Українська політична думка 60-80-х років XX ст.

Українська політична думка 60-80-х років XX ст.

16

План

Вступ

Розділ 1. Розвиток дисидентства в Україні

1.1 Програмові засади руху

1.2 Концептуальні погляди дисидентів

Розділ 2. Діяльність Української Гельсінської спілки

2.1. Створення і діяльність Української Гельсінської спілки

2.2. Значення суспільно-політичної діяльності та ідей українських дисидентів та УГС

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Хоча Україна заявила про себе на міжнародній арені як про демократичну республіку, все ж докорінних змін після розпаду СРСР не відбулося. У свідомості багатьох українців залишаються амбівалентні бажання. З одного боку, ми всі хочемо збудувати демократичну державу. А з іншого боку, українці так звикли до патерналізму та конформізму, що вже не здатні сприймати зміни, що ведуть до індивідуалізації особи.

Сьогодні в повсякденному житті ми часто стикаємося з порушеннями прав людини, з ігноруванням законів та не виконанням обов'язків - все це є наслідком радянського стримування людського творчого потенціалу, нав'язування стандартів життя, утиск вільного розвитку мови та культури. Отже, щоб боротися за права людини, щоб боротися за демократичну, правову й дійсно незалежну Україну, необхідно вивчати корені сучасних проблем, а також досвід боротьби попередніх поколінь. Саме тому дослідження проблем дисидентського руху та Української Гельсінської спілки в Україні є дуже актуальними сьогодні.

Дана тема в науці розроблена достатньо. Так, О. Бажан [1] розглядає проблему визначення поняття «дисидентство», Ю. Зайцев [5] та Є. Захаров [7] приділили увагу проблемі розвитку дисидентського руху, В. Янко [19] аналізує прояви ідей соціальної та національної справедливості в українському дисидентському русі, В. Лісовий [12] і А. Русначенко [16] розглядають різноманітність напрямків опозиційного руху, Ю. Курносов [9] та Ю. Литвин [11] торкаються проблем діяльності Української Гельсінської спілки. Тим не менш, багато аспектів українського національно-патріотичного руху в УРСР від 1960-х - до кінця 1980-х років, стратегічною метою якого була боротьба за державну незалежність, досі є або нез'ясованими, або недостатньо вивченими, що робить цю наукову роботу актуальною і важливою.

Об'єктом дослідження є українська політична думка 60-80х років XX ст.

Предметом дослідження є процес формування суспільно-політичних поглядів українських дисидентів.

Метою дослідження є вивчення основних суспільно-політичних ідей представників даного періоду та з'ясування їх значення для подальшого розвитку політичної думки України.

Реалізація мети передбачає виконання наступних завдань:

1. Вивчити наукову літературу з даної проблематики.

2. Проаналізувати засади дисидентського руху в Україні.

3. Дослідити суспільно-політичні погляди дисидентів.

4. Визначити значення ідей і діяльності українських дисидентів та Української Гельсінської спілки.

5. Узагальнити матеріал та зробити висновки.

Методологією дослідження є використання як загальнонаукових, так і спеціальних методів. Серед них, метод аналізу та синтезу, застосований при виявленні та порівнянні думок дослідників щодо даної проблематики; узагальнюючий метод, завдяки якому ми зафіксували основні ознаки дисидентського руху; історичний метод, використаний при розгляді еволюції ідейних течій українського дисидентства; системний метод дозволяє розглядати дисидентство як певну цілісність, що складається з різних течій, які знаходяться у взаємозв'язку між собою.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів: перший розділ торкається проблеми зародження дисидентського руху на Україні та основних напрямків його розвитку; другий розділ присвячено Українській Гельсінській спілці, значенню її діяльності та суспільно-політичних ідей, представлених у дисидентському русі; висновків та списку літератури.

Матеріал курсової роботи може бути рекомендований студентам при вивченні навчальних дисциплін «Історія української політичної думки», «Загальна теорія політики», та всім, хто цікавиться історією українського дисидентського руху.

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК ДИСИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ

1.1 Програмові засади руху

Більшу частину свого існування Україна пробула у складі інших держав, але найактивніші її представники довго намагались створити свою незалежну і соборну державу. Звичайно, звертаючись до влади, ці спроби присікалися, не маючи надії на продовження. Але все ж на початку ХХ ст. політичні і громадські діячі, публіцисти, письменники, такі як М. Міхновський, Д. Донцов, В. Винниченко, М. Грушевський та багато інших почали працювати над створенням програм щодо можливості проголошення України незалежною та соборною державою. Але висловлення цих думок навіть у найцивілізованішій формі, у межах конституційних свобод та гарантій, викликали негайне і невідворотне реагування старанно відпрацьованого репресивного механізму [5, с. 196].

Період потужного піднесення руху опору колоніальному комуністичному режимові у формах збройної боротьби воєнного та повоєнного часів завершився розгромом частин Української повстанської армії та підпілля. Більшість учасників руху, що вижили в боях та катівнях НКВС, опинилися в тюрмах і таборах, а їхні сім'ї -- у віддалених поселеннях. Однак окремі озброєні групи проіснували до початку 60-х років, хоча реальної загрози системі вони не становили [4].

Смерть «вождя народів» пробудила сподівання на лібералізацію режиму. Розвінчання культу особи Сталіна не лише виявило антигуманну суть тоталітаризму, а й посіяло в душі передових людей того часу сумнів у соціальній вартості побудованого в СРСР ладу, історичній цінності теорії, що його обґрунтовує, і прогресивній ролі партії [5, с. 196].

Хрущовська «відлига» серед мільйонів звільнених із сталінських концтаборів та заслання повернула до творчого життя частину репресованих діячів української культури та мистецтва [5, с. 196].

Розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. В літературі подаються різні причини виникнення дисидентського руху. Люди, які гостро відчували наростання проблем у суспільстві, дискримінаційну політику центру щодо України, починали відверто висловлювати свої погляди та вимагали від властей зміни політики [19, с. 118]. Саме вони стали рушіями українського духу дисидентів. Бажання влади за будь-яку ціну втримати народ під контролем і одночасно проводити десталінізацію у конкретно визначених межах призвело до конфлікту з інтелігенцією [19, с. 118]. Значний вплив на формування дисидентства в Україні справляли зовнішні фактори, а саме: антикомуністичні виступи у країнах так званого соціалістичного табору (Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині), розвиток світового правозахисного руху [19, с. 118].

Важливим моментом є те, що Український дисидентський рух набув національно-демократичного забарвлення та спрямованості на пошук соціальної та національної справедливості. Як будь-який національно-визвольний рух українське дисидентство мало свою специфіку. Так, в науковій літературі наводяться такі риси:

«По-перше, це була мирна, опозиційна, ненасильницька форма боротьби за розум і душу людини. Підтримуючи ідеали національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій - що є яскравим прикладом української ментальної традиції.

По-друге, цей рух мав чітко визначення організаційні форми (гуртки, спілки, об'єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і існувало в усіх регіонах України.

По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення - інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства, студентство, робітництво тощо)» [19, с. 119].

Більшість представників нового опозиційного руху перейняли ідеї діячів початку століття та почали їх розвивати в новому руслі. Традиції національно-визвольної боротьби в нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись од збройних методів опору режимові, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них -- широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі а юристом Левком Лук'яненком (1959-- 1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964--1967) [4].

Але ще одним здобутком потепління політичного клімату стала поява нової генерації мислителів і творців, названих за часом розквіту їхнього таланту «шістдесятниками» [5, c. 196], а за рішуче неприйняття догматів пануючої ідеології -- «дисидентами», тобто словом «дисидент» (від лат. dissidens - незгідний), яке в своєму історичному значенні застосовувалось як назва для єретиків, стали називати осіб, які в 60-х - на поч. 80-х рр. XX ст. в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. У 60-80х роках збільшилася кількість осіб, які відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політикою, та тих, що так чи інакше солідаризувалися з ними [12].

Це, зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Алла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов, перекладач Микола Лукаш. Згодом до них при єдналися поети Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник Борис Антоненко-Давидовим, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В'ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель та багато інших [4].

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легально рук за права людини, який назвали ще демократичним. Він жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Гельсінкською спілкою (УГС, 1976--1988) [4].

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху зустрічаємо імена Василя Романюка, Йосипа Терелі, Георгія Вінса.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50--80-х років були самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Поняття «дисиденти» фактично поширилося на всіх учасників опозиції, тому й вживатимемо його як синонім означенням опозиціонер чи учасник руху опору [4].

За соціальним складом українська політична опозиція була не тільки когортою інтелігентів. На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та закритих судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 88 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої серед 89 засуджених у 1972-1974 роках українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 - робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 40 осіб репрезентували Східну Україну і 55 - Західну. Тобто, опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями [4].

Отже, дисидентський рух є продовженням національно-визвольної боротьби, яка почалася ще на початку XX ст. і є проявом опозиції тодішній комуністичній владі, яка ігнорувала закони та права людини, що були закріпленні конституцією УРСР та Декларацією прав людини відповідно. Цей рух привернув увагу майже всіх верств населення і розвивався у всіх республіках Радянського Союзу. Щодо Української республіки, то внутрішніми передумовами опозиційного руху були бездержавний статус України, панування класу партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

1.2 Концептуальні погляди дисидентів

Як було зазначено вище, дисидентство в Україні розвивалося за кількома течіями: самостійницька; національно-культурницька; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Зрозуміло, що жодна з течій опозиційного руху не існувала в «чистому» вигляді. На практиці сфери прояву антирежимної діяльності учасників опору взаємоперекривались [4].

Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течією руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної незалежної України, зокрема, це були ті опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40-50-х років. Досить політично цікавою групою стала організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитро Квецько та Зіновій Красівський. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР долучається ще й позбавлення їх власної національної культури, прилучення цих народів до фактично провінційної російської культури з елементами національної [18].

У політичній площині УНФ вимагав: «Відокремлення України від Росії. Створення української самостійної держави в її етнографічних межах, включаючи землі, загарбані колонізаторами»/там же/. Після відокремлення передбачалася заміна державно-колоніальної адміністрації новою національною владою в особі дійсних народних представників, вільно обраних самим народом, розпуск партійних і пропагандистських організацій. Ця програма, деякі інші документи УНФ подають добрі розробки і культурно-національних проблем республіки, і що більше -- старанно опрацьовані соціально-економічні питання: повна газифікація міст і сіл, вільний вибір місця проживання і професії, свобода професійних об'єднань робітників, вирішення житлової проблеми, вища освіта і та ін. Земля залишалася б у власності національно-державній, з ліквідацією колгоспної системи [18].

Подібне завдання ставила перед собою і низка інших організацій, які хоч і діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об'єднана партія визволення України(1953-1958) та Український Національний Комітет (1959-1961).

Об'єднана партія визволення України (ОПВУ) створювалася на засадах ОУН-УПА, але її діяльність була суто пропагандистською. ОПВУ проводила агітацію серед населення, поширювалися листівки, віддруковані на друкарській машинці, мала свій статут, програму і текст присяги. Авторами статуту були Богдан Тимків, Іван Струтинський і Василь Площак [6].

Український національний комітет (УНК) був створений у Львові Богданом Грициною та Іваном Ковалем - молодими робітниками. Треба сказати, що УНК був доволі радикальною організацією. Його програма була набагато радикальнішою за ідеї ОУН. Наряду з такими пунктами програми, як повна національна незалежність, був пункт, який стосувався депортації за межі України усіх інших націй. І, звичайно, пункти про український уряд, обраний народом, а також про українську національну армію, розумілися розробниками програми не лише в державному, а й в етнічному аспекті. Завданнями організації були пропагандистська діяльність і підготовка збройного повстання через деякий, невизначений, час. Про це свідчить активний збір зброї [6].

Частина учасників національного руху, аналізуючи українську дійсність, прогнозуючи майбутнє, користувалася марксистською ідеологією і методологією. На таких позиціях, зокрема, базувався проект програми Української робітничо-селянської спілки (УРСС) Л. Лук'яненка (1959 р.). Стратегічною метою організації був вихід України з СРСР шляхом декларованого Конституцією права на такий вихід, що здійснився б через всенародний референдум. У критиці суспільства він стриманіший, ніж націоналісти, але чітко вказує, що в Союзі панує диктатура партії, народ усунено від влади. Робітників нещадно експлуатують, становище селян невільницьке [18].

Водночас проект програми УРСС не позбавлений і деяких внутрішніх взаємозаперечень. Так, він визначає ту боротьбу, що велася в Україні в 40-50-ті роки, як національно-визвольний рух, але заперечує націоналізм, хоч саме на його засадах ґрунтувалися організації, що складали основу того руху. Л. Лук'яненко повторює за публіцистами ОУН тезу про відсутність в українському суспільстві ворогуючих класів, бо воно складається з партійно-радянського чиновництва і багатомільйонного трудового народу [18].

В таких умовах, вважає Л. Лук'яненко, відкрита агітація за вихід України з СРСР -- неможлива, тому на першому етапі боротьби за незалежність головна увага має бути спрямована на розширення демократичних прав і свобод в СРСР, демократизацію країни. Цю роботу членам групи доведеться вести в підпіллі, поєднуючи легальні та нелегальні форми роботи[18]. Другим етапом боротьби мала бути боротьба за самостійність України. Тогочасне становище України розцінювалося як колоніальне, але програма все ж базувалась на засадах марксизму-ленінізму. «Знання марксизму-ленінізму вказують на безоднє провалля між сучасною радянською дійсністю і тими ідеалами, за які боролися пролетарі усіх країн з їх вождями: Марксом, Енгельсом і Леніним…» [6].

Виникнення цієї течії (марксистської) було закономірним: більшість учасників національного руху не була знайома ні з якою іншою, крім марксизму, ідеологією, мусила у цьому русі пройти шлях від націонал-комунізму, який течія об'єктивно представляла, до його заперечення, що, зрештою, й сталося. По суті, це була ревізія марксизму в умовах України [18].

Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам'яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконних арештів і закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматами соціалістичного реалізму. Основу його складали молоді люди, розбуджені хрущовською «відлигою», - поети, художники, музиканти, історики, публіцисти. Видатними діячами культурно-просвітницького руху шістдесятників були молоді поети, письменники, художники, публіцисти, історики: Іван Світличний, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець, Василь Стус, Валерій Шевчук, Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Стефанія Шабатура, Іван Дзюба, Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський та інші [4].

Рух шістдесятників пройшов складний еволюційний шлях від культурологічного нонконформізму до відвертого громадянського протистояння владі. В результаті жорстоких репресій та посилення русифікації шістдесятники зрозуміли, що їхні надії на розв'язання національного питання у складі СРСР були марними. Саме цей рух заснував перші осередки громадянського суспільства й визначив подальший розвиток руху опору в Україні. Рух шістдесятників тривав із кінця 50_х до початку 70-х років і закінчився тотальним розгромом руху у 1972 році. Після 1972 року цей рух продовжується тільки в неволі [6].

Головною заслугою шістдесятників є зруйнування утопії про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернення до загальносвітової культури. Як сказав Йосип Бродський, «вони інтуїтивно прагнули відтворення безперервності культури». Фактично шістдесятники повернули словам і поняттям їх природне розуміння. Чесний, розумний погляд на дійсність став необхідним каталізатором для поглиблення й розширення культурологічних процесів. Повернулися загальнолюдські цінності: віра в Бога, Душа, Вічність [4].

Найпотужнішою течією дисидентства був правозахисний рух. Його учасники вважали основним завданням громадський контроль за дотриманням громадянських свобод, проголошених в Загальній Декларації прав людини(1948), а також Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі(1975), підписаних СРСР [5, с. 199]. Це ж стосувалося і виконання положень республіканської та союзної Конституції, де, для прикладу, проголошувалася суверенність України, а фактично статус її залишався колоніальним. Звідси програмною метою боротьби була деколонізація республіки, шляхом вільних виборів та демократизації суспільства. Тому згаданий рух викликав шалений опір тоталітарного режиму [5, с. 199-200]. Прихильники правозахисної течії відстоювали ідеї гуманізму та демократії, особистої та національної свободи, право людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насильства, переслідувань за інакомислення, на політичні та економічні свободи, мирні збори, об'єднання у спілки, вільне пересування, вибір місця проживання, гласність, контроль за діями чиновників будь-яких органів, особливо, каральних. Вони намагалися утверджувати в народі розуміння своєї всевладності і всеправності, пропагувати примат особи та другорядність держави, виступали в оборонні прав національних меншин [4].

З середини 70-х років правозахисний рух стимулював до легальної боротьби інші рухи, у тому числі релігійні [6]. Комуністична система прагнула зруйнувати виплекані релігією моральні та духовні засади суспільства і нав'язати нову віру - марксизм-ленінізм і поклоніння її вождям [4]. Тому релігійних дисидентів режим переслідував особливо жорстоко. Головне своє завдання релігійна опозиція вбачала в боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув'язнення та реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави в діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Першою правозахисною організацією на захист прав віруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні». Вона була створена 9 вересня 1982 року. До її складу увійшли Йосип Тереля - голова, отець Григорій Будзінський - секретар, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко. Групою були зроблені заяви про створення, в яких проголошувалася мета і завдання ініціативної групи та її склад. Далі група звернулася з меморандумом до уряду УРСР. В цьому документі засуджувався Львівський Собор 1946 року і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ [6].

Дисиденти та опозиційні організації в програмних документах і заявах викладали також свою точку зору на економічні і соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувався колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати приватну власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виробленої продукції з правом її вільного розпродажу [4].

У сфері міжнаціональних відносин дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокрема імперського ґатунку, так і національну обмеженість [5, с. 199]. Не виявляючи ворожості до інших народів, в тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення в будь-якому куточку імперії [4].

Отже, дисидентський рух знайшов свій прояв майже в усіх сферах життя суспільства, а ідеї, викладенні представниками різноманітних течій збігаються на тому, що Україна має стати незалежною державою в її етнографічних межах, де будуть підтримуватися права і свободи людей. Також виділялись і радикальні ідеї опозиційного руху, що знайшли свій вияв в несприйнятті національних меншин та бажанні виселити їх з території України. Більшість представників підтримували ідею розширення прав українців, перебуваючи в складі СРСР. Велика увага приділялась духовному і культурному відродженню України. До того ж висловлювалися ідеї проти втручання влади в діяльність церков тощо.

Таким чином, дисидентський рух був проявом незгоди з бездержавним статусом України, пануванням класу партійно-радянської бюрократії, утискам національного культурно-духовного життя та цілеспрямованій русифікації корінного населення. Відзначалося, що можна все це можна зупинити лише виходом України з Радянського Союзу, та відтворення власної незалежної та соборної держави.

РОЗДІЛ 2. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ СПІЛКИ

2.1 Створення та діяльність Української Гельсінської спілки

Правозахисний рух у Радянському Союзі родився з суспільної необхідності і потреби захисту прав людини і громади від постійних правопорушень з боку партійно-державної бюрократії. Цей рух ріс на ґрунті критично-ліберального інакодумства, яке ще на початку 1960-х років набрало загальносоюзної значимості і був характерно-визначальною стороною життя радянського суспільства на певному етапі його розвитку [10, с. 342]. Тодішнє інакодумство в СРСР постало з критичного переосмислення радянської дійсності, з критичного ставлення до державності, до її партійно-бюрократичного способу мислення, до її практичної діяльності [10, с. 344].

І найповніше це інакодумство проявилось і сформулювалось в діяльності гельсінських правозахисних груп [10, с. 344].

Ідея гельсінського руху вперше виникла у москвича Ю. Орлова з метою показати світові справжнє обличчя Радянського Союзу, особливо щодо дотримання людських прав. В результаті у травні 1976 р. було утворено Московську Гельсінську групу. Незалежно від неї 9 листопада 1976 р. виникла Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (далі -- УГГ). Протягом короткого часу також самостійно і незалежно одна від одної було утворено подібні групи в Литві, Вірменії та Грузії[9, с. 130]. Українська група координувала свою діяльність з Московською групою і виступає за найтісніший союз та солідарність усіх правозахисних груп СРСР і вбачає в цьому запоруку успіху правозахисного руху в Радянському Союзі [10, с. 344].

Ідея правозахисного руху на Україні зріла і виношувалася задовго до створення Української Гельсінської громадської групи. Можна з упевненістю сказати, що вже і 1960-х роках первовісником її був Левко Лук'яненко - організатор та натхненник боротьби за національне звільнення України шляхом референдуму та соціальних перетворень і земельних реформ на індивідуально-корпоративних засадах [10, с. 345].

Гельсінські угоди та заключний акт цих угод були тим зовнішнім поштовхом, що прискорив самозародження правозахисних груп в СРСР, надавши їм сучасну форму існування [10, с. 345].

УГГ заснували в Києві 19 провідних діячів українського правозахисного руху. Її керівником був киянин М. Руденко [9, с. 130]. 11 листопада 1976 року М. Руденко під час перебування у Москві разом з П. Григоренком склав і підписав «Повідомлення» про створення УГГ і того ж дня його текст передав у квартирі Гінзбурга кореспондентові західнонімецького телебачення Бердну Нільсенові-Штокбі. Членами-засновниками групи були: О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, М. Маринович, М. Матусевич, О. Мешко, Н. Строката. О. Тихий.

Засновники УГГ склали перші документи групи -- Декларацію і Меморандум, в яких розглядалися причини та обставини виникнення цієї правозахисної організації, накреслювалися її завдання і програмні засади. Група мала самвидавний орган «Інформаційний бюлетень» [9, с. 132].

Згідно з Декларацією [2], що була проголошена того ж дня -- 9 листопада, УГГ поставила перед собою такі цілі:

1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини. Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж особою і з державою.

2. Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3. Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гельсінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.

4. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств [6].

Програмові документи Української Гельсінкської групи писані різними людьми в різний час, а тому на початку досить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, а лише підтвердили ідею «єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян». Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, де серед інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, до осуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українського визвольного руху. Так, «Меморандум №1» [13] групи стверджував, що в Україні продовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу [18].

Уся діяльність гельсінських груп в СРСР спрямована на захист прав і свобод людини та суспільства від будь-яких зловживань з боку властей, це самозахист суспільства від деспотизму чиновницької бюрократії [10, с. 347].

Українська група Гельсінкі керується в своїй діяльності правовими принципами, вираженими в Загальній декларації прав людини [3], Декларації прав народів та націй, ратифікованих більшістю держав світу, а також Заключним актом Гельсінських умов, підписаним 35-ма країнами світу. В своїй правозахисній діяльності Українська група Гельсінкі не виключає національне питання. Зокрема українське, яке не розв'язала ні «Великая Октябрьская социалистическая революция», ні шістдесятирічне панування «власти советов» на Україні. Питання національного самовизначення є найактуальнішою проблемою в житті українського суспільства [10, с. 347].

Захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має під собою ґрунту.

Українська правозахисна група за своїми принципами має вести боротьбу з політикою офіційного і неофіційного великодержавного шовінізму в його найрізноманітніших проявах, захищати право нації на свій самобутній розвиток, без чого не можна вести успішну боротьбу за свободу соціальну та особисту. Так само група буде вести боротьбу проти будь-яких проявів національної ворожнечі в Українській РСР [10, с. 347].

Вступ до Української громади групи Гельсінкі не обмежується національним походженням, професійними, освітніми та іншими ознаками. В групу приймались всі ті, хто поділяв загальні принципи правозахисного руху в цілому і його національні особливості зокрема [10, с. 348].

Таким чином, Українська Гельсінська спілка представляла собою правозахисний рух на теренах України. Представники групи виступали за надання прав та свобод радянським людям та їх захист від зловживань з боку влади, згідно з Конституцією та Загальною декларацією прав людини. Підставами для зародження Гельсінської спілки стало утиснення людей в їх правах. Для України важливим питанням поставала проблема про національне самовизначення. Тобто, захист індивідуальних прав мав здійснюватися одночасно з захистом і національних.

2.2 Значення суспільно-політичних ідей та діяльності українських дисидентів

Розглядаючи суспільно-політичну діяльність українських дисидентів варто зазначити, що вони заклали відмінний фундамент для подальшого визначення українців як самобутньої нації, та початку відродження національної культури. Наявність великої кількості представників дисидентського та правозахисного руху дозволила проводити їх ідеї у маси українського населення.

Перш за все, слід відзначити, що ідеї та діяльність українських дисидентів не зароджувалися на порожньому місці. Цьому сприяла комуністична ідеологія та політика, яку проводила «верхівка» влади. Це стосувалося дискримінаційної політики центру щодо України, ігнорування комуністичним режимом законів, норм, правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу та тоталітарної держави, встановлення права володіння на засоби виробництва за партійно-державною бюрократією [11], утиснення робітників та інших верств в їх правах, позбавлення власної культури та прилучення українців до провінціальної російської культури. Також зовнішніми передумовами стали антикомуністичні виступи в країнах «соціалістичного табору» та створення світового правозахисного руху.

Ідеї дисидентів сприяли поширенню демократичних засад на території України. Не беручи до уваги різноманітність течій дисидентства, всі їх ідеї зводилися до вимагання змінити політику центру, надати спочатку широких прав та свобод українцям, а потім вже і дозволити Україні шляхом декларованого конституцією права вийти з СРСР шляхом референдуму. Повага до інших націй та захист прав національних меншин забезпечило солідарність представників різних націй в українському дисидентському русі - євреїв, кримських татар, білорусів і т. д. [12]. Тобто, як ми можемо побачити опозиційний рух закладав основи демократизму та лібералізму. Також простежуються організації, які мали радикальніший характер, вони вимагали звільнення з етнографічних меж України інших народностей. Це так званий прояв шовінізму. В цьому русі можна відстежити вже втому українців від будь-яких інших національностей та прагнення впровадження девізу М. Міхновського «Україна для українців».

Дисидентський рух став основою так званої “національно-демократичної” ідеології: сам цей термін у контексті західних політичних ідеологій є дещо незвичним, оскільки кожна західна демократична ідеологія само собою включає національний аспект - поцінування національно-культурної ідентичності та національних інтересів. Використання терміна “національно-демократичний” вказує на особливість української ситуації, необхідність наголосу на утвердженні української незалежної національної держави, на противагу лише демократичній ідеології, яку можна було мислити і під кутом зору демократизації СРСР [12].

Важливого значення для подальшого розвитку України мають ідеї «шістдесятників». Вони боролися за культурне та духовне відродження нації, адже саме це могло б сподвигнути її представників на опозицію діючій владі. Духовне та культурне відродження представляло собою відновлення національної самобутності, мови, традицій, правильного висвітлення історичного минулого.

Не важко здогадатися, що у тоталітарній державі жодні обіцянки не виконувалися. Тому тут можна говорити про девальвацію слова [14, 244]. Девальвація слова потягла за собою девальвація понять. До розряду вигаданих потрапила мета, ідеал, героїзм, подвиг. Міцно відгороджений своїм нігілізмом(заперечення загальних для всіх моральних норм, принципів та ідеалів, невизнання будь-яких суспільних авторитетів [17, с. 258]), «трудящий» викинув за борт усе. Для України трагедія стала подвійною - як для усіх «націоналів» Радянського Союзу. Бо такі поняття, як нація, патріотизм, рідна мова, Вітчизна, потрапили до реєстру «вигаданих», «книжних» речей. Людина, яка не вірила ні в що. Мусила збайдужніти і до України [14, 244].

А шістдесятники повернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повірити у реальність духовного світу. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір'я у щось повірити і запалити вірою інших [14, 245].

«І нічого іншого люди так не ждуть, як живого прикладу героїчної громадської поведінки. Людям потрібен цей приклад не тому, що без нього не можуть скласти уявлення про істинне громадське діяння, а тому. Що їм потрібна впевненість, що і сьогодні таке героїчне діяння можливе, і сьогодні воно безплідне».

Ці слова Дзюби про значення Симоненка є фактично оцінкою ролі шістдесятників в цілому. Кожна епоха мала таких будителів, що відроджували слова і поняття після девальвації, надавали їм знову живого змісту [14, 245].

Не можливо оминути увагою представників Української Гельсінської спілки. Перше, що необхідно зазначити це те, що вони виступали за деколонізацію республіки шляхом вільних виборів та демократизації суспільства. Вони притримувалися ідей гуманізму, демократії, особистої та національної свободи, права людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насилля, права на вільне обирання місця проживання та оборону прав національних меншин [4]. Діяльність Української Гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію - стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й окресленою політичною програмою. Основним моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції [19, 123].

Однією із важливих особливостей українського дисидентського руху (у порівнянні, скажімо, з російським) є той факт, що значна кількість колишніх дисидентів стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х - 90-х років. Що стосується оцінки інтелектуально-культурного руху шістдесятників та дисидентського руху, то зважена оцінка очевидно має ґрунтуватися на диференційованому підході. Дисидентський рух містив далекосяжний проект утвердження цінності особистості та нації (в контексті поцінування культурної різноманітності світу і культурної самобутності будь-якої нації чи цивілізації). Але цей проект був закорінений в умонастрої просвітницького ідеалізму: переважала віра в те, що в умовах свободи люди дуже швидко зможуть розпізнати справжні цінності та їх речників, а, відповідно, становлення громадянської і національної свідомості відбудеться швидко. Тут маємо недооцінку сили інерції стереотипів та ідеології у масовій свідомості, сформованих імперською комуністичною ідеологією. Друга вада полягає у тому, що критика комуністичного режиму не була поєднана з розробкою конкретних політичних теорій і стратегій, розрахованих на перспективу - на «демонтаж» комуністичної імперії [12].

Отже, все це дає змогу стверджувати, що суспільно-політичні ідеї українських дисидентів заклали основу для майбутнього створення незалежної, соборної української держави, вони сприяли поширенню демократичних засад повсякденному житті. А діяльність Української Гельсінської спілки допомогла почати боротися простим українцям за їх права і свободи. Таким чином, УГС представляла собою правозахисний рух, що намагався досягти захисту від зловживань з боку влади, згідно з Конституцією та Загальною декларацією прав людини. Підставами для зародження Гельсінської спілки стало утиснення людей в їх правах.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши наукову літературу з даної проблематики, автор прийшов до таких висновків.

По-перше, політична думка України 60-80-х років XX ст. знайшла свій вияв у діяльності дисидентського руху та Української Гельсінської спілки. На їх діяльність вплинули антикомуністичні виступи у країнах так званого «соціалістичного табору», розпад світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х pp., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні "Загальною декларацією прав людини".

По-друге, суспільно-політичні погляди дисидентів стосувалися, перш за все, виходу України з СРСР, надання їй статусу незалежної, демократичної, соборної держави. Їх ідеї мали національно-демократичний характер, підкреслювалася необхідність національної самовизначеності українців. Також, вважливими є ідеї представленні УГС. В них відтворюється необхідність захищати права та свободи як людини, так і націй.

По-третє, всі ідеї, висунені як представниками усіх течій дисидентського руху, так і учасниками Української Гельсінської спілки, мали своє вирішальне значення для подальшого розвитку України. Їх ідеї не були чимось абсолютно новим, адже схожі погляди мали і представники націоналізму початку століття, вони лише підкреслювали той стан речей, який необхідно було змінити докорінно. Звичайно, можна вважати, що саме завдяки інакомислячим було розвалено СРСР, але все ж більшість дослідників наполягає на тому, що вони стали тією силою, яка підштовхнула систему, що вже і так розвалювалася на очах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бажан О.Г. Дисидентство в УРСР: спроба дефініції / Магістеріум. Історичні студії. - №8. - С. 27 - 31.

2. Декларація Української Громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві - 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2001. - С. 267-269.

3. Загальна декларація прав людини // Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т.2.: Документи і матеріали. 9 листопада 1976 - 2 липня 1977 // Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф.Бублик - Харків: Фоліо, 2001. - 194 с.

4. Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. - 1995. - січень-червень. №32-41.

5. Зайцев Ю.Д. Дисиденти: опозиційний рух 60-ті - 80-ті рр// Сторінки історії України: XX ст: Посібник для вчителя / За ред.. С.В. Кульчицького; Упоряд: В. П. Шевчук, А.А. Чуб, Н.А. Дехтярьова. - К.: Освіта, 1992. - С. 195-235.

6. Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) // Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. - Харків: Фоліо, 2003. - 144 с.

7. Захаров Е. Дисидентское движение в Украине (1954-1987).

8. Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті - перша пол. 80х). - К., 1994. - С. 130-151.

9. Кульчицький С.В. перший радянський виступ українських дисидентів. Історія України. - №39. - С.7.

10. Литвин Ю. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві - 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2001. - С. 342 -348.

11. Литвин Ю. Якщо немає бога - все дозволено // Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 4.: Документи і матеріали. 10 грудня 1978 - 11 березня 1988 / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик - Харків: Фоліо, 2001. - 256 с.

12. Лісовий В. Дисидентський рух [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.Khpg/org/archive.

13. Меморандум №1 / Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т.2.: Документи і матеріали. 9 листопада 1976 - 2 липня 1977 / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф. Бублик - Харків: Фоліо, 2001. - 194 с.

14. Мороз В. Серед снігів // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві - 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2001. - С. 243-260.

15. Овсієнко В. «Правозахисний рух в Україні (середина 1550-х-1980-і роки)» // Українська Громадська Група сприянню виконання Гельсінкських угод: В 4 т. Т. 1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф.Бублик - Харків: Фоліо, 2001. - 240 с.

16. Русначенко А. Розумом і серцем: Українська суспільно-політична думка 1940 -1980х рр.

17. Сучасний словник із суспільних наук / за ред. О. Г. Данильяна, М. Ш. панова. - Х.: Прапор, 2006. - 432 с.

18. Українська державність у XX ст. (Історико - політологічний аналіз). - Київ: Політична думка. - 1996. - Р. 6.

19. Янко В.В. Ідеї соціальної та національної справедливості в українському дисидентському русі 1960-1980-ті роки // Гілея: збірник наукових праць. К, 2007. - Вип. 8. С. 117-124.