Курсовая: Махно и Украина

Курсовая: Махно и Украина

Міністерство освіти України

Виконав: студент 1 курсу

юридичного факультету

група 6118-3

Бордульов С.В.

Перевірила: викладач

Середа А.Н.

Запоріжжя - 1999

содержание

Вступ..........................................................................3

Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець?......4

Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна... 10

Розділ 3. Українське питання в ідеології махновського руху 13

Висновки......................................................................26

Список використаної літератури................................................27

Вступ

Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині селянина-

бідняка с. Гуляйполе Єкатеринославської губернії. Мав початкову освіту, але

читав лекції в університеті Сорбони.

Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія, "безвладний

лад", "вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно відображав інтереси і

прагнення українського селянства.

Саме ідеали, устремління Н.Махна підкреслюють і віковічні прагнення

українського народу до свободи.

Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної влади,

проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим накликав на себе

найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть імущих". Категорично

заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н.Махно ніби попереджував про

той глухий кут, до якого потрапить величезна комуністична країна у кінці ХХ

ст. Натомість, Н.І.Махно пропонує суспільству багатопартійність - рівні права

і змагальність усіх політичних партій і груп у впливі на людей і пропаганді

своїх ідей і доктрин.

Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець?

Шлях Нестора Махна у революцію, як і деяких інших членів найбільш радикальних

політичних партій Російської імперії починався з відвертих кримінальних дій,

що мотивувалися потребою набуття партійних коштів та терором як засобом

боротьби з представниками самодержавної влади. Здебільшо­го подібна

революційна “романтика” ставала для таких молодиків життєвою необхідністю і

вигідним ремеслом для задоволення власних потреб, які надійно маскувалися

політич­ними гаслами.

Після усунення з престолу Миколи П партійці-бойовики, які пройшли школу царської

каторги, залишилися без звичайної роботи. Приводом для поновлення активної

військовою революційної діяльності став корніловський заколот у вересні 1917

р., коли Тимчасовий уряд був примушений кинути зак­лик про “захист революції”.

Відразу ж почали створюватися за аналогічним зразком загони червоної і чорної

гвардії, які нерідко мали й спільні керівні органи. Так анархо-більшовицьке

військове бюро в Катеринославі очолював анархіст з Гуляйполя В.Курилепко - у

майбутньому відомий польовий командир махновського війська. У

вересні-жовтні, не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції,

гуляйпільські чорногвардійці під проводом свого ватажка Махна почали

затверджувати “радянську” владу. Вони вбили поміщика Класека, пограбували його

садибу і утворили “зраз­кову комуну анархістів”, в якій, на думку

В.Волковивського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом. Спроба

Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти

бешкетам махновців закінчилася невдало. Присланого для притягнення їх до

кримінальної відпо­відальності агента з особливих доручень чорногвардійці

вигна­ли під загрозою вбивства. Сам Махно так згадував про ці події: “Міліція в

Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас

більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту”. Після

жовтневого перевороту чорногвардійські загони М.Ннкнфорової і Н.Махна стали

підпорядковуватися наркому Радянської Росії по боротьбі з контрреволюцією на

Півдні В.Антонову-Овсієнко, від якого безпосередньо отримували кошти на

військово-організапійні потреби. Збереглася записка про отримання Никифоровою

11 грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова, авансу від нього на суму

300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш радикаль­ними загонами у

затвердженні військовими засобами радянської влади в Україні. В організації

терору на початку 1918 р. вони навіть випереджали більшовиків. Надзвичайний

комісар Раднаркому Росії С. Орджонікідзе, який в цей час знаходився на

Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка: “Никифорова в Олександрівську

наробила справ, треба негайно її 'забрати звідти”.

Таким чином, отримання анархо-комуністичними загона­ми у лютому 1918 р.

статусу червоноармійських частин стало наслідком усталених військових

зв'язків більшовиків і анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського

черво­ного полку, за свідченням О. Чубенка, найближчого соратника Махна,

стали 5000 демобілізованих солдатів старої російської армії. Махно у своїх

споминах сповіщає про дещо іншу чисельність частини. У березні 1918 р. полк

складався з шести рот по 200-300 чол. кожна, націо­нальної єврейської роти і

кавалерійського загону в декілька сотень чоловік. Також були сформовані

санітарні загони і підго­товлені приміщення під шпиталь. Озброєння в полку

було різноманітним: російська гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган,

німецька і австрійська трофейна зброя.

Командиром полку став колишній царський офіцер О. Волох, начальником

військового польового штабу і комісаром – Н.Махно.

Антонов-Овсієнко, призначений Леніним на посаду голов­нокомандуючого

збройними силами “південних” радянських республік, пов'язував з полками типу

гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких і українських

військ і доручав анархо-комуністам відповідальні завдання. Так, на Никифорову

покладалося сформувати у степовій Україні кава­лерійські частини Червоної

Армії. Збереглася позначка в його касовій книзі: “Никифоровій - начальнику

кавалери Тавр­ійської і Херсонської губернії - 5 тисяч карбованців”.

Але надії червоного головкома не здійснилися. Анархо-більшовицькі формування

були знаряддям РКП(б) у прове­денні військово-комуністичноі політики Леніна і

Троїцького. Вони збирали з заможного населення контрибуції, продрозверстку,

розправлялися з своїми ідейними супротивниками. В ре­зультаті, військо

Антонова-Овсієнка швидко розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова

ділянка радянсь­ких військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких і

ук­раїнських частин. Обурені грабунками і насильством загонів Беленковича

(командуючий південною резервною групою військ Антонова-Овсієнка) і

Никяфорової, мешканці Єлісаветграду і юнкери вигнали їх з міста, захопивши

багато полонених і дві гармати. Начальник бойової ділянки М.Коляденко доповідав

Антонову-Овсіеику, що Беленкович і Никифорова “ледь винесли з Єлісаветграду

ноги”. Лише загону Сіверса, що надійшов на допомогу (600 чол.) і бронепоїзду

Полупанова вдалося “заспокоїти” елісаветградців.

Те ж саме відчув і Махно, полк якого входив до складу 2-ї революційної армії

Антонова. Вона була сформована з місце­вих анархо-більшовицьких загонів і

закривала катеринославсь­кий напрямок. Махнові було доручено обороняти

Чадлине, північніше Гуляйполя. Але несподівано особовий склад полку

відмовився виступати на фронт ї 15 квітня 1918 р., під коман­дуванням

колишніх офіцерів підняв повстання, визнав владу Центральної Ради. Для

придушеная заколотників Антонов-Овсієнко відправив бронепоїзд Беленковича,

який вчасно встиг до Гуляйполя і відкрив по повстанцях нищівний вогонь. Як

писав згодом Антонов, тільки завдяки цій підтримці “Махнові з 80

кавалеристами вдалось прорватися до нашого бронепоїз­ду". Соромлячись цього

ганебного факту з своєї біографії» Махно стверджував, що буцімто події

розгорта­лися за його відсутністю в Гуляйполі.

За словами свідків, відступ анархо-більшовицьких сил з території України в кінці

квітня 1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ, Синельникове, Роздори,

Чаплине були за­биті ешелонами з повністю деморалізованими радянськими

військами. Відступаючи, вони подекуди знущалися над заліз­ничною

адміністрацією. “Ці знамениті війська, які захищали Катеринославщину, були

дійсно “авангардом” і втекли першими”, - згадував відомий діяч РКП(б) С.Гопнер

.

За зізнанням самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у глибокій

депресії і з невеличкою купкою друзів, відступив у червоноармійських ешелонах в

Ростов, Царицин, а потім подався до Москви. Деякі сучасні дослідники вважають,

що у липні 1918 р. він повернувся до Гуляйполя за власною ініціативою. Але його

тривала бесіда з Леніним і Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в

Кремлі, заява Леніна про те. що шляхи більшовиків збігають­ся з такими

анархістами, як Махно, свідчать про інше. Для більшовицьких лідерів головний

була антигетьманська спрямованість особи і вони використовували всяку

можливість для розгортання підривної роботи проти українсь­кої незалежності, бо

розглядали Україну як невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і

плацдарм для розгортання близької світової революції.

Тому 29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів

РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації

українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з

організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на

місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою

керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови

Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена

російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і

офіцерсь­ку форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію у

Бєлгороді. Тут, у міському готелі “Вельвю”, діяв переправний пункт, де

від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від члена

ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де зустрілися

зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С.Марченком, братами

Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.

Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких військ

ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-липні в

Тарамгданському і Зве­нигородському повітах Київщини, загальноукраінський

страйк залізничників в липні-серпні було придушено. Тому анархо-комуністичний

гурт Махна здійснював лише окремі терорис­тичні акти проти службовців

Державної Варти, урядовців геть­манської адміністрації, поміщиків, заможних

хуторян і німецьких колоністів. Спроба залучити до боротьби з вартою

українських гайдамаків “синежупанників”, загін яких у кількості близько 300

чол. переховувався на дніпровських ос­тровах у районі Звонецької Вовниги,

коло Олександрійська. виявилася невдалою. Українські козаки, як згадував

Махно, незважаючи на “більшовицькі настрої”, не пішли за анархо-комуністами.

Про перші бойові операції Махна після повернення його в Гуляйполе залишилися

свідчення лише романтично-легендар­ного характеру. Більшість дослідників

схиляється до думки що на початку серпня Махно, Чубенко, Марченко і

С.Каретников здійснили наскок на найближчу економію Резнікова, де захватили 7

гвинтівок, револьвер, 7 коней і 2 сідла. Експропр­іація ощадної каси в селі

Жеребець Гуляйпольської волості дала 38 тис. крб., на які було куплено

кулемет американської системи Кольт, револьвер і інша зброя. Враховуючи

трофеї махновців, можна зробити припущення, що їх жертва­ми стали члени так

званих добровільних “хліборобських” за­гонів самооборони, які утворювалися в

допомогу Державній Варті для забезпечення громадського спокою і порядку,

захис­ту відновленої приватної власності. Вони утримувалися і озб­роювалися

на кошти самих землевласників. Так, 7 липня Спілка земельних власників

Олександрівського повіту виділи­ла 100 тис. крб. на організацію такого

загону.

Діяльність добровольчих збройних формувань, яка спочат­ку не мала нормативно-

правових засад, а здебільшого викли­кала вороже ставлення не тільки у селян,

що під час безвладдя грабували садиби землевласників. Так звані “каральні

загони”, які керувалися відчуттям помсти, “здатні лише без мети дратувати

населення”, - доповідав 10 серпня гетьману Міністр внутрішніх справ

І.Кістяківський. Гетьманський уряд намагався покласти край сваві­ллю цих

загонів і обмежити їх дії лише охороною громадсько­го спокою та запобіганням

антивладних виступів. У циркулярі за підписом директора Департаменту

Державної Варти П.Акермана від 16 липня 1918 р. до губернських старостів і

міських отаманів, досилаючись на наказ Товариша МВС, приписува­лося

“з'ясувати і доповісти: 1) які в губернії існують збройні команди і загони;

2) як і ким вони сформовані; 3) на які кошти вони утримуються; 4) яке їх

відношення до місцевої адміністративної влади; 5) чи бажано їх подальше

існування”. Після відповідних доповідей з місць з'явився циркуляр

І.Кістяківського від 13 серпня, який офіційно дозволяв формувати хліборобські

заго­ни самоохорони.

Захопивши зброю, махновці почали робити бандитські на­пади на невеликі

підрозділи і окремих військових та варто­вих. У зведенні від 8 серпня про

стан Східної армії Австро-Угорщини йдеться про напад кінного гурта біля

Федо­рівни (зараз Чубарівка) Олександрівського повіту на прямуючих до Полог

офіцерів. Були вбиті австрійський поручник Мантис і його ординарець жовнір 41

піхотного полку Шепота. Український капітан Пологовський та його ординарець

зазна­ли важких поранень і були пограбовані. Знайти злочинців і покарати не

вдалося. 16 серпня на австро-угорський патруль, який висла­ли для проведення

слідства, було здійснено напад. Чисельність нападаючих складала близько

сорока чоловік з одним кулеме­том. Акція приписувалася більшовикам, під цим

означенням окупаційне командування здебільшого поєднувало всю політичну

опозицію гетьмансько­му режиму. Безпосередньо ж терористичних груп у районі

Пологи - Гуляйполе більшовики не мали, напевно, що наскок здійснили

анархісти-махновці.

Протягом серпня - першої половини вересня активізувати свою діяльність

махновцям не вдавалося. У доповіді Катери­нославського губернського старости

до МВС від 31 серпня не зазначалося випадків розбійних пограбувань і вбивств

в Олександрівському повіті, тоді як у Павлоградському такі факти мали місце.

За спога­дами Махна, в цей час його група рейдувала у межах Олександрівщини.

Загін Махна дав знати про себе лише 25 вересня черговим нападом між

Гуляйполем і Федорівною на слідчу групу, що розшукувала злочинця, який скоїв

вбивство у цій місцевості. Слідчий окружного суду, урядовець варти і три

козаки охо­ронної сотні були вбиті махновцями. В той же день ватага

чисельністю 13 чоловік зробила напад на піхотинців українсь­кої армії, які

їхали до Гуляйполя. На відміну від перших потерпілих, українських вояків лише

пограбували, відібрали шинелі і кашкети, забезпечили агітаційним матеріалом і

відпу­стили. 27 вересня 1918 р. Олександрівська міська газета “Зоря”

повідомила про злочинні дії у повіті бандитської ватаги кількістю 20-30

чоловік, озб­роєних гвинтівками, кулеметами і вибухівкою, яка видавала себе

за козаків резервної сотні повітового старости. Мова йшла про вбивство 12

осіб: поміщиці Гесиної, начальника Лукашеве-БразолівськоЇ волосної варти

Іванова, трьох офіцерів і двох козаків, гуляйпільського волосного старости

Чебіряка, варто­вого Манько і трьох австрійських вояків.

Таким чином, наведені матеріали дозволяють стверджувати, що збройні

формування Махна являли собою значну загрозу громадській безпеці, підривали

підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як

злочинні, а боротьбу українських підрозділів і союзного військового

контингенту проти них правомірною. Від повного розгрому мах­новців врятувала

революція в Австро-Угорщині і Німеччині, антигетьманське повстання Директорії

і вторгнення на тери­торію України радянських військ. Слід також зазначити,

що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада

використовувала й засоби неправового характеру, під час яких страждали

невинні люди.

Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна

Революційна епоха створює такі умови, коли в єдиному політичному просторі

стикаються та взаємодіють такі рушійні сили як: народна ініціатива,

ідеологічна влада лідера, авантюризм, анархізм тощо. Революція змінює

економічний та гос­подарчий механізми держави, суспільства. На тлі цього

руйнівного процесу була закономірною поява в Україні політич­ної і військової

постаті Нестора Івановича Махна.

В історіографії стосовно цієї проблеми значне місце при­діляється політико-

військовій діяльності Н.Махна і значно мен­ше аналізується характер

економічних відносин і програмних принципів. Показовим у цьому контексті є

1919 рік - як час найбільшого піднесення політичної та військової діяльності

Н.Махна.

На початок 1919 р. вплив Н.Махна розповсюджувався на Катеринославську

губернію з центром у с. Гуляйполе Олексан­дрійського повіту. Крім цього,

діяльність Н.Махна охоплюва­ла Херсонську і Миколаївську губернії.

Лівобережна Україна на той час як головний регіон діяльності Н.Махна

зазнавала тиску з різних боків. З одного боку - уряд Директорії, а з другого

- Військові сили півдня Росії А.І.Деникіна, радянська влада та її авангард

Червона армія. При цьому населення ліво­бережних регіонів зазнавало на собі

різну економічну політи­ку, економічну диктатуру. Наприклад, закони про

“хлібну повинність” Директорії від 9 березня і 4 липня 1919 року[8, 105], або

оголошення Української Радянської республіки “вооруженным лагерем” і

перенесенням в Україну дії декрету РНК РРФСР від 11.01.1919 р. про

продрозверстку. Ця еко­номічна диктатура створила умови формування стійкої

соціальної бази в особі селянина для процесу створення Н. Махном “братського

селянського об'єднання”.

В економічній політиці “Гуляйпольської республіки” на перше місце виходили

економічні інтереси селянства, збере­ження вільного ринку. Ця мета була

ідеологічно обгрунтована і закріплена на І районному з'їзді фронтовиків-

повстанців, який відкрився 23.01,1919 р. в с. Велика Михайлівка [6, 121]. А

соціальне-економічна програма була остаточно закріплена на ІІ з'їзді

повстанців Гуляйпільського району: не дозволити про­ведення продовольчої

диктатури радянської влади, за економ­ічну свободу селянства. Однак,

закликаючи до вільних економічних стосунків, Н.Махно дозволяв дії, які

дезорганізовували ринок і в першу чергу його артерію - транспорт. Так,

інспектор-контролер 3-і Української армії Яків Сельцовський доповідав:

“бригада Махно на станции Пологи 30 марта захватила 50 вагонов с сахаром, 13

апреля - на станции Стульнево - 7 вагонов с мукой, 15 вагонов фуража...”

Всього за весну 1919 року військами Н.Махна було реквізовано таким чином 90

вагонів [6,149]. Пограбування також здійснювали­ся щодо ешелонів з

продовольством та пальним для Донбасу га центральної Росії. Таким чином.

Махно непрямо створював умови формування закритого, відокремленого ринку для

захисту від продрозверстки. Територія також відокремлювалась владою та

впливом Н.Махна.

Підтвердженням програмної мети Н.Махна - ліквідації продрозверстки, свідчить

пункт другий наказу № 1 за листо­пад 1919 р.: “Врагами трудового народа

являются также те, хто охраняет буржуазную несправедливость порабощения, то

есть советские комиссары, члены карательных отрядов, чрезвычайные комиссары,

разъезжающие по городам и селам и истязающие трудовой народ, не желающий

подчиниться их продоволственной диктатуре [6, 219]. Виходячи з цього, в сфері

аграрної політики була запропонована така програма:

– відміна податків з селянства до державного бюджету;

– відміна Декрету про націоналізацію землі з поверненням Ї до селянина і

заборона купівлі-продажу.

Результатом цієї політики став той факт, що згідно з планів РНК для України з

продрозверстки на 1919 рік замість 70 млн. пудів хліба було зібрано лише 10,5

млн. пудів.

Між тим, захищаючи інтереси селянства, Н.Махно зовсім не намагався з'ясувати

проблеми промисловості. Так, у зверненні до залізничників від 15.10.1919 р.

Н.Махно пропонував робітникам самоорганізовуватися і вести господарчу

діяльність за принципом селянських комун. А на Олександрійському повітовому

з'їзді 28.10.1919 р. накинувся з різкою критикою на адресу робітників та

службовців. Свідок згадує це так: “Речь Махно заключала в себе почти

площадную брань по адресу рабочих. как политических шарлатанов, паразитов й

тунеядцев, друзей Деникина” [6, 250]. Цей факт ще раз і свідчить про

відокремлення Н.Махна від реалій економічних відносин індустріального

суспільства. Відкидання держави як економічної самоорганізації суспільства

створювало економічний хаос у промисловості.

Грошові відносини на території, що контролювалися Н.Махном, також мали свої

особливості. Так, в Україні на 1919 рік в бігу були 342 грошові знаки.

Найбільш розповсюдженими були радянські грошові знаки, донські гроші,

українські карбованці. Н.Махно практикував такі форми фінансових відносин як

накладення контрибуції на жителів населеного пункту а потім необмежена

роздача грошей людям згідно їхнього соціального та громадського становища.

Найбільшим попитом на махновській території користувалися донські гроші, тому

що вони конвертовалися з валютами антантівських країв. Оригінальні гроші були

випущені махновською Реввійскрадою. На титульній стороні грошових знаків було

надруко­вано: “Авархия - мать порядка”, а на звороті - хуліганський вірш [6,

262].

На початок 1930 року офіційна економічна ідеологія Н.Махна потерпіла зміни.

Була висунута теза “революційного зв'яз­ку між селянством та міськими

робітниками з метою безпосереднього продовольчого обміну з допомогою

коопера­тивів і спілок взаємодопомоги” [7, 56]. З ліквідацією мах­новського

руху як політичної та військової сили та його ватажка як лідера махновців

“Гуляйпольський” економічний експеримент остаточно зійшов з історичної арени.

Таким чином, для економічного життя регіонів України, які підпали під

політичний вплив Н.Махна, були характерні такі раси:

– відмова від державного механізму, як регулятора економ­ічних відносин у

суспільстві;

– протирічива мета - досягнення вільного селянського ринку ї відмова від

податкової системи. На практиці використовува­лися реквізиції на користь

армії;

– втручання в грошові відносини, ігноруючи об'єктивність економічних

законів грошового обігу.

– намагання утворити економічно автаркну селянську спільноту.

Розділ 3. Українське питання в ідеології махновського руху

Для світогляду Н. Махна було характерним розуміння невід'ємності явищ

“держави” і “капіталізму”. Вважалося, що вони не можуть існувати поодинці.

Різниця форм політичного режиму принципового значення не мала. Якщо метою

прого­лошується побудова “держави”, значить разом з нею побу­дується і

“капіталізм”. Набуваючи різноманітних форм, він у будь-якому випадку збереже

свою сутність - експлуатацію людини на користь іншого, окремого капіталіста

чи держави взагалі. В цьому контексті всі соціалістичні заклики УНР

вва­жались Н. Махно обманом народних мас, можливо несвідомим, але обманом.

Нерішучість київського уряду в задоволенні се­лянський вимог, які Н.Махно

вважав антикапіталістичними, певною мірою стверджували цю думку. Але

головним, що обу­рило махновців, стали спроби УНР опертись на іноземну

Військову підтримку. Брестську угоду Н.Махно вважав зрадою як революції, так

і всього українського народу, якому понов­лення обмеженої окупаційним режимом

української влади обійшлося жорстоким визиском економічних ресурсів.

По­дальші спроби Директорії укласти угоди з Антантою і Польщею трактувалися

аналогічно. Впевненість, що саме політика Цен­тральної Ради призвела до

загибелі результатів махновських починань в 1917-1918 рр. творила серйозну

перешкоду в сто­сунках махновців з петлюрівцями, аж до того часу, поки

Н.Махно не дійшов висновку про існування для “вільного повстанства” ще

більшої небезпеки у вигляді російських політичних ре­жимів. Під час боротьби

з денікінцями і більшовиками в 1919-1921 рр. антагонізм між українським

анархізмом та націоналізмом іноді поступався місцем нейтралітету і

тимчасо­вим альянсам.

Український характер махновського руху доводить комплекс прояви його

національної самобутності, їх ядром є тра­диції української військовості,

такі як ідея загальної рівності та демократизму, на основі яких організаційно

будувались по­встанські загони. Про національну специфіку руху говорить також

використання повстанцями традиційної української військової термінології.

Наприклад, використання титулу “Бать­ко”, що став невід'ємною частиною

ідентифікування повстансь­ких командирів.

“Батько” - вища форма титулування отамана, коли він окрім чисто командних

функцій ставав ще й вихователем своїх підлеглих. В цьому вбачають наслідок

впливу поняття роду на традицію української військовості [5]. До того ж, з

самого початку повстання Н.Махно був не просто “Батьком”. 1 жовтня 1918 р.

перед боєм за с. Дібрівку 30 повстанців, з подачі Ф.Щуся проголосили Н.Махна

“Батьком”, але не про­сто їхнього загону, а усього майбутнього повстанства. В

разі невдачі всі вони розраховували полягти в бою, чим і було викликане таке

подібне самозванство. Але фортуна була прихильна до них, і після перемоги

Н.Махна, на загальному сході дібрівських селян за участю делегатів від

сусідніх сіл, було одноголосно затверджено “батьком всього революційного

по­встанства України".

Махновська ідеологія визнавала існування української надії і користувалася

термінами “Україна” та “українці”, прихиль­но ставились до впровадження

шкільного навчання “мате­ринською” мовою. Навіть махновська російськомовна

преса часто друкувала матеріали на теми української історії та літе­ратури.

Починаючи з 1919 р. махновці самоідентифікували себе як українців. Це

відбилося у назві їх військової органі­зації ~ Революційна повстанська армія

України. В ідеології руху існувала специфічна ідея української самостійності.

Про­понувалась інакша форма реалізації народного суверенітету. Н.Махно стояв

на позиціях самовизначення України як окре­мого економічного організму,

розташованого на певній гео­графічній території, на відміну від підходу до

України як до географічної території, населеної людьми переважно украї­нської

національності.

Події 1918-1921 рр. трактувалися Н.Махно не інакше як “Українська революція”

[5]. Це процес, під час якого “російсь­ка революція на Україні” перетворилася

на революцію “Ук­раїнську”. Восени 1919 р. було створено махновську

україномовну пресу у вигляді газет “Шлях до Волі” (Катери­нослав) та

“Анархіст-Повстанець” (Полтава).

Національний склад махновців відомий виключно з книг російських анархістів

П.Аріздшова [3] та В.Воліна [10]. І хоча перевірка наведених даних сьогодні

практично неможлива, не­має належних підстав сумніватися в їх достовірності.

Анархі­сти виступали прихильниками денаціоналізації руху. Отже, РПАУ/м/ на

90% складалися з українців і на 6-7% з росіян.

І.Мазепа писав, що якщо історики “захочуть”, то “знайдуть у махновському русі

немало рис, типових для ваших давніх запорожців”.

Вирішення подібних проблем справді важка справа, головне через невизначеність

критерію та методу, що мають пов'язати собою явища різних історичних епох,

небезпеку модернізму, низький авторитет в науковому середовищі суб'єктивних

факторів.

Свідчення очевидців, хоч трохи знайомих з українською історією, на диво

однозначні (білогвардієць К.Герасименко, член Вищої військової інспекції

РСЧА, секретар Л.Камєнєва [10], міністр УНР І.Мазепа – “це Січ”. Проте

розби­ти на складові і дослідити свої спостереження очевидці махновського

руху не бажали, а можливо і не могли. Спорід­неність явищ здавалась

зрозумілою мало не з першого погля­ду і водночас досить невловимою. До

подібного висновку здебільшого підводила своєрідна духовна атмосфера

махновсь­кого середовища: намагання махновців тримати себе в рамках певної

поведінки, їх стан погоні за радощами життя, їх кос­тюми, ставлення до одягу,

грошей, зброї, алкогольних на­поїв, тощо.

Важливим аргументом на користь “запорозької” теорії є територіальна

спільність історичних явищ. Межі махновсько­го району приблизно співпадають з

кордонами запорозьких Вільностей. Більше того, значна кількість сіл, що стали

осе­редками руху (“бандитськими гніздами” з згідно теорії Р. Ейдемана, були

засновані в кінці XVIII ст. безпосередньо запорожцями, або Азовським

козацьким військом в середині XIX ст. На початок XX ст. в них ще збереглись

елементи козацького адміністративного поділу (сотні), традиції

самовря­дування і деякі побутові звичаї. Наприклад, поряд з офіційним

прізвищем людини існували народні прізвиська. Значна кількість учасників

“махновщини” складалась з безпосередніх нащадків запорожців.

Обидва історичні явища являючи собою масштабні соціальні рухи, знайшли своє

організаційне втілення у військово-адміністративних системах. Увійшовши в

силу, ці політичні утво­рення висунули претензії на виконання провідних ролей

політичного життя України і на впорядкування її соціально-економічного і

політичного устрою за виробленими всередині них зразками. Одночасно з цим ці

організації високо цінували ідею власної окремішності в межах України. РПАУ,

наприк­лад, вбачала своє майбутнє в становищі незалежного федера­тивного

члена “Української республіки”.

Військо Запорозьке як окрема форма реалізації народного суверенітету пішло

шляхом бюрократизації своєї організації створивши проміжний стан суспільства,

який намагалась відтворити і політична програма махновців. Функції

суспільного регулювання були покладені на місцеві органи самовря­дування, що

спиралися на загально-демократичні принципи, На теренах обох політичних

утворень були розповсюджені різно­манітні фінансові системи, а судочинство

будувалось на прак­тиці звичаєвого та договірного права.

Схожа і сутність ідеології політичних явищ. Новітній дос­лідник запорозької

культури визначає її ідеологію як “релігію волі”. Якщо відсторонитись від

анархічних закликів мах­новських декларацій, в політичному сенсі махновський

рух, його політична система, це романтична спроба замінити су­часні суспільні

відносини на ідеалізовані народною уявою за­позичення з козацьких часів, які

б дозволили народу знайти братерську рівність і особисту волю. Анархізм був

лише сучас­ною XX ст. формою, в яку вилились подібні умонастрої. Його

доктрина з посиланнями на наукові методи обіцяла шлях їх реального

запровадження і приховувала їх утопізм.

Найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та

побуті. Ідентичним був принцип комплектуван­ня війська - територіальний, з

переважно добровільним ха­рактером вступу. Командний склад був виборним,

невіддільним від рядової маси, мав якнайширші внутрішні повноваження, що

поєднувались з можливістю його заміни згідно рішення загальної ради бійців,

що визнавалась головним керівним ор­ганом. Обидва війська існували переважно

за. рахунок самопо­стачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність з

подальшим пайовим розподілом. Обома військами була витво­рена самобутня

військова тактика, що базувалась на застосу­ванні маневру непрямих дій,

посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактичного чинника.

Рухи спирались в своєму існуванні на енергію низових верств українського

селянства, до яких приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні

члени інших соціальних груп. Вступ до військової організації розцінювався як

своєрід­ний початок нового життя, коли багаж минулого підлягав за­буттю.

Впадає в око також яскраво виражений інтернаціоналістичний характер обох

історичних явищ. Вель­ми схожими є і психологічні типи запорожця та махновця.

Аргументи противників запорозьких традицій зводяться до того, що порівнювані

явища несхожі за своєю формою в по­вніших їх об'ємах, фактично приписуючи

своїм опонентам думку про махновщину, як про пряме відродження запорозького

козацтва, думку, яку серьозно дослідники ніколи не відстоювали. Махновці –

механічне продовження запорозького козацтва. Подібне трактування подій є

безпосереднім проявом модернізму. Махновський рух – однокореневе з козацтвом

явище, яке закладало у вирішення постаючих перед ним суспільних завдань одні

й ті ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Той

факт, що на теренах одного й того ж географічного регіону, населеному одним і

тим же етносом у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, які

мають виразні риси спорідненості і одночасно спосте­рігається відсутність

цієї подібності десь інде, говорить не про випадковість, а про саму звичайну

історичну спадковість цих явищ.

Дослідники не звертали належної уваги на той факт, що махновці вважали

“білих” і “червоних” чужинцями. Гасла інтернаціоналізму спонукали махновців

чутливо реагувати не на сам факт російської присутності, а на спроби тиску з

її боку. О.Беркман, американський, анархіст, відвідавши Гуляйполе в листопаді

1920 р., описував ці настрої: “Для України є лише одне сьогодення - Росія,

хоча традиції й культура Украї­ни перевершують північні. Вони не любили

російського і пост­ійного переважання Москви. Прийшлі чиновники, незнайомі з

умовами і психологією країни, часто навіть ігноруючи її мову, зробили

московські погляди чужими для населення, навіть для тих, хто найбільш дружньо

був розташований: до них”.

Те, що за своїм характером і національним складом РКП(б) та Червона Армія

були безумовно російськими, завжди привер­тало увагу махновської преси. І

коли в травні 1919 р. “Путь к свободе” говорив про більшовиків, як про тих,

що прийшли “.., з півночі, прохаючи, щоб Україна прийняла їх по

братерсь­кому", то “Голос махновця” в листопаді 1920 р. різко змінював

інтонації, “Комуністи винні (в розрусі - В.Ч.)..вони вдвічі винні, як захожі,

чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросїї”. Це були

прояви постійно при­сутніх в махновському середовищі настроїв.

Було б невірним говорити, що махновцям взагалі вдалося уникнути проявів

національної ворожнечі, особливо враховую­чи невисокий культурний рівень

рядових повстанців, але на фоні “всеукраїнського погрому” “вільний район”

являв собою досить спокійну місцевість. Своєрідним критерієм у оцінці

проголошеної махновцями політики інтернаціоналізму є став­лення махновців до

антисемітизму. На відміну від інших ук­раїнських повстанців 1917-1921 рр.,

махновці створили у складі власної армії національні єврейські формування. В

їх середо­вищі проводили роботу ряд культурних та політичних діячів

єврейського походження. Проводилась політика жорсто­кого придушення проявів

антисемітизму. Періодичні його спа­лахи придушувалися, що дозволило до весни

1919 р. стабілізувати положення. Випадок погрому в колонії Гіркій потяг за

собою ретельне розслідування і розстріл винних. Завдяки послідовності дій

командуванню РПАУ/м/ вдалося не допустити переходу антисемітських настроїв у

погромну форму.

Державний та проанархічний українські національні рухи, розвиваючись

паралельно, з початку свого існування перебува­ли в стані відкритої чи

прихованої конфронтації. вбачаючи один в одному насамперед ідеологічних

конкурентів у оволодінні українськими масами. Проте національні сили не впали

в соціальний догматизм, що уможливило пошук взаємопорозуміння. Перебіг подій

цього процесу був одним з ключових мо­ментів новітньої української історії,

коли вона могла змінити свій хід.

На конкретний випадок союзу з УНР у вересні 1919 р. вплинули настрої,

викликані наслідками процесу пробудження національної самосвідомості, котрий

поступово охоплював мах­новські маси. Використання ідеологічною верхівкою

російської мови і політична конфронтація з УНР деяким чином гальмували

українізацію РПАУ/м/, але не могли зупинити її. Політичний рух, який

відстоював селянські вимоги, був приречений до неї.

Ставлення державних мужів УНР до махновців завжди залишалося невизначеним,

тому що Н.Махно не вкладався в рамки їх теорії національного визволення. В

перші часи ця невизначеність базувалася насамперед на відсутності

інфор­мації. Характерна позиція В.Винниченка: “З розповідей од­них, він

(Н.Махно - В.Ч.) ідейний анархіст, свідомий українець з романтичним укладом

свого війська, по розповідям інших він звичайний бандит, антиукраїнець”.

Після безпосеред­нього контакту петлюрівців з махновцями, що закінчився

по­тужним військовим конфліктом в грудні 1918 - січні 1919р., ця

невизначеність стала вже ідеологічного плану. Н.Махно виявився українцем, але

антидержавником і про його інкорпо­рацію в УНР не могло бути і мови. Загалом

починає домінува­ти ставлення до махновців, як до руху споживацької

спрямованості.

На тих, хто радив віддати Н.Махну належне, дивились як на диваків. Все той же

В.Винниченко протягом року зміг таки визначитися в питанні. 10.XI.1919 р. у

Лансі він зустрівся .і українськими дипломатами - кн. С.Трубецьким та М.

Грець­ким, які виказували прихильність до політики орієнтації на повстанців і

вважали Н.Махна “національним героєм”. Нага­даємо, це був час найбільших

успіхів РПАУ/м/ в денікінському тилу. В.Винниченко, загалом “бідних”

дипломатів пожалів, як людей, що не відають, про що говорять.

З літа 1919 р. успіхи на Україні російських військ і зрос­таюча

самоіндетифікація народу все сильніше підводили Н.Мах­на до думок в

українському напрямку. При об'єднанні з григор'євцями ще чулися

антипетлюрівські випади. Але вже через два дні потому від РПАУ до уряду УНР

був надісла­ний делегат з метою налагодження контакту, що говорить скоріше

про бажання зберегти політичний імідж, ніж про дійсні наміри. До пошуку нових

союзників штовхала і махновська ідея “єдиного революційного фронту”. Ії

несприйняття а боку РКП/б/ це змусило махновців зректися ідеї. Першим

партне­ром в її рамках став Н.Григор'єв (УПСР), проте, як відомо, ненадовго.

Передане телеграфом повідомлення про вбивство Н.Григор'єва, Н.Махно закінчив

небаченим до цього серед махновців гаслом: “Хай живе Українська незалежна

Соціалі­стична Радянська республіка!” Це був заклик до конгломерату

українських соціалістичних партій. До їх підтрим­ки і звертались тепер

махновці.

Прискоренню українізації сприяло різке збільшення в таборі РПДУ числа

українських культурних працівників. Ева­куювавшись з захоплених денікінцями

територій, вони мандрували в повстанських обозах. З іншого боку, влітку 1919

р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, що мали вплив на Н.Махна.

Склалась ситуація, коли українські культурні сили і були не просто в

більшості, але і як єдина культурна сила РПАУ. М.Ірчан, що відвідав у цей час

розташування РПАУ(м) відмічав існування серед повстанців двох неофіційних

угрупувань: українських патріотів і байдужих до цього. “Перша гру­па постійно

зростала, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів,

чоловіків і жінок, людей відомих навіть з передвоєнної української

літератури”.

Найбільш рішучі патріоти, намагаючись остаточно повер­нути ідеологію руху до

національної ідеї, згуртувались в групу. Її очолили секретар армійської ВРР

Х.Шпота та Г.Кузьменко, дружина Н.Махно. Їі прибуття до війська 25 липня 1919

р. можна брати за орієнтир кінцевої консолідації групи. Нама­гання С.Петлюри

порозумітися з Денікіном розцінювалося її членами як дискредитація ідеї

національного визволення Ук­раїни. Махновці з їх безкомпромісністю щодо

“кадетів” мали перехопити її знамено. Стверджувалось, що це не лише не

суперечить базовому гаслу руху: “З пригнобленими проти гно­бителів завжди”,

але й природньо доповнює його.

Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі яких перебував і

Ф.Мелешко, отримала запрошення від Г. Кузьменко на зустріч з Н.Махно. При

знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко, бо

розповсюджується чутка, буцімто Н.Махно вбиває кожного зустрічного і

національно свідомого співвітчизника. Петлюрівцям було запропоновано

займатися культурною роботою, передбачаючи, що вони стануть посередниками в

переговорах з УНР.

13 серпня 1919 р. [38] в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот

махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було відверто

проукраїнським: “На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих,

від усіх бросаючих і насідаючих на Україну!”. З'єднавшись 30 серпня з РПАУ,

було вирішено відступити на північ для налагодження контакту з УНР.

С.Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав замиритися з

Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала катастрофою. Але

махновці могли вель­ми згодитися у випадку невдачі переговорів. Сутність

петлюр­івської політики зводилася до того, аби одночасно проводити переговори

і з Н.Махно, і з А.Денікіним при умові, що вони залишатимуться в невіданні

відносно паралельних зносин. Як показали події проведення подібної політики

було помилкою, вона дискредитувала С.Петлюру навіть серед махновців-

патріотів, яких аж ніяк не задовольняла перспектива своєї загибелі, як

застави україно-російської дружби.

Н.Махно здавався С.Петлюрі небезпечним не лише у військо­вому відношенні. При

бажанні він міг виступити суперником УНР з репрезентації України на

міжнародній арені. Так, вже 30 березня 1919р. під час переговорів з

розміщеною в Маріу­полі французькою ескадрою, О.Чубенко говорив від імені

мах­новців, як від представників українського народу. До С.Петлюри дійшли

відомості і про польську делегацію, що відвідала Н.Махна. Той відмовився

вести переговори, хоча Польща і в подальшому не кидала спроб замінити

представ­ника України з С.Петлюри на Н.Махна.

20 вересня 1919 р., на ст. Жмеринка угода була підписана. З боку УНР це

зробили: головний отаман С.Петлюра та генерал Ю.Тютюнник. З боку РПАУ/м/:

армійський дипломат і скарбник О.Чубенко та завідуючий культпросвітом армії

В.Волін. Оригінал договору на сьогодні не віднайдено, зреш­тою його

планомірні пошуки ніколи не проводились. Перекази його змісту, що приводяться

в різних місцях, зроблені на основі спогадів людей, скільки-небудь знайомих з

ним. На сьогоднішній день можлива лише наближена реконструкція.

Г.Кузьменко згадувала, “що договір про перемир'я укла­дався аби не проливати

української крові”. Обидві сторони зберігали свою самостійність згідно з

принципом “військового нейтралітету” - продовжує П.Аршинов. “Обидві сторони

зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним” - по­відомляє В.Білаш,

“до повного знищення білих” - додає більшовицьке донесення. В разі перемоги

УНР зобов'язу­валась надати махновцям територію для побудови на ній “Вільного

радянського ладу”.

Пункти угоди, що торкались безпосередніх військових справ, досить докладно

виклав В.Білаш. Махновці зобов'язува­лись узгоджувати свої оперативні плани з

штабом головного отамана армії УНР. РПАУ/м/ отримувала боєзапаси й

спо­рядження від армії УНР. Хворі й поранені махновці розміщу­ються в

петлюрівських лазаретах, де повинні отримувати належне лікування. Для

дислокації РПАУ/м/ в даний момент відводиться територія шириною в 40 і

глибиною в 60 верст. Махновська пропаганда за цими межами заборонялась.

Трагедія ситуації полягала в тому, що ніякі акти доброї волі, типу турботи

про поранених, вже не могли переконати Н.Махно в тому, що з ним ведуть чесну

гру. Головною причиною подібної впевненості стали навіть не звістки про

контак­ти петлюрівців з денікінцями, а відомості про існування в РПАУ/м/

внутрішньої змови.

Результати впливу українських активістів на Н.Махна не вдовольнили їх

запитів. Посилаючись на важке військове ста­новище, Н.Махно не пішов на

негайне затвердження гасел на­ціонального визволення, перенісши їх “до кращих

часів у площину теоретичної дискусії”. Навіювало тривогу і по­вернення до

армії російських анархістів. В цих умовах “украї­нська група” зважились па

організацію змови з метою підпорядкування РПАУ/м/ командуванню УНР.

Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, що пояснюється

таємним характером справи. І.Тепер каже тільки, що змова були. І, що

вірогідніше всього, українську групу зас­лало петлюрівське командування, що

відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить

конк­ретні відомості наводить В.Дубровський, посилаючись на свого інформатора

Р.Копчунского, а той на почуте від Х.Шпоти під час його візиту до

петлюрівців. З його слів, Х.Шпота вступив в змову з Ф.Щусем на випадок

зміщення Н.Махна з поса­ди командуючого на користь Х.Шпоти, отримавши в цьому

підтримку Г.Кузьменко. Шанс для заколоту був втрачений тому, що Н.Махно

дізнався про існування змови. По подальших його діях можливо визначити, що

знання про змову було вкрай поверховим. Ані конкретних задумів, ані імен

учасників Н.Махно не знав. Зрозуміло, що після випадку з Н.Григор'євим

Н.Мах­но повинен був відчувати особливу чутливість до випадків тає­мних змов,

а малопоінформованість давала простір для фантазії.

Спроба змови привела до протилежних наслідків, ставши головною причиною

переходу махновців на антипетлюрівські позиції й випуску відповідної відозви.

Більш того. Н.Махно вирішив помститися, організувавши замах на життя

С.Петлю­ри і вступивши в зговір з групою вороже настроєних про­ти С.Петлюри

галицьких офіцерів. Спільний план зазнав невдачі. Особиста зустріч лідерів,

під час якої планувалося вчи­нити замах, не відбулася, але ні про яку

співпрацю після под­ібних додій не могло бути і мови.

Укладена угода не вирішувала всіх протиріч, але багато в чому готувала їх

вирішення. Сторони визнавали право на взає­мне існування, створювали

об'єднаний фронт проти спільного ворога. В разі перемоги передбачався

розподіл сфер впливу в Україні і можливо федеративний характер її існування.

Оцінити втрачені перспективи можна, нагадавши ситуацію листопаду 1918 р.,

коли згідно донесень розвідки УНР, чисельність РПАУ/м/ досягла 100000 чол.,

перевищивши чисельність державних армій, відступаючих і уражених епідемією.

Тоді штаб Махно знову відвідав Ю.Тютюнник, але вже як прохач, згодний за

озброєння повстанців Київщини визнати зверхність РПАУ/м/. Та надто багато

довіри було втрачено за цей час. “УНР - наш класовий ворог, - кричав Н.Махно

на Ю.Тютюника – жодної гвинтівки я не відпущу для цього імперіалістичного

васала”.

З осені 1919 р. махновські програмні документи й друкові органи висувають

претензії щодо розповсюдження руху всю територію України і його гегемонію в

політичній репрезентації країни, По суті претендуючи на новий варіант

української ідеї, затвердженої в Декларації РПАУ/м/. Згідно з її положеннями,

Україна стала колискою “третьої” революції, що має охопити всю Україну і

“визволити її від всіх сальників і владників”. “Путь к свободе” розвивав

ідею: “Ми повинні прийти трудящим на допомогу з об'єднаними зусиллями,

встановити знамена трудового народу по всій Україні від крайньої півночі до

крайнього півдня”. В зверненні українського “трудового народу” від 7.ХІІ.1919

р. Н.Махно закликав надати руху загальної підтримки. Тут же місти­ся апеляції

загального змісту до світової громадськості, що мала зрозуміти сутність

українських подій і стати на заваді узурпаторам влади на Україні”, серед яких

значився і “ворог революції” Петлюра.

Справжнім рупором патріотичної пропаганди стала полтавська газета “Анархіст-

повстанець”. Згідно з її визначенням “Анархо-махновський рух на Україні є рух

самобутній, національний”. Ця ж таки газета запитувала: “В чому спасіння

української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу

та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його

спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна

незалежна організація, яка повинна привести націю до давноомріяної свободи і

процвітання українського народу”.

Махновці доклали багатьох зусиль, аби залучити на свій бік масу українських

повстанців, особливо влітку 1920 р., після звістки про союз УНР з Польщею.

Махновська преса кілька днів повідомляла про колишніх петлюрівців, що

вступали в РПАУ/м/. Так, влітку 1920 р. на Полтавщині до махновців

приєдналися загони петлюрівських отаманів Скирди та Молчанова. За свідченнями

члена ЦК УПСР Лизанівського, Махно створив з полтавськими повстанцями

спільний штаб і писав у відозвах, “що український народ треба визволити від

великоросів, але ні я, ні Петлюра не захистимо вас, захищайтесь самі. За нами

йде Врангель, а тому озброюйтесь!” Винниченко додає, що відозви Н.Махно мали

підпис: “Син України”.

Постійних зв'язків махновців з урядом УНР в цей час не було. Існують лише

окремі свідчення про відвідини махновсь­кого табору представниками

петлюрівського проводу в липні 1920 р. та в січні 1921 р. Начальник

махновського шта­бу В.Вілаш свідчив на допиті: “не було ніяких офіційних

зв'язків з петлюрівськими з'єднаннями за винятком випадко­вих, так як

петлюрівці боялися нас як опозиційний табір і уникали зустрічей”.

В квітні 1921 р. пройшло обговорення проекту 2-ї Декла­рації РПАУ/м/, де не

прямо закликалося до поновлення союз­них відносин з українськими

державниками. Н.Махно вбачав у цьому чи не єдиний вихід з ситуації, коли

треба було створи­ти якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про те, що

Н.Махно реально розраховував затвердити цей документ, свідчить той факт, що

напередодні, в кінці лютого, він вступив у відносини з “Комітетом врятування

України”, очолюваним отаманом Струком і через деякий час мав прибути до нього

для випрацювання плану спільних дій. І.Тепер говорить, що сутність проекту

зводилася до “національного визволення України”. Однак штаб та Рада

революційних повстанців України не підтримали командарма. Дві течії

українського визвольного руху розходились назавжди. В 1921 р. махновці

подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні, але питання союзу

між ними до рівня практичної реалізації школи більше не порушувалося.

Національний характер руху в 1920-1921 рр. визнавав і М.Кубанін: “Нападки

махновських газет і самого Н.Махно спрямовані проти “московських

насильників”, відозви рясні­ють все більше і більше фразами типу “звільнення

рідної Ук­раїни від російського гніту" і т.п. Заключним актом, що повинен був

оформити перехід махновців у табір шовіністів, був вихід спеціального

універсалу про визволення “неньки України”. Цей акт не встигли випустити

через втечу до Румунії. В 1928 р. Н.Махно написав спростування

вищенаведеного, стверджуючи: що М.Кубанін свідомо перекрутив ідею підтримки

місцевої автономії з метою створення засад для обвинувачення Н.Махна в

націоналізмі. На жаль, Н.Махно не приводить ніякої конкретної інформації щодо

цього періоду, а його ствердження, що Г.Кузьменко навіть не намагалась

схилити його до української ідеї, не співпадає з усім комплек­сом історичних

відомостей відносно неї.

Написані в 20-30 роках мемуари Н.Махна виявляють в ньому людину, яка гостро

визнає свою власну національну приналежність і не полишена патріотизму.

Мемуари містять в собі велику кількість промов, спеціально написаних Н.Махно,

в яких пояснюється банкрутство українського державні державницького руху і

правильність махновської програми. В мемуарах навіть можна знайти абзаци, де

описуються якості української рево­люційної душі. Н.Махно писав російською

мовою, але в передмові до 1 тому він в першу чергу повідомляє: “Про одне

лишень доводиться жалкувати мені, випускаючи цей нарис у світ: це - що він

виходить не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ

крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності

і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої запис­ки на мові

свого народу, провина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь”.

В.Волін, коментуючи мемуари Н.Махна, визнавав, що у ос­таннього: “...

проступав, поряд з фанатичною вірою в селян­ство (до того ж саме в українське

селянство), насторожене, недовірливе, підозріливе ставлення до всього не-

селянського (і не-українського). Багато в міркуваннях і вчинках Махна

по­яснюється саме тими умонастроями”. Постать Н.Махна дуже показова. Якою б

не була його власна національна свідомість, його відданість анархізму

значила, що він не міг прихильно ставитись до націоналістичної ідеології.

Н.Махно селянин за світоглядом і його приклад може допомогти зрозу­міти

селянське ставлення до національного відродження.

Стосунки Н.Махна з українською культурою вельми спе­цифічні. При всій своїй

любові до рідного краю, він під час ув'язнення дозволив русифікувати себе

лінгвістичне. До свого шлюбу з Г.Кузьменко (осінь 1918 р.) Н.Махно розмовляв

рос­ійською мовою і вважав мову другорядною ознакою національ­ної

приналежності. Проте йому таки довелося вивчити рідну мову заново. Н.Махно

визнає, що влітку 1918 р. говорив ук­раїнською настільки погано. що соромився

себе. Проте, зустрівшись з Н.Махно у вересні 1919 р., М.Ірчан відзначав, що

Н.Махно говорив на рідній мові добре. Проте лише говорив, не наважуючись

писати літературною мовою. В листі до українських анархістів США Н.Махно

сповіщав, що опублі­кує свої мемуари українською мовою, як тільки знайде

перекла­дача. Перекладач так і не знайшовся аж до самої смерті Н.Махна. В

світлі цих фактів запевнення про можливість ав­торства Н.Махно кількох

віршів, написаних українською мо­вою, виявляють свою повну безпідставність.

Відступ загону Н.Махна в Румунію в кінці серпня 1921 р. не розглядався ним як

кінець політичної діяльності. Заліку­вавши рани, Н.Махно взявся за

організацію в Галичині націо­нально-визвольного повстання проти польської

влади. 22 липня 1923 р. махновці запропонували уряду УСРР проект нової угоди.

Одним з його пунктів була пропозиція надання мах­новцям військової допомоги в

їх антипольському повстанні. Довідавшись про подібні наміри, польська влада

піддала Н.Махна суду по звинуваченню в підготовці заколоту.

Спроби Н.Махна почати “українізацію” серед анархістів-емігрантів не мали

жодних результатів. В 1926 р. газета “Дело труда” опублікувала його статтю

“Кілька слів щодо націо­нального питання”, в якій висувався проект створення

спец­іальних україномовних агітаційних груп. “Українці говорять по-

українському, і через частку націоналізму, вони часто не слухають прибульців,

які не говорять рідною мовою, якщо зараз анархісти мають дуже слабкий

ідеологічний вплив на українське село, це через те, що, групуючись по містах,

вони не приймають до уваги національної мови українського села”. Ініціатива

Н.Махна не дістала розвитку. Єдиною його підпорою стали дві анархістські

групи, організовані в США, що випускали газету “Воля України” і здійснювали

робо­ту в середовищі галицьких робітників, проте їх утворення не було

результатом старань Н.Махна. Ілюструючи відірваність ідей Н.Махна від

української діаспори, Ф.Мелешко із зло­втіхою сповіщав, що на похоронах

“Батька” був присутнім лише один українець, його жінка. Подібні настрої однак

підтримувалися не всіма. Газета “Громадський голос” (Львів), повідомивши про

сумну подію, додавала: “Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б

був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає,

може Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою”.

Не дивлячись на використання російської мови та інтерна­ціональні гасла,

ідеологію махновського руху ніяким чином не можна числити антиукраїнською,

хоч вона й протистояла політичним цілям більшості партій національного

українсько­го руху. В ході свого розвитку махновський рух витворив

ори­гінальний різновид української ідеї, який одначе не дав загального

позитивного результату і не призвів до досягнення суспільної консолідації

України.

Те, що УНР не знайшла спільної мови з РПАУ/м/, обер­нулось трагедією

загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці

зломлені переважаючою військо­вою силою більшовиків. Провина лежить на обох

таборах. І на Н.Махно, котрий виступав безкомпромісним прихильни­ком лише

власного варіанту національного суверенітету, і на діячах УНР з їх ставленням

до повстанства як до національне незрілого руху. Зневажання української

держави негайними селянськими вимогами викликало врешті-решт недовіру

українського села до держави, обумовивши її невідворотну загибель.

Висновки

Якщо коротко підсумувати висловлене, то висновки можуть бути такі:

непересічний скарб особистості і постаті Н.І.Махна ще належить очистити від

нашарувань прокомуністичних і посткомуністичних часів;

його творчий спадок слід ретельно вивчити і зробити надбанням якнайширшого

кола людей нинішньої України;

вже час подбати про створення відповідних центрів по обранню, зберіганню і

публікації спадщини Н.І.Махна;

як і час подумати про увіковічення пам'яті цього гуляйпільця, останнього

запорожця, який поклав свою долю і життя за свободу.

Не ми сучасні потрібні Н.І.Махнові, а він нам потрібен. З цього давайте

виходити і це браги в дорогу, в яку вирушаємо. І побажаємо собі терпіння і

стійкості на цьому шляху.

Список використаної літератури

1. Н.Махно и махновское движение. Сост. Г.А.Борисов, Д.Ю.Мешков,

М.А.Скон. – Днепропетровск: Акционерное общество «DAES», 1993. – 78 с.

2. Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Нестора

Махна: Матеріали науково-теоретичної конференції. – Запоріжжя: Просвіта,

1998. – 152 с.

3. Аршинов П.А. История махновского движения. – Запорожье: «Дикое поле»,

1995. – 195 с.

4. Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно

(сентябрь1917 – август 1921). – Симферополь, 1996. – 83 с.

5. Махно Нестор. Воспоминания. Книга 1. Русская революция на Украине. –

Париж, 1929. Книга 3. Украинская революция. – Париж, 1937.

6. Телицын В. Нестор Махно. – М., 1998. – 448 с.

7. Шубин а. Махно и махновское движение 1917-1921 гг. // Дружба народов.

– 1993. - № 3-4. С.56.

8. Українське державотворення: словник-довідник / За ред. О.М.Мироненка.

– К., 1997. – 560 с.

9. Политические деятели России 1917 г.: Биографический словарь. – М, 1993.

10. Антонов-Овсиенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.2. – М., 1996.

11. Тимощук А.В. анархо-коммунистические формирования Н.Махно. – Симферополь:

Таврия, 1996.