|
|
Політичне лідерство
Політичне лідерство
3 Реферат з дисципліни: "Політологія" Політичне лідерство Зміст контрольної роботи- 1. Лідерство як соціальний феномен 3
- 2. Визначення лідерства 7
- 3. Теорії і концепції лідерства 9
- 4. Типи лідерства 11
- 5. Лідери і стиль поведінки 14
- 6. Культ особи 16
- 7. Функції лідера 19
- 8. Політичне лідерство в Україні 21
- Список використаної літератури 24
1. Лідерство як соціальний феноменЛідерство присутнє там, де є влада, організація і люди. Не можна стати лідером в ізольованому від інших середовищі. Слово "лідер" (англ. leader) означає "ведучий", а це передбачає існування "ведених". Всередині еліти окремі її представники відрізняються від інших явно більшим впливом на суспільство і своїх колег. Виникає необхідність визначення відмітних властивостей лідера, які можна подати в такому визначенні: лідер є особа, яка здійснює постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу чи організацію. В цій дефініції наведені три масштаби впливу лідера. Інші ступені впливу на навколишнє мікро - і макросоціальне середовище не роблять особу лідером. Інститут лідерства покликаний до життя появою складних за своєю організацією систем, які ґрунтуються на взаємодії різнорідних і протилежних соціально-економічних, політичних і духовних інтересів та їх носіїв (індивідів, груп, організацій). Лідерство пов'язане з пошуком оптимальних і ефективних способів управління соціальними процесами. Політологія розглядає лідерство як один із найважливіших елементів механізму регулювання відносин індивідів, соціальних груп та інститутів у сфері політики і досліджує цей феномен у трьох основних аспектах: сутність лідерства, яке обумовлене соціальними потребами; роль лідерства у функціонуванні політичних систем; типологія політичного лідерства. Інтерес до лідерства і усвідомлення цього соціального, а точніше, соціопсихологічного феномена сягає античних часів. У Конфуція лідерство закладене в його патріархальній концепції держави та є ієрархізованим "згори-вниз". За принципом "виправлення імен" кожен отримував своє місце в соціальній системі відповідно до реальності, кожен отримував своє ім'я відповідно до статусу, що має. Безумовним лідером виступав Імператор - Син Неба, правитель Піднебесної. Далі йшли "кращі", "вищі", "старші" і т.д. Згідно з Платоном, лідером є природжений філософ, оскільки він привносить ідеальне в земні форми буття і тому виступає дійсним творцем історії. Геродот, Плутарх, Ксенофонт, Светоній вбачали в монархах, героях і полководцях справжніх вершителів історичних доль народів. У "Паралельних життєписах" Плутарх на великому фактографічному матеріалі розвинув платонівську традицію зображення ідеального образу лідера. Светоній у праці “Життя дванадцяти цезарів” поклав початок традиції зображення зворотного боку політичного лідерства і навів образні порівняльні характеристики римських імператорів. В античності і середньовіччі переважала ідея богообраності лідерів на відміну від простих смертних. Н. Макіавеллі переніс проблему політичного лідерства зі сфери уявного і бажаного в площину реальних соціальних відносин. У трактаті "Володар" і в праці "Роздуми про першу декаду Тіта Лівія" він визначив природу, функції і технологію лідерства, заклавши цим основи подальших досліджень у цій галузі. Н. Макіавеллі дав узагальнений образ лідера як правителя, який згуртовує і презентує все суспільство, реалізує свою владну енергію для підтримання соціального порядку. Його рекомендації стали своєрідним дороговказом у хащах політики для плеяди лідерів наступних поколінь. В основі лідерства, за Макіавеллі, лежить прагнення до влади, а володіння владою означає здобуття багатства і привілеїв. Він з прагматичних позицій оцінює притаманне будь-якому індивіду прагнення до влади. Ця властивість не пов'язана з особистими чеснотами чи недоліками, а діє подібно об'єктивному закону, який не залежить від волі і свідомості людей. Правитель, який прагне успіху, повинен враховувати психологію оточення: сила на стороні лідера, коли він знає особливості способу мислення, моральні принципи, достоїнства і вади людей. Функції лідера, згідно з Макіавеллі, обумовлені його рольовим статусом у суспільстві: це забезпечення стабільності, інтеграція різнорідних інтересів в ім'я цілісної держави, мобілізація громадян на здійснення загальнозначущих інтересів. Технологія лідерства в нього синтезує вміле поєднання заохочення і покарання; він створив оригінальну "рецептуру" і дозування обох технологій. Заохочення ефективні лише у випадку виконання свого призначення, їх доцільно роздавати "малими дозами". Покарання, навпаки, краще застосовувати у "великих дозах". В узагальненому вигляді теорія лідерства Н. Макіавеллі ґрунтується на чотирьох змінних: влада лідера базується на підтримці його прибічників; у взаємодії "правитель - піддані" обидві сторони повинні ясно уявляти, що можуть очікувати один від одного; лідер повинен мати волю до політичного виживання; правитель за будь-яких обставин має залишатись взірцем для наслідування за своїми особистими якостями. Н. Макіавеллі виводив характер лідера із взаємодії є правитель - піддані". Мудрий лідер поєднує в собі якості лева - силу і чесність, і якості лисиці - містифікаторство та майстерне лицедійство. Таким чином, його природжені якості доповнюються набутими навичками і властивостями. Ф. Ніцше дав біологічне обгрунтування феномена лідерства: лідер стоїть вище повсякденності соціального середовища і постає людиною-лідером, надлюдиною. Ніцшеанське вчення про лідерство - це абсолютизація людського прагнення влади, причому утвердження дійсно аристократичного прагнення влади здатне виростити когорту небагатьох, що покликані забезпечити нарощення здорових життєвих начал. "Найдосконаліші" екземпляри, за Ніцше, здатні створити аристократичні держави - теплиці високої культури і сильної породи людей. Кастовий, ранговий порядок у Ніцше усуває "людей з натовпу" із політики і владних відносин, оскільки вони мають рабське прагнення влади, яке означає інстинкт занепаду і волю до смерті. Він розрізняє в кожному "здоровому" суспільстві три різні, хоча вони й мають взаємний потяг, фізіологічні типи зі своєю власною "гігієною" і сферою застосування: геніальні люди - деякі (це лідери); виконавці волі геніїв (напрошується порівняння з Платоном); маса посередніх людей. В уявленнях Ніцше про надлюдину відображена дарвінівська ідея про еволюцію біологічних видів. Французький соціолог Г. Тард (1843-1904) доводив, що основним законом соціального життя є наслідування лідеру його послідовниками. Більшість не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдине джерело прогресу суспільства - це відкриття, здійснені ініціативними і оригінальними особистостями. У марксизмі політичний лідер виступає послідовним, свідомим і вмілим виразником волі класу, тобто відіграє стосовно класу допоміжну, службову роль. З. Фрейд висунув положення про нерозв'язну суперечність між статевим потягом і цивілізацією. Терміном "сублімація" він позначив процес переключення енергії афективних потягів на мету соціальної діяльності і культурної творчості. При цьому психологічна енергія не витрачається повністю і обертається неврозами, тому найчастіше невротиками бувають неординарні люди. Неофрейдисти поділяють суспільство на психічно нормальних людей, не здатних до творчості (у цьому полягає парадокс), а лідерів відносять до невротиків. Багато хто з них пережив у дитинстві крах надій і в подальшому компенсував комплекс неповноцінності жорстокою боротьбою за самоствердження і за владу. Історія наводить приклади в особі Робесп'єра, Наполеона, Рузвельта, Сталіна, Гітлера та інших. 2. Визначення лідерстваУ політології, навіть за наявності спільності вихідних позицій, лідерство трактується неоднозначно, отримує найрізноманітніші характеристики і знаходиться на межі кількох наук - політології, психології, економічних теорій, антропології тощо. Феномен лідерства прямо пов'язаний з реалізацією влади в тих чи інших масштабах. Але лідерство - це особливий вид влади, що відрізняється власною специфікою. Лідерство - це персоніфікований епіцентр влади, направлений лише в одному напрямку - згори вниз, а носієм виступає не більшість, а одна людина чи група осіб. Тріумвірат чи дуумвірат у Римській імперії, "тройки" в період сталінізму, "колегіальне" управління епохи Хрущова чи Брежнєва - приклади групового чи псевдо групового лідерства з обов'язковим впливом згори вниз. Заслуговує уваги "колективне керівництво" в СРСР: після смерті В. Леніна воно в само визначилось" у триголовому вигляді - спочатку його здійснювали Зинов'єв, Каменєв і Сталін, потім - Маленков, Берія, Хрущов, їх змінили Хрущов, Булганін, Мікоян, епоха "застою" висунула нову "трійцю" в особі Брежнєва, Підгорного і Косигіна. Конституція СРСР 1977 р. підпирала одноосібного лідера; варто згадати, що лідер якобінців Робесп'єр провів через Конвент закон про пошанування лідера. Лідерство є не що інше, як управлінський статус із властивою йому обов'язковою функцією прийняття рішень. Така інтерпретація лідерства обумовлена структурно-функціональним підходом до аналізу суспільства як ієрархічно організованої системи соціальних позицій і ролей. Винятковість лідерства полягає в здатності спрямовувати і організовувати колективну поведінку членів суспільства. Будь-яке рішення лідера завжди є доленосним, навіть коли воно не дуже масштабне. Рішення президента СІЛА Ф. Рузвельта в 1933 р. (політика "нового курсу") і рішення генсека М. Горбачова у 1991 р. (розпуск КПРС) - рішення-антиподи. Вони однаково резонували на всі соціальні сфери, але мали протилежний результат.Лідер В. Ленін зумів переконати своїх колег у 1918 р. піти на принизливий Брестський мир із німецькими імперіалістами. Це рішення врятувало більшовицьку революцію від поразки ззовні. Політичне лідерство завжди означає вплив на інших людей, причому цей вплив особливий: він є постійним і здійснюється на всю групу, організацію, суспільство; він є пріоритетним, оскільки характеризується односпрямованістю - від лідера до членів групи; він спирається не лише на пряме застосування сили, а перш за все на авторитет. Диктатор, який спирається лише на силу, - це не лідер, так само як і керівник державного рівня, який втрачає свій вплив за вказаними параметрами. Вплив генсека М. Горбачова почав різко падати після подій у Прибалтиці в 1989 р., хоча він продовжував вірити у свою харизму. Лідерство президента Росії Єльцина наприкінці другого терміну президентства обмежувалось в основному стінами Кремля, а президент Білорусі О. Лукашенко, незважаючи на опозиційні настрої в столиці, мав міцну підтримку в "глибинці". Лідерство в політиці - особливе підприємництво: претендент на статус лідера повинен перш за все самореалізуватись на політичному ринку, який є конкурентним за своєю суттю. Потенційний лідер "пропонує" обміняти себе у вигляді своїх соціальних програм і способів їх здійснення на легітимність "своїх виборців", обмін відбувається за схемою: "товар претендента в лідери" - "керівний пост". Легітимація влади відбувається шляхом реалізації політичної суб'єктності мас, тому лідерство є амбівалентним: з одного боку, це якості лідера, а з іншого - волевиявлення електорату. Лідер реалізує також символічну функцію, він - символ і політичний еталон певної соціальної спільноти; у першу чергу це стосується загальнонаціонального лідера - монарха, президента в президентській республіці чи прем'єр-міністра в парламентській республіці. Політичне лідерство не передбачає жорсткої і формалізованої системи відносин "панування-підкорення", властивої політичному керівництву. В цьому аспекті лідерство найбільш явно виявляється в суспільствах перехідного типу, коли структурні перетворення вимагають чіткого впорядкування поведінки окремих елементів соціальної системи. У структурі лідерства чітко виділяються три головні компоненти - індивідуальні риси лідера, ресурси лідера і ситуація, в якій він діє. Справжнє лідерство - це завжди відповідальність за прийняття і здійснення політичних рішень, а тут повинні враховуватись два важливі чинники: принцип відносності і компоненти ефективного лідерства. Зміст принципу відносності полягає в постійній взаємодії мети, засобів і ситуації. В кожний конкретний момент вони співвідносні один з одним: вибір засобів залежить від ситуації, оцінку результату можна зіставити із засобами, а мета співвідноситься і залежить від засобів і ситуації. І в цьому вирішальна роль залишається за лідером. Раніше розглянуті інтерпретації лідерства дозволяють представити цей феномен у такому синтезованому визначенні: політичне лідерство є постійний, пріоритетний і легітимний вплив однієї чи декількох осіб, які мають владні статуси, на все суспільство, організацію чи групу. У цьому визначенні подано узагальнену характеристику лідерства, яка вимагає конкретизації в системі відносин "лідер - оточення - середовище. Більш повна характеристика лідерства міститься в ряді теорій і концепцій, які розкривають його окремі специфічні риси. 3. Теорії і концепції лідерстваТеорія рис ґрунтується на з'ясуванні якостей властивих ідеальним героїзованим лідерам. У цій теорії феномен лідерства пояснюється неординарними особистісними якостями лідера. Набір якостей (інтелект, воля, енергія, цілеспрямованість, організаторські здібності тощо) об'єктивно висувають певну особу на авансцену політичного життя. У факторно-аналітичній концепції диференціюються індивідуальні якості лідера і особливості його поведінки, пов'язані з досягненням політичних цілей. Лідер розглядається з двох точок зору - з побутової і політичної; аналіз взаємодії його якостей з його цілеспрямованою діяльністю дозволяє з'ясувати ”другу природу” лідера, його стильові особливості, що важливо для практичної політики. Найбільш прагматичною є ситуаційна концепція лідерства. її суть полягає в місткій тезі - "лідер є функція певної ситуації". Тут індивідуальні якості лідера відходять на другий план, а визначним чинником постають конкретні обставини: політична кон'юнктура (кризовий чи стабільний розвиток), національно-державна специфіка, тип політичної системи і культури тощо. В цій концепції пріоритетом є обставини, а лідерські якості відносні. Недолік її полягає в приниженні ролі активності лідера і його вміння зорієнтуватись у певній ситуації і виявити себе в ній з кращого боку. Більш обґрунтованими видаються положення теорії конституєнтів, яка розглядає феномен лідерства через оточення, його послідовників і конституєнтів (усіх тих, хто взаємодіє з лідером і здійснює на нього вплив). Відносини між лідером і конституєнтами формуються і постають у вигляді ланцюжка взаємопов'язаних елементів: конституєнти - послідовники - активісти - лідер. Вони становлять єдину систему, яка зазнає впливу обставин. Це ніби "віддзеркалена" ситуаційна концепція, оскільки оцінка особистих якостей лідера здійснюється його конституєнтами; вони, а більше всього активісти, вроблять" лідера і цим нейтралізують вплив інших чинників. Ситуацію в цьому випадку визначає оточення лідера. Психологічні концепції дають психологічне пояснення лідерства. Згідно з 3. Фрейдом, в основі лідерства лежить пригнічене лібідо - переважно несвідомий потяг сексуального характеру. В процесі сублімації він виявляється в прагненні до творчості, в тому числі і до лідерства. Інтерактивний аналіз є спробою здійснення комплексного дослідження лідерства, він передбачає врахування чотирьох головних аспектів лідерства: рис лідера, його цільових настанов, конституєнтів лідера і системи його взаємодій з конституєнтами. Цей універсальний підхід позбавлений недоліків, розглянутих раніше, але навіть комплексне дослідження лідерства не дає цілісної картини цього феномена, оскільки воно є обумовленим конкретно-історичними умовами, типами політичних систем тощо. 4. Типи лідерстваВчення М. Вебера про форми легітимації влади стало джерелом для "класичної" типології лідерства. Відповідно до цих форм лідери поділяються на традиційних - вожді племен, старійшини кланів, монархи - їх авторитет ґрунтується на звичаях, традиціях і віруваннях; раціонально-легальних (рутинних) - лідери, обрані шляхом демократичних процедур; харизматичних - наділених, на думку мас, особливою благодаттю, видатними якостями, надзвичайними здібностями, харизмом. Харизма - це і реальні здібності лідера, і якості, приписувані йому прибічниками, причому перше досить часто відіграє другорядну роль у формуванні харизми, а остаточний образ харизми залежить від політичної фантазії мас. Ідею харизми втілювали в собі Юлій Цезар, Карл Великий, Наполеон, Бісмарк, Ленін, Рузвельт, Ф. Кастро та інші. Ця типологія є досить простою і оперативною і не відрізняється вигадливістю: в основу першого типу покладено звичай і звичку, другого - розум, а третього - віру та емоції. М. Вебер покладався на харизматичний тип лідерства: харизматик - це генератор оновлення суспільства в кризові періоди, він здатний подолати опір державної бюрократії в інноваційних процесах. У його теорії плебісцитарної демократії лідер виступає як посередник - арбітр між чиновницьким апаратом і масами, у цій теорії ніби синтезуються в узагальненому образі лідера риси раціонально-легального і ортодоксально-харизматичного лідерства. У стабільні періоди більш ефективним є раціонально-легальне лідерство, яке консервує історичні традиції і проводить необхідні реформи. Американський політолог М. Херманн пропонує типологію лідерства, яка ґрунтується на змінних інтерактивного аналізу і виводить чотири узагальнені образи лідерства: прапороносця, служителя, торговця і пожежника. Лідерів-прапороносців відрізняє власне бачення дійсності, у них є свій проект, заради здійснення якого вони часто прагнуть змінити систему. Лідер сам визначає характер процесів, їх темпи і формує політичну проблематику, оскільки відрізняється високою індивідуальною компетентністю. Лідер-служитель виступає в ролі виразника інтересів своїх прибічників, у цьому випадку самі виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера. Лідер-торговець має здатність переконувати, тому конституєнти "купують" його плани чи ідеї і залучаються до їх здійснення. У цьому випадку лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення набуває стратегія, до якої він вдається, щоб досягти підтримки своєї політики. Лідери-пожежники займаються "гасінням пожеж", тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище висуває до їхніх конституентів. Подібні лідери відгукуються на породжувані ситуацією події і проблеми. їх дії визначаються насущними вимогами моменту. На практиці більшості лідерів притаманні риси всіх чотирьох типів лідерства в досить різній послідовності і поєднанні. Найбільш оптимальним, очевидно, є поєднання якостей лідера прапороносця і лідера-торговця, які доповнюють один одного. Польський політолог Є. Вятр типологізує лідерів за такими критеріями: ставлення до ідеології власного руху; це дозволяє виокремити два "чисті" типи - лідера-ідеолога і лідера-прагматика, однак переважна більшість знаходиться між ними; ставлення до власних прибічників; тут вирізняються лідер-харизматик і лідер-представник; перший формує, а другий виражає волю своїх прибічників; ставлення до суперників; тут виступають лідер-угодовець і лідер-фанатик; перший прагне до знаходження компромісних рішень, другий - до загострення конфлікту, знищення суперника за будь-яку ціну; спосіб оцінки дійсності; залежно від спроможності лідера до переоцінки раніше сформульованих положень визначаються відкритий лідер ї лідер-догматик. Ця типологія є досить умовною, оскільки має полярний характер, без урахування проміжних типів лідера. На наш погляд, набагато важливіше провести аналіз соціально-історичних умов, що формують суспільну потребу в конкретному типі лідера. Детермінуючими чинниками появи того чи іншого лідера є: стан соціально-класової структури суспільства, переважання в суспільстві поляризованих верств (надбагатії, люмпени, маргінали тощо); наявність певних цінностей в генетичному коді суспільства; укорінення демократичних норм і цінностей; співвідношення діючих субкультур і якість політичної соціалізації; ефективність партійної системи; статус держави в системі міждержавних відносин. Аналіз свідчить про те, що найбільш поширеними є демократичний (ліберально-демократичний), авторитарний, харизматичний і тоталітарний тип лідерства. За змістом і соціальною результативністю діяльності також виділяють цезаристський, плутократичний, популістський і професійний типи лідерства. Перший втілює в собі необмеженість влади; другий презентує найбагатші верстви; третій є диктатором по суті, завуальованим доброзичливими патерналістськими мотивами (загравання з масами); четвертий - глобальний стратег, інтелектуал, мораліст, гуманіст; цей тип оцінюється найбільш високо. 5. Лідери і стиль поведінкиКласифікації лідерів за стилем поведінки приваблюють своєю можливістю прогнозувати імовірні дії керівників і певною мірою осягнути логіку їх повсякденної діяльності. Безперечну унікальність мали стилі Б. Леніна, Й. Сталіна, М. Хрущова, Л. Брежнєва, Ю. Андропова. Характерними рисами вирізняється стильова манера М. Горбачова, Б. Єльцина, Г. Зюганова, В. Жириновського та інших. "Перші" політичні особи - це реальна даність, і всі особливості і вади лідера є неминучою реальністю на весь термін його повноважень. Але, визначивши укорінений стиль поведінки претендентів на „перші ролі” в державі, можна внести корективи в передвиборчі баталії і зорієнтувати електорат у прийнятному для здорового глузду напрямі. Політична наука традиційно виділяє п'ять політичних стилів за ступенем домінування тих чи інших якостей: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний та шизоїдальний. В історії зустрічались лідери, які поєднували декілька стилів. Параноїдальному стилю відповідає тип лідера "розпорядника-патрона". Такій особистості властиві помисливість і недовіра не лише до опонентів, але й до найближчого оточення, невгамована жадоба влади і "жорсткий" контроль над усіма суб'єктами політики. Дії такого лідера підвладні емоціям і не завжди узгоджуються із законами логіки. Такі політики абсолютизують істинність своєї особистої політичної позиції і органічно не здатні на компромісні рішення. Ментальність такого лідера має дихотомічний характер, тобто політична реальність розглядається ним через крайності: "наші" - "не наші", "друзі" - "вороги". Таке мислення обертається постійною маніпуляцією підлеглими, нагнітанням інтриги в "коридорах влади", генеруванням конфліктів між підлеглими і наближеними з метою нейтралізації згуртованої опозиції. Соціальна небезпека такої особистості особливо відчутна в суспільствах, позбавлених усталених демократичних традицій і з перевагою підданської політичної культури. Цей лідер, з одного боку, створює в суспільстві атмосферу загальної підозрілості і розкладає його "рецептурою" своєї поведінки, а з іншого боку - здатний силовим тиском реалізувати за найкоротший термін свої стратегічні настанови. Представниками такого стилю є Іван Грозний, Наполеон, Павло І, Й. Сталін. Демонстративний стиль першим описав Е. Парего. Він згадує такий вид "залишку", як "інстинкт товариськості" (потреба лідера у визнанні з боку керованих ним організацій, партій тощо). В синтезі з іншим "залишком" - "потребою в демонстрації власних почуттів" - цей інстинкт набирає форми політичного "артистизму" лідера, гри " на публіку", бажання зняти дивіденди пошанування, залучити на свій бік афекти натовпу. Його поведінка передбачувана, оскільки "керується" хвилинними симпатіями підлесників і мітинговою лояльністю. Це емоційно залежна особистість, критика на її адресу виводить її з рівноваги, що обертається нестабільністю політичних акцій. Представники цього стилю не схильні до копіткої і плідної політичної роботи і не мають належної політичної витривалості, їх дії ефективні лише в ситуаціях психологічного дискомфорту і здатні "заряджати", але не прагматизувати власну енергію в конструктивне русло. "Артисти" найчастіше з'являються в переломні епохи на їх початковій стадії, коли ще не розпочато творчу роботу. До них можна віднести О. Керенського, Л. Троцького, Р. Рейгана (М. Горбачов - це особливий випадок, оскільки "артистизм" тут поєднується з компульсивністю). Компульсивний стиль є характерним для лідера, який робить ставку на безумовний постійний успіх, незалежно від можливостей. Спрямованість на досягнення успіху за всяку ціну пов'язана з надмірним догматизмом у дрібницях, фанатичною прихильністю до регламентації діяльності, відсутністю гнучкості в мисленні і діях. Для "відмінника" політика - це тріумфальна хода, тому невдачі та екстремальні ситуації можуть вивести його зі звичної рівноваги і навіть ввергнути в паніку. Сам жертва позірного успіху, він може зробити жертвою все суспільство, навіть при щирому бажанні ощасливити всіх громадян. М. Горбачов і Л. Брежнєв при їх зовнішній відмінності є представниками саме цього стилю лідерства. Депресивний стиль характеризує лідерів, позбавлених самостійного політичного обличчя і чіткого плану дій, які пасивно йдуть за плином подій; вони сповнені песимізму, безвільні і насилу несуть вагу державних обов'язків. Вони можуть покладатись на сумнівні авторитети випадкових людей, як це сталось в епоху правління Миколи II Романова, "Распутінщина" виявила недієздатність останнього монарха цієї династії. Шизоїдальний стиль доповнює депресивний. І представником такого стилю є лідер - "одиночка", самоізольований від участі в конкретній політиці, який обирає позицію стороннього спостерігача і перекладає відповідальність на інших. Він вичікує, але статус лідера примушує його зробити вибір і об'єднати свої зусилля з якимось рухом. Політичний "апетит" такого лідера посилюється в міру розширення владних повноважень. Ці характеристики властиві політичній біографії В. Леніна і якоюсь мірою В. Єльцину на останньому етапі президентства. 6. Культ особиСтильові особливості лідерів неминуче пов'язані з таким неординарним феноменом, як культ особи. Політичній історії відомі декілька різновидів цього одіозного явища. Культ особи виникає з культу влади, а зловживання владою передбачає ряд ступенів послідовного погіршення її суті: доступ до ресурсів влади потенціально містить у собі імовірність зловживань; у процесі реалізації влади в її носія посилюється переконання в цілеспрямованості і соціальній корисності здійснюваних ним акцій; звеличання на адресу носія влади знижують тим самим рівень оцінки його діяльності; применшення значущості мети неминуче "розводить" її з лідером; мета переміщується на другий план інтересів лідера; безкарність і безконтрольність породжують у носія влади почуття власної незалежності і вищості над підлеглими. Таким чином, у цьому ланцюзі логічно поєднуються суб'єктивна схильність лідера до санкціонованої ним "сакралізації" власної влади. Однак культ особи "нагорі" може виникнути лише на культі безособовості "внизу". Розглянемо це на прикладі СРСР. У Радянському Союзі передумови культу лідера формувались віддавна, помалу і непомітно; тяжіння до політичної єдиноначальності стало соціокультурним архетипом і було закріплене номенклатурно-апаратною системою. Політичні настанови номенклатури так чи інакше вели до визнання необхідності вождя і возвеличення його діяльності. На формування такого роду авторитарної настанови впливають: Особливості історії Росії. В ній майже немає прикладів конструктивного розвитку держави без авторитарної влади (Олександр Невський, Іван Грозний, Петро І, Й. Сталін). Смута в країні ототожнювалась зі слабкими лідерами. Виникло стереотипне сприйняття лідера-вождя: він завжди за народ проти певної проміжної верстви - бояр, дворян, інтелігенції, офіцерства тощо. Більш того, лідер бачить далі, розуміє більше, ніж уся народна маса, приймає безпомилкові рішення. Стереотипи патріархальної культури. Навколишній світ сприймається в спрощеній або в ускладненій формі. В першому випадку приймається оцінка всіх категорій населення як "своїх - чужих", "бідних - багатих" тощо. Якщо соціальний світ такий простий, то складна система управління виявляється зайвою: всі повинні чесно працювати, а лідер (вождь) - керувати. В цьому нехитра мудрість, але вона не викорінена до цього часу. В другому випадку складний світ стає недоступним для слабкого інтелекту простих людей, тому краще покластись на вождя, який завжди знає, що треба робити (це передумова створення політичної харизми). Неприйняття різноманітності, прагнення до одноманіття. Це веде до централізації, оскільки центр породжує максимальну одноманітність і персоніфікує в одній особі доступні сприйняттю мас ідеали. Деіндивідуалізація людини, яка виростає з відповідного виховання за принципом "не висовуйся". Дезорієнтація відносно групової належності, нездатність соціально організовуватись за інтересами з подібними до себе. Психологія мас у різних країнах легко сприймає ідеї культу за відповідної маніпуляції їх свідомістю. У СРСР ідеалізоване сприйняття образу вождя доповнювалось нечуваною фальсифікацією соціального життя, причому період фальсифікації виявився довшим за період терору. Складові авторитету лідера і культу лідера мають неоднакові й різні джерела.Складові авторитету лідера: масово-популістська опора; легітимація влади за рахунок її реальної легітимності; ідеологія "єдності нації"; політика консенсусного типу, пошук співробітництва з опозиційними силами. Складові культу лідера: апаратна, ієрархічна, номенклатурна опора; маніпуляція законністю чи узурпація влади; соціальна демагогія в широкому діапазоні, жонглювання лозунгами; політика репресій і пригнічення опозиції. Культ особи як специфічний тип влади руйнує зв'язки у взаємодії: класи - партії (партія), партія - апарат, апарат - вождь; закон (законність) - публічна влада; свобода - громадянин. У результаті з'являються "абсолютні громадяни", зомбовані "ґвинтики" гігантського механізму персоніфікованої влади. Культ особи, окрім конкретно-історичних різновидів, представлений двома основними типами - харизматичним і бонапартистським. Харизма - це інтелектуальна унікальність лідера, виражена в найвищому експертному професіоналізмі, доповнена глобальним мисленням і високою моральністю. Бонапартизм - це завжди маневр, лавірування між основними класами та інтересами, фактичне служіння плутократії, соціальна і навіть правова демагогія, реальна опора в силових структурах (армії, політичній поліції тощо). Російський релігійний філософ і державознавець І. Ільїн провів розмежування між національним лідером (вождем) і партійним лідером (ватажком): перший переймається духом цілого, а не частковим і особистим, він політично далекоглядний, знає, що робити і діє в ім'я надособового, не потребує чужоземних ідеологій та ін. Другий переймається вузькопартійними турботами, надміру піклується про частковості, займається політикою з метою влаштування кар'єри, виявляє ідеологічну безпорадність, звертається до чужоземних ідеологічних зразків тощо. Думка І. Ільїна цілком зрозуміла: партійний лідер будь-якого масштабу поступається загальнонаціональному лідеру своєю партійно-ідеологічною зашореністю і служінням особисто-приватному. Інакше кажучи, значущість лідера визначається обсяголі його функціональності, конструктивності та ефективності, направленої на реалізацію загальнозначущого. 7. Функції лідераНерівнозначність соціальних ролей лідера і його конституєнтів покладає на нього відповідальність перед громадянами. За аналогією з політичним процесом функції лідера можна подати у вигляді певних ступенів (фаз) у його діяльності. Американський політолог Р. Такер виділяє три фази-функції лідера, вони взаємопов'язані і взаємодоповнюються: діагностична: конституєнти очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки ситуації в групі і суспільстві; наказова (політико-формуюча): на цій фазі лідери визначають політичну стратегію, тобто спрямування дій в інтересах групи чи суспільства, яке буде розв'язувати проблемну ситуацію; мобілізуюча (політико-здійснююча): на цій фазі лідери отримують соціальну підтримку власної оцінки соціальної ситуації і визначеного плану дій та мобілізують бюрократію і маси на реалізацію своїх цілей. До функцій оперативно-змістовного характеру відносяться: інтеграція суспільства навколо загальнонаціональної ідеї і загальнодержавного інтересу, загальногромадської мети і цінностей; лідер є еталоном політичної вірності цим завданням; прийняття оптимальних політичних рішень, у цьому полягає соціальне покликання лідерів і легітимне виправдання їх перебування в керівництві; здійснення захисної політики, захист громадян від беззаконня і посягань бюрократичного апарату та чиновництва, арбітражно-патронажне посередництво; на практиці воно не завждиреалізується, але від лідера постійно очікують опікунського втручання в конфліктних ситуаціях; ідеологічна інноваційна творчість, вона варіюється за своїми масштабами залежно від категорії лідера і випливає з необхідності комунікації з масами в умовах мінливої політичної кон'юнктури; "енергетична підзарядка" суспільства на проведення перетворень, ініціювання оновлення, генерування оптимізму, мобілізація мас на реалізацію реформ (у цій функції інтегровано декілька інших); легітимація соціального ладу, ця функція властива лідерам в авторитарних і тоталітарних режимах; дослівно "узаконювання" ладу, коли певний політичний режим не може знайти свого виправдання в демократичних формах і процедурах, у націоналізмі чи історичних традиціях, тоді він змушений відшукувати його в особливих якостях своїх лідерів: створення харизми в цьому випадку відіграє службову, допоміжну роль. Функції лідерів залежать від ступеня зрілості всіх підсистем суспільства, від рівня культури населення, від типу політичного режиму та від індивідуальних якостей лідерів. Зріле громадянське суспільство, яке відрізняється високим ступенем розподілу соціальних і політичних ролей і функцій, різко зменшує можливості доступу до владних статусів і постів випадкових осіб, політиків-непрофесіоналів. 8. Політичне лідерство в УкраїніВ Україні змішана форма правління і лідер країни не поєднує у своїй особі функції президента і прем'єра, В країні немає партії, яка б однозначно претендувала на лідерство, а політична система функціонує в змішаному режимі, який "вбирає" в себе риси шести-семи режимів. У суспільстві повільно і болісно утверджується національно-державна ідеологія. В державі є політичні сили, які виступають ж федералізацію країни, при цьому роблять наголос на специфіці регіонів. Значна частина законодавців прагне реалізувати ідею "слов'янської федерації". В суспільстві превалюють відносини конфлікту в усіх його проявах, консенсусний розвиток є постійною мрією політиків центристського напряму. У зв'язку з цим виникає закономірне питання про тип політичного лідера (лідерства), здатного в його конкретному втіленні стати гарантом творчого входження країни "русло нормальної життєдіяльності. Цей тип в окремих рисах наведений в раніше розглянутих класифікаціях і різновидах лідерства, але реалії країни вимагають конкретизації і виведення такого типу із сукупності кон'юнктурних чинників. В умовах гетерогенної політичної культури та ідеолого-ціннісної поляризації можлива поява таких лідерів - формальних і неформальних: "державник", орієнтований на національно-державні цінності, відстоює "кольори" республіки в міждержавному просторі і створює передумови для нормальної взаємодії "громадянське суспільство-держава"; "інтегратор" - антипод "державника", вбачає у створенні "слов'янської федерації" оптимум інтегрального зв'язку трьох слов'янських народів, є досить ефективним як керівник, але досить далекий від ідеології національно-суверенного державного будівництва; "миротворець" - лідер, який виходить у внутрішній політиці з необхідності досягнення макроконсенсусу, але через обмеженість у ресурсах здатний досягти своєї мети лише в незначному соціальному просторі, на рівні галузей, груп і колективів (цей тип дуже близький до типу "пожежника" за типологією М. Херманн); "жорсткий адміністратор" - володіє апробованою технологією адміністрування; його рішення не обговорюється, але він не сприймається як диктатор, оскільки діє в межах закону; в суспільстві цінується його адміністративний педантизм і особиста захопленість конкретикою управління; "молодий радикал" виражає настрої та інтереси молоді і частини дорослого населення, настроєний на рішучі зрушення в окремих ланках політико-економічного механізму країни, але не прагне докорінних змін усіх політичних та економічних структур; "обережний прагматик" - за багатьма критеріями є протилежністю "молодому радикалу", але більш ефективний за рядом показників, зокрема "за обсягом втручання" у сфери, що модернізуються: він послідовно і комплексно впроваджує зважену політику, готує ґрунт для наступних реформ; це лідер "проміжний", але необхідний; "реформатор" - лідер, який синтезує в собі позитивні якості націонал-радикала, адміністратора і прагматика; це вищий тип лідерства в "проблемній" країні; він зазнає менше нападів з боку опонентів - і "лівих", і "правих"; за методологією політичної дії він є центристом і йде на ситуаційне блокування з усіма силами" які зацікавлені в стабільності суспільства; це соціал-демократичний тип лідера; "апологет соціалізму" має у своєму розпорядженні стабільних конституєнтів і електорат, його суспільний ідеал є однозначним і не підлягає ніяким модифікаціям; на вербальному рівні він може жонглювати соціал-демократичними гаслами, але як лідер-служитель він жорстко "прив'язаний" до своїх виборців і своєї партії, тому його політичний діапазон обмежений, у нього вкрай вузький обрій співпраці з опонентами і нейтральними силами. Така типологія не є умоглядною: згідно із законом відповідності типу політичного лідера рівню політичної соціалізації і політичної культури в Україні можуть з'явитись лідери такого типу. Список використаної літератури1. Бебік В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. - К., 2000. 2. Бодуен Жан. Вступ до політології. - К., 1995. 3. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Ростов-на-Дону, 1996. 4. Мангейм Дж.Б., Рич Р.К. Политология: Методы исследования. - М., 1997. 5. Мельник В.А. Политология. - Минск, 1996. 6. Политология: Учеб. пособ. для техн. университетов / Под ред. М.А. Василика.3-е изд. - СПб., 2000. 7. Політологія/А. Колодій, В. Марченко, Л. Климанська, Я. Комина; За наук. ред.А. Колодій. - К., 2000. 8. Холод В.В. Лекції з політології: Навч. посіб. - 2-ге вид., - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. - 408с.
|
 |
