Глобалізація й міжнародні фінансові інститути

Глобалізація й міжнародні фінансові інститути

Глобалізація й міжнародні фінансові інститути

Чому глобалізація - сила, що принесла багато корисного, виявилася в центрі гострої полеміки? Відкриття ринків для міжнародної торгівлі допомогло багатьом країнам здійснити набагато більш швидкий економічний ріст, чим це могло б бути в іншому випадку. Міжнародна торгівля сприяє економічному розвитку тоді, коли експорт країни впливає на її економічний ріст. Стимулювання експортом ріст був центральним пунктом промислової політики, що збагатила значну частину Азії й істотно поліпшила життя мільйонів. Завдяки глобалізації збільшилася тривалість життя в багатьох народів миру, підвищився їхній життєвий рівень. На Заході низькооплачувану роботу в корпорації «Найк» уважають експлуатацією, але для величезної більшості населення країн, що розвиваються, можливість трудитися на її підприємствах представляється набагато кращою долею, чим життя в селі й вирощування рису.

Глобалізація зменшила почуття ізоляції, що гостро відчувалося в країнах, що розвиваються, і відкрила багатьом з них доступ до знань у такому масштабі, що на порядок вище можливостей навіть самих багатих жителів будь-якої країни сто років тому. Саме антиглобаліський рух є результатом того, що мир став взаємозалежним. Зв'язок між активістами руху в різних частинах миру, здійснюваний, зокрема, через Інтернет, створили тиск громадськості, що привело до міжнародного договору про заборону використання протипіхотних мін, незважаючи на опір могутніх держав. Підписаний 121 країною в 1997 р., він знижує ймовірність для дітей і інших безневинних жертв одержати каліцтво від цієї небезпечної зброї. Добре організований суспільний тиск змусив міжнародне співтовариство списати борги частини найбідніших країн. Навіть деякі негативні сторони глобалізації мають нерідко й позитивні наслідки. Відкриття молочного ринку Ямайки для імпорту зі США в 1992 р., можливо, завдало удару по місцевих фермерах - виробникам молочних продуктів, у той же час воно означало, що діти бідноти змогли одержувати більше дешеве молоко. Нові іноземні фірми можуть завдати шкоди державним підприємствам, але вони є провідниками нових технологій, відкривають нові ринки й сприяють виникненню нових галузей.

Іноземна допомога - ще один аспект глобализированного світу - при всіх її недоліках принесла користь мільйонам. Однак механізми її здійснення залишалися майже непоміченими: повстанці на Філіппінах, що склали зброю, минулого забезпечені робітниками місцями по проекті, фінансованому Всесвітнім банком; іригаційні проекти подвоїли доходи селян, що одержали воду; освітні проекти принесли грамотність у сільські місцевості; у деяких країнах проекти боротьби зі СНІДом допомогли стримати поширення цього смертельного захворювання.

Ті, хто критикує глобалізацію, занадто часто випускають із уваги її корисні результати. Однак прихильники глобалізації відрізняються ще більшою упередженістю. Для них глобалізація (яка звичайно асоціюється з торжествуючим капіталізмом американського типу) і є прогрес, що розвиваються країни повинні прийняти його, якщо вони хочуть ефективного росту й подолання бідності. Однак великій кількості країн глобалізація не принесла обіцяних економічних вигід.

Зростаючий розрив між імущими і незаможними залишає усе більше людей «третього миру» у жорстокій бідності, що живуть менш чим на один долар у день. Незважаючи на обіцянки, дані протягом останнього десятиліття XX в., число людей, що живуть у бідності у ХХІ ст.., зросло майже на 100 млн. И це відбулося в той час, коли загальносвітовий дохід зростав у середньому на 2,5 відсотки в рік.

В Африці величезні надії, що з'явилися після досягнення незалежності, по великому рахунку не виправдалися. Континент усе більше поринає в убогість, падає дохід, знижується життєвий рівень. Завойоване з такою працею протягом останніх десятиліть збільшення очікуваної тривалості життя переміняється зворотною тенденцією. Хоча головною причиною цього є хвилі СНІДу, бідність також відіграє роль убивці. Навіть ті країни, які відмовилися від африканського соціалізму, намагалися сформувати чесні уряди, збалансувати бюджети й стримати інфляцію, виявили, що просто не можуть залучити іноземних інвесторів, а без цих інвестицій вони не в змозі забезпечити стійкий ріст.

Якщо глобалізація не добилася успіху в скороченні бідності, то ще менш вона успішна в забезпеченні стабільності. Кризи в Азії й Латинській Америці загрожували економіці й стабільності всіх країн, що розвиваються. Є побоювання, що фінансові безладдя поширюються по усьому світі, що колапс валют виникаючих ринкових економік може привести до падіння й інших валют. Протягом 1997-1998 р. здавалося, що Азіатська криза являє загрозу для світової економіки в цілому, а криза 2008 року надала цей удар.

Глобалізація й перехід до ринкової економіки не дали обіцяних результатів у Росії, як і в більшості інших країн, що переходять від комунізму до ринку. Захід вселив цим країнам, що нова економічна система повинна принести їм безпрецедентне процвітання. Замість цього вона принесла безпрецедентну бідність: у багатьох відносинах для більшості населення ринкова економіка виявилася навіть гірше, ніж це пророкували їхні комуністичні лідери. Більший контраст, чим перехід до ринку в Росії, організований міжнародними економічними інститутами, і перехід до ринку в Китаї, програма якого була розроблена власними чинностями, важко собі представити. Якщо в 1990 р. внутрішній валовий продукт Китаю (ВВП) становив 60 відсотків від російського, то до кінця XX в. співвідношення стало зворотним. У той час як у Росії відбувся безпрецедентний ріст бідності, Китай пережив її безпрецедентне скорочення.

Критики глобалізації обвинувачують країни Заходу в лицемірстві, і вони в цьому праві. Західні країни підштовхнули бідні країни до ліквідації торговельних бар'єрів, зберігши при цьому свої власні, перешкоджаючи експорту сільськогосподарської продукції країн, що розвиваються, і тим самим лишаю їх настільки необхідного експортного доходу. Сполучені Штати, зрозуміло, були основним об'єктом обвинувачень. Захід так просував програму глобалізації, щоб забезпечити собі непропорційно більшу частку вигід за рахунок країн, що розвиваються. Несправедливим було те, що більше розвинені промислові країни відмовлялися відкрити свої ринки для товарів країн, що розвиваються, наприклад зберігаючи свої квоти на безліч товарів - від текстилю до цукру, - і наполягали в той же час на тім, щоб ті відкрили свої ринки для товарів з більше багатих країн; несправедливим було те, що розвинені промислові країни продовжували субсидіювати своє сільське господарство, утрудняючи країнам, що розвиваються, конкуренцію й наполягаючи при цьому на тім, щоб що розвиваються країни ліквідували свої субсидії виробництву промислових товарів. Якщо подивитися на «умови торгівлі» - ціни, які розвинені й менш розвинені країни одержують за свою продукцію, - після торговельної угоди 1995 р., то виявляється, що чистий ефект укладався в зниженні цін для ряду найбідніших країн щодо того, що вони змушені були платити за свій імпорт. У результаті положення ряду найбідніших країн фактично погіршилося.

Західні банки сильно виграли від ослаблення контролю над ринками капіталу в Латинській Америці й Азії, але ці регіони постраждали, коли приплив у ці країни спекулятивних «гарячих грошей» (гроші, які приходять у країну раптово, як і залишають її, найчастіше являючи собою не що інше, як парі, що укладається на те, має бути чи ревальвація або девальвація) зненацька перемінявся їхнім відтоком. Різко зрослий відтік залишив після себе валюти, що обрушилися, і ослаблені банківські системи. Уругвайський раунд зміцнив також захист інтелектуальної власності. Американські й інші західні фармацевтичні компанії тепер могли запобігати «крадіжку» компаніями Індії й Бразилії своєї інтелектуальної власності. Але фармацевтичні компанії цих країн, що розвиваються, провадили життєво необхідні медикаменти для громадян своїх країн, доступні за ціною, що становить лише малу частку від тієї, по якій аналогічні ліки продаються західними фармацевтичними компаніями.

Такі особа й виворіт рішень, прийнятих на Уругвайському раунді. Західні компанії одержали можливість збільшити прибутки. Їхні захисники говорили, що це стимулює розширення інноваційної діяльності; але приріст прибутків від продажів у країнах, що розвиваються, був невеликий, оскільки лише деякі могли дозволити собі придбання ліків, і тому стимулюючий вплив виявився в найкращому разі незначним. З іншого боку, тисячі людей були приречені на смерть, тому що ні держава, ні частки особи не могли більше оплачувати необхідну тепер високу ціну. Стосовно до СНІДу збурювання міжнародної громадськості було настільки сильним, що компанії довелося відступити й погодитися в остаточному підсумку понизити ціни й продавати кошти проти СНІДу за цінами осіни 2001 р. Але варті за цим проблеми - а саме той факт, що режим інтелектуальної власності, установлений Уругвайським раундом, не був збалансованим і відображав переважно інтереси й плани виробників, зачіпаючи інтереси споживачів як у що розвиваються, так і в розвинених країнах, - збереглися.

Однак не тільки в області лібералізації торгівлі, але й у всіх інших аспектах глобалізації, коли, здавалося б, керувалися благими намірами, часто виходив негативний побічний ефект. Коли проекти як в області сільського господарства, так і в області інфраструктури, рекомендовані Заходом, розроблені за допомогою західних радників і фінансовані Всесвітнім банком або іншими міжнародними організаціями, провалювалися, то тягар повернення кредитів проте лягало на бідних верств населення країн, що розвиваються, якщо, звичайно, не було в тій або іншій формі угод про списання боргів.

Користь від глобалізації дуже часто була набагато менше, ніж затверджували її захисники, а її ціна набагато вище, оскільки руйнувалося середовище перебування, у політичні процеси проникала корупція, і, крім того, швидкі зміни не давали країнам часу для культурної адаптації. Кризи, за якими ішло масове безробіття, спричиняли більше довгострокові проблеми розпаду соціальних структур - від актів насильства в Латинській Америці до етнічних конфліктів в інших частинах світла, наприклад в Індонезії.

Ці проблеми навряд чи нові, однак зростаюча хвиля збурювання проти політики, що рухає глобалізацію, істотно міняє обстановку. Цілі десятиліття збурювання африканської бідноти, так само як країн, що розвиваються, в інших частинах світла, залишалося по більшій частині не почутим на Заході. Ті, хто працював у країнах, що розвиваються, усвідомлювали, що є щось порочне в політику глобалізації, особливо коли бачили, що фінансові кризи стають звичайним явищем, а число бідних зростає. Але в них не було ніяких коштів впливу, щоб змінити правила або вплинути на міжнародні фінансові інститути, які цього правила пропонували. Люди, що цінували демократизм у виробленні рішень, розуміли, що «обумовленість» - умови, що нав'язуються іноземними позикодавцями як плата за їхню допомогу, - підривала національний суверенітет. Але поки не сформувався рух протесту, було мало надії на зміни й на те, що скарги будуть почуті. Одні протестуючі вдалися до екстремістських дій; інші запропонували підвищити протекціоністські бар'єри країн, що розвиваються. Однак, незважаючи на внутрішні проблеми руху, саме члени профспілок, студенти й захисники навколишнього середовища - прості громадяни, маршируючи по вулицях Праги, Вашингтона й Генуї, поставили на порядок денний питання про необхідність реформи в розвиненому світі.

Учасники акцій протесту бачили глобалізацію зовсім в іншому світлі, чим міністр фінансів США або міністри фінансів і торгівлі більшості розвинених промислових країн. Величезна різниця в точках зору могла породити сумнів, чи говорять протестуючі й обличчя, що розробляють політику, про тих самих явища? Чи розташовують вони тими самими даними? Чи не виникає настільки затуманене бачення влада імущих з особливих і приватних інтересів?

Яка ж суть феномена глобалізації, що є одночасно предметом і нападок, і похвал? У своїй саме глибинній основі більше тісна інтеграція країн і народів принесла величезне скорочення видатків на транспорт і зв'язок, зламування штучних бар'єрів на шляху потоків товарів, послуг, капіталів, знань і (у меншій мері) пересування людей через границі. Глобалізація супроводжувалася створенням нових інститутів, які приєдналися до існуючої, щоб працювати в наднаціональних рамках. В області міжнародного цивільного суспільства нові групи, подібні до Ювілейного руху, що вимагає зниження тягаря боргів для найбідніших країн, приєдналися до вже давно існуючих організацій, таким, як Червоний Хрест. Глобалізація могутньо проштовхується транснаціональними корпораціями, які переміщають через границі не тільки капітали й товари, але й технології. Глобалізація обновила також увагу до давно створених міждержавних інститутів: ООН, зайнятий підтримкою миру, Міжнародний організації праці, заснованої в 1919 р. і провідної сьогодні свої програми під гаслом «За гідну працю», і Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВІЗ), стурбованої поліпшенням умов збереження здоров'я в країнах, що розвиваються.

Багато хто, можливо навіть більшість, з аспектів глобалізації вітаються повсюдно. Ніхто не хоче бачити, як його дитина умирає, у той час коли знання й медикаменти доступні в інших місцях миру. Полеміку викликає економічний аспект глобалізації в його вузькому змісті, а також міжнародні інститути, які створили правила, що узаконюють або нав'язують такі міри, як лібералізація ринків капіталу (скасування правил і регулювання в багатьох країнах, що розвиваються, розроблених для стабілізації потоків «коротких грошей» як із країни, так і в країну).

Для розуміння помилковості дій важливо розглянути три головних інститути, що управляють глобалізацією: МВФ, Всесвітній банк і ВТО. На додаток до них є безліч інших організацій, що також грають своя роль у міжнародній економічній системі - ряд регіональних банків, більше дрібних і молодших за віком братів Всесвітнього банку, велика кількість інститутів ООН, таких, як Програма розвитку ООН (ПРООН) або Конференція ООН по торгівлі й розвитку. Точки зору цих організацій найчастіше сильно відрізняються від позицій МВФ і Всесвітнього банку. Наприклад, МАРНОТРАТ стурбований тим, що МВФ приділяє занадто мало уваги правам робітників, у той час як Азіатський банк розвитку вимагає «плюралізму», в умовах якого країни, що розвиваються, могли б мати у своєму розпорядженні альтернативні варіанти стратегій розвитку, включаючи «азіатську модель». У цій моделі держава, опираючись на ринки, відіграє активну роль у їхньому створенні, формуванні й керуванні ними, у тому числі просуваючи нові технології. У ній фірми покладають на себе значну частку відповідальності за соціальний добробут своїх працівників. Азіатський банк розвитку розглядає цю модель як принципово відмінну від «американської моделі», що проштовхується базованими у Вашингтоні інститутами.

У даній роботі я фіксую увагу переважно на МВФ і Всесвітньому банку тому, що вони були в центрі прийняття рішень по головних економічних проблемах останніх двох десятиліть, включаючи фінансові кризи й перехід колишніх комуністичних країн до ринкової економіки. МВФ і Всесвітній банк виникли під час Другої світової війни в результаті Конференції ООН по кредитно-грошових проблемах у Бреттон Вудсе (Нью-Хемпшир) у липні 1944 р. як частина концентрованих зусиль по фінансуванню відновлення зруйнованою війною Європи, по запобіганню миру від економічних депресій у майбутньому. Повна назва Всесвітнього банку звучить як Міжнародний банк реконструкції й розвитку, що відображає його первісну місію; останнє слово в назві - «розвиток» - було додано майже що заднім числом. У той час більшість країн у світі, що розвивається, усе ще залишалися колоніями, і відповідальність за ті слабкі зусилля по розвитку, які могли б або стали б уживати, покладали на їхніх європейських хазяїв.

Передбачалося, що більше важке завдання по забезпеченню глобальної економічної стабільності буде вирішувати МВФ. Ті, хто зібралися в Бреттон-Вудсе, увесь час мали на увазі глобальну депресію 1930-х років. Майже три чверті століття назад капіталізм виявився перед особою самої жорстокої кризи за все своє існування аж до нашого часу. Велика депресія, що охопила увесь світ, привела до безпрецедентного росту безробіття. У нижчій крапці кризи чверть американських робітників не мали роботи. Англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, що був ключовим учасником Конференції в Бреттон-Вудсе, запропонував просте пояснення й відповідно до простий набір приписань: економічні спади пояснюються недостатнім сукупним попитом, що держава може стимулювати своєю політикою. У випадках, коли кредитно грошова політика виявляється неефективної, держава може вдатися до фіскальної політики, збільшуючи видатки або знижуючи податки. Хоча моделі, що лежали в основі аналізу Кейнса, згодом були піддані критику й удосконалені, що привело до більше глибокого розуміння того, чому ринкові чинності не можуть швидко повернути економіку на рівень повної зайнятості, основні висновки Кейнса залишаються в чинності.

Міжнародному валютному фонду було доручене запобігання нової глобальної депресії. Передбачалося, що це буде здійснюватися шляхом організації міжнародного тиску на країни, які не вносять належного внеску в підтримку глобального сукупного попиту й допускають скочування своїх економік у спад. При необхідності він повинен був також надавати ліквідні кошти у вигляді кредитів країнам, які, зштовхнувшись із економічною кон'юнктурою, виявлялися не в змозі стимулювати сукупний попит зі своїх власних ресурсів.

Первісна концепція МВФ ґрунтувалася на визнанні того, що ринковий механізм часто не спрацьовує, що може вести до масового безробіття, і що він не може сам по собі забезпечити фінансові фонди, необхідні країнам для відновлення економіки. МВФ опирався на принцип, відповідно до якого економічна стабільність вимагає колективних дій на глобальному рівні, подібно тому як Об'єднані Нації опиралися на принцип необхідності колективних дій на глобальному рівні для підтримки політичної стабільності. МВФ уважається суспільним інститутом, заснованим на гроші платників податків усього миру. Дуже важливо не забувати це, тому що МВФ не звітує безпосередньо ні перед тими громадянами, які його фінансують, ні перед тими, чию життя зачіпає його діяльність. Замість цього він звітує перед міністерствами фінансів і центральних банків держав усього миру. Вони здійснюють свій контроль за допомогою складної процедури голосування, в основі якої лежить переважно співвідношення економічної моці країн, що зложилося наприкінці Другої світової війни. З тих пор були внесені незначні зміни, але командують парадом основні розвинені країни, причому тільки одна країна - Сполучені Штати - має фактичне право вето. (У цьому змісті Фонд аналогічний ООН, що де став історичним анахронізмом принцип визначає тих, хто має право вето, а саме переможці в Другій світовій війні, - але там принаймні його ділять п'ять країн.)

Згодом МВФ перетерпів значні зміни. Заснований на визнанні, що ринковий механізм часто функціонує незадовільно, він став тепер з ідеологічним жаром відстоювати верховенство ринку. Дотримуючись при створенні принципу необхідності міжнародного тиску на країни, для того щоб змусити їх проводити більше експансіоністську економічну політику - таку, як збільшення видатків, зниження податків або зниження процентних ставок з метою стимулювання економіки, - сьогодні МВФ, як правило, надає фонди тільки тоді, коли країни погоджуються проводити політикові скорочення бюджетних дефіцитів, підвищення податків або процентних ставок, що веде до стиску економіки.

Найбільш драматичні зміни відбулися в цих інститутах в 1980-ті роки, в еру, коли Рональд Рейган у Сполучених Штатах, а Маргарет Тетчер у З'єднаному Королівстві проповідували ідеологію вільного ринку. МВФ і Всесвітній банк стали новими місіонерськими інститутами, через які ці ідеї проштовхувалися, але гострий нестаток у кредитах і грантах бідні країни. Міністерства фінансів бідних країн були готові прийняти нову віру, якщо це було потрібно для одержання фондів, незважаючи на те, що переважна більшість державних чиновників і, більше того, населення цих країн найчастіше продовжували сумніватися в необхідності пропонованих мір. На початку 1980-х років у дослідницькому департаменті Всесвітнього банку, що робили ідеологію й напрямок політики Банку, було проведене чищення команди Холлиса Ченери, одного з найбільш видатних в Америці фахівців з економічного розвитку, професори Гарвардського університету. Ченери вніс фундаментальний вклад у вивчення економічного розвитку й в інші області економічної науки, був довіреною особою й радником Макнамари, що став президентом Всесвітнього банку в 1968 р. Під враженням від бідності, що він бачив у всіх країнах «третього миру», Макнамара переорієнтував зусилля Банку на ліквідацію бідності, і Ченери зібрав групу першокласних економістів із усього миру для спільної роботи. Новий 1981 р. відбулася зміна варти, і пост президента зайняв Вільям Клаузен, а новим головним економістом стала Енн Крюгер, фахівець із міжнародної торгівлі, найбільше відома своїми дослідженнями проблеми «полювання за рентою», тобто використання тарифів і інших протекціоністських мір особливими групами інтересів для підвищення свого доходу за рахунок інших. Якщо Ченері і його команда зосереджували увагу на тім, чому ринковий механізм виявився неспроможним у країнах, що розвиваються, і що може зробити державу для його поліпшення й зниження бідності, то Крюгер уважала, що сама держава створює проблеми. На її думку, рішення проблем країн, що розвиваються, повинні були дати вільні ринки. В атмосфері нової ідеологічної лихоманки багато першокласних економістів, запрошені Ченері, покинули Банк.

Хоча місії обох інститутів залишалися різними, саме із цього часу почалося тісне переплетення їхньої діяльності. В 1980-х роках Банк вийшов за межі кредитів під проекти (такі, як дороги й греблі) і став надавати широкомасштабну підтримку у формі кредитів для структурної адаптації, але робив це тільки тоді, коли одержував схвалення МВФ - і разом зі схваленням на країну накладали умови Фонду. Передбачалося, що Міжнародний валютний фонд зосередиться на кризах; але країни, що розвиваються, постійно потребували допомоги, і, таким чином, МВФ став невід'ємною частиною життя більшості країн, що розвиваються.

Падіння Берлінської стіни відкрило для МВФ нову арену діяльності: керування переходом до ринкової економіки в колишньому Радянському Союзі і європейських країнах комуністичного блоку. Зовсім недавно, коли кризи стали масштабніше й навіть об'ємисті скрині МВФ, очевидно, виявилися недостатніми, Всесвітній банк був запрошений для того, щоб надавати десятки мільярдів надзвичайної підтримки, але строго на положенні молодшого партнера, що діє в рамках програм, які диктує МВФ. У принципі існував поділ праці. Передбачалося, що робота МВФ із країною обмежиться проблемами її макроекономіки, дефіцитом державного бюджету, кредитно-грошовою політикою, інфляцією, торговельним дефіцитом, іноземними запозиченнями; а Всесвітній банк приблизно брав на себе структурні проблеми: порядок витрати грошей урядів країни, її фінансові інститути, ринки праці, торговельну політику. Але МВФ зайняв досить імперську позицію відносно поділу обов'язків: оскільки майже всі структурні проблеми могли торкнути загальне функціонування економіки й, отже, державний бюджет або торговельний дефіцит, МВФ уважав, що майже все це попадає в сферу його компетенції. Він часто виражав невдоволення Всесвітнім банком, де навіть у роки, коли ідеологія вільного ринку верховодила у всім, часто виникала полеміка з питань про те, яка політика щонайкраще відповідає умовам даної країни. Але МВФ, маючи на всі свої відповіді (в основному однакові для будь-якої країни), не визнавав необхідності цих дискусій і, у той час як Всесвітній банк обговорював, що треба зробити, уважав себе вправі заповнити вакуум і забезпечити рішення.

Обидва інститути могли б запропонувати країнам альтернативні варіанти відповідей на питання, що виникали у зв'язку із процесом розвитку й переходом до ринку, і якби вони це робили, то могли б зміцнити демократичний процес. Але обоє вони були ведені колективною волею «великої сімки» - G-7 (уряди семи головних розвинених промислових країн), головним чином їхніх міністрів фінансів, і найчастіше найменше прагнули до демократичних дебатів по альтернативних стратегіях.

Через піввіку після заснування МВФ стало ясно, що його місія обернулася провалом. Не було реалізовано - надання фінансових фондів країнам, що стоять перед загрозою спаду, з метою надання допомоги у відновленні економік до рівня повної зайнятості. Всупереч тому, що наше розуміння економічних процесів за останні п'ятдесят років помітно поглибилося, і незважаючи на зусилля МВФ в останню чверть століття, кризи в нашім світі почастішали й (за винятком Великої депресії) стали глибше. За деякими оцінками, майже сто країн випробували кризи. Але що ще гірше, багато політичних заходів МВФ, зокрема передчасна лібералізація руху капіталу, внесли свій внесок у посилення глобальної нестабільності. І якщо в країні починалася криза, то фонди й програми МВФ не тільки не сприяли стабілізації положення, але в багатьох випадках фактично погіршували стан справ, особливо для бідних. МВФ не впорався зі своєю первісною місією підтримки глобальної стабільності; не досяг він успіхів і в керівництві переходом країн від комунізму до ринкової економіки.

Література

1.Майкл Паренти. Як багатство створює бідність в усьому світі. - К., 2004

2.Хорина Г. П. Глобализация как идеология // Знание. Понимание. Умение. -- 2005. -- № 1. -- С. 71-78.

3.Джеймс Гелбрейт. Криза глобалізації. - К., 2007

4.Джозеф Стиглиц. У тіні глобалізації. - К., 2004

5.Індур Гоклані. Поліпшуючи стан миру. - К., 2008