яка перетворюється на правлячу касту. За моделлю народного капіталізму створюються умови для формування потужного середнього класу, який буде складати 65-70% населення. У першій моделі держава прислуговується цій кастовій олігархії для реалізації її інтересів, як це ми бачимо. У другій моделі держава виступає як незаангажований суддя-рефері, який створює рівні умови і правила гри для всіх учасників цієї гри. Тоді не треба буде нічого приховувати, тоді тіньова економіка підніметься на поверхню. За нашими дослідженнями і за дослідженнями Світового банку, 30% учасників тіньової економіки заявили, що вийдуть на поверхню через 3 місяці після введення такої системи, 30% - через рік, а ще 30% - через 3 роки. Лише 10% сказали - не піднімуться. Достатньо, якщо через 3 місяці 30% тіньової економіки підніметься на поверхню. Таким чином, зникне грунт для корупції і хабарництва, бо не буде чого ділити, не буде можливості привласнювати монопольний прибуток. Оце і буде лібералізація, оце і буде повна підтримка. Жаліло Ярослав Анатолійович, зав. відділом соціально-економічної стратегії та економічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень: „Хотілося б висловити загальну підтримку всім тим промовцям, які брали участь у цьому обговоренні, тому що лібералізація зовнішньої торгівлі - це, дійсно, дуже потужний стимул для того, щоб національна економіка шляхом підвищення конкурентних умов для суб'єктів економіки піднімала свій технологічний рівень, взагалі підвищувала рівень задоволення потреб споживача. Але я не можу погодитися з думкою, висловленою попереднім доповідачем з приводу того, що кінцевою метою торгівлі є споживання. Справа в тому, що якщо дивитися на процес торгівлі з точки зору макроекономіки, то ми побачимо, що фактично торгівля - це один з етапів, одна з фаз відтворення капіталу. І тому якщо продукція, вироблена товаровиробником, не буде реалізована, то відповідно товаровиробник не одержує вкладених в свою справу грошей і не може продовжувати цикл виробництва з усіма наслідками, які з цього витікають. Таким чином, у цьому разі відбувається зупинка виробництва, у цьому разі люди, зайняті на виробництві, не одержують доходів. А якщо люди не одержують доходів, то знижується попит на вітчизняному ринку, відповідно знову-таки зменшується рівень реалізації товарів, тобто розпочинається циклічний процес. Таким чином, говорити про захист споживача окремо від захисту виробника, мабуть, недоречно. Слід знайти такі шляхи, такі моменти, такі аспекти, які би поєднали ці дві важливі категорії і дозволили б поєднати лібералізацію торгівлі і захист або, як тут говорили, підтримку національного виробника. Ми опинилися в такій ситуації, що лібералізація імпорту, яка відбулася в Україні, призвела до того, що сьогодні щонайменше 40% потреб українського внутрішнього ринку, за офіційними оцінками, покриваються за рахунок імпорту. Це означає підвищення рівня залежності України, тобто фактично зниження рівня її національної безпеки. А по ряду товарів, наприклад, по тих же товарах народного споживання сьогодні ми виробляємо всього 27% від рівня 1990 року. Значить, решта мінус падіння купівельної спроможності - це все імпорт. Таке становище знову-таки нас зациклює на зростанні імпорту, тобто відбувається падіння, придушення національного виробництва за рахунок імпортної експансії, що змушує все більше і більше розширювати імпорт.Отже, лібералізація зовнішньої торгівлі, яка в принципі в ринковій економіці є позитивним фактором, виявилася за умов України дестабілізаційним чинником. Така ситуація виникла саме внаслідок того, що ця стратегія не супроводжувалася курсом на підтримку конкурентоспроможності українських виробників. Сьогодні в світі завдяки технічному прогресу, завдяки повній зміні характеру світогосподарської системи в зовнішній торгівлі на зміну статичним порівняльним перевагам прийшли динамічні. А динамічні порівняльні переваги якраз і полягають у тому, наскільки динамічно та ефективно національний товаровиробник може пристосовуватися до зміни світової господарської економічної системи. А за це відповідає саме промислова політика держави. М. Тетчер, відома своїми надконсервативними поглядами, завжди виступала за максимально можливий відхід держави від регулювання економіки, вона говорила, що держава не може створювати багатство, але вона може створювати клімат, в якому виробники багатства процвітатимуть. А що відбувається у нас в Україні? На жаль, я змушений констатувати, що наша економічна стратегія останніх років, спрямована на забезпечення макроекономічної стабілізації як засобу підтримки національної безпеки держави саме в макроекономічному і загальному смислі, одночасно призвела до значного посилення загрози для діяльності окремих економічних суб'єктів - українських підприємств. На мою думку, можна було б проводити економічну політику, яка б виходила саме з корінних інтересів національного товаровиробника з тим, щоб він мав змогу підвищувати свою конкурентоспроможність. Саме у поєднанні політики відкритого ринку, політики зовнішньоторговельної лібералізації з таким курсом на створення максимально сприятливих умов для розвитку конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, як мені здається, і можна знайти поєднання інтересів захисту як товаровиробника, так і споживача України. Власюк Олександр Степанович, зав. відділом системного моделювання та оцінки стану національної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень: Отже, захист національного товаровиробника - це наша провідна концепція, яка зараз стала дуже актуальною саме тому, що вибори на носі, потрібно щось сказати людям, щоб вони дали кілька зайвих голосів. Наскільки вона ефективна? Чи знає світова практика прецеденти, коли б країна, яка здійснювала цю концепцію чи концепцію лібералізації торгівлі, досягала чогось вартого уваги? Ні, не знає. Ніколи країна, яка ґрунтувалася чи то на концепції лібералізації торгівлі, чи то на концепції захисту національного товаровиробника, не досягала нічого достойного в цьому світі. Прикладом цього може бути Туреччина. Поки вона сповідувала захист національного товаровиробника, в неї справи йшли дуже погано. Але тільки-но вона перейшла на концепцію підвищення конкурентоспроможності національної продукції, почалися зрушення на краще. Отже, ці дві концепції, лібералізація і підтримка, визначальними для забезпечення нашого сталого економічного розвитку бути не можуть. Проте як засіб певної підтримки на певному етапі економічного зростання вони обов'язково повинні застосовуватися. Взагалі підтримка національного товаровиробника - це, скажімо так, завуальована назва традиційної світової стратегії, яка називається протекціонізмом. Зараз не прийнято вголос говорити про державний протекціонізм, а прийнято говорити про захист національних економічних інтересів, захист національного товаровиробника і т. ін. Проте протекціонізм у всіх країнах світу використовується на повну потужність. Світова практика знає близько 800 видів різних нетарифних обмежень, які тим чи іншим чином регулюють близько 60% зовнішньої торгівлі. Наприклад, немає більш захищеного ринку, ніж продовольчий ринок США. Немає більш захищеного ринку, ніж продовольчий ринок Європи. Чому ж ті самі європейські країни і США не пускають нас на ринки чорних металів? Усі країни захищають свій ринок тими чи іншими способами. І нам від цього відходити не можна. Слід зважати й на те, що сам по собі в чистому вигляді протекціонізм має багато негативних сторін. По-перше, ми обмежуємо доступ на внутрішній ринок ефективного виробника і стимулюємо тим чи іншим чином неефективного. Внаслідок цього завжди зростає ціна на товар, за що в кінцевому підсумку розплачується споживач. Ми викривляємо тим чи іншим чином ефективність галузей, тобто створюємо штучні умови для переливу капіталу у фактично нерентабельні галузі. На цьому фоні інші галузі недоотримують кошти на реінвестування, а отже, не підвищують якість своєї продукції, втрачають іноземні ринки. Проте, з іншого боку, національні кошти йдуть до національного товаровиробника, що є основним. Вирівнюється конкуренція, оскільки інші країни використовують повний комплекс заходів для підтримки і просування своїх товарів на наш ринок, а ми за допомогою протекціонізму повинні стримувати цей процес. Ми якимось чином запобігаємо демпінгу. Врешті-решт, залишається відкритим і питання, чи можна таким чином захистити нову галузь. Отже, підтримка вітчизняного виробника має і позитивні, і негативні сторони, а використання засобів для цього - це вже прерогатива наших органів виконавчої влади. Шановний пан Соскін говорив, що потрібна максимальна лібералізація торгівлі. Проте всі присутні розуміють, що в умовах повної лібералізації торгівлі однозначно виграє сильна стабільна економіка, яка має простір для маневру. Ми ж можливостей для маневру не маємо. Наша економіка не є сильною і стабільною, ми в прориві по всіх параметрах. Отже, у нас повна лібералізація торгівлі призведе до того - а фактично, вже призвела до того, що ми перетворилися на сировинний придаток. І всі закордонні радники нам здебільшого радять саме це: розвивайте своє сільське господарство, розвивайте свою харчову промисловість, не лізьте у високі технології, вам там немає чого робити. Продавайте сировину на зовнішній ринок і в такій іпостасі ви нас цілком влаштовуєте. Пан Соскін це саме нам проповідував. З іншого боку, ринок має бути більш-менш регульованим. Держава має використовувати максимум можливого для підтримки виробника, але не доводячи це до абсурду.” ВисновокБазуючись на наведеному у курсовій роботі матеріалі можна констатувати, що у будь-якої країни у довільний проміжок часу існують інтереси різних регіональних, соціальних або об'єднаних за типом діяльності груп, які мають у деяких випадках протилежну направленість. Під впливом цих груп урядом і парламентом можуть прийматися ті чи інші рішення, які можуть призвести до важких наслідків для суспільства взагалі. Найбільш суперечливим питанням є захист інтересів вітчизняного виробника, з іншого боку - на законодавчому рівні надзвичайно рідко можна зустріти рішення проблеми захисту вітчизняного споживача, хоча для деяких видів продукції більшість є споживачами, а виробники складають тільки незначну частину від споживачів. У простішому випадку захист вітчизняного виробника визначає, за винятком прямих заборон на імпорт тих чи інших товарів, підвищення цін імпортованих товарів за рахунок митних зборів до рівня цін вітчизняного виробника. Це дозволяє вітчизняному виробнику зберегти попит на свій продукт на внутрішньому ринку. Споживач змушений сплачувати за цей продукт підвищену ціну. Це не єдиний шкідливий наслідок існування “захисту”. Якщо ціни вітчизняного виробника вищі від світових, то одним з пояснень цього є використання для виробництва застарілої технології і знос обладнання, що не дозволяє використовувати енергозберігаючі та інші заходи. Оплата праці на Україні менша, ніж у більшості торговельних партнерів, звідси випливає, що різниця в оплаті праці, як у деяких розвинених країнах, є головною причиною введення обмежень на імпорт. Введення митних зборів на імпортований товар закріплює становище, коли немає сенсу проводити модернізацію виробничого процесу. Неможливо придбати нове обладнання і скоротити адміністративний апарат, якщо прибуток можна отримати без цих закладів. Українське виробництво, що перебуває в кризовому стані, все одно не буде налаштоване на підвищення ефективності. Захисні кроки, які мають виконувати роль "парасольки", мають бути запроваджені лише на обмежений час і паралельно із заходами щодо стимулювання національного виробництва. Для нації, яка претендує на гідне місце на світовій арені, мають бути передбачені механізми зосередження національного контролю за найбільш прибутковими та перспективними напрямами, від розвитку яких залежить не тільки інфраструктурне забезпечення національного бізнесу, а й його налаштування на більш ефективну роботу за рахунок нововведень, нових джерел розвитку тощо. Останні мають бути передбачені в стратегії державного розвитку як необхідна складова підвищення конкурентоспроможності економіки в цілому. Необхідне перелаштування економічної моделі на принципи ефективності та конкурентоспроможності, на дотримання національних економічних інтересів, а основне спрямування зовнішньоекономічної політики має полягати у всебічному стимулюванні національного виробництва та створенні внутрішніх умов його розвитку, принаймні не гірших, ніж в іноземних конкурентів. Список використаної літератури1. Балаян М. Вітчизняний товаровиробник: проблеми і перспективи // Галицькі контракти, № 21, 2003р., с.14-17.2. Бандурко П.П. Захист вітчизняного товаровиробника в контексті глобалізації // Економіка і бізнес, № 2, 2003р., с.5-73. Барабащук О.К До проблеми захисту вітчизняного товаровиробника // Галицькі контракти, №25, 2003р. с.26-284. Богомазова В. М. Стан та перспективи розвитку зовнішньої торгівлі України. // Финансовая консультация. - № 15. - 2001. - с. 21-24. 5. Вергун С. Грані здорового протекціонізму // Бізнес, № 7, 2003р., с.15-186. Гаєвський Р.О. Протекціонізм чи вільна торгівля? // Бізнес, №17, 2002р., с.25-26.7. Геращенко О. Національні особливості української протекціоністської політики // Збірник наукових праць НАН України, №7, 2003р.8. Кваша С., Патика Н. Напрями та проблеми інтеграції України у світовий економічний простір. // Економіка України. - № 9. - 2001. - с. 77-81 9. Колісниченко П.П Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. - 2-є вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 2003. - 447 с.10. Клочко В. Глобалізація та її вплив на країни з перехідною економікою. // Економіка України. - № 10. - 2001. - с. 51-58. 11. Матеріали „круглого столу”: „Шляхи підтримки національного товаровиробника” // Український незалежний центром політичних досліджень, М. Київ, 23 жовтеня 2003 р.12. Парасій В. До проблеми захисту національного товаровиробника // Економіка і фінанси, № 3, 2003р., с.7-913. Проценко В.М. Ще раз до питання вільної торгівлі. // Галицькі контракти, № 5, 2002р., с.17-19.14. Сокірко К. Інформатизація суспільства в контексті захисту національного споживача // Економіка і фінанси, №10, 2002р., с.21-2415. Соколенко С. І. Глобалізація і економіка України. - К. : Логос, 2003. - 341с. 16. Соснін О. Захист національного товаровиробника як основна складова національної безпеки // Вісник НДФІ, №12, 2002р., с.21-2417. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч.посібник: 2-ге вид., випр. і доп. / За заг. ред. О. П. Пономаренка. - К.: ВІРА-Р, 2002. - 552 с.
|
 |
